Безцінний скарб закоханого серця

Зупинися, заглянь цій ніжній дівчині в очі. А там… Проглядається безцінний скарб, в якому кохається серце. Цим скарбом вона охоче поділиться з тобою. Один за одним з бурхливої річки дівочих мрій човником випливає вірш-судження, вірш-переживання з приводу незбагненного у всі часи Кохання. Тобі залишається лише прочитати, прийняти його, щоб він запах ароматом твоєї улюбленої квітки, з якої сміливо збирай нектар, наче дбайливий джмелик, чи працьовита бджілка.
Телега Олександра народилася 07.11.1988 р. у місті Долина. Закінчила ЗОШ №7 І-ІІІ ст.
Зараз навчається в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка на факультеті романо-германської фіології.

Ти подобаєшся мені

Ти подобаєшся мені, і бузковою свіжістю сяють хмелем п’яні сни,
Ти подобаєшся мені, я сьогодні дізналась, як лиється голос весни.
Ти подобаєшся мені, я не знаю чому, але дихають знов вільно груди,
Ти подобаєшся мені, я лечу без упину напнувши в вітрила вітри.

Ти подобаєшся мені, як же солодко знов кожну зустріч удвох смакувати,
Ти подобаєшся мені, тільки погляд легкий сміє губи твої цілувати,
Ти подобаєшся мені, як ласкаво торкаються променем вигріті руки
В моїх снах моїх рук, як уміють тепло відчувати.

Ти подобаєшся мені, тану, млію, жарини обпалюють полум’ям вії,
Ти подобаєшся мені, золотаве волосся, ласкаве усмішки світіння,
Ти подобаєшся мені, ніби янголи вилили щастя напоєні ріки,
Ти подобаєшся мені, що за дивне у серці тривожне і щире тремтіння.

Терези

На шальки терезів поставлю свою долю –
З одного боку радість, а по інший – біль,
Розкраю серця сум, відсиплю трохи солі
Від сліз, котрі іще пролити слід мені

По інший бік доллю собі щасливі миті,
Я розміщаю їх із медом перемог,
Щоб все моє життя було як слід прожите
Щоб все моє життя учинком правив Бог

Розправлю, мов клубок, зім’ятий шмат невдачі,
І долю розстелю барвистим полотном,
Хай правду розрізняють ці очі ще незрячі,
Нехай пізнають щирість, турботу і любов

Якщо ж з очей скотившись ранковою росою,
Краплинка мого болю впаде до чиїсь ніг,
Нехай вона не стане, простим кристалом солі,
А проросте зерном в душі його навік

Якщо зуміє він сльозу мою прийняти
І принести розраду за мій солоний сум,
Тоді навчусь, клянуся, по-справжньому кохати
І всі прості незгоди забуду і прощу.

Вальс

Ледь чутно зітхнув на танс – полі старенький рояль,
Маестро поважно, неспішно взялися за ноти,
Спліталися кроки, виводились пристрасні па
Крутилися в вихорі жваві, легкі повороти.

В ритмічному вальсі земля утікала з-під ніг,
І гама людських почуттів виливалась в веселку:
Розгубленість, відчай, відвага, покора і біль
Змішались у танці барвистим, рясним феєрверком.

Він прудкістю оленя душу уразив її,
Вона чарувала подобою дикої лані,
Тамуючи подих, ледь цокали ніжки стрункі
По серцю його геть розпеченій вогняній грані.

І все не вгавав на планс – полі старенький рояль
І казка без слів всім до болю була зрозуміла,
Він звик і давно для розваги собі танцював
Вона ж понад прірвою в танці уперше летіла.

Затихла мелодія, танець добіг до кінця
В шаленому ритмі спинилися стомлені ноти,
Останнього кроку не встигла зробити вона,
Крижину у серці його не змогла розколоти.

***

Місяць, другий… не дзвониш, не пишеш,
Каламутно зринають у пам’яті сни.
Чому зимно? Тепла на подушці не лишеш,
Ти пішов назавжди, назавжди, назавжди.

Ну, помітила, весни прокрались за штори
Відчинили вікно, - «Ти на землю в квіту подивись»,
Я ж повісила знов на шнурках посушитися ковдри
Що за зиму набрали вологи від втомливих сліз.

