«Я ЗРИВАТИМУ З НЕБА ЗІРКИ»

Кохання – одне з найпрекрасніших почуттів, яке окрилює. І тоді хочеш зірвати з неба тисячу зірок для однієї людини. Бо «хтось комусь однісінький такий». І ніщо й ніколи не зможе забрати з серця того тремкого і ніжного почуття, якому присвятили тисячі романів, сотні тисяч поезій і пісень. І нехай в ім’я Кохання зупиниться Всесвіт. Ми всі повинні встигнути бути щасливими!

Тарас Зварич

Ну що, знову до ранку?

Ну що, знову до ранку?

Згадаємо старі безсонні ночі,

Як завжди кому, а не крапку.

Залишимо на потім сни пророчі.

Ну що, давай як раніше?

Погуляємо поміж зірками.

Тільки приходь трохи швидше,

Начхати, що з пустими руками.

Ну що, давай як колись?

Послухаємо разом тишу.

Тільки приходь не барись,

Ти ж знаєш, я тебе не залишу.

Ну що, завтра зайдеш?

Я буду на тебе чекати.

Прийдеш і мене забереш,

Бо я вже забув, як це, літати.

04:02

09.10.2014

Я зриватиму з неба зірки руками

Я зриватиму з неба зірки руками

І вони згаснуть, як гаснуть церковні свічки,

Я вбиватиму свою тінь кулаками,

Але суддя не зарахує мої очки.

Після бою він підніме руку чужу,

Стадіон скандуватиме моє ім’я, але не мені.

І тільки ввечері я зрозумію що живу,

І що цим я завдячую тільки тобі.

Тільки зранку зрозумію, що я програв,

Програв цей вирішальний бій проти себе,

Що втратив у цьому бою все що мав,

Та залишився переможцем для тебе…

Ти пригорнеш мене, промиєш всі мої рани,

Й одразу забуду про те що болить.

І я готовий вбивати весь світ кулаками,

Лиш би зі мною ти залишилась хоча б ще мить.

01:02

21.08.2014

Навчитись жити просто, без болю

Навчитись жити просто, без болю,

Навчитись брати зворотній білет.

Звикнути не здаватись без бою,

Навчитись бути з тобою тет-а-тет.

Навчитись засинати вночі, не під ранок,

Навчитись писати веселі пісні.

Щодня зустрічати новий світанок.

Навчитись не думати думи сумні.

Навчитись бачити щастя в дрібницях.

Нарешті навчитись на своїх помилках

Не звертати уваги, не губитись в дрібницях,

Навчитись не жити в своїх думках.

Навчитись жити просто, без болю,

Навчитись брати зворотній білет.

Звикнути битись сам із собою,

Навчитись дописувати кожний куплет.

09:25

08.08.2014

Оленка Гутак

Встигнути бути щасливою

Квітка дивилася в небо чи то з журливістю, чи то зі звичним для неї очікуванням. Все вище і вище піднімався аеробус в сонне голубе склепіння, якому, здавалося, не було меж. Ще до її народження на інших планетах активно будували міста нових типів, села, селища. Багато змін відбувалося з тих пір, і вони не здавалися їй незвичними, навпаки – такий прогрес втішав її. З кожним днем ставало все зрозуміліше, що теперішнє руйнує минуле, а може минуле так вплинуло на теперішнє…

Ніхто не думав про душу, відчуття, всі говорили: «Пора звикнути. Це Ера прогресу». Але чомусь цей прогрес так поспішав, що загубив Людину… Всі говорили про комп’ютери та ракети трішки з фанатизмом, трішки з божевіллям. Ніхто не думав про завтра, бо… навіщо?

З диспетчерської кабіни прозвучав електронний, мертвий і зовсім непривітний голос: «Дякуємо, що обрали нашу авіакомпанію. Приземлення відбудеться через 20 хвилин».

Спасибі… Як часто це слово говорила її покійна бабуся...! Аж дивно, наскільки часто! Коли вона маленькою приходила відвідати її, то бачила тільки по-старечому сумні очі й теплий погляд…

– Бабусю, куди ти дивишся? – запитувала маленька Квітка.

