В пригорщах небес

І знову чарують юні творці слова, яких навіть не лякає жодна спонтанність. Муза їм і за сестру і за царівну. Вони ж в свою чергу з великою повагою і любов’ю ідуть добровільно в її загадковий полон.

В неділю, відбулася чергова зустріч студійців, де окрім традиційного домашнього завдання, було й творче на тему: «Небесна сфера».
Це не був конкурс і не оцінювалось написане, та кожен вірш безперечно заслуговує на увагу.

Ірина Курташ
Прогулянка нічним небом
Гуляв по небу місяць молодий
Світили зорі ясно-ясно,
І усміхалися йому
Це справді, було так прекрасно!

Та він був гордий наче пан
І пропливав повільно небом,
Не усміхаючись зіркам
Вважав їх нижчими за себе.

Та зорі добрими були,
Немов прекрасні наречені
За ним тихенько попливли
По цій нічній небесній стелі.

І раптом місяць зрозумів
Вони хороші, щирі друзі
Та ранок сонце розбудив
І день настав по всій окрузі.

Олег Галів
В пригорщах небес
Усе у світі в пригорщах небес
І сонця світло й материнська ласка
Кришталь води і барв осінніх казка,
Що огорта в незвідність чудес.
І я скорившись вічністю молюсь
Мої уста пронизує любов
До Бога із проханням знов і знов
Про мрійність необізнану тулюсь.

Зірочка
Смеркає світ на шибці росяниста хвиля
Пливе в повітрі зірочка надій
Долає першу, другу, третю милю
Назад її вертає буревій
Втомившись від вечірньої пробіжки.
На небі розляглася відпочить
Вдаль мов відлуння розпростерла ніжки
Щоби свічу бажання запалить.

Олександра Телега
Ніч
Обпечені літом малюнки на мокрім піску
Уперто, неначе ганчіркою витерла хвиля
На щогли вітрильника мого напнула журбу
Наступна дорога і прямо по курсу – прозріння.

І бурі в обличчя безстрашно дивилася я
Розпатлані хвилі вітрильника в даль підганяли
Холодна імла не торкнулася мого весла,
Пробоїни борту вчорашні гріхи залатали.

Не втрималось сонце, скотилося за небозвід
І хвилі цілунками промені вкрили гарячі.
Червоною лавою вилились по синяві
І гасли, неначе жарини, що губляться в сажі.

А білі вітрила за обрієм вабила ніч
Від заходу сонця у вогневі море палало,
І проблиски світла, мов цукор без сліду в воді,
Очі ночі чаклунки за долі секунд розчиняли.

Опустились вітрила і чайки спинили свій спів.
Поснули, втомившись від свого нічного концерту
Ледь чутно торкнулася хвиля морських берегів.
Лягла на пісок, щоб до ранку у шпилі завмерли.

Марія Гаврилишин
***
Небесна сфера. Всі сузір'я.
І лінії усіх координат
І співвідношення між часом,
І рухи видимих планет —
Усе у Всесвіті відносне
І має все свою мету.
У напрямку усе до сонця –
Усе неначе на плаву
Сучасні орбітальні телескопи
Вимірюють планету між планет,
І різні винаходи й коди
Є виглядом всіх падучих комет.
Та вигляд Всесвіту подвійний
І еволюція всіх зір
Фізичні зорі такі змінні
І всі об'єкти чорних дір.
І ця Земля, де ми живемо
Є 365 днів на рік
Ми в добовому обертанні неба
Із сходу заходу, із заходу на схід.

Мар’ян Носович
Космос
У космосі все йде в лад
Всі зірки, як на парад.
Хто краще блисне убранням,
То більше до вподоби нам.

Візьмуть планети
Чарівні кларнети
Заграють так,
Що затанцює Зодіак.

Парад під музику танцює,
А Зодіак в думках мудрує,
Як це закликать до танків
Сузір’я сонячних панків?

Прийшли Сузір’я і танцюють
І наше око дивом любують.
Для нас вони театр живий,
А серпом місяць - вартовий.

Марина Павлик
Ніч
Нічні хмари закрили місто,
Весь народ заснув міцно,
Дитина засинає, а мама їй колискову співає,
Десь далеко чути пісню солов'я,
Чую цю пісню і я.
На небосхилі з'явилась перша зоря,
Зустріну цю зірку і я.
Он зірка впала, а я бажання загадала,
Щоб була щаслива я і вся моя сім'я.

Мар’яна Бордун
Самотня зоря
Самотня по небу блукає зоря
Вона нічия, її нікому не треба
Забутня зоря у просторі вічнім
Щастя шукавши , загубилась навічно
В ранці тім потойбічнім
Забули ту зорю вітри холодні
Вона наче човен в безмежному морі
Шукає виходу, та його нема
Та прийде ранок
І зникне зоря
А на вечір все повторюється знову
А потім буде зорепад зірковий
І впаде зоря
Спалахнувши востаннє…
Може це згасло чиєсь кохання.

