Кохання, народжене з Любові, ніколи не буде фатумом чи фантомом.

Втікаючи від буднів, щоденної виснажливої праці, людина запрограмувала себе на так звані свята, що є бадьорістю і відпочинком духу.

З-посеред усіх таких свят зостановімося на зимовому святі тепла, світла і краси, що уособлює Кохання. Хоча, як на мене, Кохання не має обмежуватися одним святом, воно ж і в будні дає не менше радості.

Що ж, День Кохання, як і кожен святковий день, має власну передісторію і, звісно ж, свого покровителя – заступника. В нашому випадку ним є, можливо і містичний, Святий Валентин.

Лише Любов є єдиною хорошою вчителькою життя, а серце, в якому вона живе, є мудре і пильне, тому людей сприймає як собі рівних і рідних. А маючи добрі взаємини із хорошими людьми, Кохання народжене з Любові ніколи не буде фатумом чи фантомом. Тому, поважаючи і цінуючи того, кого кохаємо, не зможемо ні за яких обставин принизити, образити чи ранити, а разом, тримаючись серцями, душами, думками і руками, підемо у своє, і нічого, що не зрозуміле іншим, Ельдорадо.

Бо вже давно немає таємниці у тому, що закохані здатні йти на самопожертви, розуміючи слабкості свої і своїх половинок, без вагань несуть тягарі одне одного, ніколи не задаючись питанням типу: «Чому, за що?». Вони за жодних обставин не втікають від небезпек чи перешкод, а мужньо долають перепони на часто тернистій стежині, зрікаючись фобій, котрі заважають бути разом, думати про одне і йти єдиним шляхом, шляхом честі і відданості Любові.

Вагіль Мар’яна
Сокіл і голубка.
(байка)
Політ, у тенет з голубку сокіл Відпустив

Перед тим обрубав білі пір'їнки - її крила.

Побажав з посмішкою довгих багатих літ,

Щоб була така ж мила, а головне щаслива.

Не розуміючи одразу додолу,стрімголовою,
Голубка подумала, падаючи «я певне сплю.»

Розсипала відчай повсюди туманом, імлою,

Скрикнувши, мов востаннє, «я ж тебе люблю.»

Вітер намагався схопити в свої тихі обійми,

Навздогін поспішаючи - «не така твоя доля.»

«І навіщо мені без крил і без коханого жити?

Напевне так заслужила, така Господня воля.»

Вже нічого не лякало, бо серцем «розбилась.»

На останньому диханню «мене Боже прости,

Що безнадійно і сильно не в того влюбилась,

Дай з собою спалити мости, прошу відпусти.»

Голубка пробачила соколу, бо то хижий птах,

Старалась забути, як після всього він вчинив.

Біль огортав змією більше, ніж смерті страх,

«Чому все так, чи завжди брехав й не любив?»

Бог все бачив: сльози, відчай й ті страждання,
Дав голубці голуба в пару, їй, як дитя в опіку.

Пройняло їх міцне і чисте справжнє кохання,

Вони всюди двоє разом - завжди і довіку.

Сокіл літає один, свою здобич ловить на льоту,

Не може на довго спускатись на землю «святу».

До нині над горами кружляє, хоче все змінити,

Гордість-єдине, що має і мріє теж палко любити.

Не втрачайте людей тих, що любите,

Й кожний день любіть, як востаннє.

Коли ненавмисно за гріш душу згубите,

То за мільйон не повернете сонце раннє.

