Розлетілися кохання-метелики

Усе, що народжене, бере свій початок від любові. Любові світлої, як сонце, що промінцем-словом влучно вціляє в саме серце. А серце, втративши пильність, відчинило дверцята для зустрічі з тим, хто його приручив. І не важливо, чи руки утримали це кохання в обіймах, бо слово народило вірш. А він – метелик, присів на звабливу квіточку надії, з якої закохані бджілки збиратимуть нектари дійсності. Вони у кожного свої. Події, описані в ліричних сповідях – очищення. Очищення поетичними словами осяяло душі, щоб кохання-метелики завжди розліталися від серця до серця.

Отож, любі читачі, знайомтесь із творчістю закоханих поетес.

Ліля Пінчук

***

Відпускаю свої метелики,

Ті, що мали для тебе бути…

Зупини цю мить, цю містерію,

Лише так ти їх зможеш відчути.

***

Твої красиві карі очі

Взяли моє серце в полон,

Їх глибину бачу щоночі

Коли приходиш у мій сон.

Цей погляд твій мене чарує,

Краде мій спокій серед дня,

А серце сильно так пульсує,

Щораз як бачу тебе я.

Ти тихо щось мені говориш,

Та я уже не чую слів.

У царство мрій мене заводиш…

Хоч ти, мабуть, так не хотів.

У всьому винні лише очі,

Які взяли мене в полон,

Стривожили серце дівоче,

Забрали мій спокій і сон.

***

Не дивись мені пильно в очі,

Не тривож моє серце дарма.

Мої сни вже давно не пророчі,

В моїх мріях тебе вже нема.

Не шукай випадковий погляд.

Ти тепер його не знайдеш.

Вже не буду з тобою поряд,

Ти зі мною не будеш теж.

Десь в душі танцювала осінь –

дощ зі сліз, листопад з думок.

Я тебе не кохаю зовсім,

відірвався останній листок.

Посміхнуся тобі прохолодно

і скажу неправдиві слова.

Заховається сонце холодне.

Я не плачу… Це осінь прийшла.

Оля Головатюк

Люблю

Люблю тебе, люблю твоє ім’я.

Люблю усе, що зв’язане з тобою,

Бо ти єдиний, ким цікавлюсь я,

І твоя усмішка завжди буде зі мною.

Погляд

Твій погляд не зрівняється ні з чим.

Таких очей я ще не бачила ніколи.

Твій погляд є земний і неземний,

І як забути погляд той казковий?

Я пам’ятатиму його завжди

І не забути вже мені ніколи,

Бо я люблю тебе, люблю тебе,

Як не любила у житті нікого.

***

Не дивуйся, як серце заб’ється сильніше,

Це тому, що коханий є поруч зі мною.

Пригорни, обійми ти мене ще міцніше,

Хай розквітне любов, наче вишня весною.

Твоє тепло відчути на долоні

Мені приємно – дуже добре знаєш…

Пашіють щастям гарячкові скроні.

Скажи жаданий, чи мене кохаєш?

***

Кохання непроста є штука –

Це радість й горе, щастя й мука.

Це посмішки і щирі сльози,

Це сонце ясне й рясні грози.

Це непомітний вітерець,

Який торкається сердець.

Це чиста крапля ранньої роси,

Це квітка незрівнянної краси.

Це непомітний шелест трав,

Який не кожен ще пізнав,

Це світ в яскравих кольорах,

Це найпалкіший блиск в очах.

Це є мелодія під серця стук,

Це є обійми рідних рук.

Це те, що так потрібне для життя,

Це тільки МИ, не ти і я.

Мар’яна Григорська

***

Я – наче птах,

Що волі й крил не має.

Я тільки в снах

Літаю і кохаю,

Я тільки мить

Дивлюсь на ясне сонце,

Я не вернусь

І не постукаю в віконце.

Я, мов метелик,

Якому обірвали крила,

Любов забрали,

І життя уже не миле.

Я – ніби сонце,

Що не може вже світити,

Й на мить мені здалось:

Не хочу більше жити!

Та ти живеш десь там…

Я знаю – ти кохаєш,

Та через зайву скромність

Ти почуття скриваєш.

При зустрічі тобі

Не зможу не сказати,

Що лиш тебе люблю,

З тобою вчусь літати!

