Любов, немов хмільне вино

Моргає осінь жовтими листочками, які у шаленому танку, відірвавшись від гілочок дерев, з вітрами летять обняти холодну і мокрувату землю. Але навіть і тоді, коли за вікном плаче жовтень, ми знаходимо розраду, сидячи біля теплого каміну спогадів, п’ючи хмільне вино, що так схоже на любов і сповідаємося листку паперу, на якому оживають плоди щедрої на врожай Музи, що вже встигла поцілувати своє дитя…
Світланка Бартків - студентка Прикарпатського університету, є однією із дочок Славетної Музи.

Сповідь поета Музі
О ніжних слів, моя Мадонно,
Відчути б звук в своїх вухах.
Хоча б на мить, моя Мадонно,
Згубитися б в твоїх думках.
Прекрасна Ти, моя Мадонна
Для тебе всі мої вірші,
Моя ти Музо загадкова,
Усе присвячую тобі.
Мадонно, Музо всіх творінь,
Мов по алеї в думці ходиш.
Нема прекрасніших створінь,
Мене із розуму ти зводиш!
З тобою Музо, в інший світ
Кожну хвилину дня і ночі
Лечу, і є легким політ.
Я повертатися не хочу...

Не треба
Тобі присвячено було моє життя
І серце присягалося любити,
І дихати тоді лише могла,
Коли цього ти міг лиш захотіти.
Тепер пуста, немов примара та,
Тиняюся по вулиці безлюдній.
Не треба віддавать мені життя,
Не треба цих усіх твоїх прилюдій.
Не треба… не потрібно більше слів,
«Пробач», твого я вже не потребую.
Життя забравши ти мене згубив,
Я вже кохання силу не відчую...

***
Погода ясна, теплі дні,
Всіх схоже осінь обманула,
Забулись холод і дощі,
І я тебе мабуть забула.
І стало легко на душі,
Немов весна там оживала.
Я б віддала її тобі,
Тобі ж цього було замало.
За мить ти став якийсь чужий,
За мить немов би підмінили,
Ти ззовні є такий самий,
Але в душі все ж щось змінили.
Напевне в інший бік Земля,
Почала йти змінивши кроки,
Твоя душа вже не моя,
Мого життя минають роки.

***
Не знаю…загубилася, забулась
Вже відпустила начебто, пішла
Із сну втекла, щоб більше вже не снилось
Пішла, втекла, зосталася одна
Замріялась захоплена росою,
А по щоці пробіглася сльоза
І дуже хочеться побути ще з тобою,
А з неба знову падає зоря
Побачила – бажання загадала
І в душу знову хлинуло тепло
Тебе знайшла, побачила, згадала
До тебе в сон прийшла через вікно.

***
Я загубилася у світі мрій і снів
Заплуталась в прозорім павутинні
І неба синього враз колір посірів
Й дерева з літніх перетворено в осінні
Де все поділося? Не знаю, йду вперед.
Все помінялося. Живу чи вже існую,
А наді мною зоряний намет
І серце ніби билося…заснуло.
Іду вперед і очі ріже сон
Закрити їх і просто підкоритись?
Потрапити у інший світ, в полон?
Чи може тут назавжди залишитись?
Ти знов для мене пастку сплів
Заплуталась в прозорім павутинні
І вже не вибратись мені зі світу мрій і снів
Дерева знову перетворені в осінні.

***
Ще так близенько коло неба не стояла
Для тебе пишучи рядки пісень
І так натхненно в Господа благала,
Щоби настав скоріше новий день.
Любов моя наповнена тобою,
А чашу болю випила сповна
Не стати б лиш тобі колись чужою,
Та власне я й близькою не була.

