Душа співає…

Однією із найактивніших учасниць літературної студії «Слово» є Мирослава Підборецька, випускниця Волинського державного університету імені Лесі Українки. Довший час вона працювала в Долинській загальноосвітній школі №7. Щира, позитивна, закохана у поезію – таку ми її знаємо, любимо і цінуємо. А сьогодні ще й вітаємо із ювілеєм. Пропонуємо вашій увазі вірші ювілярки.

Весна

Весна мінлива й довгождана

Тихенько стука у вікно:

Прийшла врочисто і неждано,

Немов кохання хміль-вино...

Здалеку музика лунає, –

Чарівна музика Весни:

«Кап-кап, кап-кап», –

Душа співає:

«Любов’ю серце огорни…»

Ці звуки несміливі й щедрі,

Немов дитячі кроки перші,

Вплітають в музики віночок

Чарівний ангельський дзвіночок,

І лине солов’їний голосочок.

Веселі нотки свіжості й буяння

Нас полонили із самого рання,

Й Дивом влилися у ріку,

Таку могутню і стрімку

Весняну музику, –

Божественну Красу легку!

Надія

В природі править неземна краса,

І Божа милість зігріває

Все кришталеве, що сіяє,

Бо сонце ген на весну повертає.

Я вимолю у Бога це тепло,

Щоб кригу серця розтопити Твого,

І душу обігріть від всього злого,

Що так ненависно завдало болю.

Попрошу хвильку щастя і спокою

Для Тебе, мужній незнайомцю,

Бо знаю: виніс з поля бою

Такий тягар, що й не піднімеш враз…

Тож серцю, зболеному в муках,

Дорогу, Спасе, покажи,

І поможи, благаю, поможи,

Іскру яскраву запали,

І шлях до Миру освяти!

Спішім до Гошева…

Спішім до Гошева,

До Матінки Святої

В надії йдемо і в журбі,

Серця й сердечка щиро молять,

Вуста ж благають: «Поможи!»…

… На нашу землю, Богом не забуту,

Ввірвалася страшна біда,

Прощення й миру просять люди, –

Їм б’ють на сполох небеса.

Хоча б ще день прожити й не почути

Про втрачене людське життя.

І ні на мить не можем призабути,

Що це війна, і ворог лютий наступа.

Почуй же, Отче, нас здалека,

І поміч дай, щоби не гинув ясен цвіт,

Та ж скільки нам страждань ще треба,

Щоб жодне серце не ділилося навпіл?

До єдності ідем душею й тілом,

Бо маєм розірвати зло й тяжби, –

Нам пильно дивляться услід Герої,

Які безстрашно, в муках, хрест несли.

Спішім до Гошева…

Листи, листи, немов ті рученята…

Листи, листи, немов ті рученята,

Що так теплом і хочуть обійняти

Тих, хто далеко вдень і уночі

Під кулями ходять, бережуть спокій.

… Там сіро, темно, холодно зовсім,

Та барви на малюнку не такі, –

Тут сяє злато в голубій блакиті,

Земля ж щедротами й веселкою налита.

Схилилось в забутті мале дівча,

Й сльозу в душі якнайсильніш трима, –

Бо хоче бути сильною, як ті,

Що стали смерті на путі…

Бо там на Сході вогнянім

Солдат без страху захища наш дім

Говорить він: « Дівча, крізь далину

Словами вдячності тебе не омину.

Ми нездоланними в бою стаємо,

Коли листи ці бережемо!»

«Ти – у кожному подиху неба»

На світі сім  мільярдів людей і сім мільярдів історій про кохання. Ними дихає небо. Завдяки ним дихає небо. Доки живе кохання – доти небо над нами.

Творча спільнота «Слова» щиро вітає всіх із прекрасним  святом – Днем закоханих! А найкращим подарунком  нехай стане  поетичний діалог активних учасників нашої літературної студії – випускника Долинського природничо-математичного ліцею Володимира Луцького і учениці Вигодської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Аміни Бойко.

Скоро весна, а отже – час любити!

Кохання вам взаємного, щирості й тепла. 

Володимир Луцький

*** 

Цей дух, ці теплі літні ночі...

Лети душа, кричи у далину степів.

Прийдіть у снах, ви, загадкові карі очі,

Нехай ви будете за тисячу морів.

Лети, кричи, душа, свобідна і прекрасна,

Нехай почують всі: мій сум згорів дотла,

Тепер я знов живий, весна уже незгасна,

О, літня нічко, музо ти моя!

Нехай оці рядки були сліпі й сентиментальні,

Нехай осудять критики за жанр.

Думки мої прості, а істини банальні –

"Кохай, живи,твори і знов кохай!"

***

Холодна осінь, мертве листя ...

Блукаюча душа у пошуках спокою.

В агонії і маренні весною,

Думки на перехресті розійшлися.

Холодне сонце. Промінь сліпить очі ...

 Й шматує дерево останнім листопадом.

В пориві стану я весняним водоспадом.

І про любов до осені я збрешу серед ночі ... 

Аміна Бойко

***

Вона сиділа на даху і топилася в темряві.