***

Я вітром тебе цілую,

Я сонцем тебе торкнуся,

Я голос твій завжди чую,

Рікою до тебе ллюся,

Бузком я п’янити буду,

Каштаном манити очі

Повік я тебе не забуду,

Й забути тебе не хочу!

Ти – мрія моя нездійсненна,

Ти – світло забутого раю,

Я вірю – любов ця спасенна,

Я щиро тебе кохаю!!!

***

Співають сонце, місяць і зірки,

Й душа моя тремтить у сподіванні.

Від болю – тільки рани і дірки,

А щастя віднаходимо в коханні.

Я діаманти зір із неба зрушу,

Сапфіри постелю тобі під ноги,

Я плакати, повір, коханий, мушу,

Щоб наші ще переплелись дороги.

Я зустрічі чекаю, як спасення,

Щоб глянути у твої карі очі.

Прошу у Бога я благословення,

Щоб нашими були всі дні і ночі.

***

А знаєш, хороший, я вмію любити.

Та легше мені собі в тім не признатись.

Якщо не взаємно, то як потім жити?

Якщо не взаємно, то треба розстатись?

Розстатися можна із тим, із ким поруч!

Не жити – лиш можна, коли помираєш!

І знаєш – не треба кричати, що любиш!

Мовчиш лиш тоді, коли щиро кохаєш!

Я знову готова в любові зізнатись…

Та права не маю, жорстоке табу!

Дозволь хоч у снах нам обом зустрічатись!

Дозволь, я благаю тебе, бо помру!

Так хочу в обіймах до тебе припасти,

Гарячим цілунком щоб вкрились вуста.

Так хочу з тобою я в щастя попасти!

Дивись, яка мрія у мене проста!

***

Як мало нам дано з тобою,

Ще більше ти сам забираєш…

Ти це називаєш любов’ю?

Ти вже не говориш «кохаю»

Ти вже не говориш «кохаю»,

А з нею рот не закривався.

Ти знаєш, я просто втомилась…

Навіщо мені такий здався!?

Я просто виловлюю миті

І кожну секунду ціную!

А ти? – Дні байдужістю вмиті…

Коханий, ох, як я ревную.

Я просто втомилася бути… з тобою,

Й без тебе так важко…

А знаєш, уже не зліпити

На кусні розтрощену чашку.

І треба мені зупинитись,

І треба спинити ці миті,

Та серце наповнює думка –

Ти в мене єдиний на світі!!!

***

Любов – омана світлих почуттів,

Її придумали, щоб світом керувати.

І скільки би не було тих життів,

Лиш за любов готові помирати.

Рушійна сила – змінює цей світ.

Вона приходить, хоч імен не знає.

Стаєш сліпим від неї, наче кріт.

За статусом людей не підбирає.

І цілий світ, весь у людині тій,

Яку ти любиш і яку кохаєш.

І цілий світ сховався лиш у ній,

У тій, чиє ім’я ти повторяєш.

І все в житті минає, все пройде.

Забудуться образи й нарікання.

І щира лиш любов не пропаде.

Бо вся любов – то паросток кохання!

Світлана Стефанишин

***

Коханий, рідний, дорогий,

Мій котик любий, серцю милий!

Я вдячна Богу, що ти мій,

До тебе серцем завжди лину.

Люблю тебе понад усе

За наші спільні дні і ночі,

За те, що ти у мене є,

І за блакитні твої очі.

За те, що поруч ти завжди,

Навіть тоді, коли далеко.

Крокуєш вперто до мети,

Хоч іноді тобі нелегко.

Отож, коханий, у цей день

Із Днем народження вітаю!

Я не співатиму пісень,

Від серця щиро побажаю:

Здоров’я, миру і добра,

Усмішок щирих і везіння,

Весняного в душі тепла,

Від щастя й радості сп’яніння!

Таня Бріцька

Звиклий світанок

І знову засну аж під ранок,

Це дивне безсоння – замучило душу.

Доволі вже звиклий світанок,

Але, уже вкотре, його не порушу.

Заплющу повіки на кілька хвилинок,

Щоб, ніби доспати – здуривши свій розум.

І сон не насниться, лиш кілька картинок

Про холод, про осінь – посвячену грозам.

