понеділок, 21 вересня 2009 р.

Зустріч літераторів

У день свята Франкової ліричної поезії в Лолині, присвяченого 153-й річниці з дня народження письменника, в нашій бібліотеці відбулася зустріч літераторів Долинщини та Надвірнянщини. На святі був присутній і голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ Євген Баран.
Надвірнянці проходять творчий гарт у літературній студії «Бистринь», а долиняни мають можливість отримати життєдайну силу із літературної студії «Слово».


вівторок, 11 серпня 2009 р.

Душевна криниця доброти

У її пшеничних косах відпочивають метелики і сонячні зайчики. У великих світлих очах однаково радості і печалі. І хоч доля приготувала її напій із полину, вона п’є його, начебто цей напій є медовим. І головне у її серці немає ненависті, гордо розправивши свої крила, вона летить, торкаючись крила свого ангела, у загадковий світ поезії, де може дихати на повні груди.
Вагіль Мар’яна народилася 31.08.1989 в селі Новоселиці. Закінчила Вигодську спецшколу.
Навчається у Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника.

Любов і принцип чи любов у принципі.
Принцип своєю мірою - це гордість... Це твердження про власну істину, бо ж «правда у кожного своя». Принцип - це самоствердження власної думки і того, щоб до неї прислухалися інші. Принцип - це непокора перед чимось.
Любов... Про неї навіть не берусь судити, та й вже й слів сказано доволі. Про любов можна сказати безліч висловів і кожне з них буде правильним й неправильним водночас. Це ніжне почуття, що «окриляє людину, піднімає у височінь або ж опускає на землю». Це щось незбагненне, піднесене незрозуміле та красиво-тендітне; несумісне, та щире й іноді по-дитячому наївне.
Любов і принцип...Поєднання класичне, та майже не можливе. Якщо дійсно принцип є принципом без « золотої середини», то тут нема місця для цього «незбагненного і піднесеного». Звичайно в кожному правилі є свій виняток. Хоча винятки рідкісні, але вони мають силу корегувати світ для окремої людини, та ніколи не змінюють світ в цілому.
А може просто поміняти поняття місцями. Замість любов і принцип замінити любов у принципі. Любов у принципі буває, бо кожна людина рано чи пізно, та все ж закохується. Та немає любові всередині принципу. Можна заплутатись.
І навіщо ці два критерії переплітати? Варто задуматись, що потрібно для кожного окремо. Чи варто коритись лише одним принципам чи впустити в серце любов, навіть якщо вона пізніше завдасть болю.
Насправді любов у принципі не буває, бо це поєднання - допустово - ймовірне. А ймовірність - це не точність. А де залягає сумнів, там легко помилитися.
Принцип може врятувати від жахливих вчинків, а й може «кинути в прірву надмірної гордості». Повна воля сумнівів і принципів може погубити ту частину душі, де розташовується доброта і любов...

Ми самі собі не належимо..
Люди самі собі ж ніколи не належали, -
Смертні... Добро і зло на терезах обох.
Егоїстично за примхами тіла стежити,
Коли душа - це віра, а не лише монолог.

Собі не володарі; плоть гріхами, мов скута,
Безглуздо звучить, що події з власної волі.
Душа небом не була жодної миті позабута,
Самі не бажаємо молитись за хорошу долю.

Одна молитва. Одна надія на Господа Бога...
Колишні зміни - просто безглузді «дрібниці».
Не існуватиме буденної недовіри і настороги,
І тоді зцілення буде литись з душевної криниці.


Просто ангел...
Без підлості.. .без заздрості і без гордині...
Добром зве.. .ні крихти нема від лукавого,
Покора, віра.. .від неба.. .мрії біло - сині...
І тільки тримається одного берега правого.

Любові ціле море... потоком виливається,
Серце сльози давлять .. .повіки не підійме...
Про своє забуває, чужим горем карається,
Руки - до Бога, немов крила вгору здійме...

Господнє творіння в подобі простої людини
Покликання.. .з височини до земної долини...
Просто ангел. Щирістю, теплом світ зігріває,
Небо і земля...
Ангел....
Небо землю благословляє!!!


Любов кожним подихом
Загадкова невідома ця височінь «синього краю»,
Серце рветься птахою в політ, згораючи дотла
Нехай одноманітно звучить - живу, мрію, кохаю,
Це глибоке море непізнаного, а не просто слова.