***
Болить душа і серцю болісно,
Болить душа, а в ній не порожньо
Болить, і біль проймає до кісток,
Й займає серця пелюсток.
Болить, а я терпіти вмію
Болить, та я вже не жалію,
Що закохалася в ту мить,
Коли бажання щастячком шумить.
Щемить, болить, не розумію
Ні, розумію, серце вчуло,
Кохання в дім його ввійшло,
Без нього порожньо було.
Десь загубилася від серденька душа,
Тому й сама ходила не своя.
Та коли інша дія стала,
Я від кохання аж літала!
І завжди люди кажуть правду,
Хоч ти підеш далеко в мандри
Кохання крила надає
І відстані, мов, не стає.
Любов - це користь для душі,
Якщо не перейти межі.
Любов ховати я не стану,
А ж поки жити перестану,
Бо я кохаю, я люблю!
І на весь світ про це кричу!
Бо ж радість приховати не зумію
З тобою я про це не пожалію.

Я люблю тебе
Я люблю тебе чуєш, люблю
Ти не знаєш, а я сподіваюсь
Кожний звук, кожне слово твоє я ловлю
Я кохаю і навіть не каюсь.
Коли поряд з тобою стою,
Я неначе у хмарах від щастя літаю
Так і хочеться крикнуть усім : «Я люблю!»
Ти прийди і почуєш: «Кохаю!»
Буде добре зі мною тобі ти повір,
Сам кохатимеш й будеш коханим,
Бо кохання і слово, і радість, і вир
Станеш першим для мене й останнім.


Я хочу бачити тебе
Я хочу, бачити тебе!
Плеча торкнутись, як бувало
Лиш свідком небо голубе,
Що ти вже йдеш передчувало.

Тебе не бачила давно,
Тому обняти сильно хочу
Любов, немов хмільне вино,
Що перемішане із жовчю.

Нема тебе – на серці жаль
І смуток розриває рани
Коли прийдеш – безмеж бажань
Нема вже більше зла оправи.

Тож помовчи, прошу тебе
Зведи на мене свої очі,
Яке ж ти щастя неземне
Нічого іншого не хочу.

Із добра, усмішки і любові.

Осінь впевнено перегортає сторінки книги власного життя. Вона, як добра господиня, наводить лад і в полі, і на городі. Золотисте листя, вкрите дрібними срібними краплинами дощів виблискує як діаманти на сонці, зваблюючи очі тих людей, які ще не збайдужіли до краси. Людей, котрі дихають п’янким вересневим повітрям і в усьому вбачають колорит.
Іванка Шершень учениця гімназії, відпочивши на літніх канікулах, набралася сонячної енергії від природи, дарує нам свою милу усмішку, вірші і пісні написані пером власного серця.

***
Із зернини проросте колосся,
Із краплини чути рік голосся,
Із зірок я побудую замок,
Із квіток – віночок на волосся.

Із росинок я зберу намисто,
Із вогню неспокій променистий,
На сорочці вишию узори,
Щоб краса на ній жила барвисто.

Із сльози я думу намалюю
І в собі людину побудую,
Із добра усмішки і любові
Світ новий я людям подарую.

***
Молодь - це сильна хвиля!
Хвиля, яка вже йде!
Молодь – це вічна хвиля,
Сміло у світ гряде!

Нас не можливо спинити,
Замкнуть під блискучі замки,
Ми хочемо щось змінити –
Як серце велить і думки.

Відбудуємо нашу державу,
Перегорнем сторінки століть,
Історія рідного краю,
Так нам тепер велить.

Ми любим сьогодні Вкраїну,
Відродим з руїн пам’ятки.
Відкриються, наче вершини,
Події і люди й віки.

Музика
І моєму серці, у мені,
Щось прекрасне грає:
До, ре, мі…
А, можливо, то уже весна,
Що так рано встала?
Ре, мі, фа…
Що ж прогнало її ніжний сон?
Може музика та
Мі, фа, соль…
А якщо збудила її я?
Бо співала вдома
Фа соль ля…

ОсіньЛітечко минуло
Вижовкла трава
Листя поскидала
Ніжна бузина
Сонце заховалось
Висохли лани
Яблуками яблунька сміялась
Загадково мріяли квітки
Осінь по збирала стиглі колоски.

***
Осені тихе золото
Сиплеться з сонних дерев.
Холодно, дуже холодно
Нам під осіннім дощем.

Такий сумний сьогодні ти
(Тихо вже день догора)
Минеться сум – печаль.
І завтра нам відкриється
Дзвінка і чиста даль.