Та впертий будильник ніяк не змовкає,

Допоки із ліжка не підведе,

Так поряд на вушко мені щось співає –

Він сон мій від мене тихенько краде.

Прокинеться сонце, сховаються зорі,

Роса світанкова залишить свій слід.

І вже на долоньці краплини прозорі

Іскряться, неначе на сонечку лід…

І знову до серця чіпляються мрії,

Які цілу ніч не лишають думок.

Лиш кава гаряча душу зігріє,

Збудивши мене від мрійливих казок.

Люби

Можеш зрідка, або десь при зустрічі,

Або знайди мене із сотні лиць.

Лише поглядом і без посмішки,

Подаруй ще одну таку мить.

Хочеш лагідно… і цілунками…

А можеш просто навіть без слів.

Задаруй мене подарунками

Поцілунків твоїх і обійм.

Як же хочеться, до божевільності,

Подивитись у очі тобі.

Не скривай у очах чарівності.

«Ніжно, не ніжно… Але люби.»

Назарія Веснянко

***

Сміється серце сніжками надії,

Яка спадає прохолодою чекання.

В любові, як у танці, закрутилися події.

Пізнала, що то є терпіння і кохання.

Тепер принишкла, зачекалась дива,

Так захотіла в казку, хоч на мить одну.

Душа на слово залишилася вразлива,

Минули роки, та плекаю мрію осяйну.

Потай від всіх на світі, чути хочу знову,

Ту пісню, що до серденька ввірвалась,

Щоб я любов вдягнула, як обнову,

І радості віночком заквітчалась.

Минуле не вертає, все ж так хочу в нього,

Немов в дверну шпаринку заглянути,

Напитись голосу коханого хмільного,

Кохання зіркою у щасті спалахнути…

11.02.2019

***

Зі спогадів своїх зроблю місточки,

Та й назви їм придумаю усім.

Дивлюся крізь написані рядочки:

– Невже пішов з мого життя ти назовсім?

Не хочеться повірити, що не прийдеш

Відкрити двері втаємниченим бажанням.

Чи ще в реальність лебедем ввійдеш,

Щоб як лебідка, я жила коханням?

***

Розмотую клубочок власних мрій,

Що сяють так – мов сонечко зійшло!

Заглянь у душу, серцем серце грій,

Нехай вустами розливається тепло.

В твоїх обіймах усі радощі відчую,

Злечу в політ любові й доброти.

Пісню, яка не забувається, почую

Зазнавши в долі щастя повноти.

Від спогадів про тебе – розквітаю!

Ці два десятки літ біжать струмком…

Лаванду, шоколад, ваніль вдихаю,

Втомилось серце бути під замком.

Вже ниточка надій лишилася тоненька,

Боюся, щоби вітер-хуліган її не понівечив.

Але так весело кує нам зозуленька,

Бо зустріч бажану готує нам цей вечір…

21.07.2019

***

Вже рік ось-ось поставить крапку…

Зима встелила білі килими,

Деревам одягнула сніжні шапки…

Приходять свята, лиш самотні ми.

Лунає сміх дитячий, мов дзвіночок,

Скликає гірка всіх охочих малюків.

А хуртовина з вітром стали у таночок,

Та не злякають в білих шубках близнюків.

Дивлюсь, і сльози радості морозять,

Рука в руці, від серця йде жаринка.

Роки надії, як гостинці, всім привозять,

В очах горить, як на ялиноньці, іскринка.

Самотності повторно виклик не кидаю,

У завтра подивлюся, як у казку, що лікує.

Там моє серце тебе з мандрів виглядає

І твій прихід так радісно святкує!

31.12.2019

Дива Різдва і лісу

У рутині щоденних клопотів часто втрачається віра у казку, що присутня з дитинства. Не лише дітям, а й дорослим варто вірити у дива. Дива, що існують поза нашою свідомістю, але можуть бути сонцем нашого життя. Саме це сонце і висушить сльози, і притишить вітри розпачу. Творімо казку не лише для себе, а й для інших, як це робить учасник нашої студії Роман Юсип, уродженець села Липа, що на Долинщині.

Любов до людей, до казок, пісень, до Бога прищепили йому ще з дитинства мати і бабуся, а батько, який працював лісником, розповідав про тварин, які зустрічалися йому в лісі. Тому в казках пана Романа часто головними героями є різні тварини. Він щиро прагне, щоб діти полюбили казки, читали їх і на них вчилися доброти, чесності і любові до матінки-природи.

