В очікуванні щастя і добра

   ...бо на порозі – Новий рік та Різдвяні свята. Кожен з нас мріє й надіється на торжество вічних і незмінних цінностей. Починати треба з себе. Вірити треба всім. З найщирішими вітаннями даруємо Вам цю тематичну творчу добірку учасників літературної студії “Слово”.

Діана Гісяк
Новорічна казка
Петрик цілу ніч не спав,
Не дрімав й хвилинки,
Бо на казочку чекав
Він біля ялинки.

Ждав, що Дід Мороз прийде,
Принесе пакунки,
В гарну казку заведе,
Вручить подарунки.

А під ранок задрімав, –
Сон прийняв, як ласку.
Трохи прикро, що проспав
Новорічну казку.

Христина Стецьків
Новорічна розмова іграшок
   Іграшки на новорічній ялинці оживають. Але це відбувається тоді, коли їх ніхто не бачить і не підслуховує.
  ...В кімнаті тихо, темно, тільки мигтять різнокольорові вогники новорічної гірлянди. Новенький сріблястий Дід Мороз хмурить свої волохаті білі брови й велично поглядає на красуню-ялинку та її мешканців: іграшки різних кольорів, барв і відтінків, з оригінальними візерунками. Старі й нові іграшки перемовляються, розповідають одна одній про життя.
  Гномик з білою борідкою примостився на гілочці біля чарівного будиночка, з-за якого виглядає пухнастий сіренький зайчик.
  Найстаршою іграшкою на ялинці є півник. Він зовсім неяскравий між новими іграшками, але може розповісти багато цікавого, адже святкував на ялинці не один Новий рік.
  ...Цікаво хоч би раз послухати кожному з нас історії іграшок: хто де виготовлений, хто які країни бачив, з ким зустрічався на своїм шляху до ялинової гілки. Так ми відчули б продовження новорічної казки.

Уляна Бернацька
Різдво
Як стане осінь зовсім на краю,
Й холодна мряка в душу зазирає,
“Прощай”, – кажу я журавлю,
Бо в жовтім листі літо догоряє.

На стежку, груднем приморожену,
Сніжинка перша ніжно упаде,
За нею – біла пелена знеможено,
Бо з танцем снігу скільки свят гряде!

Вельми палке бажання жити
Пронизує усе моє єство,
Хочеться заново відкрити
Найбільше свято, яким є Різдво.

В цей день велике диво сталось:
Нам Бог послав Сина Свого, Христа.
Із ним Добро у світ наш увірвалось –
Це славлять в коляді наші уста.

В оселі кожній – вдячні господині,
На столах вбраних – хліб й кутя.
Лине Різдво по рідній Україні,
Утверджує надію на життя.

Оновлене "Слово"

  Немає нічого вічного під сонцем. Час – категорія продукування змін. Вони потрібні, бо без них людина занепадає духом, і серце її кам’яніє, і думки її застигають, як смола. Але кардинальні зміни не завжди себе оправдовують. Мудрий господар, збудувавши добротний дім, не стане руйнувати його в одну мить до фундаменту щойно гряде доба інновацій. Натомість – оновить за сучасними технологіями так, щоб добре й затишно жилося всім мешканцям.

   Минає сім років з часу створення літературної студії "Слово", яка успішно діє при центральній районній бібліотеці. Її робота всі ці роки була щедра на духовні врожаї. Однак будь-яка нива виснажується. Чим можемо підживити ниву, на якій зростає "Слово"? Авжеж, тільки добірним зерном духовності. Тому розширюватимемо нові горизонти творчості. Члени літературної студії матимуть змогу й надалі публікувати свої твори не лише у блозі "Слово молодих", збірках чи альманахах, ініційованих центральною районною бібліотекою. Плануємо також відновити на сторінках регіонального тижневика "Добра справа" літературну сторінку "Срібне коло", маємо амбітні плани щодо співпраці з всеукраїнськими друкованими та електронними виданнями. На творчі зустрічі з літераторами-початківцями запрошуватимемо відомих майстрів слова.

   Творчість, натхненна "Словом" – вже в передбаченні зустрічі з читачами. А ми з нетерпінням чекаємо на тих, хто пробує свої сили в поезії, прозі, драматургії. Двері літературної студії завжди люб’язно відчинені для Вас, дорогі автори-початківці з числа школярів, студентів. Будемо раді бачити на наших засіданнях також вже відомих молодих авторів й поважних. Запрошуємо до тіснішої співпраці вчителів української мови й літератури та прихильників рідного слова.

