ДекаЛог: Криївка

Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово"...
Запрошуємо до читання!

«НЕ ПЕРО ПИШЕ, А РОЗУМ»

Давнє народне прислів’я якнайкраще промовляє до тих письменників, котрі охоче «йдуть в народ». Бо де ще таких історій різноманітних почуєш, нового побачиш і зрозумієш…

Люди довкола – найкращий вчитель університету життя. Так вважає наш автор-дебютант, запропонувавши до публікації на блозі добірку короткої прози. Чи погоджуватись з ним – вирішувати кожному зокрема. А ми запрошуємо насамперед до читання…

Юрій ОСІННІЙ

БУЛО ЛИШ ДВІЙКО ЛЮДЕЙ…

Коли я зайшов до міської маршрутки, в салоні вже точився жвавий обмін репліками.

– Як гарно священик говорив…

– Тепло нині, як навесні…

– Проповідь була дуже мудра…

– Яку’м дурницю зробила з тим зимовим плащом, нащо’м убрала го…

– Люду, люду кілько було!..

– Файно отець розказали про того…

– Аж до брами люди стояли…

– А хор як співав… До сльози проймало…

Спивало сонце полудень чудового дня останнього місяця року й автобус був заповнений вірянами церкви, котра знаходилася в долішній частині містечка. З реплік, котрі лунали звідусіль, я зрозумів, що мова йде про подію вранішньої Служби Божої. Молодиці й поважні пані стрекотіли жваво, майже не слухаючи одна одну. Більш стриманими були сивочолі ґазди, зрідка доповнюючи жіночий стрекіт ємкими небагатослівними репліками…

Допоки автобус поволі долав затяжний підйом, увагою пасажирів заволоділа пишнотіла молодиця бальзаківського віку. І зробила це не так вагомістю і значущістю своїх слів, як глибоким грудним і якимось гіпнотичним голосом, котрий змусив примовкнути решту учасників цього автобусного симпозіуму.

– Правду кажеш, Марійко!.. Отець так мудро, так мудро говорили!.. А люду, а люду кілько було!..

Раптом на увесь примовклий салон прозвучав низький спокійний голос сивого, в поважних літах чоловіка, котрий примостився на кріслі біля вихідних дверей.

– Помиляєшся, дочко… У церкві було лише двійко людей…

– Як так?!!

– Слухай-но сюди, дочко… У церкві були тілько мати з невісткою, котрі тиждень тому поховали свого вбитого на Донбасі сина й чоловіка… А решта всі були не в Храмі Божому, а подумки хтозна де кожен… Навіть ти, дочко, увесь той час, що ніби стояла у церкві, думала про свої нинішні іменини, про гостей, котрих нині будеш приймати, і про наїдки-напитки, котрими тих гостей будеш нині гостити…

Чим завершилася та розмова – не знаю, бо я вийшов з автобуса на потрібній мені зупинці…

ЄДИНІЙ КОХАНІЙ…

Одного весняного (за календарем) засніженого (за реальністю) ранку до автобуса, котрий стояв на зупинці в очікуванні передбаченого графіком часу відправлення до пункту призначення, підійшли двоє чоловіків. Одному було років за двадцять, другий – чи не вдвічі старший.

– Здоров, Богдане, – потиснув правицю водієві старший. – Їхатимеш з Болехова до Моршина?

– Майже відразу, Миколо, – відповів водій. – А ти чого до Моршина? На кавалєрку чи водички попити?

– Та яка там кавалєрка… В діагностичний центр хочу… Щось здоров’я не теє... А ти, Іване, до Болехова? – звернувся до молодого супутника.

– Та нє, вуйку Миколо, я до Моршина…

– Ну все, хлопці, їдемо, – втрутився водій.

У салоні автобуса я випадково опинився неподалік Миколи та Івана. І, як завжди в таких випадках, мимоволі змушений був залишатися німим свідком їхньої розмови. Спочатку не дуже прислухався, але через тарахкотіння – ох, дороги, дороги! – співрозмовники підвищили голос і…

– Чув, Іване, що ти женитися зібрався?

