вівторок, 11 лютого 2014 р.

Читаймо серцем!

   ... бо чекаємо весни. Без неї всі ми – як без любові. Але хіба можна уявити світ й людину в ньому без прекрасного почуття, котре існує в різних іпостасях: до Бога, вітчизни, батька-матері, рідних та близьких нам людей. Любов до однієї людини вчить нас обожнювати Всесвіт. “Будьмо щасливими, ступивши на поріг весни, яка живе в серці кожної людини” – такий лейтмотив цієї філософсько-романтичної добірки віршів від Тараса Зварича.

Чекатиму весни
Мрійлива думка в голові
(Скажу “Ні” сам собі):
Почнеться осінь –
Чекатиму весни,
Почнеться осінь –
Затихнуть грози,
Пов’януть ружі,
Опаде листя,
Прийдуть морози,
Застигнуть сльози неба –
Так треба.
Застигнуть й тихо
Впадуть до землі.
Застигне грім
Десь вдалині,
Затихнем й ми
Під покривом зими.
Та нас розбудять
Весняні струмки.
Я вірю, що
Пройдуть морози,
Почнуться грози
І прилетять птахи.
А поки що...
чекатиму,
чекатиму весни...

Що у твоїх очах?
Що у твоїх очах?
Що за цими шпалерами в квіти?
Куди ділись дорослі діти,
Що гуляли колись по ночах?

Що у твоїх очах?
Що ховаєш завжди за ними,
Коли разом проводим хвилини?
Що витає в твоїх думках?

Що у твоїх очах?
Куди дівся той вогник грайливий,
Що так лагідно кликав: “Мій милий!”
І розвіював будь-який страх?

Що у твоїх очах?
Що за цими шпалерами в квіти?
Ми не дорослі ще, але вже не діти,
Хоча досі літаєм у снах.

На тому кінці в телефонний динамік
На тому кінці в телефонний динамік
Хтось так лагідно скаже: “Привіт!”,
Немов у пітьмі увімкне ліхтарик
І подарує миттєвий політ.

На запитання: “Як твої справи?”
Як завжди, відповість: “Все окей”
Й тепло, жадане й ласкаве,
Пронесе через сотні ночей.

Збереже необачно кинуте слово
І почує тебе до кінця,
Дасть пораду обов’язково,
Ніби ти – маленьке дитя.

Сталеве серце й нові бажання
Сталеве серце й нові бажання,
Нові амбіції та сподівання,
Нові думки й нові поеми,
Вірші нові й нові проблеми.
Робити що, коли не сам,
Але самотній,
Коли в душі десь там
Вітер холодний,
Коли іти вже не під силу,
Але й упасти неможливо,
Стояти й дивитися далі,
Як доля пише твій сценарій,
Повзти й спокійно жити,
Бо крил нема – то й не летіти,
Схилитися, скніти, усе лишити,
Коли говорить досвід: “Неможливо”
І розум каже: “Ти здурів”?
Тоді говорить тихо мрія:
“Усе можливо, ти б довів,
Що мрій нездійснених нема.
І хоч людина росте без крил,
Літати може її душа”.

Я вірю
Я вірю в те, що час поверне нам усе по правді,
Все до останнього, хто що там заслужив,
Що він покаже, чого вчинки наші були варті
І хто в житті таки нічого й не зробив.

Я вірю в те, що колись таки настане правда,
Нехай безглузді, нехай наївні мої мрії.
Але хіба погано вірити в щасливе завтра?
По-моєму, ще гірше – жити без надії.

Я вірю в диво. Так, воно насправді є,
Нехай там що нам кажуть люди.
Тільки до того серця воно дістає,
Хто вміє справді бачити і чути.

Я рани затягну нитками свободи
Я рани затягну нитками свободи,
Я шрами сховаю під покривом слів
Й ту мрію, що так часто хотіла турботи,
Назавжди викину зі своїх снів.

Я біль утамую віршами поетів
Я час збережу на пожовклих листках
Й словами давно забутих куплетів
Віджену від себе будь-який страх.

Я серце зігрію думками про літо
І сонце триматиму в своїх руках
Й, забувши про все, буду просто радіти,
Бо бачу себе у твоїх очах.

Немає коментарів:

Дописати коментар