…СВІЧКА ПАМ`ЯТІ БРИНИТЬ СЛЬОЗАМИ

      1933-й рік… Рік, коли чорні крила голодомору обійняли багаті чорноземи України, змусивши одних    помирати   страшною   голодною   смертю,

інших — з потьмареним розумом — піддатись жорстоким канібальським звичаям. Рік, коли країна родючих чорноземів та прадавнього хліборобського народу знемагала від  голоду.

         Українською катастрофою ХХ століття є голодомор 1932–1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів.

         Тому так важливо зберігати, оберігати власну пам’ять від втручань у неї, від підмін, так важливо безстрашно дивитися у дзеркало власної історії.

         Українські поети і прозаїки стали першими літописцями Голодомору, намагаючись осмислити катастрофу у слові – ще від часів, коли над правдою про Голодомор тяжів “культ мовчання”. З плином часу з’являлися нові твори, нове осмислення фактів і наслідків штучного голоду; ці твори зароджувалися і в Україні, і поза нею.

         Національна пам'ять формує національну свідомість. Без національної пам’яті немає майбутнього нації. Задля збереження та вшанування пам’яті невинно убієнних українських селян, бібліотекар  бібліотеки-філії села Максимівка, Ольга Литвин присвятила «голодному лихоліттю» вірші, які змушують прожити все, що в них є, протягнути крізь себе струну тонкої, гострої емоції.

         Представляємо вашій увазі добірку її віршів.

               ***

Чуже дитя тулилося до мене,

Зводило очі наче небо голубе.

Чому, навіщо і в якій потребі,

Чого просило серденько мале?

Чого йому в житті не  вистачало,

Коли батьки живі, і то важне.

Та свою ручку щиро подавало -  

Її   тепло поранило  мене.

Бо жар долоньки почуття збудило

Всепоглинаюче, велике і просте…

Його в житті батьки не долюбили,

Й помандрувало серденько мале.

             ***

Чудовий  смак бабусиного хліба,

Рум'яний,  тільки – но з печі.

Не різали, завжди чекали діда,

Чому то так, не знали ми малі.

                             А ми сміялись і не розуміли...

                             «Такого хліба не пече ніхто…»,–

                             Старі собі тихенько гомоніли.

                             А як замовкли, згадував хто-що.

Життєві радощі зостались в таємниці –-

У погляді сумнім, бабусиних очах.

Скоринка хліба, що лежала на полиці,

Страх голоду в нескошених житах.

                 ***

Ти тільки із життя мене не відпускай,

Подбай про мене серед грому й тиші.

Не долюбила…я не встигла, пам’ятай…

Та вітер в шелесті тобі усе опише.

Він принесе тобі в далекий край -

Пісні душі, то всі мої зітхання.

Ти тільки із життя мене не відпускай.

Бо за вікном весна ще дуже рання.

В долоні моє серце назавжди  візьми,

Як папороті цвіт з купальським оберегом.

Ти тільки із життя мене не відпусти,

Бо світ холодний між землею й небом.

               ***

Хто кривду раз хоч пережив,

Мене напевно  зрозуміє.

І скаже: «Хто ж це натворив ?..

Прости їм, Господи!», - душею не змаліє.

О! Як вона пекла, палила груди.

І крім Всевишнього. ніхто не знав.

Бо в тім «вінці», який тобі оділи люди-

Ти вже за мене, Господи, страждав.

Не віддавайте кривди ви нікому-

Сторицею помножиться сама.

Ввірветься вітром ще до заспаного дому,

І збудить совість кривдника вона!

21.11.2016р.

              ***

Я фальш читаю в друзів по лиці,

Бо посмішка не намалює правди.

Не сподівайтесь змити у Йордан-ріці,

Те що приклеїлось, немов фізичні вади.

Я сподівалася, що в глибині душі,

Живе у вас любов і приязнь Божа.

Та рівень ницості напевно на межі,

Що й сподіватися на це уже не гоже.

Та вірю я ще в силу правди і добра,

Бо з лона матері мене того навчили.

То Божа іскорка, то вища висота,

Що до землі ще людство не прибили.