Не дотримала різко із опалу кинуте слово,
Що із іншим назавжди щасливою лишуся я
Зупинилася, тільки чомусь дуже пусто навколо,
А у Тебе навколо бурхливо вирує життя.

Не спитаюся я, чи ти дійсно бажаєш забути,
І чому відпускаєш на те без вагомих причин.
Не змогла, проронила: «Як знаєш, коханий»,- ледь чутно,
Повернулась, та серце від Тебе відмовилось йти.

Я пішла зі сльозами, до крові кусаючи губи,
Затиснула в кулак ще гаряче тепло твоїх рук.
І незчулась, як осінь, схиливши голівку на груди
Жовтий лист замість свіжих троянд дарувала мені.

Не такий

Не такий холодний лід
у коханого на серці,
Він розколотий навпіл:
Тане, іскрами сміється.

Не такі важливі сни,
Коли ранок тихо манить
Твоїм дотиком руки,
Шоколадом, смаком кави.

Не такий важливий світ
За вікном, що вкрили штори,
Поселився всесвіт мій
В моїх мріях кольорових.

Не такий приємний спів
Свіжих хвиль в дзеркальнім плесі,
Як цілунок ніжний твій ,
Стук палкого твого серця.

Не така п’янка весна
Бризки цвіту розсипає,
Як повні щирості слова
Того, хто так тебе кохає.

Зустріч літераторів

У день свята Франкової ліричної поезії в Лолині, присвяченого 153-й річниці з дня народження письменника, в нашій бібліотеці відбулася зустріч літераторів Долинщини та Надвірнянщини. На святі був присутній і голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ Євген Баран.
Надвірнянці проходять творчий гарт у літературній студії «Бистринь», а долиняни мають можливість отримати життєдайну силу із літературної студії «Слово».

Душевна криниця доброти

У її пшеничних косах відпочивають метелики і сонячні зайчики. У великих світлих очах однаково радості і печалі. І хоч доля приготувала її напій із полину, вона п’є його, начебто цей напій є медовим. І головне у її серці немає ненависті, гордо розправивши свої крила, вона летить, торкаючись крила свого ангела, у загадковий світ поезії, де може дихати на повні груди.
Вагіль Мар’яна народилася 31.08.1989 в селі Новоселиці. Закінчила Вигодську спецшколу.
Навчається у Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника.

Любов і принцип чи любов у принципі.
Принцип своєю мірою - це гордість... Це твердження про власну істину, бо ж «правда у кожного своя». Принцип - це самоствердження власної думки і того, щоб до неї прислухалися інші. Принцип - це непокора перед чимось.
Любов... Про неї навіть не берусь судити, та й вже й слів сказано доволі. Про любов можна сказати безліч висловів і кожне з них буде правильним й неправильним водночас. Це ніжне почуття, що «окриляє людину, піднімає у височінь або ж опускає на землю». Це щось незбагненне, піднесене незрозуміле та красиво-тендітне; несумісне, та щире й іноді по-дитячому наївне.
Любов і принцип...Поєднання класичне, та майже не можливе. Якщо дійсно принцип є принципом без « золотої середини», то тут нема місця для цього «незбагненного і піднесеного». Звичайно в кожному правилі є свій виняток. Хоча винятки рідкісні, але вони мають силу корегувати світ для окремої людини, та ніколи не змінюють світ в цілому.
А може просто поміняти поняття місцями. Замість любов і принцип замінити любов у принципі. Любов у принципі буває, бо кожна людина рано чи пізно, та все ж закохується. Та немає любові всередині принципу. Можна заплутатись.
І навіщо ці два критерії переплітати? Варто задуматись, що потрібно для кожного окремо. Чи варто коритись лише одним принципам чи впустити в серце любов, навіть якщо вона пізніше завдасть болю.
Насправді любов у принципі не буває, бо це поєднання - допустово - ймовірне. А ймовірність - це не точність. А де залягає сумнів, там легко помилитися.
Принцип може врятувати від жахливих вчинків, а й може «кинути в прірву надмірної гордості». Повна воля сумнівів і принципів може погубити ту частину душі, де розташовується доброта і любов...

Ми самі собі не належимо..
Люди самі собі ж ніколи не належали, -
Смертні... Добро і зло на терезах обох.
Егоїстично за примхами тіла стежити,
Коли душа - це віра, а не лише монолог.