Бартків Світлана
Мені багато не треба
Чому ти так вчинив зі мною? Чому? Ти дозволив мені себе покохати, а потім пішов…
Чому ти пішов? Адже я була тобі також не байдужою. А може мені лиш здалося?.. Ти мучив мене, навіть не здогадуючись, що моє серце вже належить тобі – єдиному! Як ти міг?! Невже тобі так подобається мучити людей, яким ти небайдужий? Ти заворожив мене. Нарешті я знайшла ідола, якого так довго шукала! – думала я в голос. Невже, це він, мій єдиний?! – не виходило мені з голови. Так, це він! Але …
Я готова була на все, заради тебе. Я хотіла бути завжди з тобою. Цілувати, обіймати тебе, втішати, коли тобі сумно, захищати від всіх і всього…
Та ти цього не бачив, не хотів бачити.
Здається, твоє життєве гасло, як в Юлія Цезаря: «Прийшов. Побачив. Переміг!»
Так, ти прийшов у мою душу, побачив мене справжню – слабку і беззахисну, і переміг. Переміг мене своїм проникливим поглядом, щирою посмішкою. В тобі є щось таке, що притягує. Я захворіла тобою. Та ти відштовхнув мене, а я не вірила в це. Ти попросив мене залишитися, а я думала, що ти повернешся… Я стала такою наївною. Стою перед тобою, наче маленька беззахисна дівчинка. Так чого ж ти кривдиш словами цю маленьку дівчинку?! Я не вірила, та й не вірю досі, що це ти, такий жорстокий, холодний. Ні! Я відмовляюся вірити в це! Це твій злий двійник! Це ти?..
Я завжди говорила собі, що ніколи не принижуватимусь перед хлопцем. Так і було, поки я не зустріла тебе.
Ти знову, як і раніше, боляче раниш мою душу, а я як і раніше, пробачаю тобі і сподіваюсь, що ми будемо разом, до кінця життя. Я терплю ці удари, які ти завдаєш своїми словами і раниш у саме серце. Я знаю, що заради кохання потрібно перенести багато страждань. Але що ж залишиться після цих страждань у душі? Пустота! Серце більше не впустить кохання на свій поріг.
Я сподіваюсь на твоє повернення. Я завжди радо вибачу тобі і прийму тебе. Але поспішай, бо може бути пізно, занадто пізно…

І не лише через поетичне і прозове слово можна відкрити інтимні переживання душі, також вони виливаються піснею у виконанні однієї з учасниць літературної студії "Слово" – Ольги Витвицької.

«Ми приходим у світ для любові»

На нашому засіданні учасники ознайомились із творчістю «високої душі» поетеси, що святкує своє 70–річчя – Ганни Чубач.
Кожний прочитаний вірш (на жаль, у бібліотеці є всього дві збірки) торкнувся глибини серця, а також перегляд веб-сторінок з відеоматеріалом, як самі визнали студійці, залишив помітний слід в їх поетичних душах.
Небагатьом поетам у наш непоетичний час вдається вторувати стежку до сердець читачів, а без зворотнього зв'язку складно писати. Відкинувши зайвий песимізм, слід визнати, що велетенська енергія розуму й душі, поєднана з Даром Небес, таки приносить добрі результати. Минулий рік вона завершила на оптимістичній ноті — вийшла у світ 60-та збірка письменниці «Серед зневір і сподівань». До неї увійшли як ліричні, так і гостро публіцистичні твори, що не приховують ні радощів, ні тривог — і українських, і загальнолюдських.
Якщо говорити про пісні, то на превелике здивування і наших студійців, їх написано на вірші Ганни Чубач чимало — понад 300, створених у співдружності з композиторами Олександром Білашем, Людмилою Єрмаковою, Тетяною Стаматті-Оленєвою, Михайлом Чембержі, Людмилою Височинською. Та поряд із тим Ганна Чубач складає мелодії сама, без музичної освіти, мабуть, далися взнаки батьківські гени, адже батько Ганни Тарасівни був скрипалем. Нині її пісні (найвідоміші з них — "Крила", "Хустка тернова", "Не відлітайте, лелеки", "Пісня про поле...", "Горіло над морем багаття", "Замовляю музику словам", "Серед білого дня") — у репертуарі Олександра Василенка, Юрія Рожкова, дуету "Горлиця", Івана Красовського, Павла Зіброва.

Ми часто дуже легко опускаємо руки, поетеса ж радить: «Мрійте і не впадайте у відчай, а ще повісьте над робочим місцем напис: «Найбільший мій ворог — лінощі». Тоді успіх неодмінно вас знайде!»
І ось така поетична порада від Ганни Чубач:
"...Зустрічаймось, вітаймося словом,
Погляд в погляд, на руку рука,
Ми приходим у світ для любові.
Все, що інше, — неправда гірка."

