З Днем молоді!

 Бути молодим прекрасно, Ви це і самі чудово знаєте, але не забуваймо, що бути молодим означає ще й бути незалежним, бути неупередженим, бути безстрашним, вірити в свої сили і знати, що немає нічого недосяжного. 

 Тому з нагоди свята бажаємо усім молодим творчої енергії, незалежних думок та сил, щоб втілити в життя все, до чого прагне Ваш розум, душа та тіло.

Колиска дитинства мого

  Дитинство – це безтурботна, найсолодша і найпотрібніша основа людського єства. А юність – це найромантичніша пора в людському житті. Напевно, тому діти так спішать вирости і чимшвидше змінити пріоритети. Вони не просто ідуть у ногу з часом,а часто на два-три кроки вириваються вперед і потрапляють у вир жорстокого світу, де, на жаль, не всім вдається адаптуватися. Та, коли приходить глибоке усвідомлення сенсу і суті буття, з’являється нереальне бажання подихати повітрям відшумілого дитинства. Натомість, залишається колисатися у колисці спогадів, відчуваючи неперевершене блаженство від відчуття, яке дарує сон про реальні неповторні дні. Отож, зупинімося, щоб разом із Юлією Шибівською поринути у “світ дитинства”.

 

Колиска дитинства мого
Кожне серце любов свою має
У кожного своє добро
Комусь дорожчі Гімалаї,
Мені ж Карпати і Дніпро.

Коли побачу я ті гори
І як почую шум дібров,
Забуду я про кожне горе
І в серці спалахне любов.

Якщо в житті я буду десь далеко
Згадаю я про рідний край:
У полі жайворонка, чи лелеку
І край села зелений гай.

Почувши пісню колискову,
Що матінка співала
У серці збережу я молитву,
Що доля щедро дарувала.

***
Повільні кроки, відчай і зима...
І я повинна все забути
Та ні...
Моя душа
Малює й згадує старі салюти,
Котрі вже відгоріли
І... о ні!... погасли.
Цього ,нажаль не повернути.
Звикаю до байдужих фраз
І до кохання, його не має
Це вже не перший раз
Любов даремно воскресає.
Повільні кроки... Відчай і зима
Всього так швидко не забути
Та ні...
Моя душа
Ще довго малюватиме старі салюти.

Істина життя
Багато раз питала себе я
Яким є сенс життя людського
Навіщо нам дано життя,
Чому задумано це Богом.
Мусимо жити, треба йти
Шляхом своїм, хоч не солодким.
Щоб досягнути врешті – решт мети
Пронісши хрест на плечах гордо.
Мусимо жити, щоб в житті
Відчути злети і падіння
Мусимо жити, хочемо того чи ні
Про нас напишуть всім майбутнім поколінням.
Мусимо жити, щоб в житті
Відчути гіркоту любові,
Щоб залишити після себе слід,
Щоб запалити свою зірку в небі вечоровім.
Мусимо жити для добра
Й служити лиш йому віднині,
Щоб не забулося кожного із нас ім’я
Щоб бути гідним імені Людина.

***
Скільки в світі стежок невіданих
Стільки сліз пролитих дарма,
Скільки в світі загублених долів,
А із них ти свою відшукай.
Ту, що навчить тебе жити,
Зберегти своє “я” й свою волю
Кожну мить цінувати й любити
Та не просто знайти свою долю.
Ти ітимеш тернистим шляхом
В часі й просторі будеш губитись
Спотикатися будеш під своїм хрестом
Щоби долю свою все ж зустріти.
І нарешті ти знайдеш її
Й зрозумієш хто ти й кого хочеш,
Але щастя не тільки у цім
Важливіше за все навчитися любити.

***
На землю знов стукає ніч
І сонце стомлене кудись тікає
Я залишилась з болем віч-на-віч
І цілий день у пам’яті переблукаю
І непомітно падають із неба зорі
І невловимі знов у тьмі зникають
Вони мов днів останніх епізоди
То тішать інколи, то швидкістю лякають
Й так буде завжди, мільйони років
На зміну дня приходитиме ніч
Я знову буду згадувати свої життєві кроки
І залишатись з почуттями віч-на-віч.

Впусти у серце Бога…

   Весна – це пора пробудження. Людство йде із відкритим серцем до Сонця, щоб випромінюватися Любов’ю, з якої всі створені. Тому не випадково й Великдень, який є найвеличнішим святом християн, припадає саме на весняні дні. Воскресіння Господнє дає надію на вічність, на щось незвідано прекрасне. Воскресіння – це переміна мислення, це масштаб минулого і майбутнього, що в теперішньому стані є нічим іншим, як доторком Божого Серця до серця людини, з якого вже на папір виливається Слово. А це Слово є невід’ємним зв’язком людини із Богом.
   Пропонуємо ознайомитись із віршами учасників студії на Великодню тематику.