– Виглядаю свою молодість, – відповіла, сміючись, бабуся. – А ти не знала? Всі старі визирають свою молодість, чекають, коли вона повернеться.

– А навіщо тобі та молодість? Вона ж була зовсім нецікава! Що ти там робила, як жила без космосу? – Квітка тицьнула пальцем в невеличку модельку сонячної системи, що рухалася на столику поряд. – Ти,напевно, страшенно нудьгувала?

– Ех, якби повернути цю нудьгу… Та вона ніколи вже не постукає в мою старечу душу… Ніколи. Як нам тоді було добре, як добре. Життя безхмарне, солодке, повне незвіданого і прекрасного. Скільки всього тоді відбулося, а скільки кортіло спробувати… страшно подумати, як все промайнуло, – бабуся тремтячими руками витерла сльози. Вона не могла досі осягнути, наскільки тепер далеко її юність…

Квітка не розуміла про що її бабуся говорить, але щиро співчувала, коли та журливо дивилася в ледь відчинене віконце.

– А чому «нам»? Бабусю, невже комусь було так добре ще разом з тобою?

– Було, багато їх було. Молоді, юні, наївні… Разом годинами могли щебетати про те і про се… Дивитися фільми, слухати музику, блукати по вулицях, бігати босоніж, захоплюватися тишею і дощем… Нам так хотілося заплющити очі і зрозуміти, що щастя стоїть поруч, доторкнутися до нього і ніколи не відпускати. Таких людей вже немає… Всіх забрала війна.

– І дідуся?

– І дідуся, люба, і дідуся. Колись думали, що найгірше вже пережили… Дві війни пережили… То був грім серед ясного неба. Страшно сказати, що там коїлось… Страшно… – бабуся заплющила очі і по зморщених щоках котилися гарячі сльози. Вона з острахом, неначе боячись втратити, обійняла дитину і тремтячим голосом продовжила свою оповідь.

– В космос тоді тікали. Тікали, бо боялися смерті. Твій ж бо дідусь не боявся нічого і нікого, людиною він був, справжньою Людиною.

– А що ж, тепер не люди? – маленька поглянула на бабусю трохи з острахом і поклала свою долоню на долоню бабусі. – І хто такі друзі, розкажи, бабусю, бо я не знаю.

– Люди тепер тільки зовні, а колись були людьми в душі, в першу чергу… Чума ходить по світу, страшна невидима чума,… а Космос тільки для того, щоб впевнитися, що людина всесильна покорити щось нове, бо ж Землю вже скалічили. То не люди, люба, то не люди… Ти ж про друзів щось питалася? Так от, друзі – ті люди, які творять твій світ, доцю. А в тебе в Космосі є друзі? – бабуся загадково поглянула на дівчинку. Є хтось?

– В космосі нема, а в школі є одна дівчинка, вона допомогла мені зробити проект, але потім зрадила… – мала ображено і зі злістю подивилася на бабусю і мовила: Зра-ди-ла!

– Сонечко, ти знаєш, що таке зрадила, але не знаєш, що таке дружба... А Космос. Ти любиш Космос?

– Люблю. Там так добре! Я хотіла б там жити. Може, на Місяці? Чи на Марсі? Мені розказували, що там так добре… Людина там царює! Правда, класно? Я там буду керувати всім – всім, виросту і буду!

Я, одна! Там більше нікого не буде! Щось не так, бабцю?

Але бабуся мовчала, а потім зронила:

– Нічого, люба, я вірю, ти будеш щасливою…

Квітослава прокинулася. Хтось торсав її за плече.

– Прокиньтеся! Покидайте автобус, ви вже 10 хвилин, як приїхали.

Поглядом в неї вп’ялися холодні, ідеальні з точки зору людини очі. Робот ще раз щось промовив, але Квітка вже не чула…

Вона хутко вибігла з аеробуса і помчала до каси – купувати квиток назад, на рідну Землю, бо вона має встигнути бути щасливою.