Пам’ятаймо, що навчати можуть нас інші, учити себе можемо тільки ми самі. Тому, не розпорошуючи даремно слів – нумо до щирої й натхненної праці!

  З повагою Галина Максимів,

редактор, перекладач, член Національної спілки журналістів України

Буття любові

   Вже відривається листя від красивих, ошатних дерев і, вальсуючи, вкриває осінню землю. Ностальгічний час затуманює серце часом настільки, що а ж притуплюється радість життя. Починаєш замислюватися про сенс буття, шукаючи у ньому перли вчорашнього щастя. Та, проте, знаходиш у своїх роздумах буття любові, за яке хапаєшся вустами і серцем. Адже ціллю твого існування є жити, писати, кохати, про це нагадує нам віршами Зоряна Січка.

 

Радість життя
Солодкий плід і заборони,
Життя свого ти знай кордони.
Міцні кайдани й каяття
І спробуй поверни життя.

Навіщо жити і страждати?
Навіщо все на світі знати?
Навіщо мріяти й втрачати?
Ти й так не зможеш покохати.

І відповіді не шукай,
Бо це закриті двері в рай.
Там Єва з Адамом живуть,
Коханню вірність бережуть.

Їх змій-спокусник стереже
І душі їх не віддає.
Ти ж шлях свій обираєш сам,
Візьми й довірся небесам.

Можливо, жити краще будеш,
Про все погане і забудеш,
Бо час лікує, ти ж це знаєш
І віру в себе не втрачаєш.

І прийде білий кінь до тебе,
А ти візьми й повір у себе.
Втішайся радістю життя,
Воно на мить коротку схоже,
Бо хто пішов у небуття,
Радіти цьому вже не може!!!

Сенс буття твого
Ти п’єш, куриш і вмираєш,
Життя проходить, ти же знаєш.
Той шелест трав, ті почуття,
Ось це і є твоє життя.

Ти віриш і тебе кидають,
Це боляче й вони це знають.
Кохаєш, мариш і п’янієш,
Це келих долі й нічого не вдієш.

Тяжкій той біль, душевні рани
І омиваєш все сльозами.
Порив сердець, колючі рози,
Вони вмирають у морози.

Як ті два лебеді живуть
І віру в краще бережуть.
А ти борися за щастя це,
Але ж не знаєш його в лице.

Ця пристрасть, це страшне бажання
Не втратити свого кохання.
Солодкий мед, пахучі квіти,
Відчути це все треба вміти.

Про честь свою не забувай,
Буття любові пізнавай.
Звільнись з кайданів вороття.
Й кінець – кінців цінуй життя!

Життя
Життя, як сигарета
Викурюєш і смерть.
Пройде в житті карета,
Як втратиш, ти є мрець.

Не мрій ти про майбутнє,
Сьогоднішнім живи,
Бо так з косою й не скаже:
“Покайся й відпусти!”

Не встигнеш слово мовить,
Як будеш у раю
Й знову будеш змушений
Віддати душу свою.

Запам’ятай три речі знову:
“Живи, пиши, кохай!”
І це ж ти добре знай
Сім’я, родина, діти
Найголовніше у житті.

Можливо, допоможе у тому каятті.
Живи по законах на цьому світі ти,
Бо так і не зумієш
Прощення знайти!!!

Друг
З тобою зустріч випадкова,
Для тебе я була знайома.
Ти став для мене лиш одним,
Який підтримав й не ганьбив.

Для мене ти є просто друг,
У час страшних тих завірюх,
Тебе не кину в час лихій,
Хоч би прийшлось у бій тяжкий.

Не дам втонути у журбі,
Хай панує радість у житті.
Я буду зіркою твоєю,
А ти надією моєю…
З тобою друзі назавжди!!!

Перекладаю тихий шепіт осені

   Біжиш стежками встеленими багряним листям, з очей мимоволі котиться сльоза, якої, зазвичай, соромишся і потай від усіх ховаєшся у найвіддаленішім куточку, подалі від чужих очей. І починаєш переосмислювати власне життя, в якому вже, як раніше, не цвітуть квітки радості, не грає музика захвату, а просто опадає листя розчарування і несправедливості. Вдихаєш свіже повітря дерев, ховаєш душу в осіннє золото і приходиш до висновку, що таким чином пишеш літопис життя, поки що у власних думках.
  Заспокоївши серце, міцнієш духом і чекаєш на кроки людей, бо вже не лякає суєтності млин. Даруєш їм усмішки – вірші, які народилися в глибокій задумі з осінньої тиші.
   Пропонуємо вашій увазі вірші Христини Федорич.