Мар’яна Вагіль
Молитва
Господи, молю не дай упасти у рів,
Де Лукавий свій величний трон посів.
Не дай, Боже, бути людям “на сміх”,
Де панує зло, де владарює гріх.

До приреченої спокуси не допусти –
До тієї, що звуть “земна насолода”.
Й ту гірку наївність, Боже, прости,
Що звучить тепер просто “Свобода”…

Не дозволь заплутатись у павутину,
Що перетворює людину на тварину.
Зупини, коли неправильна дорога,
Дай відчути обман, хай опанує тривога.

Я молю, Тебе, заспокой спустошення,
Що безжалісно у пащу Пекла кидає.
Дай ще шанс – останнє запрошення
Ображеному Добру, що десь поруч літає.

Впусти у серце Бога…

Любов – це спрага до чистої води,

Крапля просочується в найменшу щілину.

Любов – це покриті на піску сліди,

Снігова кулька перетворюється на лавину. 

Поклич у серце Бога,
Поклич Його до себе.
Коли прийде знемога,
Він буде поруч тебе.

Впусти у серце любов,
Сильнішу від кохання.
Хай вирує у жилах кров
Не муч себе зітханням.

Впусти до серця Бога,
Він завжди в допомозі.
Зрони слова молитви,
Добро і мир в дорозі.

В долині сліз…

“…на цій долині сліз усе минеться,

а нагорода буде в небі вічна.” 

(Біблія)

Чи ви колись стояли у відчаю на трибуні,
На вас дивились із проломною цікавістю?
А голос, наче розтинав себе у їх відлунні,
З насмішкою гіркоти в чаші тихої лукавості.

Чи ви колись були у “відчаю глибинному”,
Губились в терзанні поспіху без причини.
Шукали виходу в безвиході нестримному,
Струмені волі втікали променем без провини.

Чи ви колись губились в розкаянні невмілому,
Душа болітиме, бо кожен має перенести муки.
Крокуючи вперед по випробуванні неспілому,
Треба прийняти із вірою, до Бога – щиро руки.

Чи ви колись побували на земній долині сліз?
Сльози солоні терпкі, та після них – диво-квіти.
Не правда, що життя постійно рухається під укіс,
Бог не допустить провалля, бо ми Його любі діти.

Чи ви колись бігли по камінній тернистій дорозі,
Кожен крок ставав підніжкою чомусь неминучою.
Так легко загубитись чи навіть заснути в тривозі,
На нещодавній рані біль здається сіллю сипучою.

В кожного буває порожнеча й частина знемоги,
Кожен має свій хрест й стражданні різні-пекучі.
Та завжди нам даються під силу ноші й стоги,
З великою вірою стають легші і не такі болючі.

Мар’яна Бордун
Почорніло небо
Почорніло небо, заступило сонце
Затряслась земля від гріха отого,
Що на себе взяли лихі сини Юди
Ісуса розіп’яли, не боялись суду!
А Свята Діва плакала побожно,
Ноги цілувала, що стікали кров’ю
З рідного синочка, що висів на хресті
Слізьми обливала ноги ті пречесні
Та все витирала пресвятим волоссям
Та все ж так ридала за коханим сином…
Магдалина плаче і цілує ноги,
Та у душі своїй молиться все Богу,
А Ісус висить на хресті отому,
Що облили сльози вічної любові.
Розіп’яли Його лихі люди,
Що про Бога знають та чомусь не вірять
Ісуса зневажають, що є Божим Сином
На небо відправляють Спасителя й дитину!

А в голові дзвенить
А в голові дзвенить стукіт молотів
Забивають в руки Ісусові цвяхи,
А Він все терпить за гріхи народу,
Що потім поблагословить і піде в дорогу
Плачуть всі над ним, а лихі сміються
Плачуть і радіють навколо Ісуса…
Десь там в майбутті славить Його будуть
А зараз Його катують
Надівши вінок на голову, з колючих гілок,
А Він все терпить і молиться Богу,
Щоб їх навів на вірну дорогу,
У вухах передзвін, а у серці туга,
У молитві Бог, серце наче струна.

Олександра Телега
Одна сім’я
Душа колись попросить ще пощади,
Відмолювати буде кожний гріх
Для чого, Боже, мій і чого ради
Щоб знову впасти у новий, ще тяжчий гріх?

У миті щастя, радості хвилини,
Живемо ми лиш тим, що в нас вже є,
Коли ж зникає те, до чого ми так звикли
То дізнаємось, що воно нам дороге.

І сповідь мою я почну іще з початку,
З початку мого юного життя:
В дитинстві я була, мов янголятко,
І мріяла про світле майбуття.

Я добре знала: Бог – одна святиня,
Бо вчили так мене колись батьки,
Адже найближчою до Бога є дитина,
Бо ще не встигла вона злу відкрить душі.

Та не на довго, всі в цім світі грішні
І кожний з нас за гріх несе свій хрест,
Та хтось несе його з покорою й терпінням,
А інший – за провину світ кляне.

