Знайомтесь, Романа Філіпова!

Поезія – це стан душі, пісня, яка лине із самого серця. Кожен вірш – це сповідь, якийсь незабутній епізод з життя, неповторний барвистий опис життєво-важливих цінностей, переживань, почуттів, емоцій. З кожним рядком асоціюються свої рими, свої думки, свій настрій, свої слова…

Філіпова Романа – особистість, яка змогла відкрити й розвинути в собі іскру творчості, котра запалює натхненною енергетикою всіх довкола. Саме про таку молоду обдаровану учасницю літературної студії «Слово», яка долає шлях крізь терни до творчого вдосконалення, буде йти мова.

Позитивна, весела, романтична та творча особистість. Романа навчається в 9-му класі Вигодської ЗОШ І-ІІІ ст. У школі її знають як людину, до якої можна звернутись за допомогою в організаційних справах. А ще вона віце-президент в Долинській районній школі лідерів».

Кожна людина має улюблену справу, щось, чим вона справді цікавиться, що допомагає їй проявити себе. Дехто колекціонує марки, інші – монети, деякі люди виявляють цікавість до колекціонування стародавніх артефактів, тобто скільки людей, стільки й захоплень. Хобі приносить людині море позитивних емоцій, саме тому так важливо його мати. Навіщо відмовлятися від «зайвого» позитиву? Тому і в нашої студійки також воно є. Романа декламує вірші.

Мабуть, складання поезії порівнянне з польотом птаха. Навчитися цьому неможливо, а ось навчитися розуміти поезію під силу кожному. Адже, поезія залишається в нас навіть тоді, коли закінчуються всі слова…

«Почала писати, – каже Романа, – давно, але через те, що навчальна програма тепер важка, я, зазвичай, не маю часу, і пишу в ту мить, коли до мене приходить моя муза, нехай це буде навіть на уроці».

Поети в усі часи користувалися успіхом. У римованих рядках є якесь чаклунство, настільки сильне, що з його допомогою можна завоювати симпатію або навіть запалити в чиємусь серці любов. Але народжуються з таким даром не всі.

Тому від щирого серця хочемо побажати творчих успіхів, натхнення і солодких літературних перемог. Читай і декламуй, пиши і присвячуй!

Нехай слово, рима і мелодія летять ніжними птахами із твого серця, торкаються душі, роблять світ кращим. Поезія – це вічне і прекрасне. Будь вірною їй.

А від нашої літстудійки ось такі слова: «Всі ми, творчі люди, не закопуймо свої таланти!»

Нехай зима принесе нам багато приємних спогадів, щасливих днів.

Пропонуємо вашій увазі добірку її віршів!

«Мій перший віршик на інтимну тему» 

Невже, все закінчилося на такій солодкій ноті?

Я думаю, все тільки цвіте.

Твою сором’язливість і твій дотик,

Я буду згадувати кожен день.

Кожен спогад лишає свій слід в голові,

Мої руки холодні, як лід, та живі.

Твій погляд пронизує до кісток, завжди.

В мене купа про тебе думок, як води.

Від ночі до ночі живу, чомусь.

Не побачу тебе наяву, здаюсь.

Перетнулися б наші криві, та ні.

Як шкода, що ти в голові, моїй.

*** 

– Чому ти не спілкуєшся з людьми?

– Як будуть люди – буду спілкуватись.

– Вони не люди? А хто ж тоді є ми?

– А ми… це просто… ми – творіння нації.

Творець створив людину, а ми ж навпаки,

Закопали людські якості в глибини,

Ми не люди, ми всього лиш пішаки

Всього цього світу і цієї днини.

Я обґрунтую свою думку тим, що очі закриваємо на все ми.

Цілуєм ноги величі "святій",

А потім самі ж шпортаємось об неї.

На світі зараз час важкий.

– А хто ж його створив? Не тільки ж я з тобою?

– Встрягаємо по горло в цей брудний,

Безжальний біль, але без поля бою.

*** 

Цілуй її губи тоді, як дивиться вона на тебе.

Цілуй її губи тоді, як зорепад укриє небо.

Кохай її усмішку так, мов це ваша остання зустріч.

Хай б’ються ваші серця в такт і тягнуться обом на зустріч.

Адже, коли кохаєш – світ інакший.

Люди в ньому щирі, а очі – справжні.

Дощові дні здаються ясніші,

А вітер зігріває душу в літній тиші.

Весняні квіти заворожують усе,

А вона з чашкою кави пише своє есе.

Чекає тебе так, мов ти її життя,

Кохай її, хлопче, кохай без забуття.

Кажи їй багато романтичних і приємних фраз.

Кохай її так, мов це останній раз.

*** 

Я знайшла себе у ньому,

Він цілком моє відображення.

Коли роздирає головний біль і пронизує втома,

Він цілує у зону ураження.

Напевно, ніхто його не побачить,

Адже він сидить днями у моїй голові.

Коли говорю про нього, люди плачуть.

Він ідеал, в якого руки криві.

Він знає як це бути безпорадним,

Давно відчув на собі весь цей біль.

Та серце в нього є таким ароматним,

Що злітаються на нього бджоли звідусіль.

Мені не важливо, які у нього руки.

Краще, щоб серце не було «криве».

Удвох ми будемо речовинами однієї сполуки,

А світ навколо нас весь оживе.

*** 

Взяла перо у руки і почала писати,

Про те, що не можна словами сказати.

В тиші безжурній хтось підкравсь до столу,

Скинув всі книги, подививсь навколо.

Рукою своєю легко змахнув,

Тишу розвіяв, вітер гукнув.

Все навкруги заблистілося світлом,

Сонячні зайчики скакали по стінах.

Зникла стіна і з’явилося коло,

Незнайомця не було, пусто було навколо.

Чиясь рука потяглася до мене,

Схопив і потяг у коло вогненне.

Все в тому колі було дивовижне,

Пташки співали, цвіли яблуні й вишні.

Та ось ми дістались до іншого світу,

Все в ньому було чітко по алфавіту.

Я з незнайомцем потрапила в коло,

Пливли ми по ньому, мов у ріці.

Криком співала я своє соло,

Летіли із нами малі кажанці.

Мешканці ті святкували свято,

І діти й дорослі зустріли мене радо.

Кожен чимось мене пригощав

І подаруночки мені залишав.

Всі подарунки були неймовірні,

Вони були в формі серця, зазвичай різноколірні.

В них було написано побажання,

Щоб у мене завжди було взаємне кохання.

Та мені час повертатись додому,

Не розкажу я про цю подорож нікому.

Нехай це залишиться в таємниці,

А хто це прочитає – тому це й здійсниться.