Усе для мене рідне, любий друже

Розкриваючи серпневу сторінку календаря стикаємося із найвеличнішим святом нашої держави, а також нашого міста. День народження. Невже можна уникнути ці дні, які радують серце? Певно що ні, бо на сьогодні маємо зрілих поетів і тих, хто тільки бере в руки перо, та перші і другі творять свої маленькі і більші вірші з любові до неї, до України і до маленької батьківщини – Долини.
Знайомтеся, так пишуть наші студійці.

Шершень Іванна
Україні
У душі ти – молода і рідна
В серці ти – нев’януча весна,
Україно! Моя святість мила,
Україно! Квітко золота.

Ворогів уміла ти прощати,
Друзів ти старалась берегти,
Для народу була рідна мати,
Хоч не мало довелось пройти.

Все стерпіла, вижила, розквітла,
І любов у серці пронесла,
А тепер красуєшся привітна,
Рідна земле, - ти ж до щастя йшла!

Курташ Ірина
А ненька плаче
Україна, українці, прокинеться,
І заплаче гіркими слізьми,
Бо не знатиме що з нами діється
Всі ми іншими стали людьми.
Ми забули про землю ріднесеньку,
Ми забули про небо святе,
І про душу, і серце, і людяність,
Ми про щастя забули своє!
Загубили всю щирість і відданість,
Закопали свою доброту,
Відшукали якусь непривітність
І на серці пригріли змію…
Наша ненька налякано гляне,
Не впізнавши своїх діточок
Її личко сльозами вмиється
Від гріхів і поганих думок…
Та народиться чисте дитятко,
Ніжно скаже : «Матусю, не плач!»
І повірить вона янголятку,
І забуде про море невдач…

Галів Олег
****
Україна від Бога до світу
Наша рідна од віку Земля
І немає потішного цвіту,
Як діброви її і поля.

Ми живемо в сучасному світі,
Ростемо щохвилини, щомить.
Ми майбутнє, бо ми ще є діти,
Бережемо природу, щоб жить.

Долина
В просторах вільних, серцю не байдужих
Де народився я , де зростав, там і живу.
Усе для мене рідне, любий друже,
Бо вперше тут зустрів я вранішню зорю.
Бо вперше тут із ручаїв напився
Кришталю споконвічного буття,
Бо саме тут мій Божий дар відкрився,
Який з собою понесу в життя.

Бартків Світлана
Місто Долина
Місто Долина – звучить гордо і привітно,
І хоч мале містечко, та людне водночас.
Воно завжди, немов в кінці тунелю світло,
Коли додому із навчання їхать час.
Місто Долина – чути сміх навколо
Бо в нього День народження настав,
А місто, немов зірка вечорова
Сіяє в світлі кольорових барв.
Місто Долина – гордо промовляю,
Коли мене питають де живу,
Бо я всю силу міста відчуваю
Думками вільними до нього я лечу.

Не бійся жити!!!

Іду алеєю квітів, впиваючись їхнім ароматом, бережно торкаюся серцем душі літа, що вабить мелодійним співом пташок і медовим цвітом лип... Присідаю на лавочку мрії і бачу в пшенично - волошковому вінку життя... Посміхаюся, відчувши на щоці поцілунок самого сонця і задоволено шепочу: «Боже, дякую, за дар життя! Він прекрасний!..» Ну і що, що не завжди цілує сонце, часто «шарпає» вітер і мочить дощ, та все це, для розуміння того, що ми такі не одні, що маємо подавати руку дружби і не боятися синців і ран...
Життя, як вишитий матір’ю рушник, розстеляється на дорозі долі, яка відкриває таємницю Любові, з якої народжується життя...
Отож, «не бійся жити!» - закликає учениця школи №5 Маринка Павлик.