Саме любов до природи і дає йому вміння так тонко відчувати всі її настрої.

Роман пов’язав своє життя зі школою, обравши професію педагога, а саме – вчителя молодших класів, щоб донести кожній дитині, що головне в житті – це живе спілкування, а не в мережі Інтернет. Прагне повернути нам віру в дива, які трапляються з кожним із нас, особливо тепер, у час Різдвяних свят…

Запрошуємо до читання.

Що таке лісова дружба

Недалеко від людських полів, де споконвіку люди сіють жито, овес і ячмінь, садять картоплю, косять траву, на невеликому гірському підвищенні, поверненому до сонця, тихо вели розмову лісові дерева. Берізки, осики, явори розповідали останні лісові новини про життя інших віддалених навколишніх дерев, лісових звірів, людей також. Все вони бачили, бо були високі, знаходилися на гірському підвищенні біля людських ланів. І ніхто з вищих лісових дерев їм не заступав. І ось так берізки, осики, явори, гріючись на сонечку і підставляючи свої стовбури і гілки з листям під струмені теплого вітру, шелестіли своїм листям і про щось балакали.  

А збоку одиноко стояв великий Граб. Це було дуже горде самозакохане дерево, та зовсім не подібне на інші дерева-граби, які є добрі і які щиро віддають себе людям на дрова, щоб вони ними топили і варили їсти, а взимку грілися у своїх хатах. А ось Граб в нашій казці з березами, осиками і яворами майже не спілкувався, а тільки зрідка висловлював деревам свої нібито мудрі думки. Берези, осики і явори із вихованості все-таки слухали його. Але далі Граб не говорив, тому що вважав думки інших дерев якщо не дуже розумними, то такими, що не заслуговують на його увагу. Тому після шелесту листя слів яворів, беріз і осик Граб високо задирав найвищі гілки, щоб цілий тиждень придумувати свої думки, які мають бути мудріші від думок дерев. Отож постійного спілкування Граба з іншими деревами не було.

– А знаєте ви, якщо був би сильніший вітер, ніж той, який тут буває, як правило, то ніхто б з вас не встояв. А Береза перекинулась би найперша, – обізвався Граб після тижневої мовчанки, тепер образивши всі дерева, а найбільше Берізку.

– Неправда. Берізка би витримала, – заступився Явір.

– Але витримала би тільки наші, несильні вітри. І все! – підсумував свою коротку розмову Граб і на тиждень замовк.

Її підслухав Хтось і, щоб перевірити дружбу дерев і звірів, випустив надвір сильний вітер. Вітер той відразу подув на гору з яворами, осиками і березами. Найбільшу силу спрямував на найвищу Березу. Вона різко нахилилась, і доклавши, щоб не зламатись і не бути вирваною з корінням. Все в її середині напружилося, все скрипіло і нестерпно боліло, але Береза терпіла.

Вітер не вщухав. Він подув тепер з другого напрямку, ще з більшою силою. А ж Берізка нагнулася до землі нижче, ніж колись. Недалеко був Явір. Він уперся міцно стовбуром і допоміг Березі своїми гілками підняв Березу і майже вирівняв її. Вітер побачив, що ту Березу не звалити. З південної її сторони Вітер найсильніший. Тому він подув саме звідти. Береза нагнулась і впала тепер на Осику. Відразу Осика напружила свій стовбур і гілки. Але що могла зробити вона, коли вітер дув з півдня сильніше, а вона була слабша за Явір. І що міг тепер Явір?

На допомогу прийшла Калина, яка стояла поруч з Осикою. Вона заспівала пісню, і на її спів злетілись з лісу всі птахи, що їли її ягоди. Злетілося там стільки птаства, що годі було полічити. Калина заспівала ще одну пісню. Тоді птахи полетіли до Берези і сіли на її стовбур з північної сторони. Хто впершись ногами, хто впершись крильми – не давали вітрові звалити Березу. Але калину їсти полюбляє і Дикий Кабан. Хоч найпізніше, але до Берези він причвалав. Уперся в стовбур своїм міцним хребтом – і Береза перестала хилитися.

– Хро-хро, ану на мою команду випрямляємося. Три-чотири! – сказав Дикий Кабан до Берізки, Осики і всього птаства лісу.