– Так, вуйку. Після посту – весілля. А тепер хочу своїй коханій перстень подарувати. Того і їду до Моршина. Аби гравер дарчий напис на ньому зробив. Ось погляньте, вчора в «Адамасі» купив…

Кількахвилинна пауза.

– Гарний перстень… А дороге нині золото? Багато за нього дав? Бо тут щось ніґде ціни не видко…

– Та я відтяв той папірець і викинув. А дав за нього…

Тут автобусом так гуцикнуло, що зо хвилю-другу було чутно лише тарахкотіння всіх автобусних запчастин. Нарешті звукосприйняття відновилося.

– А що хочеш написати?

– Дорогій Надійці – моїй єдиній коханій…

Знову коротка пауза. Відтак почувся задумливий голос старшого співбесідника:

– Та-а-ак… Не зле… А що, коли твоя Надя передумає виходити за тебе… Або через кілька років розлучитеся, і вона спересердя кине отой перстень тобі під ноги… А друга жінка буде Марійкою чи Настунькою… Знову купу грошей витрачати на новий перстень?

– Та ви що, вуйку Миколо! Та Надійка!.. Та я!.. Та ми!..

– Не зарікайся, хлопче… У житті – як на довгій ниві… Доля іноді робить такі викрутаси, що й подумати про таке ніколи не зможеш…

Знову пауза. Тоді несміливий Іванів голос:

– То що, вуйку, не писати нічого?..

– Та чому? Тільки трохи зміни текст. Нехай тобі гравер напише таке: «Моїй єдиній коханій!»… Повір мені й моєму досвіду… Я оце недавно третій раз оженився. А перстень з дарчим написом, котрий ще з молодих літ зберігся, тепер моя Даринка носить, моя кохана половинка…

Чи вирішив прислухатися Іван до велемудрих порад досвідченого в подарункових справах вуйка – не скажу. Бо автобус нарешті догуцикав до моєї кінцевої зупинки…

НЕ ТА МЕТОДА…

В одному з гірських сіл, адміністративно підпорядкованих нашій міськраді, виникла нагальна потреба побудувати новий міст через потік, котрий навпіл розтинав оте село, а дорога через нього провадила далі в гори. Старому дерев’яному мостові, що був споруджений, як то кажуть, ще за австрійських часів і котрому минуло більше ста років, ніби нічого ще й не бракувало. Але впродовж довгих десятків літ буйні весняні води підмулили з одного боку дорогу. І коли скутери та легковики ще не мали відчутної проблеми з проїздом, то потужні лісовози вже могли будь-якої миті опинитися догори колесами в глибокому руслі гірського потоку.

Гроші знайшлися. Левову частку, як найбільш потребуюча сторона, виділив держлісгосп. Трохи грошей «капнуло» з бюджету повітового міста й з сільрадівської каси.

Як годиться, оголосили тендер на проведення мостобудівних робіт. Виграла його добре відома в наших краях шляхомосторемонтнобудівельна фірма, котра невдовзі й взялася до роботи.

Процес виконання мостобудівних робіт взяли під свій контроль різнопартійні місцеві активісти, щодня навідувалися гості з повітового адмінцентру. Перший раз того літа побачили горяни очільників області, про котрих дотепер знали тільки з газет і телевізора.

На початку осені будову завершили. Відбули гучне урочисте розрізання стрічки, запровадили перші завантажені свіжозрубаним лісом вантажівки. Задоволені були всі. А австрійського дерев’яного довгожителя передали на утримання сільської громади – нехай ще послужить тим, хто пішки ходить.

Перше випробування – весняну повінь молодий потужний красень, змонтований з металу, бетону й залізобетону витримав. Не відчував він на своїх плечах й ваги лісовозів, котрі щодня випробовували його міць сотнями кубометрів полеглих у двобої з бензопилами смерек, ялиць, ялин і буків.