Мар’яна Вагіль
Хмари...
По небу пливуть мовчазні хмари,
Вони чомусь нагадують примари –
Загублені, залякані й відчужені,
Самотністю, задумані й «натруджені»...

По небу пливуть загадкові хмари –
Несуть невідомі, таємничі чари.
Наївні, мов діти. Трішки забуті...
Кинуті в даль через вітри люті.

Пливуть хмари, та вже не стривожені,
бо довіряють небу - ним приворожені.
Від сонця вмить, як малеча ховаються,
І навпаки... Немов у піджмурки граються.

Юлія Шибівська
***
На землю знов стукає ніч
І сонце стомлене кудись тікає
Я залишилась з болем віч-на-віч
І цілий день у пам’яті переблукаю
І непомітно падають із неба зорі
І невловимі знов у тьмі зникають
Вони мов днів останніх епізоди
То тішать інколи, то швидкістю лякають
Й так буде завжди, мільйони років
На зміну дня приходитиме ніч
Я знову буду згадувать свої життєві кроки
І залишатись з почуттями віч-на-віч.

У шляхетнім мовчанні душі

А за вікном ще доволі тепла осінь. Прикро, що вже не кружляють листочки, відпочивши на землі, яка очікує снігу. Ідеш вулицями міста і посміхаєшся людям, що приймають ще листопадові сонячні ванни. Поглядом торкаєшся замислених каштанів і кленів, на яких ведуть полеміку зграї ворон…
Муза не знає спочинку, вихором вривається в серця, щоб із них, як із надр землі витягнути черговий скарб… Тим часом, у шляхетному мовчанні душа розгладжує рядки пережитих, переосмислених віршів і несе, мов на крилах, їх до примхливого читача.
Отож, не будьте надто суворими суддями для юної поетеси Семирин Христини, що навчається в природничо – математичному ліцеї.

***
Ми у вирі буденних подій,
Ми у вихорі сліз та усмішок,
Серед мрій та забутих надій
Серед тисячі «я» таких різних.
Кожне «я» - це окремі світи
Повні думки, печалі та сміху
Та найменше займає там «ти» -
Лише «я» нам приносить утіху…

Навіщо сльози, коли йдуть дощі
За вікном музика дощу
За дверима – фортепіано.
Я душею туди лечу,
Де троянди серед туману.
А у серці бринить струна
Жаліслива… Спалю… Розірву…
Ну, а потім куди? Хтозна…
Може в небо… А може в прірву…
Дощ напоїть уста землі
І дахи сполосне від пилу.
Ну а сльози кому мої?
Хоч і плачу, та знайду силу,
Щоб сміятися, вірить, жить…
Жить щасливо!.. Для чого сльози?
Для землі і троянд тих дощ,
Ну, а сльози – це просто боязнь…

Вітрильник
Похитується на хвилях
Легенький вітрильник.
Кругом чайки тужно квилять:
«Загинеш, загинеш!».
Іде хвиля могутняя,
Чайки небо крають.
Хоч вітрильник похитує,
Та той не вертає.
Налетіли буйні хвилі,
Обломили щоглу.
Тільки бореться вітрильник,
Не кориться шторму.
Марно пінишся, лютуєш,
Ти, синіє море!
Той, хто вперто йде до цілі,
Всі біди поборе.
Випливає знов вітрильник,
Сонце засвітило,
Мріє берег серед хвилей –
Довгожданий, милий…

*** Цей старий уже довго ходив по землі,
Через війни пройшов, через голод і тюрми.
Тільки очі, мов зорі – хороші, не злі,
Сповнені вщерть золотавого суму.
Він щоранку ішов на прогулянку в сквер –
Між стрункими деревами постать
біліла…
Цей старий через війни пройшов,
через смерть.
Він помер під колесами автомобіля…

Осіння балада
По дорозі – сплетінні кривавого листя –
Йшла вона. Скромна жінка у сукні із сірих ниток.
Жовтим кучером вилось волосся перлисте
І обличчя бліде, неприродно тремтячий крок.
Перехожі ішли та й дивилися прямо у вічі
Мовчки лилося з вуст: «Хто вона? Жебрачка? Удова?»
Що крізь вітер у сукні легкій пробивалася свіжо,
Від нестерпних дощів і поривів грози ледь жива.
Та ніхто під свою парасоль не дозволив по-людськи.
Приховавши байдужість в шляхетнім мовчанні душі.
А довкола - калюж і начищених чоботів звуки
Між яким сховались холодні жовтневі дощі.
А ця жінка – Любов. І ніхто не подумав
Що і сам може стати учасником таких ситуацій.
Не помігши цій жінці, показав нелюдський звичай.
І хай потім отой перехожий невинно не скаржиться
Забуваючи блиск прохололих Любові очей…

