Із добра, усмішки і любові.

Осінь впевнено перегортає сторінки книги власного життя. Вона, як добра господиня, наводить лад і в полі, і на городі. Золотисте листя, вкрите дрібними срібними краплинами дощів виблискує як діаманти на сонці, зваблюючи очі тих людей, які ще не збайдужіли до краси. Людей, котрі дихають п’янким вересневим повітрям і в усьому вбачають колорит.
Іванка Шершень учениця гімназії, відпочивши на літніх канікулах, набралася сонячної енергії від природи, дарує нам свою милу усмішку, вірші і пісні написані пером власного серця.

***
Із зернини проросте колосся,
Із краплини чути рік голосся,
Із зірок я побудую замок,
Із квіток – віночок на волосся.

Із росинок я зберу намисто,
Із вогню неспокій променистий,
На сорочці вишию узори,
Щоб краса на ній жила барвисто.

Із сльози я думу намалюю
І в собі людину побудую,
Із добра усмішки і любові
Світ новий я людям подарую.

***
Молодь - це сильна хвиля!
Хвиля, яка вже йде!
Молодь – це вічна хвиля,
Сміло у світ гряде!

Нас не можливо спинити,
Замкнуть під блискучі замки,
Ми хочемо щось змінити –
Як серце велить і думки.

Відбудуємо нашу державу,
Перегорнем сторінки століть,
Історія рідного краю,
Так нам тепер велить.

Ми любим сьогодні Вкраїну,
Відродим з руїн пам’ятки.
Відкриються, наче вершини,
Події і люди й віки.

Музика
І моєму серці, у мені,
Щось прекрасне грає:
До, ре, мі…
А, можливо, то уже весна,
Що так рано встала?
Ре, мі, фа…
Що ж прогнало її ніжний сон?
Може музика та
Мі, фа, соль…
А якщо збудила її я?
Бо співала вдома
Фа соль ля…

ОсіньЛітечко минуло
Вижовкла трава
Листя поскидала
Ніжна бузина
Сонце заховалось
Висохли лани
Яблуками яблунька сміялась
Загадково мріяли квітки
Осінь по збирала стиглі колоски.

***
Осені тихе золото
Сиплеться з сонних дерев.
Холодно, дуже холодно
Нам під осіннім дощем.

Такий сумний сьогодні ти
(Тихо вже день догора)
Минеться сум – печаль.
І завтра нам відкриється
Дзвінка і чиста даль.

Усе для мене рідне, любий друже

Розкриваючи серпневу сторінку календаря стикаємося із найвеличнішим святом нашої держави, а також нашого міста. День народження. Невже можна уникнути ці дні, які радують серце? Певно що ні, бо на сьогодні маємо зрілих поетів і тих, хто тільки бере в руки перо, та перші і другі творять свої маленькі і більші вірші з любові до неї, до України і до маленької батьківщини – Долини.
Знайомтеся, так пишуть наші студійці.

Шершень Іванна
Україні
У душі ти – молода і рідна
В серці ти – нев’януча весна,
Україно! Моя святість мила,
Україно! Квітко золота.

Ворогів уміла ти прощати,
Друзів ти старалась берегти,
Для народу була рідна мати,
Хоч не мало довелось пройти.

Все стерпіла, вижила, розквітла,
І любов у серці пронесла,
А тепер красуєшся привітна,
Рідна земле, - ти ж до щастя йшла!

Курташ Ірина
А ненька плаче
Україна, українці, прокинеться,
І заплаче гіркими слізьми,
Бо не знатиме що з нами діється
Всі ми іншими стали людьми.
Ми забули про землю ріднесеньку,
Ми забули про небо святе,
І про душу, і серце, і людяність,
Ми про щастя забули своє!
Загубили всю щирість і відданість,
Закопали свою доброту,
Відшукали якусь непривітність
І на серці пригріли змію…
Наша ненька налякано гляне,
Не впізнавши своїх діточок
Її личко сльозами вмиється
Від гріхів і поганих думок…
Та народиться чисте дитятко,
Ніжно скаже : «Матусю, не плач!»
І повірить вона янголятку,
І забуде про море невдач…

Галів Олег
****
Україна від Бога до світу
Наша рідна од віку Земля
І немає потішного цвіту,
Як діброви її і поля.

Ми живемо в сучасному світі,
Ростемо щохвилини, щомить.
Ми майбутнє, бо ми ще є діти,
Бережемо природу, щоб жить.

Долина
В просторах вільних, серцю не байдужих
Де народився я , де зростав, там і живу.
Усе для мене рідне, любий друже,
Бо вперше тут зустрів я вранішню зорю.
Бо вперше тут із ручаїв напився
Кришталю споконвічного буття,
Бо саме тут мій Божий дар відкрився,
Який з собою понесу в життя.

Бартків Світлана
Місто Долина
Місто Долина – звучить гордо і привітно,
І хоч мале містечко, та людне водночас.
Воно завжди, немов в кінці тунелю світло,
Коли додому із навчання їхать час.
Місто Долина – чути сміх навколо
Бо в нього День народження настав,
А місто, немов зірка вечорова
Сіяє в світлі кольорових барв.
Місто Долина – гордо промовляю,
Коли мене питають де живу,
Бо я всю силу міста відчуваю
Думками вільними до нього я лечу.

