В лісах на Волині кували повстанці волю
Україні, в Карпатах – долю. Мав Довбуш військо вірне, з гір та верховин скликав
його: ходіть, хлопці, загарбників бити, народ від гноблення боронити. А перед тим
наші прадіди, нащадки скіфів та білих хорватів, йшли через степи, через пороги
запорізькі до гурту, до війська «вольного козацького», щоб «бусурманів шаблями
рубати».
І не один день в році і не один рік в
столітті оплакували трембіти. Погасли на маківках гір огні сторожових веж, та
не погасли поминальні вогнища. «Молимось, Богородице…»
Богородиця Покровом Своїм, Омофором Ясним
вкриває всіх: тих, що відвоювали своє – жовтим листом, й тих, хто на сторожі
кордонів сьогодні – невидимою бронею від ворожих куль і снарядів. А тим часом
говорить кожен з тих, хто подихом передзимових гір наповнив думки й легені:
«Слава рідній моїй Україні!»
Марія Солтис-Смирнова
ЯК БОГДАН КОЗАКІВ ВРЯТУВАВ
Богданчик
сидів осторонь. Він мав кілька хвилин перепочинку, тому уважно дивився, як
дорослі побратими тренують володіння шаблею.
Хлопчик,
маленький та худенький, вже й не пам'ятав часу, коли жив за Січчю.
Мама
його згадувалась теплом і запахом молока. Але молода жінка занедужала холодною
зимою. Та й згасла, наче вогонь в печі.
Батько
ж, вільний козак, забрав з собою сина на Січ.
Спочатку
малого берегли, жаліли. Але, як підріс, то став він допомагати: то коней на
пашу відведе, пісень їм поспіває, то кухарю овочів принесе та помиє.
Хотів
Богдан справжнім козаком бути, з шаблею та конем. Та все це попереду.
А
поки що малий боявся сказати комусь про своє бажання.
Мабуть,
і далі не наважився, якби не випадок.
Зібрались
якось козаки в степ широкий пополювати, чи на дичину, чи на воріженьків.
Та
й сина батько взяв.
День
виявився ясний. Козаки скинули жупани на возика, посадили серед них Богдана та
й поїхали.
А
малий заліз між одежі та й заснув.
Прокинувся
від дзвону зброї та від якихось дивних слів.
Козаків
зв'язали і за возом прилаштували.
А
самі нападники сіли вечеряти кулішем.
Виглянув
хлопчик – всі свої живі. А тих, чужих, біля вогнища так багато, що й світла не
видно.
"Богородице,
візьми нас під свій Покров, захисти нас."
Осіння
ніч приходить раптово, розсипаючи по небу яскраві зірочки, а землю окутуючи в
паморозь.
Побратими
сунуться докупи, щоб не замерзнути.
"Так
їх легше буде звільнити!" – подумав Богдан і дуже тихо спустився з возу.
Тінню пробрався до козаків і розв'язав мотузки.
Козаки
люди відважні. Пугачем покликав тато підмогу.
І,
поки місяць не став високо в небі, всі козаки з піснями та здобиччю додому
повертались.
А
Богдана, хоч і був він малого росту, почали справжньої козацької майстерності
навчати. Такий відважний хлопчик буде справжнім воїном.
ТИ ПАТРІОТОМ БУДЬ!
Ти «патріотом» будь ще трішки,
І окуляри рожеві носи.
Жовто-синій і червоно-чорний –
прапори ці у тебе для краси.
Ти очі лиш розплющуй на красиву
Зеленооку дівчину в саду,
Дивись на неба повінь синьо-білу
і не звертай увагу на журбу.
Байдужим будь до розкоші мажорів
І не тягнися до народних мас.
У світі своїм будь, немов в коморі,
Допоки «вищі» тебе впишуть в «нищий клас».
Ти не звертай уваги на дорогі автівки,
Яких нині в чиновників пітьма.
Не намагайся зняти з неба зірку –
Зірки тобі не впадуть задарма.
А ще уважно слухай нашу владу,
ти слухай, слухай, й … наче зрозумій,
а ще злодійчуку і казнокраду
не душу… Гаманець йому відкрий.
Ти й далі слухай горе-патріотів,
З них кожен на обіцянки мастак,
І депутатів, наче розжирілих котів,
Яким завжди в бюджеті «коштів брак».
Тож патріотом будь без окулярів,
Байдужість перша вб’є – не москалі!
Ти розірви окови її чарів,
Пройдись босоніж по своїй землі!
Тарас Зварич
В КОЛЮЧІЙ ТЕМРЯВІ ТИСЯЧОЛІТЬ
В КОЛЮЧІЙ ТЕМРЯВІ ТИСЯЧОЛІТЬ
В колючій темряві тисячоліть
Ліс за стіною хова таємниці,
Й коли над тобою зірка летить,
Здається, що все це – дрібниці.
Коли свіжим подихом гір
Наповнюються думки й легені,
І очі – спокійні й натхненні.
Прозорі, неначе якісне скло,
Вдивляються в світ неквапливо.
Мов, в намальоване полотно,
Створене майстерно й дбайливо.
02:33
08.08.2015
с. Дуброва
Немає коментарів:
Дописати коментар