Наступної зими молодий міст познайомився з потужними гірськими снігопадами, котрі бувають навіть у цих суворих краях раз на десятки літ. В січні – лютому завмерли всі лісорозробки, бо неможливо було пробитися сніговими заметами до лісосік…

А навесні розпочалася повінь… На що тоді перетворюються гірські потічки й потоки – може розповісти тільки корінний горянин. А ще хіба отой дерев’яний австрійських часів міст-старожил, котрий за свого життя перетерпів не одну водяну навалу…

Пережив він і цьогорічний потужний натиск гірських вод, струснувши згодом зі своїх старечих, але ще міцних рамен, гущі хмизу та вирваних з корінням дерев. А от його молодий побратим…

До села щодня знову почали навідуватися різного рангу чиновники, представники прокуратур, члени комісій. Всі вони намагалися встановити причину зникнення разом з бурхливими гірськими потоками більшої частини нового моста.

За всіма отими високо- й низько- посадовцями, за їхньою метушнею спостерігав літній сивий горянин, що був мало не ровесник отого дерев’яного моста-старожила. А якось підійшов він до одного з вищих високопосадовців і мовив:

– Не ту методу, прошу пана-добродія, застосували ви при будівництві нового моста…

– Як то? – не втямив посадовець.

– А так от. Колись, як починали будову, то звозили усі потрібні матеріали, будували міст, а всьо, що лишалося після того, продавали людям. А тепер зробили інакше. Звезли всьо, що треба для мосту, що могли – розпродали, а з того, що лишилося – збудували міст…

«Інколи треба назустріч…»

…навіть якщо знесилений, знеохочений, зневірений сірими буднями – ще раз повірити в Диво й Казку не зайве. Адже, подолавши крутий підйом, опинившись на маківці року, що минає, задумуєшся: пройти таку відстань, пережити стільки подій, секунд, хвилин, годин нам допомагає щось неймовірне. Це те зерно енергії, з якого була народжена Зірка Ісуса і в якому весь наш всесвіт. Він у кожного різний і тому нам не нудно, і тому хочеться зазирнути за оту таємничу завісу, за якою постійно розігрується вистава. Наша вистава. Вистава нашого життя. Інколи й варто розтягувати його «як цигарку – насолоджуючись». А ще – Новий Рік і Різдво Христове – важливі для всіх, хто хоче змінити себе. Варто лише перманентно скорочувати всі відомі відстані, особливо «наших слів, що зупинились сполучниками».

Христина Креховецька

Життя

Життя – не казка, й навіть не страждання,

То – біль, що рве в душі мелодію краси…

А ти не плачеш, не чекаєш часу…

Ти просто тихо йдеш у світ пітьми…

Ти звикла йти по смузі самотою,

Вважати, що життя – це не твоє,

Нікому не потрібна… ти сама собою…

Голками в серце знесилювала ти сама себе…

І не помітила, як стрілки заблукали,

І павутинням вкривсь цокольник золотий…

Хотіла кинутись назустріч щастю, вслід за днями,

Та зупинилася… відчула смак душі терпкий…

Закрилася від світу, й хтось там скаже:

"Забудь, минеться, час лікує все…"

Але ти змерзла, заблукала… й щастя – було твоїм.

Тепер вже не твоє…

Та ти будеш боротися, я знаю…

Повіриш ти у себе, у тепло…

Лиш серце ти ніколи не повернеш,

Й те щире – що колись було…

Пробач

Пробач, що розлюбила швидко,

Що не забула запах трав…

Що плакала вночі над фото,

А ти не бачив... винен сам.

Пішов до подруги моєї,

Забув, чекала, не прийшов…

Розважився, згадав, та пізно,

Кров охолола тільки що…

Краса завмерла, очі змеркли…

Коханий, ми зустрілися дарма…

Закрий сторінку чорною вуаллю…

Мене для Тебе вже нема.

Тетяна Грицан

Чому?

Чому життя несправедливе,

Чому іде усе не так?

Чому життя у мене сіре,

А в інших сонечко сія?

