Політ над буденністю

Цю загадкову, тендітну дівчину завжди побачиш елегантною. Вона іде, наче хвилями по власному шляху, а коли бува на її морі здіймається шторм, вона так мило загляне тому вітрові, який його влаштував у очі, що він не просто затихає, сп’янілий від її глибинного погляду, а покидає свої невдалі витівки і ще довго перебирає пасма її волосся.
Оксана Борис народилася 26 квітня 1989 року у нашому місті Долина.
У 2006 році закінчила Долинський природничо-математичний ліцей. Зараз навчається у Прикарпатському Національному університеті імені Василя Стефаника в Інституті філології.

МАЙЖЕ ПОЛІТ
Сірість просочується крізь замкові шпарини. Наповнює легені сивим димом, який чимось нагадує сигаретний, але якийсь солодший і густіший. Задихаюся.
Хлипає небо за вікном. Пробігає повз світанок, потім ще один. Сонце, прикрите патлатими хмарами, нагадує смішну декорацію для дитячого театру.
Стук в двері. Не відчиню. Не хочу бачити нікого, лише тіні, що пересуваються по стінах. Привиди моєї самотності п'ють тепло мого тіла. Я не можу відігнати їх від себе. Мовчу, бо боюся, що не вимовлю жодного слова. Краще незнання, ніж усвідомлення власної нікчемності.
От стою на останній сходинці. Але все ще боюсь розпростерти руки. Хочу полетіти. Нехай вниз, нехай!.. Але хоч на мить стати вільною. Вітер шарпає відчинене вікно. Усміхаюся. Тепер нема вибору. Ще в дитинстві вчили не відступатись від задуманого. Тільки от щось всередині завмерло, не пускає зробити останній крок.
- Навіщо жити?
- Я не живу. Я не хочу.
- Тоді вперед. Швидше. Нема чого вагатися. Вмирай.
- Я не вмру. Я летітиму.
- Називай, як хочеш. Тебе не буде.
- Це добре. Мене й зараз нема.
Хтось взяв за руку. «Невже нарешті хтось згадав? Хочуть врятувати?..» Чужа рука відірвала мої пальці від віконної рами.
Я летіла. Летіла вперед. Правда, тіло лишилося на холодному асфальті. Байдуже. Тепер я не затихатиму, як свічка. Померла одним спалахом.
Стану небом, сірістю, мовчанням. Стану тим, хто колись відірве чиїсь пальці від балконної рами.

КВІТИ ДЛЯ МЕНЕ
Ти не даруєш мені квітів. Кажеш, що це не потрібно, намарне витрачені гроші. Я мовчу. Скільки можна пояснювати: я люблю квіти! Чи ти, може, мені не віриш?
Приходиш усміхнений. Інколи приходиш з вином і цукерками, але ніколи з квітами...
Сьогодні не прийшов взагалі. Я сиділа у твоїй своїй найулюбленішій сукні, з бездоганним макіяжем, і чекала. Тебе не було, ти не пошматував як завжди тишу у моїй кімнаті дзвінком, не заповнив її своїм шепотом, ти просто не з'явився.
Через дві години забула про тебе. Взагалі забула. Так буває, коли довго когось чекаєш. От так І сталося. Я забула твоє ім'я, забула глибину твоїх очей ( а вони хоч були глибокі?), не пам'ятаю твій голос. Лише десь глибоко в пам'яті залишився опік від твоїх рук - таких... забутих мною і моїм тілом.
Я не плачу, намагаюся згадати твої риси обличчя і не можу. Порожнеча. Невже ти займав так багато місця? Треба викинути з-під подушки залишені тобою сни, - не можна зберігати мертві сни забутих людей.
А ти взагалі був? Навіть не знаю... Ось літає по квартирі залишок твого подиху. Чи то не твій? ...але, напевно, ти все-таки був. Адже у мене на вікні немає квітів. То ти ніколи не дарував мені їх, інші любили дарувати.
Дзвонить телефон. Може, ти? А як впізнаю, якщо вже забула? Повідомляють, що хтось загинув в автокатастрофі. Що за маячня? Кажу, що помилилися номером і кладу слухавку.
І тут пригадую. Твоє ім'я... його ж тільки що назвали по телефону...
Беру в руки твій найулюбленіший сон. Ти ніколи не показував його мені. Соромився? Тепер можна. Дивлюся. У цьому сні тільки я і ти. І ти любиш мене. Ніколи не казав, що любиш, а любив. Нарешті я згадала все (може навіть більше) про тебе.
Твої рідні плачуть. Я — ні. Я просто знову відкрила тебе в собі. Пам'ятаю кожен твій подих, кожне завмирання твого серця, кожен дотик до свідомості. Хтось скаже, що пізно. Я скажу "вчасно" (для того, щоб не забути).
Я зробила те, що ти б хотів: я не принесла квітів. Невже ніхто в тебе на похороні не знає, що ти не любив квітів?
Інша реальність. Інші люди. Інші стосунки. Я його не люблю. Він дарує мені квіти, а я викидаю їх у смітник. Хіба я винна, що не можу бути сама? Я ж не забула тебе знову.