Любов кожним подихом життя, бо воно лише раз,
З бажанням чи без, кожного дня показуєш уміння.
Буття швидко рветься за рамки без межі і без фаз,
Кожним кроком наближається зміст розуміння.

Чим ближче пізнання, тим дальше єство й чистота,
Обнімає душу дим скованого роздрібненого болю...
Хоча б відлунням появилася ще не почута мольба,
Що обходила всесвіт, та не віднайшла пані - долю.


Своєрідний кровообіг...
Довіряла, думала, але відганяла,
Притихла, злилась і себе карала.
Губила, мучилась, потім шукала,
Нудьгувала, скучала, все бувало.

Бажала, все розуміла й відчувала,
Старалась, байдужіла, та сумувала.
Чекала, вірила, терплячи мовчала,
Дратувалась, надіялась й прощала.

Корилась, відкрила і ще не збагнула,
Рахувала, на терезах міряла і забувала.
В життю великим кровообігом мчало,
Зупинка - ні вогню, ні попелу не стало.

На вогнищі долі
На вогнищі долі від злоби серця, мов німіють
На небі зорі вже чистим світанком тліють...
Сон хоче скувати останнім сумерками ночі,
Щоб ще на час приспати смутку, тривоги очі.

Кожна мить особлива, має свій колір і смак,
Непомітно для всіх малює часове тавро, знак.
Кожний день - це русло нове, нестримний хід,
Несе інший човен: на захід, південь, північ і схід.

Залишаються спогади, що лягають на стомлені плечі
В них іноді містяться віддалено всіма забуті речі...
Ще теплом зігрівають хороших моментів - доволі,
Бережуться в душі й не зустрічаються на видноколі.

Навіщо ці жертви?
Знайти море егоїзму в склянці любові,
Бути з тілом своїм у гріховній змові...
Стати поневолювачем, нічним градом,
Розбитись ущент - віяти листопадом...
Пізнати жаль і стид, та швидко забути
Легко?! То ж спи, як зможеш заснути.
Навіщо...навіщо нести себе в жертву?
Ні до чого любов;безглуздо, що вперто.
Забути гордість, йти з закритими очима,
Усміхнено нести мішок бруду за плечима.
Вже не втекти. Приниженість посміхається
І не треба брехні, що ти теж «закохаєшся».


Екролог:
Ти не єдина, що прагнеш чистого кохання,
І не твоя вина, що по - справжньому любиш.
Та пригальмуй, бо ще є келих страждання,
Коли заради «половини» душу свою згубиш.
А він тоді тебе не приголубить й не пожаліє,
Посміється, що герой - збільшилась колекція.
Обіцянка вірності - ілюзія, про яку ти мрієш,
Це для туманного прикриття, брехлива лекція.
Подумай перш, ніж дарувати серце, душу, тіло,
Не бійся сказати «ні» — голосно, рішуче, сміло.
Це не твоє Забути важко, та повір все минається,
Ще щастя попереду, бо життя лише починається.

неділя, 19 липня 2009 р.

Політ над буденністю

Цю загадкову, тендітну дівчину завжди побачиш елегантною. Вона іде, наче хвилями по власному шляху, а коли бува на її морі здіймається шторм, вона так мило загляне тому вітрові, який його влаштував у очі, що він не просто затихає, сп’янілий від її глибинного погляду, а покидає свої невдалі витівки і ще довго перебирає пасма її волосся.
Оксана Борис народилася 26 квітня 1989 року у нашому місті Долина.
У 2006 році закінчила Долинський природничо-математичний ліцей. Зараз навчається у Прикарпатському Національному університеті імені Василя Стефаника в Інституті філології.