Чому сумую я щодня?

Чому тебе не бачу я,

Чому обрав ти не мене?

А я любила лише тебе…

Чому знайшов мені заміну?

Чому чужа для тебе я?

Чому любов несправедлива?

Але ж любов – це сенс життя!

Як добре...

Як добре почуватись,

Коли потрібний комусь ти,

Коли піклуються про тебе,

Й усе радіє навкруги…

Як добре почуватись,

Коли тебе кохають,

Коли для когось ти –

Промінчик на землі.

Як добре почуватись,

Коли з тобою дружать,

Коли подати руку

Прагнуть всі.

Як добре почуватись

Щасливою завжди,

Коли сіяє сонце,

І спокій навкруги!

Ти думав

Ти думав, зрадиш, і тобі це все мине?

Ти помилився, так не буде!

Не буде більше нас!

Тільки я… і ти…

Ще вчора клявся у коханні,

Казав, що кращої нема.

Сьогодні ти вже не зі мною,

Сьогодні я вже не твоя.

Подругу ти собі знайшов,

Так йди до неї, чом прийшов?

Вернутись хочеш? Набридла?

Набридло з нею вже тобі?

Ти думав, я тебе пробачу

І знову візьму під своє крило?

Ти помилився, так не буде!

Я не пробачу вже тобі:

Дороги наші розійшлися,

Немов у морі кораблі.

Ти був моїм рідненьким щастям,

Тепер нещастям звешся ти!

Вікторія Дідоха

Заплющи очі…

Заплющи очі… Зрозумію.

Ні слова з уст… Я все прощу.

Не говори мені «Зумію!»,

Я не чекаю із зірок дощу.

Коли заплющиш свої очі,

Не меркне з пам’яті їх цвіт.

Ти приходи у сни мої щоночі,

Бо в них живе наш спільний світ.

І силует твій я завжди впізнаю,

І усмішка полонить серця злет.

Ти приходи, Тебе я пам’ятаю,

По міліметрах уявно малюю портрет.

… Знаєш, якби була я пір’їнкою,

Або подихом вітру, який, здолавши страх,

Осів пелюсткою чи сніжинкою –

Найкращим сном моїм на Твоїх плечах…

Ірина Стефанишин

Інколи

Інколи своє щастя треба вдавати,

Стирати пам’ять та видаляти непотрібні знайомства,

Не ставити собі зайвих запитань, не висувати жодних вимог,

Не афішувати потреб і не влаштовувати революцій,

Коли важко – «підсідати» на вірші,

Забувати про сентименти,

Відкладати любов на потім,

Жертовно ділитись своїм тілом

І постійно повторювати: саме так все і мало бути…

Інколи потрібно забувати своє ім’я,

Розтягувати життя, як цигарку – насолоджуючись,

Бо інколи добре, що дні просто минають,

Добре, що здається, наче тебе зовсім нема,

Наче світ ізолював тебе, а ти дав йому відпустку,

Наче зв’язок обірвався, а сліди заплутали звичні координати…

Інколи варто бездумно:

Купувати теплий одяг,

Заводити домашніх тварин,

Відпускати волосся,

“Забивати” на обставини,

Змінювати та, змінюючи, змінюватись…

Головне, пам’ятати, що слова – не холості набої,

Що порожнім буває не лише горнятко,

Але й мовчання подекуди смертельно отруйне.

Головне не зраджувати тому, у що зобов’язався вірити,

Не згадувати те, що колись намагався забути,

Бо спогади інколи заважають дихати,

Бо спогади інколи заважають думати,

Тому варто навчитись миритись із змінами,

Тому варто навчитися без сумніву вірити,

Душу відкривати повільно і

Перманентно скорочувати відстані:

Доторків між руками,

Подихів між вустами

І наших слів, що зупинились сполучниками.

Бо інколи просто треба рухатись,

Бо інколи треба назустріч.

ТІ, ЩО СТАЮТЬ САДІВНИКАМИ

Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово"..  
Запрошуємо до читання!