Собі не володарі; плоть гріхами, мов скута,
Безглуздо звучить, що події з власної волі.
Душа небом не була жодної миті позабута,
Самі не бажаємо молитись за хорошу долю.

Одна молитва. Одна надія на Господа Бога...
Колишні зміни - просто безглузді «дрібниці».
Не існуватиме буденної недовіри і настороги,
І тоді зцілення буде литись з душевної криниці.


Просто ангел...
Без підлості.. .без заздрості і без гордині...
Добром зве.. .ні крихти нема від лукавого,
Покора, віра.. .від неба.. .мрії біло - сині...
І тільки тримається одного берега правого.

Любові ціле море... потоком виливається,
Серце сльози давлять .. .повіки не підійме...
Про своє забуває, чужим горем карається,
Руки - до Бога, немов крила вгору здійме...

Господнє творіння в подобі простої людини
Покликання.. .з височини до земної долини...
Просто ангел. Щирістю, теплом світ зігріває,
Небо і земля...
Ангел....
Небо землю благословляє!!!


Любов кожним подихом
Загадкова невідома ця височінь «синього краю»,
Серце рветься птахою в політ, згораючи дотла
Нехай одноманітно звучить - живу, мрію, кохаю,
Це глибоке море непізнаного, а не просто слова.

Любов кожним подихом життя, бо воно лише раз,
З бажанням чи без, кожного дня показуєш уміння.
Буття швидко рветься за рамки без межі і без фаз,
Кожним кроком наближається зміст розуміння.

Чим ближче пізнання, тим дальше єство й чистота,
Обнімає душу дим скованого роздрібненого болю...
Хоча б відлунням появилася ще не почута мольба,
Що обходила всесвіт, та не віднайшла пані - долю.


Своєрідний кровообіг...
Довіряла, думала, але відганяла,
Притихла, злилась і себе карала.
Губила, мучилась, потім шукала,
Нудьгувала, скучала, все бувало.

Бажала, все розуміла й відчувала,
Старалась, байдужіла, та сумувала.
Чекала, вірила, терплячи мовчала,
Дратувалась, надіялась й прощала.

Корилась, відкрила і ще не збагнула,
Рахувала, на терезах міряла і забувала.
В життю великим кровообігом мчало,
Зупинка - ні вогню, ні попелу не стало.

На вогнищі долі
На вогнищі долі від злоби серця, мов німіють
На небі зорі вже чистим світанком тліють...
Сон хоче скувати останнім сумерками ночі,
Щоб ще на час приспати смутку, тривоги очі.

Кожна мить особлива, має свій колір і смак,
Непомітно для всіх малює часове тавро, знак.
Кожний день - це русло нове, нестримний хід,
Несе інший човен: на захід, південь, північ і схід.

Залишаються спогади, що лягають на стомлені плечі
В них іноді містяться віддалено всіма забуті речі...
Ще теплом зігрівають хороших моментів - доволі,
Бережуться в душі й не зустрічаються на видноколі.

Навіщо ці жертви?
Знайти море егоїзму в склянці любові,
Бути з тілом своїм у гріховній змові...
Стати поневолювачем, нічним градом,
Розбитись ущент - віяти листопадом...
Пізнати жаль і стид, та швидко забути
Легко?! То ж спи, як зможеш заснути.
Навіщо...навіщо нести себе в жертву?
Ні до чого любов;безглуздо, що вперто.
Забути гордість, йти з закритими очима,
Усміхнено нести мішок бруду за плечима.
Вже не втекти. Приниженість посміхається
І не треба брехні, що ти теж «закохаєшся».


Екролог:
Ти не єдина, що прагнеш чистого кохання,
І не твоя вина, що по - справжньому любиш.
Та пригальмуй, бо ще є келих страждання,
Коли заради «половини» душу свою згубиш.
А він тоді тебе не приголубить й не пожаліє,
Посміється, що герой - збільшилась колекція.
Обіцянка вірності - ілюзія, про яку ти мрієш,
Це для туманного прикриття, брехлива лекція.
Подумай перш, ніж дарувати серце, душу, тіло,
Не бійся сказати «ні» — голосно, рішуче, сміло.
Це не твоє Забути важко, та повір все минається,
Ще щастя попереду, бо життя лише починається.