Життя
Життя – прекрасне! Це правда, але не завжди у нашому житті все безхмарно й сонячно. Колись має наступити чорна смуга, важкий період. І саме тоді ми почнемо повністю усвідомлювати це слово, слово – «Життя». Воно може зробити нас щасливими, а може і ні. Воно може подарувати нам щастя, а може і його забрати. Звичайно прекрасного у нашому житті достатньо. Нам треба дякувати Господові за те, що ми живемо. Все – таки для чогось ми в цей світ прийшли і наш обов’язок виконати цю місію.
Проте, потворного у нашому житті теж достатньо. Воно підносить все нові і нові «сюрпризи» Наша проблема в тому, що ми розучилися бути разом і допомагати один одному. Ми забули головне правило життя, треба робити добро і воно обов’язково до тебе повернеться, рано чи пізно, але повернеться. Треба тільки навчитися чекати.
«Не бійтесь смерті – тому, що смерть – це всього лише половина життя; не бійтесь ворога – тому, що ворог тут, він показує своє обличчя; не бійтесь друга тому, що друг може стати ворогом, а бійтесь байдужості, тому що байдужа людина пройде попри вас і не помітить твого болю». Так, байдужа людина – це загублена душа, яка боїться життя.
Але все ж таки життя не таке вже й погане, треба просто його зрозуміти і жити сьогоднішнім днем. Справедливо кажуть, що життя – це не ті дні, що пройшли, а ті, що запам’ятались.
Я дуже щаслива тому, що живу, я вмію любити, плакати, сміятись, просто бути людиною і на мою думку саме це і є прекрасним у житті.
Не треба відноситись до життя надто серйозно, живим із нього все одно не вибратись...

Життя
Життя, як вітер, нас несе,
Життя ніколи не мине,
Життя, як сонце, завжди світить,
Життя, як блискавка, що пролетить і не помітить.
Життя – це біль і сльози,
Життя – це дощ і грози,
Життя – це море віри і надії,
Життя – це річка фантастики і мрії.
Життя – це найгіркіша правда,
Життя - це найпідступніша брехня.
Життя – це біла й чорна смуга.
Життя безкрає і просторе,
Життя – найбільше в світі море,
Життя – це пташка, що летить,
Життя – вулкан, що закипить.
Життя – воно одне.
Життя красиве і страшне.

Люблю
Люблю тому, що живу,
Люблю, від болю плачу,
Люблю, хоча вже трачу
Й тебе ніколи не побачу.
З любов’ю віч – на – віч
Стою востаннє пліч – о – пліч,
Бо за хвилину ти відлітаєш
І сумувати мене залишаєш.
Невже потрібно все забути?
Коли тебе я знову хочу чути.
А серце стукотить, болить,
А в жилах кров моя кипить.
Спокою не дають мені думки,
Для нас на небі миготять зірки.
Люблю, тому, що тобою живу,
Люблю, пірнаю серцем у жаливу.

***
Любов, чи ти смерть, чи життя?
Любове, ти віра й надія.
Любов – похід душі у небуття.
Любов – ти щастя й моя мрія.
Любов – це незбагненне почуття,
Коли серце б’ється значно швидше.
О люди, прославляйте небеса,
Це ж ангел вас любити кличе!

***
Любов, кохання, дружба,
Слова, що зігрівають нас сповна,
Від них аж серце полум’ям палає ,
І більше зігрівається душа.
Вони, як світло у тумані,
Вони просвічують серця.
Для кожної людини є жадані,
Вони заводять душу в небуття!
О, любов, кохання, дружба,
Благаю, не лишайте ви мене!
Я ж жити хочу і любити,
А без вас життя безглуздо так мине…

***
О, Боже, дякую Тобі ,
Що Ти навчив мене любити!
О, Боже, Тебе прошу любов цю зберегти.
Не дай мені її згубити!
О, Господи, я дякую Тобі за все.
Ти хорониш мою душу,
Ти бережеш її від пустоти.
Боже, я люблю й любити мушу
Щоб світ зігріти сонцем доброти!
Не дай любові назавжди пропасти,
Не дай їй із людських сердець піти,
Не дай їй на коліна впасти,
Врятуй усі серця від самоти!