МАЙЖЕ ПОЛІТ
Сірість просочується крізь замкові шпарини. Наповнює легені сивим димом, який чимось нагадує сигаретний, але якийсь солодший і густіший. Задихаюся.
Хлипає небо за вікном. Пробігає повз світанок, потім ще один. Сонце, прикрите патлатими хмарами, нагадує смішну декорацію для дитячого театру.
Стук в двері. Не відчиню. Не хочу бачити нікого, лише тіні, що пересуваються по стінах. Привиди моєї самотності п'ють тепло мого тіла. Я не можу відігнати їх від себе. Мовчу, бо боюся, що не вимовлю жодного слова. Краще незнання, ніж усвідомлення власної нікчемності.
От стою на останній сходинці. Але все ще боюсь розпростерти руки. Хочу полетіти. Нехай вниз, нехай!.. Але хоч на мить стати вільною. Вітер шарпає відчинене вікно. Усміхаюся. Тепер нема вибору. Ще в дитинстві вчили не відступатись від задуманого. Тільки от щось всередині завмерло, не пускає зробити останній крок.
- Навіщо жити?
- Я не живу. Я не хочу.
- Тоді вперед. Швидше. Нема чого вагатися. Вмирай.
- Я не вмру. Я летітиму.
- Називай, як хочеш. Тебе не буде.
- Це добре. Мене й зараз нема.
Хтось взяв за руку. «Невже нарешті хтось згадав? Хочуть врятувати?..» Чужа рука відірвала мої пальці від віконної рами.
Я летіла. Летіла вперед. Правда, тіло лишилося на холодному асфальті. Байдуже. Тепер я не затихатиму, як свічка. Померла одним спалахом.
Стану небом, сірістю, мовчанням. Стану тим, хто колись відірве чиїсь пальці від балконної рами.

КВІТИ ДЛЯ МЕНЕ
Ти не даруєш мені квітів. Кажеш, що це не потрібно, намарне витрачені гроші. Я мовчу. Скільки можна пояснювати: я люблю квіти! Чи ти, може, мені не віриш?
Приходиш усміхнений. Інколи приходиш з вином і цукерками, але ніколи з квітами...
Сьогодні не прийшов взагалі. Я сиділа у твоїй своїй найулюбленішій сукні, з бездоганним макіяжем, і чекала. Тебе не було, ти не пошматував як завжди тишу у моїй кімнаті дзвінком, не заповнив її своїм шепотом, ти просто не з'явився.
Через дві години забула про тебе. Взагалі забула. Так буває, коли довго когось чекаєш. От так І сталося. Я забула твоє ім'я, забула глибину твоїх очей ( а вони хоч були глибокі?), не пам'ятаю твій голос. Лише десь глибоко в пам'яті залишився опік від твоїх рук - таких... забутих мною і моїм тілом.
Я не плачу, намагаюся згадати твої риси обличчя і не можу. Порожнеча. Невже ти займав так багато місця? Треба викинути з-під подушки залишені тобою сни, - не можна зберігати мертві сни забутих людей.
А ти взагалі був? Навіть не знаю... Ось літає по квартирі залишок твого подиху. Чи то не твій? ...але, напевно, ти все-таки був. Адже у мене на вікні немає квітів. То ти ніколи не дарував мені їх, інші любили дарувати.
Дзвонить телефон. Може, ти? А як впізнаю, якщо вже забула? Повідомляють, що хтось загинув в автокатастрофі. Що за маячня? Кажу, що помилилися номером і кладу слухавку.
І тут пригадую. Твоє ім'я... його ж тільки що назвали по телефону...
Беру в руки твій найулюбленіший сон. Ти ніколи не показував його мені. Соромився? Тепер можна. Дивлюся. У цьому сні тільки я і ти. І ти любиш мене. Ніколи не казав, що любиш, а любив. Нарешті я згадала все (може навіть більше) про тебе.
Твої рідні плачуть. Я — ні. Я просто знову відкрила тебе в собі. Пам'ятаю кожен твій подих, кожне завмирання твого серця, кожен дотик до свідомості. Хтось скаже, що пізно. Я скажу "вчасно" (для того, щоб не забути).
Я зробила те, що ти б хотів: я не принесла квітів. Невже ніхто в тебе на похороні не знає, що ти не любив квітів?
Інша реальність. Інші люди. Інші стосунки. Я його не люблю. Він дарує мені квіти, а я викидаю їх у смітник. Хіба я винна, що не можу бути сама? Я ж не забула тебе знову.