Політ над буденністю

Цю загадкову, тендітну дівчину завжди побачиш елегантною. Вона іде, наче хвилями по власному шляху, а коли бува на її морі здіймається шторм, вона так мило загляне тому вітрові, який його влаштував у очі, що він не просто затихає, сп’янілий від її глибинного погляду, а покидає свої невдалі витівки і ще довго перебирає пасма її волосся.
Оксана Борис народилася 26 квітня 1989 року у нашому місті Долина.
У 2006 році закінчила Долинський природничо-математичний ліцей. Зараз навчається у Прикарпатському Національному університеті імені Василя Стефаника в Інституті філології.

МАЙЖЕ ПОЛІТ
Сірість просочується крізь замкові шпарини. Наповнює легені сивим димом, який чимось нагадує сигаретний, але якийсь солодший і густіший. Задихаюся.
Хлипає небо за вікном. Пробігає повз світанок, потім ще один. Сонце, прикрите патлатими хмарами, нагадує смішну декорацію для дитячого театру.
Стук в двері. Не відчиню. Не хочу бачити нікого, лише тіні, що пересуваються по стінах. Привиди моєї самотності п'ють тепло мого тіла. Я не можу відігнати їх від себе. Мовчу, бо боюся, що не вимовлю жодного слова. Краще незнання, ніж усвідомлення власної нікчемності.
От стою на останній сходинці. Але все ще боюсь розпростерти руки. Хочу полетіти. Нехай вниз, нехай!.. Але хоч на мить стати вільною. Вітер шарпає відчинене вікно. Усміхаюся. Тепер нема вибору. Ще в дитинстві вчили не відступатись від задуманого. Тільки от щось всередині завмерло, не пускає зробити останній крок.
- Навіщо жити?
- Я не живу. Я не хочу.
- Тоді вперед. Швидше. Нема чого вагатися. Вмирай.
- Я не вмру. Я летітиму.
- Називай, як хочеш. Тебе не буде.
- Це добре. Мене й зараз нема.
Хтось взяв за руку. «Невже нарешті хтось згадав? Хочуть врятувати?..» Чужа рука відірвала мої пальці від віконної рами.
Я летіла. Летіла вперед. Правда, тіло лишилося на холодному асфальті. Байдуже. Тепер я не затихатиму, як свічка. Померла одним спалахом.
Стану небом, сірістю, мовчанням. Стану тим, хто колись відірве чиїсь пальці від балконної рами.

КВІТИ ДЛЯ МЕНЕ
Ти не даруєш мені квітів. Кажеш, що це не потрібно, намарне витрачені гроші. Я мовчу. Скільки можна пояснювати: я люблю квіти! Чи ти, може, мені не віриш?
Приходиш усміхнений. Інколи приходиш з вином і цукерками, але ніколи з квітами...
Сьогодні не прийшов взагалі. Я сиділа у твоїй своїй найулюбленішій сукні, з бездоганним макіяжем, і чекала. Тебе не було, ти не пошматував як завжди тишу у моїй кімнаті дзвінком, не заповнив її своїм шепотом, ти просто не з'явився.
Через дві години забула про тебе. Взагалі забула. Так буває, коли довго когось чекаєш. От так І сталося. Я забула твоє ім'я, забула глибину твоїх очей ( а вони хоч були глибокі?), не пам'ятаю твій голос. Лише десь глибоко в пам'яті залишився опік від твоїх рук - таких... забутих мною і моїм тілом.
Я не плачу, намагаюся згадати твої риси обличчя і не можу. Порожнеча. Невже ти займав так багато місця? Треба викинути з-під подушки залишені тобою сни, - не можна зберігати мертві сни забутих людей.
А ти взагалі був? Навіть не знаю... Ось літає по квартирі залишок твого подиху. Чи то не твій? ...але, напевно, ти все-таки був. Адже у мене на вікні немає квітів. То ти ніколи не дарував мені їх, інші любили дарувати.
Дзвонить телефон. Може, ти? А як впізнаю, якщо вже забула? Повідомляють, що хтось загинув в автокатастрофі. Що за маячня? Кажу, що помилилися номером і кладу слухавку.
І тут пригадую. Твоє ім'я... його ж тільки що назвали по телефону...
Беру в руки твій найулюбленіший сон. Ти ніколи не показував його мені. Соромився? Тепер можна. Дивлюся. У цьому сні тільки я і ти. І ти любиш мене. Ніколи не казав, що любиш, а любив. Нарешті я згадала все (може навіть більше) про тебе.
Твої рідні плачуть. Я — ні. Я просто знову відкрила тебе в собі. Пам'ятаю кожен твій подих, кожне завмирання твого серця, кожен дотик до свідомості. Хтось скаже, що пізно. Я скажу "вчасно" (для того, щоб не забути).
Я зробила те, що ти б хотів: я не принесла квітів. Невже ніхто в тебе на похороні не знає, що ти не любив квітів?
Інша реальність. Інші люди. Інші стосунки. Я його не люблю. Він дарує мені квіти, а я викидаю їх у смітник. Хіба я винна, що не можу бути сама? Я ж не забула тебе знову.

