Кохання, народжене з Любові, ніколи не буде фатумом чи фантомом.

Втікаючи від буднів, щоденної виснажливої праці, людина запрограмувала себе на так звані свята, що є бадьорістю і відпочинком духу.

З-посеред усіх таких свят зостановімося на зимовому святі тепла, світла і краси, що уособлює Кохання. Хоча, як на мене, Кохання не має обмежуватися одним святом, воно ж і в будні дає не менше радості.

Що ж, День Кохання, як і кожен святковий день, має власну передісторію і, звісно ж, свого покровителя – заступника. В нашому випадку ним є, можливо і містичний, Святий Валентин.

Лише Любов є єдиною хорошою вчителькою життя, а серце, в якому вона живе, є мудре і пильне, тому людей сприймає як собі рівних і рідних. А маючи добрі взаємини із хорошими людьми, Кохання народжене з Любові ніколи не буде фатумом чи фантомом. Тому, поважаючи і цінуючи того, кого кохаємо, не зможемо ні за яких обставин принизити, образити чи ранити, а разом, тримаючись серцями, душами, думками і руками, підемо у своє, і нічого, що не зрозуміле іншим, Ельдорадо.

Бо вже давно немає таємниці у тому, що закохані здатні йти на самопожертви, розуміючи слабкості свої і своїх половинок, без вагань несуть тягарі одне одного, ніколи не задаючись питанням типу: «Чому, за що?». Вони за жодних обставин не втікають від небезпек чи перешкод, а мужньо долають перепони на часто тернистій стежині, зрікаючись фобій, котрі заважають бути разом, думати про одне і йти єдиним шляхом, шляхом честі і відданості Любові.

Вагіль Мар’яна
Сокіл і голубка.
(байка)
Політ, у тенет з голубку сокіл Відпустив

Перед тим обрубав білі пір'їнки - її крила.

Побажав з посмішкою довгих багатих літ,

Щоб була така ж мила, а головне щаслива.

Не розуміючи одразу додолу,стрімголовою,
Голубка подумала, падаючи «я певне сплю.»

Розсипала відчай повсюди туманом, імлою,

Скрикнувши, мов востаннє, «я ж тебе люблю.»

Вітер намагався схопити в свої тихі обійми,

Навздогін поспішаючи - «не така твоя доля.»

«І навіщо мені без крил і без коханого жити?

Напевне так заслужила, така Господня воля.»

Вже нічого не лякало, бо серцем «розбилась.»

На останньому диханню «мене Боже прости,

Що безнадійно і сильно не в того влюбилась,

Дай з собою спалити мости, прошу відпусти.»

Голубка пробачила соколу, бо то хижий птах,

Старалась забути, як після всього він вчинив.

Біль огортав змією більше, ніж смерті страх,

«Чому все так, чи завжди брехав й не любив?»

Бог все бачив: сльози, відчай й ті страждання,
Дав голубці голуба в пару, їй, як дитя в опіку.

Пройняло їх міцне і чисте справжнє кохання,

Вони всюди двоє разом - завжди і довіку.

Сокіл літає один, свою здобич ловить на льоту,

Не може на довго спускатись на землю «святу».

До нині над горами кружляє, хоче все змінити,

Гордість-єдине, що має і мріє теж палко любити.

Не втрачайте людей тих, що любите,

Й кожний день любіть, як востаннє.

Коли ненавмисно за гріш душу згубите,

То за мільйон не повернете сонце раннє.

Бартків Світлана
Мені багато не треба
Чому ти так вчинив зі мною? Чому? Ти дозволив мені себе покохати, а потім пішов…
Чому ти пішов? Адже я була тобі також не байдужою. А може мені лиш здалося?.. Ти мучив мене, навіть не здогадуючись, що моє серце вже належить тобі – єдиному! Як ти міг?! Невже тобі так подобається мучити людей, яким ти небайдужий? Ти заворожив мене. Нарешті я знайшла ідола, якого так довго шукала! – думала я в голос. Невже, це він, мій єдиний?! – не виходило мені з голови. Так, це він! Але …
Я готова була на все, заради тебе. Я хотіла бути завжди з тобою. Цілувати, обіймати тебе, втішати, коли тобі сумно, захищати від всіх і всього…
Та ти цього не бачив, не хотів бачити.
Здається, твоє життєве гасло, як в Юлія Цезаря: «Прийшов. Побачив. Переміг!»
Так, ти прийшов у мою душу, побачив мене справжню – слабку і беззахисну, і переміг. Переміг мене своїм проникливим поглядом, щирою посмішкою. В тобі є щось таке, що притягує. Я захворіла тобою. Та ти відштовхнув мене, а я не вірила в це. Ти попросив мене залишитися, а я думала, що ти повернешся… Я стала такою наївною. Стою перед тобою, наче маленька беззахисна дівчинка. Так чого ж ти кривдиш словами цю маленьку дівчинку?! Я не вірила, та й не вірю досі, що це ти, такий жорстокий, холодний. Ні! Я відмовляюся вірити в це! Це твій злий двійник! Це ти?..
Я завжди говорила собі, що ніколи не принижуватимусь перед хлопцем. Так і було, поки я не зустріла тебе.
Ти знову, як і раніше, боляче раниш мою душу, а я як і раніше, пробачаю тобі і сподіваюсь, що ми будемо разом, до кінця життя. Я терплю ці удари, які ти завдаєш своїми словами і раниш у саме серце. Я знаю, що заради кохання потрібно перенести багато страждань. Але що ж залишиться після цих страждань у душі? Пустота! Серце більше не впустить кохання на свій поріг.
Я сподіваюсь на твоє повернення. Я завжди радо вибачу тобі і прийму тебе. Але поспішай, бо може бути пізно, занадто пізно…

І не лише через поетичне і прозове слово можна відкрити інтимні переживання душі, також вони виливаються піснею у виконанні однієї з учасниць літературної студії "Слово" – Ольги Витвицької.