***
Перекладаю тихий шепіт осені,
Що йде крізь ніч у сонній самоті.
Десь у траві, морозами, не скошеній,
Шукаю мрій загублених метіль.

Перекладаю тихий шепіт осені,
Що пахне у повітрі ясним днем.
Алеї різнолистом запорошені
У маревах гарячих хризантем.

Так золотйосінньо і так росяно,
Так трепетно і тихо водночас.
Перекладаю тихий шепіт осені,
Пишу життя літопис у думках.

Образи, образи, образи
Образи з минулого, неначе на долоні,
Стали перед очі ночі тьми.
Музикою зоряною на небеснім лоні,
Ластівкою лине спів душевної струни

На просторах простору
в своїх глибоких водах
Час переполіскує думки.
Сльози заморожує образ холодний подих
А прощення в'яже “від і до” святі нитки.
З-під стежинок, вишитих любов'ю і журбою,
Мовчки виглядають образи.
Де орач вінчає чорну землю із сівбою,
Знову повертаюся не рази, а рази.

В пам'яті літописах зринають крізь тумани
Образи, образи, образи.
Римами розгубленими серця рани рано
Й ввечері колишуть долі срібні терези.

Фото
В маленьких межах десять на п'ятнадцять
Вмістився цілий дивовижний світ.
Сходинками пливуть життя абзаци,
Де осінь сіє долі семицвіт.

Тут списано всі вічності і миті,
Тут зупинився неспиненний час.
Усі її сонця, сльозами вмиті,
Тут слів шукають простих, без прикрас.

Там вплетені ромашки білі в терни,
Весна цілує неба далечінь.
Печалі колос губить жовті зерна,
Ховається в світанку ночі тінь.

Посеред жнив життєвих коронацій
Кукіль квітує кольору вина.
Із меж прозорих десять на п'ятнадцять
Крізь дні і ночі дивиться вона.

***
На кінчиках пальців
зависли малесенькі ноти,
І погляд полинув далеко, де сонця сургуч
Стікає легенько під неба блакитні ворота,
Де б'ються акорди об схили душі її круч.

На кінчиках пальців зависли маленькі акорди,
На кінчиках вій забриніла тихенько сльоза.
Затихла мелодія з болем, затихла, бо горда…
І знову злетіла, мов гуркотом грому гроза.

Душі не розкажеш словами, вона їх не знає.
І їй пояснити не зможеш, як кожному з нас.
Душа розуміє тоді, коли щастям страждає
І смутком радіє, квітковий танцюючи вальс.

Музика
Мов між небом і землею,
танцюючи осені листом,
у стареньких шухлядах
під порохом часу і снів
За скрипічним ключем
розсипалося нотне намисто.
ТИ не плач за життям,
бо воно швидкоплинне й коротке,
Кожен з нас заховається
З часом за заходом днів,
А залишиться музика,
чорні на білому нотки.

***
Вона пахне ромашково-біло
І звучить у святім “Отче наш”.
Її погляд блука овдовіло
По блакиті задощених чаш.

Вона мовчки сидить опівночі
І читає у тиші книжки.
Не про неї всі речі пророчі,
Не до неї всі рівні стежки.

Вона пошепки вміє кричати,
Замітає думки помелом.
Вона назви достойна дитяти,
Що доросле, а ще не жило.

***
Замріяні мрії замріяно мріють крізь скельця
нишком чекають, як зірочка з неба впаде,
Як скотиться м'яко по обрію чистій веселці,
І хтось випадково її під ногами знайде.

Чекають замріяно мрії крізь дні і крізь роки.
Чекають крізь миті,
Чекають крізь вічності плин.
Чекають на кроки людей і на кроки пророків,
Чекають, і їх не лякає суєтності млин.
Замріяні мрії тихесенько стукають в двері,
Вони тобі зірочку з неба в руках принесли.
Підкова на щастя згубилася в листя фужері.
Ти тільки повір у замріяні мрії весни.