НАМАЛЮЙ МЕНІ ДОЩ
Тому, хто не любить задумуватися над
дрібницями, і ніколи не зрозуміє, що все
написане нижче - про нього.
У вікно наполегливо стукає вітер. Якби ти був янголом, то це цілком міг би бути ти, але ти не янгол, до того ж ти навіть не віриш у їх існування. Ти не віриш у мене? Смієшся, коли я розказую, що вмію малювати дощ. Я ображене відвертаюся. Просиш пробачення.
- За що?
- За те, ще не вірю тобі. Намалюй мені дощ, будь ласка.
- Не хочу. Можу тільки сльози.
- Я вже бачив, як ти малюєш сльози. Краще намалюй усмішку.
Я слухняно малюю. Ти щасливий, що все добре. Але чомусь не помічаєш, що намальована усмішка нещира. Може, просто не хочеш? Чи тобі байдуже?
Ображаєшся, що я надовго зникаю. Я кажу, що у мене просто зламався годинник. Ти не знаєш, що коли ламається мій годинник, час десь там. вгорі, зупиняється. Закриваєш образу в банку і кладеш на поличку у коморі. Ти любиш колекціонувати чудернацькі речі.
Інколи я думаю, що ти зовсім чужий. Дивишся якось дивно. Чи мені просто здається? Але це лише на мить. Потім знову ловлю очима твій погляд, і розумію, що це ти - такий, як і багато днів тому.
Тобі подобається, коли я поряд, бо коли зникаю ( ну чому ти не віриш, що у мене просто зламався годинник?), тобі здається, що я самотня (чи навпаки???).
Часто уявляю, як знову літаю. Але боюся спробувати, бо навіть янголи можуть розучитися літати. Відколи я з тобою, крила сховала в шафу. Навіщо показувати їх тобі, якщо ти все одно не віриш у янголів? Думаєш, що я просто дотепер вірю у казки, що я наївна і дурненька. Мені важко. Але мовчу. Питаєш, про що я думаю. Кажу, що ні про що. Бо коли відповідаю конкретно, ти кажеш, що я занадто переймаюсь дрібницями. Невже для тебе питання про життя - то дрібниці. Може пізніше у тебе не буде часу над цим задумуватись, бо ніколи не знаєш, коли помреш ? Ти кажеш, що ще встигнеш.
Сподіваюся, що коли мене немає поряд, ти думаєш про мене, і про нас, і хоч зрідка просиш мене подумки: «Намалюй мені дощ...»

****
Падає сніг на примружені очі будинку.
Торкаюся мріями синього неба...
Сьогодні мій сон утік кудись без потреби.
Понесу сльозу у очах і прийду за хвилинку.
Позичатиму в стін заворожену, ввічливу тишу.
А сніг, як пір'їни, летітиме крихтами неба.
Душа без упину буде шепотіти: «Не треба...»
І я перетворюся в тиху, послушливу мишу.
Я слухати буду, як Ніч вимальовує ранок
На моєму вікні. Це послання холодного вітру.
Замерзатиму тихо, - мене неможливо зігріти
Воскрешатиме сон лише довгий-предовгий світанок.

***
Пожовтіли листки на плаксивих і лагідних кленах.
І душа замикається в грізну фортецю.
Я готова, я вирву з душі все зелене -
Аж тоді я опинюся в справжній, реальній безпеці.
Я закрию емоції на всі можливі замки,
Я засуну всі засуви між існуванням і світом.
Нехай осінь танцює свої божевільні танки –
Я сховаю всю щирість уже до наступного літа.