http://www.youtube.com/watch?v=BTpItR-oOvg

РІЗДВЯНИЙ ВОГНИК

Відчиняються двері мрій і душа летить метеликом на Різдвяний вогник. Заздрість і зрада, підлість і чвари звільнені з арени дійсності. Життя на служіння до себе запрошує Любов і Радість, Мир і Мудрість.
На авансцену виходить леді Усмішка, сьогодні вона тотожна ялинковій гірлянді, імітуючи сонце. Від її щирого доторку тануть крижинки з серця, а через очі вихлюпуються назовні у вигляді прозорого струмочка сльози нових надій. Слідом за Усмішкою приходить Радість, щоб обдарувати Любов’ю серця. Любов… о, це вона скромно стоїть на краю Життя, освітлена блискучим снігом і преображає кожного, хто лише через акт волі погодився любити і бути любленим.
Не випадково сьогодні, в свято Любові, ніжності, краси, взаєморозуміння, уваги, миру, дружби, поваги, відданості і вірності, різдвяний вальс сніжинок нагадує пантоміму найкращої постановки, найславетнішого театрального дійства. Тут, на різдвяному вогнику, запаленому Вифлеємською зіркою, в шопці, в яслах, на сіні лежить маленький Ісусик, обіймаючи поглядом світ. Біля Нього Його Мати, Марія і Йосиф, її обручник, опікун Божого дитятка. Навколо ясел віл, ослик і овечки зігрівають Спасителя світу своїм диханням, теплим повітрям. Сповіщені ангелом, до шопки поспішають убогі пастушки та з далеких земель три царі. За мить злетяться ангели і на флейті Щастя заграють довгоочікувану пісню Любові.
Спішімо і ми до народженого Христа, вдягнувши чисту, святкову одежу душевної Радості, що випромінюється посмішками з сонячних зайчиків. А Маленький Ісусик благословить нас великим потоком Любові, що має в собі основну складову єдиного і справжнього Щастя.

Тишківська Марія
Святий вечірПрийшла зима, упав сніжок
сріблястий та біленький ,
ялинка вбралась в кожушок
гладенький та м’якенький.
Все ближче й ближче до Різдва
підходить час невпинний,
і ось Свят Вечір вже прийшов –
празник наш родинний.
Стоїть ялинка в хаті в нас
зелена та красива,
вся вбрана кульками й дощем,
неначе спляча діва.
Свята вечеря на столі
чекає всю родину
до щедрого столу йди,
дорослий і дитино.
Піддайся Божим молитвам ,
Хутчіш сідай до столу,
святкуй народження Христа
в родиннім тихім колі.

Саме сьогодні…
Саме сьогодні світ збудився,
Ісусик розірвав кайдани болю в нас,
А янгол у гріхах не заблудився,
Привів до гроти щастя, в добрий час.

Ісусик святу ручку підіймає
І мило заглядає нам у очі
Цим поглядом світ обіймає,
До Нього поспішаємо охочі.

У Нього відповідь на запитання,
У Нього ключик від сердець,
Душевне не повернеться повстання,
Бо є любов, що дасть вічний вінець.

Як снігу,сліз і відчаю не стане
І будяки земля уже не зродить,
Як дихати ненависть перестане,
Тоді Ісусик в дім душі приходить.

Галів Олег
Священна митьСвященна мить, котра чарує шансом
Здоров’я, щастя, світла побажати
І позитиву сонячним балансом
Себе у час прийдешній заряджати.

Вітати будню стильне розмаїття
І відчинити радості скарбницю,
Різдво і Новий рік, це велетні століття,
Які несуть надії таємницю.

Вагіль Мар’яна
Христос народився
Христос народився від Богородиці Діви Марії,
У яслах тендітне Господнє Дитятко наймиліше.
Зоря засвітилась, на щастя, на мир, на нові мрії,
Спаситель прийшов – даром прощення тішить.

Христос народився і Богородиця Синочка леліє,
Пастушки дари приносять, Царя щиро витають.
Серце співає і душа радіє спасінню й чистій надії,
Ангели на небі, люди на землі, Бога прославляють.

Христос народився для людей від гріхів спасення,
Відкритими обіймами, щоб це добром змінити…
Нема щастя більшого, як Господнє благословення.
Ісус прийшов, щоб ми ще більше навчились любити!

Істинність Любові в кожному з нас починаєтьсяСпокійно засипає наша пильність й чистота в колисці,
Наче хтось хоче душею у глибини порожнечі опустити.
Готує нам страви помсти, люті у глибокій відчаю мисці,
Тим самим так легко нас, як кошенят незрячих погубити.

Роздмухає, ні, не вітер велике вогнище болю-ватру тривоги
Наступає повна зневіра, нагі муки скривленої, німої печери.
Називаємо принципом і гордістю тихи та егоїзму «стоги»,
Крокуючи з мечем, насправді із злобою від серця чим далі .

Опускаються нам руки й відчайдушно спустошення мучить
Вже не примусом щоденно поклоняємось утіхам в дурману.
Вимагаючи найсвятіше почуття взамін, в заставу доручить,
По – іншому душа залишається в мороці, п’ючи в чаші омани.

Страшно, не можна все повернути назад, та можливо змінитись
Ісус з відкритими обіймами; в яслах, в тяжких муках рождається.
Тільки б щастя й долі крихти позбирати, більше не розгубитись.
З нового листа істинність Любові в кожному з нас починається!