Не бійся жити!!!

Іду алеєю квітів, впиваючись їхнім ароматом, бережно торкаюся серцем душі літа, що вабить мелодійним співом пташок і медовим цвітом лип... Присідаю на лавочку мрії і бачу в пшенично - волошковому вінку життя... Посміхаюся, відчувши на щоці поцілунок самого сонця і задоволено шепочу: «Боже, дякую, за дар життя! Він прекрасний!..» Ну і що, що не завжди цілує сонце, часто «шарпає» вітер і мочить дощ, та все це, для розуміння того, що ми такі не одні, що маємо подавати руку дружби і не боятися синців і ран...
Життя, як вишитий матір’ю рушник, розстеляється на дорозі долі, яка відкриває таємницю Любові, з якої народжується життя...
Отож, «не бійся жити!» - закликає учениця школи №5 Маринка Павлик.

Життя
Життя – прекрасне! Це правда, але не завжди у нашому житті все безхмарно й сонячно. Колись має наступити чорна смуга, важкий період. І саме тоді ми почнемо повністю усвідомлювати це слово, слово – «Життя». Воно може зробити нас щасливими, а може і ні. Воно може подарувати нам щастя, а може і його забрати. Звичайно прекрасного у нашому житті достатньо. Нам треба дякувати Господові за те, що ми живемо. Все – таки для чогось ми в цей світ прийшли і наш обов’язок виконати цю місію.
Проте, потворного у нашому житті теж достатньо. Воно підносить все нові і нові «сюрпризи» Наша проблема в тому, що ми розучилися бути разом і допомагати один одному. Ми забули головне правило життя, треба робити добро і воно обов’язково до тебе повернеться, рано чи пізно, але повернеться. Треба тільки навчитися чекати.
«Не бійтесь смерті – тому, що смерть – це всього лише половина життя; не бійтесь ворога – тому, що ворог тут, він показує своє обличчя; не бійтесь друга тому, що друг може стати ворогом, а бійтесь байдужості, тому що байдужа людина пройде попри вас і не помітить твого болю». Так, байдужа людина – це загублена душа, яка боїться життя.
Але все ж таки життя не таке вже й погане, треба просто його зрозуміти і жити сьогоднішнім днем. Справедливо кажуть, що життя – це не ті дні, що пройшли, а ті, що запам’ятались.
Я дуже щаслива тому, що живу, я вмію любити, плакати, сміятись, просто бути людиною і на мою думку саме це і є прекрасним у житті.
Не треба відноситись до життя надто серйозно, живим із нього все одно не вибратись...

Життя
Життя, як вітер, нас несе,
Життя ніколи не мине,
Життя, як сонце, завжди світить,
Життя, як блискавка, що пролетить і не помітить.
Життя – це біль і сльози,
Життя – це дощ і грози,
Життя – це море віри і надії,
Життя – це річка фантастики і мрії.
Життя – це найгіркіша правда,
Життя - це найпідступніша брехня.
Життя – це біла й чорна смуга.
Життя безкрає і просторе,
Життя – найбільше в світі море,
Життя – це пташка, що летить,
Життя – вулкан, що закипить.
Життя – воно одне.
Життя красиве і страшне.

Люблю
Люблю тому, що живу,
Люблю, від болю плачу,
Люблю, хоча вже трачу
Й тебе ніколи не побачу.
З любов’ю віч – на – віч
Стою востаннє пліч – о – пліч,
Бо за хвилину ти відлітаєш
І сумувати мене залишаєш.
Невже потрібно все забути?
Коли тебе я знову хочу чути.
А серце стукотить, болить,
А в жилах кров моя кипить.
Спокою не дають мені думки,
Для нас на небі миготять зірки.
Люблю, тому, що тобою живу,
Люблю, пірнаю серцем у жаливу.

***
Любов, чи ти смерть, чи життя?
Любове, ти віра й надія.
Любов – похід душі у небуття.
Любов – ти щастя й моя мрія.
Любов – це незбагненне почуття,
Коли серце б’ється значно швидше.
О люди, прославляйте небеса,
Це ж ангел вас любити кличе!

***
Любов, кохання, дружба,
Слова, що зігрівають нас сповна,
Від них аж серце полум’ям палає ,
І більше зігрівається душа.
Вони, як світло у тумані,
Вони просвічують серця.
Для кожної людини є жадані,
Вони заводять душу в небуття!
О, любов, кохання, дружба,
Благаю, не лишайте ви мене!
Я ж жити хочу і любити,
А без вас життя безглуздо так мине…

***
О, Боже, дякую Тобі ,
Що Ти навчив мене любити!
О, Боже, Тебе прошу любов цю зберегти.
Не дай мені її згубити!
О, Господи, я дякую Тобі за все.
Ти хорониш мою душу,
Ти бережеш її від пустоти.
Боже, я люблю й любити мушу
Щоб світ зігріти сонцем доброти!
Не дай любові назавжди пропасти,
Не дай їй із людських сердець піти,
Не дай їй на коліна впасти,
Врятуй усі серця від самоти!