НАМАЛЮЙ МЕНІ ДОЩ
Тому, хто не любить задумуватися над
дрібницями, і ніколи не зрозуміє, що все
написане нижче - про нього.
У вікно наполегливо стукає вітер. Якби ти був янголом, то це цілком міг би бути ти, але ти не янгол, до того ж ти навіть не віриш у їх існування. Ти не віриш у мене? Смієшся, коли я розказую, що вмію малювати дощ. Я ображене відвертаюся. Просиш пробачення.
- За що?
- За те, ще не вірю тобі. Намалюй мені дощ, будь ласка.
- Не хочу. Можу тільки сльози.
- Я вже бачив, як ти малюєш сльози. Краще намалюй усмішку.
Я слухняно малюю. Ти щасливий, що все добре. Але чомусь не помічаєш, що намальована усмішка нещира. Може, просто не хочеш? Чи тобі байдуже?
Ображаєшся, що я надовго зникаю. Я кажу, що у мене просто зламався годинник. Ти не знаєш, що коли ламається мій годинник, час десь там. вгорі, зупиняється. Закриваєш образу в банку і кладеш на поличку у коморі. Ти любиш колекціонувати чудернацькі речі.
Інколи я думаю, що ти зовсім чужий. Дивишся якось дивно. Чи мені просто здається? Але це лише на мить. Потім знову ловлю очима твій погляд, і розумію, що це ти - такий, як і багато днів тому.
Тобі подобається, коли я поряд, бо коли зникаю ( ну чому ти не віриш, що у мене просто зламався годинник?), тобі здається, що я самотня (чи навпаки???).
Часто уявляю, як знову літаю. Але боюся спробувати, бо навіть янголи можуть розучитися літати. Відколи я з тобою, крила сховала в шафу. Навіщо показувати їх тобі, якщо ти все одно не віриш у янголів? Думаєш, що я просто дотепер вірю у казки, що я наївна і дурненька. Мені важко. Але мовчу. Питаєш, про що я думаю. Кажу, що ні про що. Бо коли відповідаю конкретно, ти кажеш, що я занадто переймаюсь дрібницями. Невже для тебе питання про життя - то дрібниці. Може пізніше у тебе не буде часу над цим задумуватись, бо ніколи не знаєш, коли помреш ? Ти кажеш, що ще встигнеш.
Сподіваюся, що коли мене немає поряд, ти думаєш про мене, і про нас, і хоч зрідка просиш мене подумки: «Намалюй мені дощ...»

****
Падає сніг на примружені очі будинку.
Торкаюся мріями синього неба...
Сьогодні мій сон утік кудись без потреби.
Понесу сльозу у очах і прийду за хвилинку.
Позичатиму в стін заворожену, ввічливу тишу.
А сніг, як пір'їни, летітиме крихтами неба.
Душа без упину буде шепотіти: «Не треба...»
І я перетворюся в тиху, послушливу мишу.
Я слухати буду, як Ніч вимальовує ранок
На моєму вікні. Це послання холодного вітру.
Замерзатиму тихо, - мене неможливо зігріти
Воскрешатиме сон лише довгий-предовгий світанок.

***
Пожовтіли листки на плаксивих і лагідних кленах.
І душа замикається в грізну фортецю.
Я готова, я вирву з душі все зелене -
Аж тоді я опинюся в справжній, реальній безпеці.
Я закрию емоції на всі можливі замки,
Я засуну всі засуви між існуванням і світом.
Нехай осінь танцює свої божевільні танки –
Я сховаю всю щирість уже до наступного літа.