Всі напружились і стовбур Берізки почав випрямлятися, не зважаючи на вітер, який дув сильно. Згодом побачив, що безсилий – втік. Засоромився і Граб, що не збулися його слова.

 Так лісова дружба перемогла. А Хтось переконався, що вона є справжня. Калина могла співати своїх, але інших пісень, а дерева могли гомоніти словами - листям між собою, птахи на деревах робили домівки і літали у верховітті, а Дикий Кабан ласував калиною і тер свій бік об кущі. Ніхто не хотів тих вітрів сильних, які з’являються, тоді коли люди їздять забагато легковими машинами.

Неекономна Білочка

Була в лісової жительки Білки, що з тих відомих лісових звірів, що житла облаштовують в дуплах високих дерев, а їжу на зиму заготовляють, збираючи насіння дерев, здебільшого буків, які люди в горах називають жиром (ще збираючи всякі-всякі гриби, чи білі, чи жовті, чи червоні (чи то підосичники і підберезники, чи рижики і сироїжки, чи маслюки і опеньки, чи лисички і сморжі) дуже гарна і красива донечка – Білочка. Тільки мала погану ваду і звичку, що була дуже неекономною і марнотратною. Над’їсть трохи гарного білого гриба Боровика та й викине, не доївши його смачної шапки навіть до половини, візьме в мами гроші, щоб купити собі в Дикої Кози морозива і накупує того морозива а не доїсть і одного, і все в лісі повикидає. Ще й здачу по лісі розгубить. І скільки стара Білка просила її економити гриби, буковий жир і гроші та не купляти так багато морозива, коли не можеш з’їсти і одне, а деколи докоряла і трохи сварила, та все даремно, бо мала Білочка була ще трохи неслухняною.

Але закінчувалася осінь. Вже давно поопадало листячко з буків, кленів, ясенів а на березах і осиках мало що залишилося. Ночі стали довгі, а дні короткі. Сонечко стало світити менше часу, та і то з’являлось низько над лісами і полями. Від того ставало холодніше.

Білка продовжувала і далі заготовляти їжу на зиму, але все менше і менше, тому що грибів тепер в лісі майже не було. А збирала і приносила в дупло переважно жир (насіння буків), який вигрібала з-під листя. Збирала цілими днями, бо знала, що через марнотратство своєї донечки запасу грибів і жиру буде цього року менше, як торік.

Аж ось прийшла холодна зима. Випало багато снігу, так що їстівні запаси Білки і Білочки тепер не поповнювались, а тільки витрачалися. Білка з тривогою дивилася, чи вистачить їм запасів на цілу зиму. А зима була довгою. Вже люди і звірі відсвяткували свято Миколая, потім Різдво Христове, згодом свято Василія і Новий - Старий рік, а далі і Водохреща – сильні морози тільки починалися. Коли ставало холодно, Білка і Білочка більше їли грибів і букове насіння, щоб зігрітись. Аж ось майже нічого не залишилося.

– Бачиш, Білочко, як через твоє марнотратство і через твою неекономність у нас майже не залишилось їжі, а до кінця зими ще гей, як далеко, – почала тепер тільки докоряти Білка своїй донечці.

Білочка тільки винувато мовчала і опускала голову.

Настав день, коли в дуплі їжі не залишилось. Два дні вони не їли нічого. Настав третій день.

Стара Білка визирнула з дупла, і на краю лісу вона побачила Оленя і Ланю – це був той Олень, якого вона навесні попередила, що до нього наближаються браконьєри з рушницями, бо високо з дупла ліс їй було видно краще, ніж Оленю. А тепер якраз Олень прогрібав сніг, щоб під снігом знайти ожину чи іншу якусь їстівну рослину для себе і своєї Лані.

– Благородний Оленю, ану прогрібши сніг подивись, чи біля ожини нема десь близько насіння з бука. Хоч би пару насінин, – просила Білка.

– А  може є десь хоч один опеньок або один рижик, або одна лисичка… – жалібно просила Білочка.

– Грибів, Білочко, немає, це тобі не літо і не осінь, що багато є грибів, і можна було надгризати менше, як до половини і викидати, – ще раз дорікнула Білка свою донечку.

Мала Білочка ще раз похнюплено опустила голову.