НАМАЛЮЙ МЕНІ ДОЩ
Тому, хто не любить задумуватися над
дрібницями, і ніколи не зрозуміє, що все
написане нижче - про нього.
У вікно наполегливо стукає вітер. Якби ти був янголом, то це цілком міг би бути ти, але ти не янгол, до того ж ти навіть не віриш у їх існування. Ти не віриш у мене? Смієшся, коли я розказую, що вмію малювати дощ. Я ображене відвертаюся. Просиш пробачення.
- За що?
- За те, ще не вірю тобі. Намалюй мені дощ, будь ласка.
- Не хочу. Можу тільки сльози.
- Я вже бачив, як ти малюєш сльози. Краще намалюй усмішку.
Я слухняно малюю. Ти щасливий, що все добре. Але чомусь не помічаєш, що намальована усмішка нещира. Може, просто не хочеш? Чи тобі байдуже?
Ображаєшся, що я надовго зникаю. Я кажу, що у мене просто зламався годинник. Ти не знаєш, що коли ламається мій годинник, час десь там. вгорі, зупиняється. Закриваєш образу в банку і кладеш на поличку у коморі. Ти любиш колекціонувати чудернацькі речі.
Інколи я думаю, що ти зовсім чужий. Дивишся якось дивно. Чи мені просто здається? Але це лише на мить. Потім знову ловлю очима твій погляд, і розумію, що це ти - такий, як і багато днів тому.
Тобі подобається, коли я поряд, бо коли зникаю ( ну чому ти не віриш, що у мене просто зламався годинник?), тобі здається, що я самотня (чи навпаки???).
Часто уявляю, як знову літаю. Але боюся спробувати, бо навіть янголи можуть розучитися літати. Відколи я з тобою, крила сховала в шафу. Навіщо показувати їх тобі, якщо ти все одно не віриш у янголів? Думаєш, що я просто дотепер вірю у казки, що я наївна і дурненька. Мені важко. Але мовчу. Питаєш, про що я думаю. Кажу, що ні про що. Бо коли відповідаю конкретно, ти кажеш, що я занадто переймаюсь дрібницями. Невже для тебе питання про життя - то дрібниці. Може пізніше у тебе не буде часу над цим задумуватись, бо ніколи не знаєш, коли помреш ? Ти кажеш, що ще встигнеш.
Сподіваюся, що коли мене немає поряд, ти думаєш про мене, і про нас, і хоч зрідка просиш мене подумки: «Намалюй мені дощ...»

****
Падає сніг на примружені очі будинку.
Торкаюся мріями синього неба...
Сьогодні мій сон утік кудись без потреби.
Понесу сльозу у очах і прийду за хвилинку.
Позичатиму в стін заворожену, ввічливу тишу.
А сніг, як пір'їни, летітиме крихтами неба.
Душа без упину буде шепотіти: «Не треба...»
І я перетворюся в тиху, послушливу мишу.
Я слухати буду, як Ніч вимальовує ранок
На моєму вікні. Це послання холодного вітру.
Замерзатиму тихо, - мене неможливо зігріти
Воскрешатиме сон лише довгий-предовгий світанок.

***
Пожовтіли листки на плаксивих і лагідних кленах.
І душа замикається в грізну фортецю.
Я готова, я вирву з душі все зелене -
Аж тоді я опинюся в справжній, реальній безпеці.
Я закрию емоції на всі можливі замки,
Я засуну всі засуви між існуванням і світом.
Нехай осінь танцює свої божевільні танки –
Я сховаю всю щирість уже до наступного літа.

четвер, 18 червня 2009 р.

