Сьогоднішнє свято приурочене Всесвітньому дню поезії, яке з 2004 року також відзначають і в Україні.
Уся історія людства показує, що поетичне слово йде поруч із людиною від самого Буття до сьогодення. Природа наповнена поезією, яка покликана хвилювати, давати насолоду, плекати високі почуття, збагачувати духовність. У поетичній творчості є пожива для душі, є поміч в боротьбі з усяким лихом, в боротьбі за ідеали, до яких прагне людство.
І хоч Муза дуже примхлива, вона приходить лише тоді, коли серце щире, відкрите до краси і болю.
А як народжується її величність Поезія в юних серцях? Цього ніхто не знає. Іноді студійці кажуть, що вірш приснився або Муза підкралася так непомітно, що нема на чому записати, тоді вони пишуть на клаптиках паперу, що є під руками, в класних зошитах, чи навіть на долонях або ж запам’ятовують. Як би там не було, але те, що до них приходить прекрасна Муза Поезії, вічно молода й юна, як наші студійці, це прекрасно, це — подарунок долі.
Мар’яна Вагіль
Уся історія людства показує, що поетичне слово йде поруч із людиною від самого Буття до сьогодення. Природа наповнена поезією, яка покликана хвилювати, давати насолоду, плекати високі почуття, збагачувати духовність. У поетичній творчості є пожива для душі, є поміч в боротьбі з усяким лихом, в боротьбі за ідеали, до яких прагне людство.
І хоч Муза дуже примхлива, вона приходить лише тоді, коли серце щире, відкрите до краси і болю.
А як народжується її величність Поезія в юних серцях? Цього ніхто не знає. Іноді студійці кажуть, що вірш приснився або Муза підкралася так непомітно, що нема на чому записати, тоді вони пишуть на клаптиках паперу, що є під руками, в класних зошитах, чи навіть на долонях або ж запам’ятовують. Як би там не було, але те, що до них приходить прекрасна Муза Поезії, вічно молода й юна, як наші студійці, це прекрасно, це — подарунок долі.
Мар’яна Вагіль
Муза
Муза – це той мольберт, де ти кладеш чисте полотно,
Ще задумки не знаєш, та самостійно веде тебе воно.
Муза – відома скрипка, що без смичка нічого не варта,
Це фокус, де з невідомості з’являється козирна карта.
Муза – це короткочасна мить, що темноту світлом крає,
Непомітно підкрадеться в будь – який час дня чи ночі…
Муза – проміння, що з неба приходить й за хмару тікає,
Вона – натхненне джерело, що “сліпому” відкриває очі.
Муза – це вітер, що сколихне і підійме із землі опалий лист,
Мов соловей підхоплює на льоту невідому пісню чи свист.
Муза – морська стихія, що заколисує у вирі подій і вражень,
Іноді це цілісна картина, а іноді декілька простих зображень…
До тебе музо!
До тебе музо, рідна, тихо пригорнуся,
І як рідній сестрі, навстіж душу відкрию,
В рядках й строфах замучена проснуся,
Уже без печалі і сліз серце-єство омию.
З тобою, мов на сповідь – до Бога йду…
Чомусь не в силі й крихти правди затаїти.
Колись себе я в цих німих словах знайду,
Не знаю чому ж тепер зриваю зів’ялі квіти.
До тебе музо, рідна, легенько притулюся,
В снах до гір на крилі орлиному полину.
Відлунням джерельних струменів озвуся,
Де цвітуть райдуги, як маки, в їх долину.
Уже без смутку очима у вись я погляну,
І попрошу, щоб не лилися неба сльози.
Щоб з легкістю біль з пухом розтанув,
Знайшовши рідних: троянди й мімози.
З тобою музо, рідна всім я поділюся,
Лише в гості ти витай до мене частіше.
Тебе, як живої води з криниці нап’юся,
Тоді серце переможе розум гостріший?!
А доля з вітрами десь далеко собі гуляє,
Про себе нагадує, коли її сильно закружляє.
Це наче в півночі чекати чистого світанку,
Щоб з долею-музою закружляти в танку…
До тебе музо, рідна, пригорнуся!