А благородний Олень чимдуж прогрібав сніг недалеко від того дерева, в якому було дупло двох білок.

Аж ось він раптом вхопив щось з землі, темно-коричневого кольору і висипав на сніг. Білка відразу впізнала таке потрібне їстівне букове насіння – жир.

– Є, Білко! – підтвердив сподівання Білки благородний Олень.

Білка миттю збігла по стовбурі дерева. А землю вкрив сніг. Як же вона пробереться снігом до своєї мрії – їжі.

– Чекай, Білко, я тобі допоможу, – говорить Олень, побачивши Білку під стовбуром дерева, що стояла на двох задніх лапах, а дві передні зігнула перед собою в очікуванні. Ще раз копнув ротом в сніг, висипавши на сніг багато-багато букових насінин, все-все зібрав, пішов до бука, в якому було дупло Білочки.

Білка скочила за насінням – і відразу нагору в дупло. За одну мить визирнула назад з дупла.

– Дякую тобі, Оленю, і твоїй Ланьці, що спасли нас від голоду.

Білка повернулася в дупло, а згодом визирнула разом з Білченятком.

– Дякую, Оленю, тобі за насіння, – дякувала мала Білочка.

– Дякую твоїй матері, що попередила навесні про браконьєрів.

– Дякуємо! Білочки наші, від сьогодні ми – ваші найкращі друзі! – озвалася Ланька.

Ось так добре діло Оленя спасло Білочку і її донечку від голоду. Й відтоді мала Білочка була економною, а не марнотратною.

Скупий

Жив собі в лісі Вовк. Та такий був скупий, що не пам’ятають такого скупого вовка всі тутешні гори, які були ще задовго до того, як з’явилось тут перше дерево. Не дасть, не позичить захованого ним куска м’яса, та що там м’яса – не дасть навіть голої кістки комусь. Жалілись на нього ведмеді і рисі, жалілись навіть його родичі – другі вовки, жалілись лиси через його страшну скупість.

Та це нічого не діяло на скупого Вовка, бо у своїй скупості він був занадто упевнений, і продовжував залишатися скупим, хоч йому й дорікали. І так само продовжував полювання на оленів, кіз і зайців. Що міг з’їсти з’їдав, а що не з’їдав з м’яса і кісток, то ховав так, щоб ніхто не міг знайти. А знайти було, ой, як важко, але ще важче було у Вовка випросити щось.

Та ось Вовк захворів. Чи то об’ївся або може випив у річці забагато холодної води. Підвищилась у Вовка температура. Закашляв сіроманець так, що чули той кашель звірі та гори тутешні й сусідські. Куди він не ходив, то кашель чули всі. А потім Вовк взагалі перестав ходити. Зліг біля старої великої ялиці, щоб менше мочили його дощі на горі з південної сторони, щоб зігрівало тремтливе його тіло хоч би трохи сонце. Та була пізня осінь. Скільки того сонця?

«Ого! Мабуть, пропаду, не доживу до весни. Зима тільки почнеться ось, а я такий хворий. А сьогодні ще й голодний. М’ясо моє онде на протилежній горі з другої сторони, а я такий хворий, що і за тиждень до нього не доберусь; а коли почну йти до нього, то ще дужче захворію. Що маю робити?!» - думав Вовк.

Минув день, почалася ніч, а Вовком трясло ще дужче. Блимав він очима раз у раз від своєї безпорадності, бо ще і сон не брався сьогодні. А надворі ставало все холодніше. І так почало трясти Вовком над ранок, що він подумав: вже помираю і закрию очі. Та він тільки заснув від теплоти вранішнього сонця, яке його і врятувало.

Прокинувся Вовк в обід. Перестало ним трясти, спала у Вовка температура, тому що сонце світило в день постійно. Температуру йому поміряв недавно Заєць, який приніс свій термометр. Сів біля Вовка. Втік лише тоді, коли сіроманець прокинувся, забув термометр зо страху забув. Але встиг подивитися на градуси, коли термометр випав з-піл лапи неспокійного Вовка. 38,5 градусів.

Та Вовк все ж не встав – його ще сильно боліло тіло, хоч і перестало ним трясти. Та він не засмутився, тому що радів яскравому і теплому сонцю, яке сьогодні до нього всміхалось. І тільки тепер по - справжньому побачив і відчув задоволення від сонячної усмішки, як же він не помічав цього? Сьогодні лагідне сонце добре прогріло його кості, які вчора трясло, наче снопом.