Відлуння серця


Струнка. Тендітна. З неприхованою печаллю у великих ніжних очах. Її обличчя завжди світиться добротою. Мова йде про Надію Дичку, поетесу, яка проживає у нашому рідному місті. 13 червня вона відзначала ювілейний день народження. З цим чудовим святом її вітали працівники центральної районної бібліотеки, а також молоді літератори – початківці, які відвідують заняття студії «Слово». Після щирих привітань юні поети прочитали свої твори, а також послухали нові поезії пані Надії.
Поетеса є членом Національної спілки письменників України з 1997 року, лауреатом Міжнародних літературних конкурсів: «Смолоскип-95», «Гранослов–96», «Культура за мир» (Італія, Мілан) – номінація «Поезія за мир»; на краще оповідання до 40-річчя Української бібліотеки в США (Філадельфія) та Міжнародного літературного конкурсу Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (Канада) в номінації «Проза»; дипломантом конкурсу «Гранослов-98» (проза).
Авторка 9-ти книг.
Друкувалася у Всеукраїнських літературних журналах: «Перевал», «Світо-Вид», «Бористен», «Хортиця», «Дзвін», дитячому журналі «Дзвіночок», журналі «Жінка», релігійному журналі «Милосердний самарянин».
Як графік Надія Дичка ілюструє власні збірки, є учасницею Міжнародних виставок в Італії, Іспанії, США. Її екслібриси є в колекції італійського художника Маріо де Філіпса.
Надія Дичка – авторка текстів до відомих пісень, котрі виконують провідні артисти України.
Як публіцист друкується в газетах «Літературна Україна», «Слово Просвіти», «Галичина», «Світ молоді», «Молодь України», «Нова Зоря». Друкувалася в газетах «Віче» (США), «Вільна думка» (Австралія), в збірнику конкурсантів «Поезія за мир» (Італія).
Надія Дичка – лауреат обласної премії ім. Василя Стефаника в галузі літератури, премії ім. М.Утриска.
«Працюй за двох...» - життєве кредо цієї талановитої і наполегливої поетеси.
Страждання і натхнення поєднуються у творах поетеси, з важкої праці з'являється чисте джерело, яке наповнює світ, що з одного боку злий, жорстокий, хворий, а з іншого - прекрасний, розмаїтий, неповторний, і кому, як не поетові, благословляти його любов'ю:

За перетерплу спрагу щастя
перетерплю вогонь і дим.
Пересвітаю пресвятим
чуттям любові. І причастя
прийму у душу без гріха.
Очистивши себе в горінні,
вже не боюся тлінною -
над долею Його рука...

Тільки душа, поріднившись з Богом, може сказати:
«Любімося й любімо самих себе і ближніх,
Допоки серце в тілі, допоки є тепло!
Любімося й любімо, допоки у зеніті
літа між тим, що буде, і тим, що вже було».

А будучи поряд з Богом, добре розуміючи своє призначення, творить власну молитву:
«Якщо ти можеш, освяти мій шлях
Великий Боже, в днів моїх пустині...
В словах молитви - наче у вогнях,
я мушу Завтра розпізнати в нині».

З нових поезій:
Ти з тих мужів, яких чекають вічно,
З якими і на злочин, і на смерть
Ідуть не опускаючи обличчя,
Спираючись на небо, як на твердь.
Н. Стефурак
Ти з тих мужів, яких чекають вічно,
Але, мабуть, вони та й …не прийдуть (?!)
Бо інші їх цілують прагматично.
Бо інші з ними – ( не на смерть!) – ідуть.
Так, інші ділять ночі і постелі.
Із хліба крихти. Й не ростять дітей –
Останні у бабусь ростуть веселі –
Їм все одно: є тато й мама, й де?
…Ти з тих «мужів», те добре знають,
(бо що таїти істину просту?),
Що в самоті ніколи не бувають…
Чом не забув мою ти самоту?
Чому тепер, коли тобі не треба
Ні доторку мого, ні щирих слів,
Ти хочеш подивитися на Небо
Зі мною разом з грішної землі?
…О жах, коли знов самота зухвало
Катує тіло й душу спраглу рве,
Збагнути раптом: Ти – МОЄ НАЧАЛО!
Ти з тих мужів, котрим…БЕЗ МЕНЕ… ЗЛЕ!

Великдень Духу…
Український Хрест
Із Рушником, де лиш хрести одвічні.
Летять дороги.
З зусібіч.
Навхрест.
Невже ми будем далі
На Узбіччі?

З ЦИКЛУ «ПАМ'ЯТІ МАМИ»
... Сорокадення. Сорокоусти.
Спільна молитва в сяйві свічі...
Бог Твою душу в небо відпустить.
Дасть їй у вічність райські ключі.
Н. Стефурак
Сорокадення. Сорокоусти.
Спільна молитва в сяйві свічі.
Боже, востаннє дай їй Відпусти!
Дай же у Вічність райські ключі.
Сорокадення... Знову безсоння.
Сорокоусти... Страху позбав.
Злине душа у святе безкордоння,
Де горя немає, бід і держав.
То на Землі все лиш ділим гризоти,
Межі й кордони, болі й чуття...
Й те, що в нас є, не оцінимо доти,
Доки не втратимо без вороття!