Ніч така суцільна й м'яка була.

Вона сиділа на даху своєї майстерні,

А здавалося, – ніби на даху неба.

Вона сиділа тихо, та раптом крик боляче вдарив у вухо.

Спантеличена зірвалася на ноги. Тінь?!

Так, не здалося. Він тут.

Це не сон.

Він двічі постукав у двері, так як колись.

Тихо засміявся, вона розплакалася і мовчить.

Знала, що це неможливо.

То вона просто втомилась, можливо...

Переконати себе хотіла.

Щоб не сумніватися відчинила двері боязливо.

Це, напевне, примарилось.

Він стоїть на порозі,

Він стоїть такий спокійний, як ніколи досі.

Його очі такі ж сірі і глибокі,

Його уста такі ж яскраво

бордові.

Він усміхається і мовчить,

А чи можуть примари сміятись?

"Я боюся...", – шепоче крізь сльози.

Її ранок не був новим.

Він був розбитим, понівеченим.

Та думки залишилися ті ж.

Вона знала, що це не нічне жахіття.

Вона пішла у кімнату, розчахнула двері,

відкрила навстіж вікна.

Залишилася порожнеча.

Хотіла вивітрити страшні навіювання.

Відчувала його десь поруч, тут.

Підійшла до мольберта, нажахано відсахнулась, заплакала.

Там був портрет молодої, закоханої її.

Там був ЇЇ портрет.

Невже він приходив?

Він дійсно тут був.

Тепер повірила...

Чекала щовечора на даху.

Він приходив, вони мовчали, вони кричали, вони втікали від заборон.

Одного вечора, влітку, в липні. Він не прийшов.

Вона чекала занадто довго.

Крик пронизував ніч недовго,

Вона летіла у вічність крізь застороги.

Вона падала швидко і ще швидше злітала.

Вона стулила мовчки повіки,

І очей вже не відкривала.

Навіки.

Вони знову разом, уже не тут.

Вони знову разом там, де багато веселок.

Це, звісно, сумно, але, мабуть,

По-іншому бути й не може тут.

Вони щасливі, дві тіні в липні.

Назавжди такі, назавжди закохані.

***

Ти у кожному подиху неба,

Ти у мені, ти течеш по венах.

Слова пронизують і спалюють думки дотла.

Я йду і спотикаюсь.

Я кожен день з тобою подумки прощаюсь,

Та прокидаюся і поруч тільки ти.

Твій дух – це я.

Ти – це вічність моя.

Усе забути легко, однак...

Я завжди пам'ятатиму твій п'янкий аромат.

Для мене словами з твоїх уст – бездонна істина.

Для мене ти – як для пташки небо.

Для мене ти – як для зіроньки ніч.

Для мене ти – для берега море.

Для мене ти – саме той ідеальний єдиний герой.

Та мій світ в одну мить зміниться.

Я стала байдужа, як ти.

Я стала така ж необачна.

Я стала така ж палка.

Я знову висока, як вежа,

Така кам'яна і міцна.

Я обіцяла любити,

А ти клявся довіку берегти.

Я вмію кохати так щиро,

А ти говорити красиво.

Ти обіймаєш так міцно

І ніби щезає весь світ.

Та мене німий страх обпікає,

Переслідує вдень та вночі.

Я боюся одного лиш, справді.

Я найбільше за все боюсь

Загубитись в думках про тебе

І забути тепло твоїх рук.

ДекаЛог: БІЛА ГОРА

Побачила світ перша тематична сторінка літературної студії "Слово" у Новому році. 
Запрошуємо до читання!

Знайомтесь, Романа Філіпова!

Поезія – це стан душі, пісня, яка лине із самого серця. Кожен вірш – це сповідь, якийсь незабутній епізод з життя, неповторний барвистий опис життєво-важливих цінностей, переживань, почуттів, емоцій. З кожним рядком асоціюються свої рими, свої думки, свій настрій, свої слова…

Філіпова Романа – особистість, яка змогла відкрити й розвинути в собі іскру творчості, котра запалює натхненною енергетикою всіх довкола. Саме про таку молоду обдаровану учасницю літературної студії «Слово», яка долає шлях крізь терни до творчого вдосконалення, буде йти мова.

Позитивна, весела, романтична та творча особистість. Романа навчається в 9-му класі Вигодської ЗОШ І-ІІІ ст. У школі її знають як людину, до якої можна звернутись за допомогою в організаційних справах. А ще вона віце-президент в Долинській районній школі лідерів».

Кожна людина має улюблену справу, щось, чим вона справді цікавиться, що допомагає їй проявити себе. Дехто колекціонує марки, інші – монети, деякі люди виявляють цікавість до колекціонування стародавніх артефактів, тобто скільки людей, стільки й захоплень. Хобі приносить людині море позитивних емоцій, саме тому так важливо його мати. Навіщо відмовлятися від «зайвого» позитиву? Тому і в нашої студійки також воно є. Романа декламує вірші.