Згадуючи ніч, Вовк засумував знову. Покотилася сльоза по щоці.

«Чого це біля мене нікого немає, чому мені нема кому подати кусок м’яса, коли сам я не можу дібратись до нього? О-хо-хо! – і у Вовка покотилась сльоза з другого ока.

«Який я голодний! Сховається сонце, настане ніч, і мною почне трясти, як учора. Другу таку ніч я не перебуду!» – подумав Вовк і сльози рікою покотилися з очей.

Але його сльози висушувало сонечко, яке було таким добрим і лагідним, навіть до Вовка. Воно світило і ще залишало надію на життя.

А ось недалеко пробіг Зайчик. То був син того звіра, який перед обідом приніс йому якесь скло. Воно зовсім не заважало йому.

– Зайчику, прийди, будь ласка, до мене, бо мені сьогодні так сумно і так одиноко! – попросив Вовк.

– Синочку, ні, не підходь близько до нього! – наказував Заєць-тато.

– Підійди, нічого поганого я тобі не зроблю, - благав Вовк.

– А ти трішки – трішки підійди. Двадцять кроків. Але далі зупинися, - поступився Вовкові добрий старий Заєць.

І Зайчик зробив ще двадцять кроків.

– Добре, дякую тобі. Ох-ох-охо-хо, - сказав Вовк і сильно почав кашляти.

Та Зайчик не злякався, подивився на тата і, слухаючись його, стояв на тому самому місці.

– Зайчику, з татом піди за гору, що переді мною, і з дупла найбільшого бука притягніть мені обоє лопатку м’яса дикої кози, - просить тепер Вовк у Зайчика.

– Не можна їсти м’яса! – відповідає малий Зайчик дорослому Вовкові.

– А що я маю їсти? – питає Вовк спантеличений.

– Вам їсти…їсти Вам…їсти Вам можна хліба.

– А де взяти того хліба?

– У нас хліб є, - озвався старий Заєць. – За те, що тепер ми не обгризаємо молодих яблунь і молодих груш, і слив, а хліб залишає нам один добрий господар.

 – Ну то принесіть мені того хліба - благав Вовк.

– А ти не будеш віднині полювати на лань, на диких кіз і на нас, зайців, Вовче? Га?

– Ні. Більше ні. Ніколи! – обіцявся Вовк. – Тільки дайте швидше того хліба!

– Хліба кажеш?

– Так, хліба. Швидше хліба!

– Добре, Зайчику мій, ану побіжи і принеси цьому розкаяному Вовкові цілу буханку хліба.

І Зайчик побіг додому, а через декілька хвилин приніс хліб, став на місце, де стояв, і кинув Вовкові цілий хліб. І як той їв, і як той мало не давився! А як Заєць і Зайчик чудувались, як Вовк хліб їв. А коли Вовк наївся, то навіть підвівся і хриплим голосом сказав:

– Віднині не їстиму ніякого м’яса. Віднині їстиму тільки хліб. Хліб – це їжа! І для мене, Вовка, і для Зайця, і для Оленя, і для Лиса, і навіть для Мурашки.

Пішли Заєць і Зайчик додому. Вовк був ситий, але залишилось йому важке лиш те, що мав перебути хворим одну холодну ніч. Правда, не таким хворим, як був минулої ночі, бо сонце за день добре його прогріло, але один бік у нього ще залишався хворим. Треба було ще одного сонячного дня. Але ось найбільша небезпека чекала Вовка не від холодної ночі і не від непрогрітого хворого боку, а від лісових звірів. Внизу від річки до Вовка ішли багато Вдів-лань, Вдів-кіз і Вдів-зайчих, чиїх чоловіків Вовк-убивця, який, до того, був зажерливим і скупим. І Вовк знав, як вони будуть його тепер карати: підійдуть і повернуться до нього задніми ногами, і будуть бити його по боках, по голові, по лапах, аж поки не заб’ють. Не будуть бити Вовка тільки Заєць і Зайченя, які почастували Вовка хлібом, разом із Зайчихою. Це не вони розповіли всім вдовам, де лежить тепер Вовк. Це вдови помітили самі хворого Вовка.