На долоню упала легенька сніжинка

Пульс життя годинником вибиває четвертий січневий день Нового року, розуміючи, що не варто заглядати у завтра, щоб не перекреслити сьогодні.
Засніжені стежки ведуть далеко в ліс, де сміливо бігають ідоли року – вухаті білі зайченята. Посміхаєшся думці, що золотим плугом виорює місячну стежку, якою автомобілем із зір пересувається звабниця ніч... За годину із засіяної клумби мініатюрних зір відриваються найпрекрасніші танцівниці сніжинки, що під сопілку вітру, наче парашутистки, наповнюють собою землю. Звабниця ніч не може протистояти сяйву, що відбивають зорі, нервово зітхаючи, пускає бісики дрімоті, що веде під руку сон… Тихо… жодна пташка не махне крилом, жодна тваринка не ворухнеться, не чути навіть голосного, дзвінкого сміху юності… Місто спить, замотавшись теплою зимовою шубкою, і бачить свої звичні нафтові сни…
А на сьогодні ще синоптики обіцяли сніг. О, яка краса буде на ранок! Правда, буде й холодно, та невже мороз зупинить нас від бажання вийти і торкнутися рукою зими? Заплющивши очі, бачимо одну, другу і третю сніжинку, що повільно опускаються нам на очі лише для того, щоб любов’ю розтанути на них, а інші, поєднавшись між собою білою шубкою, лягають на землю. Саме ця краса і надихає наших юних поетів.

Галів Олег
***
І ось уже знову зима,
Закутана в білі пасма,
Чарує нас скрізь вона,
Даруючи завжди щастя.
Потік безтурботних днів,
Супроводжує нас повсякчас,
Зачарований ритм вогнів
На ялинках живе у нас.

Зима
Зима білим птахом пролилась у вікні
Бувало все: була снага й співучість
Та знов чомусь постукала вона в вікно мені,
Даруючи з ніг підняту могучість.
« Її спитав я, чом прийшла чаклунка,
Чому до мене лине крізь вікно,
Чому на шибках пише візерунки?»
Вона сказала: «А тобі не все одно?»
І білим снігом вмить захурделила,
Змела з вікна неначе пензлем світ,
І десь мабуть машину часу зупинила,
І загубилась у шедеврах літ.

***
Антракт: затихла музика дзвінка,
І диригент замислено спинився
І в гору підіймаючись з легка,
Зими - цариці вірний лорд з’явився.
І сповістив новину всім веселу,
Що знову запанує в світі міс – зима,
Що знову полонить вона міста і села,
Бо меж у неї не було й нема.

Кобинець Світлана
Зимовий сон
На долоню упала легенька сніжинка,
Всміхнулась привітно й все скрізь огляда.
Виблискує вся, неначе перлинка,
Ніхто б не повірив у ті чудеса.
Стрибнула легенько вона на стежину
Й почала крутитись у танці своїм,
Неначе біленька й легка балерина,
Танцюючи, щастя зсипала усім.
І тут вона зникла, і враз замість неї
На стежці з'явився із снігу кожух.
За мить біля нього з'явилися феї,
Вдягнули його на столітній вже дуб.
Всміхнувся старенький дідусь всім привітно,
Поправив кожух і в зимовий ліг сон.
А сніг всім байдужий паде собі дрібно,
Й мороз все малює пейзаж за вікном.
І тут показався морквяний всім носик,
Всміхнулись вуглинки чорненькі й брудні.
Та див на цю ніч, мабуть, уже досить,
Пора прокидатись, напевно, мені.
Я гляну в вікно і побачу там диво,
Стоїть дуб-дідусь у новім кожусі,
Й легенькі сніжинки танцюють в долині,
І першому снігу радіють усі.

***На скрипці світу грає вітер,
На басі снігу заметіль,
Березові хитає віти
На сніг кидає темну тінь.

Немов смичком пройде по полі
И по лісу вітер-ураган.
Вгинаються дуби й тополі,
І свист по світу проліта.

Лапатий сніг співає басом,
Смичок підтримує його,
А заметіль, щоб підспівати,
Свистить і крутиться давно.

Сем’янків Наталя
Зима
Чарівниця зима
В моє рідне село завітала,
На своєму шляху
Все в сріблястий пушок прибрала.

По садочках деревам шапки одягла
А зайчатам усім білі шубки роздала
Все село моє рідне
Білим щастям накрила.

Тишківська Марія
Зима
Зима прекрасна і чудова ,
Холодна, біла, чарівна.
Сніжинки падають додолу,
Неначе зіронька вона .

Завиває вітер, свище,
Сніг у очі насипа.
Замітає всі дороги
Біла снігова крупа.