Мабуть, складання поезії порівнянне з польотом птаха. Навчитися цьому неможливо, а ось навчитися розуміти поезію під силу кожному. Адже, поезія залишається в нас навіть тоді, коли закінчуються всі слова…

«Почала писати, – каже Романа, – давно, але через те, що навчальна програма тепер важка, я, зазвичай, не маю часу, і пишу в ту мить, коли до мене приходить моя муза, нехай це буде навіть на уроці».

Поети в усі часи користувалися успіхом. У римованих рядках є якесь чаклунство, настільки сильне, що з його допомогою можна завоювати симпатію або навіть запалити в чиємусь серці любов. Але народжуються з таким даром не всі.

Тому від щирого серця хочемо побажати творчих успіхів, натхнення і солодких літературних перемог. Читай і декламуй, пиши і присвячуй!

Нехай слово, рима і мелодія летять ніжними птахами із твого серця, торкаються душі, роблять світ кращим. Поезія – це вічне і прекрасне. Будь вірною їй.

А від нашої літстудійки ось такі слова: «Всі ми, творчі люди, не закопуймо свої таланти!»

Нехай зима принесе нам багато приємних спогадів, щасливих днів.

Пропонуємо вашій увазі добірку її віршів!

«Мій перший віршик на інтимну тему» 

Невже, все закінчилося на такій солодкій ноті?

Я думаю, все тільки цвіте.

Твою сором’язливість і твій дотик,

Я буду згадувати кожен день.

Кожен спогад лишає свій слід в голові,

Мої руки холодні, як лід, та живі.

Твій погляд пронизує до кісток, завжди.

В мене купа про тебе думок, як води.

Від ночі до ночі живу, чомусь.

Не побачу тебе наяву, здаюсь.

Перетнулися б наші криві, та ні.

Як шкода, що ти в голові, моїй.

*** 

– Чому ти не спілкуєшся з людьми?

– Як будуть люди – буду спілкуватись.

– Вони не люди? А хто ж тоді є ми?

– А ми… це просто… ми – творіння нації.

Творець створив людину, а ми ж навпаки,

Закопали людські якості в глибини,

Ми не люди, ми всього лиш пішаки

Всього цього світу і цієї днини.

Я обґрунтую свою думку тим, що очі закриваємо на все ми.

Цілуєм ноги величі "святій",

А потім самі ж шпортаємось об неї.

На світі зараз час важкий.

– А хто ж його створив? Не тільки ж я з тобою?

– Встрягаємо по горло в цей брудний,

Безжальний біль, але без поля бою.

*** 

Цілуй її губи тоді, як дивиться вона на тебе.

Цілуй її губи тоді, як зорепад укриє небо.

Кохай її усмішку так, мов це ваша остання зустріч.

Хай б’ються ваші серця в такт і тягнуться обом на зустріч.

Адже, коли кохаєш – світ інакший.

Люди в ньому щирі, а очі – справжні.

Дощові дні здаються ясніші,

А вітер зігріває душу в літній тиші.

Весняні квіти заворожують усе,

А вона з чашкою кави пише своє есе.

Чекає тебе так, мов ти її життя,

Кохай її, хлопче, кохай без забуття.

Кажи їй багато романтичних і приємних фраз.

Кохай її так, мов це останній раз.

*** 

Я знайшла себе у ньому,

Він цілком моє відображення.

Коли роздирає головний біль і пронизує втома,

Він цілує у зону ураження.

Напевно, ніхто його не побачить,

Адже він сидить днями у моїй голові.

Коли говорю про нього, люди плачуть.

Він ідеал, в якого руки криві.

Він знає як це бути безпорадним,

Давно відчув на собі весь цей біль.

Та серце в нього є таким ароматним,

Що злітаються на нього бджоли звідусіль.

Мені не важливо, які у нього руки.

Краще, щоб серце не було «криве».

Удвох ми будемо речовинами однієї сполуки,

А світ навколо нас весь оживе.

*** 

Взяла перо у руки і почала писати,

Про те, що не можна словами сказати.

В тиші безжурній хтось підкравсь до столу,

Скинув всі книги, подививсь навколо.

Рукою своєю легко змахнув,

Тишу розвіяв, вітер гукнув.

Все навкруги заблистілося світлом,

Сонячні зайчики скакали по стінах.

Зникла стіна і з’явилося коло,

Незнайомця не було, пусто було навколо.

Чиясь рука потяглася до мене,

Схопив і потяг у коло вогненне.

Все в тому колі було дивовижне,

Пташки співали, цвіли яблуні й вишні.

Та ось ми дістались до іншого світу,

Все в ньому було чітко по алфавіту.

Я з незнайомцем потрапила в коло,

Пливли ми по ньому, мов у ріці.

Криком співала я своє соло,

Летіли із нами малі кажанці.

Мешканці ті святкували свято,

І діти й дорослі зустріли мене радо.

Кожен чимось мене пригощав

І подаруночки мені залишав.

Всі подарунки були неймовірні,

Вони були в формі серця, зазвичай різноколірні.

В них було написано побажання,

Щоб у мене завжди було взаємне кохання.

Та мені час повертатись додому,

Не розкажу я про цю подорож нікому.

Нехай це залишиться в таємниці,

А хто це прочитає – тому це й здійсниться.