Мої вірші як діти…
Мої вірші як маленькі діти, пестунчики та непосиди,
Неначе польові й на клумбі квіти-різноманітні види…
В кожного своя дорога :в когось хороша і приємна,
А в іншого пронизана болем, із щастям не взаємна.
Мої вірші немов квіти, хочуть ласки й тепло відчути,
Заявляються одні пуп’янками, а інші від морозу скуті.
Вірші, неначе діти: розбишаки, спокійні чи балакучі,
Одні бояться рівнини, а іншим добратися б до кручі…
Мої вірші, як мальви: прості та майже непримхливі,
Вітром різко-пекучі, але ніколи не стануть зрадливі.
Мої вірші, наче діти мовчуни чи бігуни розбишаки,
В кожного свої для душі пронизливі непомітні знаки.
Вірші комусь: прості; вразливі; особисті; мелодійні;
Звабливі; сумні; пристрасні; чи взагалі мимовільні…
Для мене – це новий простір, для душі правда гаряча,
Це крила; сторінка нова, а що для вас вони значать?!
Чому на папір виливаю, що в душі – радість чи розлука,
Навіщо пишу: одні з них легкі, інші «народжую» в муках.
В чомусь вони як діти схожі, але насправді різноманітні…
Нічого не буває з проста й на вулицях усмішки привітні!
Муза – це той мольберт, де ти кладеш чисте полотно,
Ще задумки не знаєш, та самостійно веде тебе воно.
Муза – відома скрипка, що без смичка нічого не варта,
Це фокус, де з невідомості з’являється козирна карта.
Муза – це короткочасна мить, що темноту світлом крає,
Непомітно підкрадеться в будь – який час дня чи ночі…
Муза – проміння, що з неба приходить й за хмару тікає,
Вона – натхненне джерело, що “сліпому” відкриває очі.
Муза – це вітер, що сколихне і підійме із землі опалий лист,
Мов соловей підхоплює на льоту невідому пісню чи свист.
Муза – морська стихія, що заколисує у вирі подій і вражень,
Іноді це цілісна картина, а іноді декілька простих зображень…
До тебе музо!
До тебе музо, рідна, тихо пригорнуся,
І як рідній сестрі, навстіж душу відкрию,
В рядках й строфах замучена проснуся,
Уже без печалі і сліз серце-єство омию.
З тобою, мов на сповідь – до Бога йду…
Чомусь не в силі й крихти правди затаїти.
Колись себе я в цих німих словах знайду,
Не знаю чому ж тепер зриваю зів’ялі квіти.
До тебе музо, рідна, легенько притулюся,
В снах до гір на крилі орлиному полину.
Відлунням джерельних струменів озвуся,
Де цвітуть райдуги, як маки, в їх долину.
Уже без смутку очима у вись я погляну,
І попрошу, щоб не лилися неба сльози.
Щоб з легкістю біль з пухом розтанув,
Знайшовши рідних: троянди й мімози.
З тобою музо, рідна всім я поділюся,
Лише в гості ти витай до мене частіше.
Тебе, як живої води з криниці нап’юся,
Тоді серце переможе розум гостріший?!
А доля з вітрами десь далеко собі гуляє,
Про себе нагадує, коли її сильно закружляє.
Це наче в півночі чекати чистого світанку,
Щоб з долею-музою закружляти в танку…
До тебе музо, рідна, пригорнуся!
Мої вірші як діти…
Мої вірші як маленькі діти, пестунчики та непосиди,
Неначе польові й на клумбі квіти-різноманітні види…
В кожного своя дорога :в когось хороша і приємна,
А в іншого пронизана болем, із щастям не взаємна.
Мої вірші немов квіти, хочуть ласки й тепло відчути,
Заявляються одні пуп’янками, а інші від морозу скуті.
Вірші, неначе діти: розбишаки, спокійні чи балакучі,
Одні бояться рівнини, а іншим добратися б до кручі…
Мої вірші, як мальви: прості та майже непримхливі,
Вітром різко-пекучі, але ніколи не стануть зрадливі.
Мої вірші, наче діти мовчуни чи бігуни розбишаки,
В кожного свої для душі пронизливі непомітні знаки.
Вірші комусь: прості; вразливі; особисті; мелодійні;
Звабливі; сумні; пристрасні; чи взагалі мимовільні…
Для мене – це новий простір, для душі правда гаряча,
Це крила; сторінка нова, а що для вас вони значать?!