***
Присвячується людям, які втратили себе у світі нанотехнологій. Шифри, коди, паролі –
Ключі від електронного світу
Згублені імпульси - долі
Не знають живого сліду
Мережа скріпила всіх павутиною
І не живуть уже всі без комп'ютера
Але тут, в не реалі, бути людиною
Неможливо і це важко збагнути нам.
Емоції тут відсутні. Не заплачеш,
Не засмієшся, не відчуєш болю,
На барвистому екрані побачиш
Одноманітні імпульси долі.
На дисках і дискетах
Інформація вкладена, як потрібно
Не спинити швидкого лету
Імпульсів одноманітних.
Втрачена культура долі,
Переведено все у біти,
Треба знати лише паролі,
Ключі від електронного світу…

***
Що було – минуло,
Того не повернеш.
У Лету пірнуло,
У вічності темінь.
Забути потрібно
Погане й хороше.
В майбутнє ходімо –
Без ноші…

Любов, немов хмільне вино

Моргає осінь жовтими листочками, які у шаленому танку, відірвавшись від гілочок дерев, з вітрами летять обняти холодну і мокрувату землю. Але навіть і тоді, коли за вікном плаче жовтень, ми знаходимо розраду, сидячи біля теплого каміну спогадів, п’ючи хмільне вино, що так схоже на любов і сповідаємося листку паперу, на якому оживають плоди щедрої на врожай Музи, що вже встигла поцілувати своє дитя…
Світланка Бартків - студентка Прикарпатського університету, є однією із дочок Славетної Музи.

Сповідь поета Музі
О ніжних слів, моя Мадонно,
Відчути б звук в своїх вухах.
Хоча б на мить, моя Мадонно,
Згубитися б в твоїх думках.
Прекрасна Ти, моя Мадонна
Для тебе всі мої вірші,
Моя ти Музо загадкова,
Усе присвячую тобі.
Мадонно, Музо всіх творінь,
Мов по алеї в думці ходиш.
Нема прекрасніших створінь,
Мене із розуму ти зводиш!
З тобою Музо, в інший світ
Кожну хвилину дня і ночі
Лечу, і є легким політ.
Я повертатися не хочу...

Не треба
Тобі присвячено було моє життя
І серце присягалося любити,
І дихати тоді лише могла,
Коли цього ти міг лиш захотіти.
Тепер пуста, немов примара та,
Тиняюся по вулиці безлюдній.
Не треба віддавать мені життя,
Не треба цих усіх твоїх прилюдій.
Не треба… не потрібно більше слів,
«Пробач», твого я вже не потребую.
Життя забравши ти мене згубив,
Я вже кохання силу не відчую...

***
Погода ясна, теплі дні,
Всіх схоже осінь обманула,
Забулись холод і дощі,
І я тебе мабуть забула.
І стало легко на душі,
Немов весна там оживала.
Я б віддала її тобі,
Тобі ж цього було замало.
За мить ти став якийсь чужий,
За мить немов би підмінили,
Ти ззовні є такий самий,
Але в душі все ж щось змінили.
Напевне в інший бік Земля,
Почала йти змінивши кроки,
Твоя душа вже не моя,
Мого життя минають роки.

***
Не знаю…загубилася, забулась
Вже відпустила начебто, пішла
Із сну втекла, щоб більше вже не снилось
Пішла, втекла, зосталася одна
Замріялась захоплена росою,
А по щоці пробіглася сльоза
І дуже хочеться побути ще з тобою,
А з неба знову падає зоря
Побачила – бажання загадала
І в душу знову хлинуло тепло
Тебе знайшла, побачила, згадала
До тебе в сон прийшла через вікно.

***
Я загубилася у світі мрій і снів
Заплуталась в прозорім павутинні
І неба синього враз колір посірів
Й дерева з літніх перетворено в осінні
Де все поділося? Не знаю, йду вперед.
Все помінялося. Живу чи вже існую,
А наді мною зоряний намет
І серце ніби билося…заснуло.
Іду вперед і очі ріже сон
Закрити їх і просто підкоритись?
Потрапити у інший світ, в полон?
Чи може тут назавжди залишитись?
Ти знов для мене пастку сплів
Заплуталась в прозорім павутинні
І вже не вибратись мені зі світу мрій і снів
Дерева знову перетворені в осінні.