Маленька долонька у моїй руці

І знову літо… Пора, коли сонечко найдужче полюбляє пестити землю, особливо, замучену весняними дощами. Літо - це коли пахне скошеною травою, а очі милують різноманітні польові квіти, яких пустун - вітер, ритмічно, мов у танку злегка підносить… Це коли струмочки біжать до річки, щоб обнятися із нею… Це коли пташки миють дзьобики у прозорих хвилях і витьохкують ніжні мелодії… Літо - це великий кошик усмішок подарований тепленькому зайченятку, що присів погойдатися на щічці дитини, дитини, з якої виростає Людина.
Мар’яна Григорська-Габор, молода мама – студентка знайомить нас із своєю маленькою донечкою, своєю кровинкою, якій щоночі співає власно складені колискові.

Донечка
Спить в колисочці дитина
Пташка золота,
Крапля моя чиста – чиста,
А в душі проста.
Ти як ангел в людськім тілі,
Молишся за нас.
Дякую тобі серденько,
Що ти є у нас.
Ручка твоя, мов пелюстка
Троянди - княгині
Навіть сонце поклонившись,
Всміхнеться дитині.
Я до неба доторкнусь
І взяла частинку,
Тебе пташечко кохана
Донечко, дитинко.

***
Пішло сонце спочивати,
Бо покликала вже мати.
Сплять зайчатка у куточках,
А хмаринки в небесах.
Гномик спить в травичці
Добраніч синичко.
Дзвінким голосом сказав,
Як в травичку спать лягав.
Сплять ліси й долини,
Гори і низини.
Ведмедики бурі
І квіти чепурні.
Метелики кольорові
В ночі не літають
І пташечки веселкові
Уже не співають.
Весь світ спить,
Лише вітер гуляє
І між сонною травою
Пісеньку співає.
А ще місяць і зіроньки
Спати не лягають.
Вони у день сплять,
А у нічку по небу гуляють.
І ти спи моя доню
І хай тобі присниться,
Що ти з ангелами в небі
Отримала крильця.
Заспівай моя дитино
Пресвятому Богу
І ні на що не замінюй
До неба дорогу.

Колискова
За горою сіло сонце
Пішло спочивати,
А до нас до хати
Сон йде ночувати.
Спи моя маленька,
Донечко рідненька
Сон іде до тебе
Й доля щасливенька.

Дрімота в обіймах
Тихий сон приносить,
А твоя матуся

В Бога долі просить.
Щоб зло тебе доню
Повік не торкалось,
А щастя в віконце
Щодня усміхалось.

Душа моя
Маленька долонька у моїй руці,
Цікавістю світяться очі невинні,
У мене від щастя сльоза по щоці.
Життя все віддам цій дитині єдиній.
І перше це: «Мамо!» що зірвалось з губ,
Які ще ніколи гріха не казали.
Торкнусь до малесеньких твоїх рук,
Бодай вони зла ніде не стрічали.
Тебе заколишу на своїх руках,
Немов у колисці тебе загойдаю
І хай у тендітних святих твоїх снах
З тобою я доню до неба злітаю.
Із трепетом щічки торкнуся твоєї,
В невиннії очі твої я загляну.
Душі ти частинкою стала моєї,
До тебе любов і добро приверну.

Пісня ангелу
Над тобою я схилюся
Заспіваю: «Ти не плач,
Хай тобі рідненька сниться,
Що стрибає сонце – м’яч!»
Хай тобі присниться доню,
Що веселка в небесах,
Опускається до тебе
І до Бога вкаже шлях.
Хай дрімота – стара бабця
Нам постукає в вікно
Ти засни, ти постарайся,
Що там завтра – все дано!
Лише б ти була здорова,
Лише б доброю була,
Ти дитино моя кровна,
Щоб, як квіточка цвіла.
Щоб твій ангел – хоронитель,
Оберіг тебе від зла,
Сам Ісус Христос – Спаситель,
Щоб провадив до добра,
Щоб Пречиста Діва Мати
На руках тебе несла,
Щоб в майбутню бурну днину
А ж до неба привела.
Над тобою я схилюся
Спи серденько, засинай
Я до тебе посміхнуся,
Так мене запам’ятай!

Барвінок
Стелися барвінку попри мою хату,
Щоби в хаті жили люди всім багаті.
Сплітаю з барвінку зелений віночок,
Щоб у мене були донечка й синочок.
Ще один віночок з квітів чорнобривців
Щоби доця була красуня у світі
Я вкладу в віночок квіти пречудові,
Щоби мала донечка сни всі кольорові.
А щоби розумна була ця дитина
Посаджу барвінок в полі і в родині
Буде розростатись барвінок квітучий,
Буде моя доня щаслива й везуча.
Красивий барвінку, квітами пахучий
Цвіти, розвивайся попри чорні кручі.
Не бійся барвінку, що ніхто не знайде,
Бо по своє щастя хтось й до кручі прийде.