Чому на папір виливаю, що в душі – радість чи розлука,
Навіщо пишу: одні з них легкі, інші «народжую» в муках.
В чомусь вони як діти схожі, але насправді різноманітні…
Нічого не буває з проста й на вулицях усмішки привітні!
Ірина Курташ
Муза
Шість років мені було,
Як Музу уперше зустріла,
Красива і добра вона,
Мов фея із казки, прийшла.
А я – то була ще дитина –
Писати, мабуть, не уміла,
Та вірші складала завзято –
Раділа Муза моя...
А згодом вона полетіла,
Ця фея весела і щира...
Дитяче серденько боліло:
Коли ж повернешся, коли?
Тепер я дорослою стала,
І знову вона біля мене,
Тихенько на вушко шепоче
Із серця мого рядки.
Муза
Шість років мені було,
Як Музу уперше зустріла,
Красива і добра вона,
Мов фея із казки, прийшла.
А я – то була ще дитина –
Писати, мабуть, не уміла,
Та вірші складала завзято –
Раділа Муза моя...
А згодом вона полетіла,
Ця фея весела і щира...
Дитяче серденько боліло:
Коли ж повернешся, коли?
Тепер я дорослою стала,
І знову вона біля мене,
Тихенько на вушко шепоче
Із серця мого рядки.
Олег Галів
Елей твоїх слів (звернення до Музи)
Своїй наяді я назавши вдячний
Вона для мене мов нічний маяк
Неначе каяк рифми необачні
Й думок чужих порід кісний маніяк.
В словах її лунає насолода
Неначе квінта скрипки золота
Для мене муза це кебета й врода
Еос у небі, у душі літа.
Золоте павутиння слова
Світ поезії – незвіданий куточок
Де поет, немов простий павук,
Де стіна для нього це листочок,
А чорнильний стержень в’ється з рук.
І сплітає павук павутину
Золоту павутину слова.
Й закликає читати людину,
Що для нього є втіленням Бога.
Гаряче слово
Гаряче слово втіха й ревний жаль
Нестримна і окрилена надія
Могутність долі, зболена печаль
В буденності життя свята подія.
Рожевий сон, душі гучний куплет
І зір ласкавих сяйво променисте
Про неосяжність вітряний сонет
Й думок пониклих весняне намисто.
Юлія Шибівська
До Музи
Не покидай, не залишай
Мене одну в самотині,
А мить натхнення принеси
В цей вечір зоряний мені.
Перо жар-птиці подаруй,
Щоб вірші я писала ним,
Щоб слово, як пшеничний хліб,
Було і теплим, й запашним.
Вже бачу твій я силует,
Що виринув із далини...
О, Музо, ти моїх надій
І сподівань — не обмини.
Елей твоїх слів (звернення до Музи)
Своїй наяді я назавши вдячний
Вона для мене мов нічний маяк
Неначе каяк рифми необачні
Й думок чужих порід кісний маніяк.
В словах її лунає насолода
Неначе квінта скрипки золота
Для мене муза це кебета й врода
Еос у небі, у душі літа.
Золоте павутиння слова
Світ поезії – незвіданий куточок
Де поет, немов простий павук,
Де стіна для нього це листочок,
А чорнильний стержень в’ється з рук.
І сплітає павук павутину
Золоту павутину слова.
Й закликає читати людину,
Що для нього є втіленням Бога.
Гаряче слово
Гаряче слово втіха й ревний жаль
Нестримна і окрилена надія
Могутність долі, зболена печаль
В буденності життя свята подія.
Рожевий сон, душі гучний куплет
І зір ласкавих сяйво променисте
Про неосяжність вітряний сонет
Й думок пониклих весняне намисто.
Юлія Шибівська
До Музи
Не покидай, не залишай
Мене одну в самотині,
А мить натхнення принеси
В цей вечір зоряний мені.
Перо жар-птиці подаруй,
Щоб вірші я писала ним,
Щоб слово, як пшеничний хліб,
Було і теплим, й запашним.
Вже бачу твій я силует,
Що виринув із далини...
О, Музо, ти моїх надій
І сподівань — не обмини.
.jpg)