«Ой, лишенько робиться зі мною, ледь підлікувався і трішки поїв хліба, як зараз мене живого заб’ють.»

– Ну що, Вовче, прийдеться тепер відповідати за всі вбивства, за все-все твоє зло і за наші гіркі-прегіркі сльози, – сказала стара Вдово-ланя, коли всі звірі підійшли з нею від ріки і стали перед Вовком.

– Прийдеться, – погодився Вовк. – Та я уже і так покараний, тому що захворів ось, кашляю сильно. Одне:що не є голодний. – Заєць з своїм сином мене погодували.

– Це занадто мала кара буде для тебе: трохи похворіти, – озвалась Вдова - дика коза. – Наші чоловіки давно загинули і ми давно за ними плачемо і сумуємо. Прийдеться загинути і тобі, Вовче.

– Робіть, що знаєте! – не міг сказати більше нічого Вовк.

– А я прийшла не вбивати Вовка. Нехай живе. Але нехай за все зло, що зробив нам, він відплатить. І так буде прощений. Від сьогодні нехай стереже нас, диких кіз, і вас, олені, і вас, зайці, від інших вовків-убивць, таких само хижих і зажерливих, яким був він, – сказала інша Вдова-коза.

– Добре, добре, це дуже добре… – загомоніли всі вдови-лані, вдови-кози і вдови-зайчихи.

І від того часу Вовк завжди і постійно стеріг оленів, диких кіз і зайців від своїх кровожерних і зажерливих скупих родичів – вовків. А ще: катав на своїй спині їх маленьких дітей, сиріт і не сиріт.

Різдво в селі

Був собі хлопчик, який не хотів їхати в село до дідуся і бабусі. Не те, щоби їх не любив, але ніяк не міг залишити свій комп’ютер і комп’ютерні ігри. Напевно, комп’ютер любив трохи більше від дідуся й бабусі, обожнював тих, хто виготовили комп’ютер і всі потрібні йому, комп’ютерні програми.

Був час напередодні Христового Різдва. Всі діти, батьки яких жили в селі, на Різдво Христове обов’язково навідували їх в селі. Батьки хлопчика також завжди приїжджали до своїх батьків, лише хлопчик залишався в місті один. Грав в комп’ютерні ігри. Але цього року батько хлопчика вирішив обов’язково взяти свого сина в село…

– Та що я в селі буду робити, мені буде не цікаво там.

– Та чому не цікаво? Ти ще не знаєш, а вже кажеш, – відповів тато.

– І три дні я буду без комп’ютера! Скажіть мені, як я маю перебути три дні!?

– Перебудеш, є там ковзани, є там санки – будеш з’їжджати з гірки, – каже мама.

– Я не люблю з’їжджати! – завередував хлопчик.

– Але батько був невблаганний, збирайся і все.

Приїхали в село. Дідусь і бабуся раділи від щастя – внуку, якого не бачили два роки. На Святий Вечір разом ходили палити свічки. На Різдво батьки хлопчика пішли до церкви. Дідусь і бабуся залишилися вдома з онуком, який ще в дорозі трохи простудився.

Розказував про навчання в школі, про комп’ютер, про різні ігри, про друзів. А коли вже закінчив розповідати, дідусь запропонував внукові одному заглянути до стайні. Чи змінилися, а чи підросли корова, ягня і коза за два роки, за які не був в селі. Тому що завжди тоді перебував в різних іграх в Інтернеті.

Відкрив до стайні двері.

- Христос народився!

- А… славім Його! – здогадався відповісти.

«Хто це привітався до мене? Ягня, бо найперше повернулось до мене. Чи корова, бо найближче до мене стоїть? Чи коза? Та як таке може бути?».

А повз двері пройшли малі колядники.

- Чи можна, господарі, у вас заколядувати? – спитали вже під вікном.

Хлопчик миттю забіг до хати, до бабусі і дідуся.

- Бабусю… - звернувся він до бабусі.

- Стара, ну ж бо заплати колядникам, бо я сьогодні щось сьогодні не годен, - перебив дід.

А потім хлопчик і передумав говорити про почуте в стайні. Лише подумав: «А я думав, що чудеса лиш у комп’ютері. А в селі більші. Особливо під час Христового Різдва».