***
Ще так близенько коло неба не стояла
Для тебе пишучи рядки пісень
І так натхненно в Господа благала,
Щоби настав скоріше новий день.
Любов моя наповнена тобою,
А чашу болю випила сповна
Не стати б лиш тобі колись чужою,
Та власне я й близькою не була.

***
Болить душа і серцю болісно,
Болить душа, а в ній не порожньо
Болить, і біль проймає до кісток,
Й займає серця пелюсток.
Болить, а я терпіти вмію
Болить, та я вже не жалію,
Що закохалася в ту мить,
Коли бажання щастячком шумить.
Щемить, болить, не розумію
Ні, розумію, серце вчуло,
Кохання в дім його ввійшло,
Без нього порожньо було.
Десь загубилася від серденька душа,
Тому й сама ходила не своя.
Та коли інша дія стала,
Я від кохання аж літала!
І завжди люди кажуть правду,
Хоч ти підеш далеко в мандри
Кохання крила надає
І відстані, мов, не стає.
Любов - це користь для душі,
Якщо не перейти межі.
Любов ховати я не стану,
А ж поки жити перестану,
Бо я кохаю, я люблю!
І на весь світ про це кричу!
Бо ж радість приховати не зумію
З тобою я про це не пожалію.

Я люблю тебе
Я люблю тебе чуєш, люблю
Ти не знаєш, а я сподіваюсь
Кожний звук, кожне слово твоє я ловлю
Я кохаю і навіть не каюсь.
Коли поряд з тобою стою,
Я неначе у хмарах від щастя літаю
Так і хочеться крикнуть усім : «Я люблю!»
Ти прийди і почуєш: «Кохаю!»
Буде добре зі мною тобі ти повір,
Сам кохатимеш й будеш коханим,
Бо кохання і слово, і радість, і вир
Станеш першим для мене й останнім.


Я хочу бачити тебе
Я хочу, бачити тебе!
Плеча торкнутись, як бувало
Лиш свідком небо голубе,
Що ти вже йдеш передчувало.

Тебе не бачила давно,
Тому обняти сильно хочу
Любов, немов хмільне вино,
Що перемішане із жовчю.

Нема тебе – на серці жаль
І смуток розриває рани
Коли прийдеш – безмеж бажань
Нема вже більше зла оправи.

Тож помовчи, прошу тебе
Зведи на мене свої очі,
Яке ж ти щастя неземне
Нічого іншого не хочу.

Із добра, усмішки і любові.

Осінь впевнено перегортає сторінки книги власного життя. Вона, як добра господиня, наводить лад і в полі, і на городі. Золотисте листя, вкрите дрібними срібними краплинами дощів виблискує як діаманти на сонці, зваблюючи очі тих людей, які ще не збайдужіли до краси. Людей, котрі дихають п’янким вересневим повітрям і в усьому вбачають колорит.
Іванка Шершень учениця гімназії, відпочивши на літніх канікулах, набралася сонячної енергії від природи, дарує нам свою милу усмішку, вірші і пісні написані пером власного серця.

***
Із зернини проросте колосся,
Із краплини чути рік голосся,
Із зірок я побудую замок,
Із квіток – віночок на волосся.

Із росинок я зберу намисто,
Із вогню неспокій променистий,
На сорочці вишию узори,
Щоб краса на ній жила барвисто.

Із сльози я думу намалюю
І в собі людину побудую,
Із добра усмішки і любові
Світ новий я людям подарую.

***
Молодь - це сильна хвиля!
Хвиля, яка вже йде!
Молодь – це вічна хвиля,
Сміло у світ гряде!

Нас не можливо спинити,
Замкнуть під блискучі замки,
Ми хочемо щось змінити –
Як серце велить і думки.

Відбудуємо нашу державу,
Перегорнем сторінки століть,
Історія рідного краю,
Так нам тепер велить.

Ми любим сьогодні Вкраїну,
Відродим з руїн пам’ятки.
Відкриються, наче вершини,
Події і люди й віки.

Музика
І моєму серці, у мені,
Щось прекрасне грає:
До, ре, мі…
А, можливо, то уже весна,
Що так рано встала?
Ре, мі, фа…
Що ж прогнало її ніжний сон?
Може музика та
Мі, фа, соль…
А якщо збудила її я?
Бо співала вдома
Фа соль ля…

ОсіньЛітечко минуло
Вижовкла трава
Листя поскидала
Ніжна бузина
Сонце заховалось
Висохли лани
Яблуками яблунька сміялась
Загадково мріяли квітки
Осінь по збирала стиглі колоски.

***
Осені тихе золото
Сиплеться з сонних дерев.
Холодно, дуже холодно
Нам під осіннім дощем.

Такий сумний сьогодні ти
(Тихо вже день догора)
Минеться сум – печаль.
І завтра нам відкриється
Дзвінка і чиста даль.