До кого ж прийде тайна покаяння
Хто молить в храмі: “Господи, прости”
Хто за провину сам себе осудить,
Той буде прощений у небі, нагорі.

Адже за нас Ісус Христос і був розп’ятий
Своєю кров’ю наші душі відкупив
А ми безвільні, ми не вміємо прощати,
Як вміє Він і як Він нас учив.

Схиливши голову, клякаю на коліна
Я знаю, що прощень не гідна я,
Але я вірю, під опікою Ісуса
Усі ми будимо, немов одна сім’я.

Олег Галів
Розп’яття
Стою на перехресті доріг,
А серце кричить пестливо
І гострий колючий дріт
Ранить душу мою, немов шило.
Жало оси так не пече,
Як думка про розп’яття
Вода із струмочка втече,
Та не втече пам'ять від багаття.
Буде різати, не переріже,
Буде рвати, не перерве,
Цвітом щастя в тобі засяє,
Та від тебе не утече.
Плюском ночі застелить очі,
Щоб не бачив реальний світ
І розвіє, мов колосся,
А зозуля накує літ.
Чи життя справедлива штука?
Чи життя – це правдива річ?
М’ята стелить на шлях розлуку,
Без розлуки немає доріг.
Віра в Бога спасла Ісуса,
Вміння прощати для нас спокуса
Йдім. Туманом застеляймо зло,
Нехай в душі росте добро.

Мар'яна Коцкович
Одна лиш віра допоможе
Якщо біда постукає у двері,
Ти відчини їх, не тікай.
Одна лиш віра допоможе
Піднятися. Про це, ти, знай.

Не говори про горе вголос,
Не нарікай і не кляни.
Одна лиш віра допоможе
Тобі піднятися з біди.

В проханні тихо помолися,
В молитві голову схили.
Бог не залише, допоможе
Тобі піднятися з біди.

Ліля Витвицька
Дозвольте огорнути вас Любов’ю
Дозвольте огорнути вас любов'ю
Якою не огорне вас уже ніхто
Яка омита, Сином мого кров'ю
Бо Він - любов, а ви не любите Його
Я хочу вам усім відкрити
Любов Мою, що з Серця виплива
Я хочу з вами завжди житии
Даруючи всім ласки і блага.
Дозвольте огорнути вас любов'ю
Бо Люблю вас , ще з перших днів
Любов моя не спричиняє болю
Вона рятує всіх, руйнує гнув
Любов Моя солодка і прекрасна
Вона зсилає ласки в майбуття
Бо Ця любов свята і ніжна ласка
Вона дарує всім вічне життя.
Тож дорожіть любов'ю
Вона всіх вас до Мене заведе
Вона рятує у нужді і горю
Вона до неба всіх вас приведе.

Жду звісточку про весну

   Календарна весна вже більше місяця як перебрала свої повноваження, та лиходійка зима ще продовжувала тримати у “в’язниці” тепло і пташок, котрі є послами дівчини-весни. Сум за теплими і квітковими днями так глибоко засів у серці, що воно затихло і від холоду наспівувало мелодію відчаю. Та все ж таки “в’язничні мури” впали від єдиного погляду теплого сонечка, яке прийшло підтримати і допомогти весні зійти на вершину радості і сіяти квіти-усмішки на кожному своєму кроці. Весна, тим часом, торкається сердець, які втішають її віршами-одами. Усі, нарешті, відчули її теплий поцілунок на холодному обличчі і посміхнулись.

Галина Максимів
Проліски
Звідки взяли ви блакитного кольору?
Певно, з високих весняних небес,
З того пташиного теплого голосу,
З перших розбуджених березнем плес.
Звідки ви сили такої набралися,
Щоб сніг розтопити і юно цвісти?
Поляна в блакить несподівано вбралася, —
Як парус легка, наче в далеч летить.
Проліски — діти і сонця, і ніжності —
Мене так сьогодні чарують вони!
Не зраджую їм у любові і вірності,
Ступивши на стежку своєї весни.

Мар’яна Вагіль
Жду звісточку про весну...
На вас чекала всю осінь й затяжну зиму,
Коли лепетом принесете весну на крилах.
Як за мить розбудете ви природу незриму,
Земля паруватиме й огорне ще більша сила.

Мені так часто снився ключ і клекотіння,
Що ледь ввижалося десь ген на небокраю.
І загравало “зайчиками” ніжне проміння,
Солов’ї радісно виспівували в соннім гаю.

І знову від вас звісточки жду я на порозі,
Чи спішите з весною і пахучим барвінком?
День не віщує лиха, та серце в тихій тривозі
Й горобчик додолу чомусь летить стрімко…

Весняне сонечко…
Весняне сонечко привітне,
маніжить землю всю собою.
Гаряче, радісне й таке рідне –
гоїть рани, остуджені зимою.

Весняне сонячне проміння
стелеться килимом по полю;
Пускає доброти своє коріння,
заспокоюючи невблаганну долю.

Весняне сонечко миле й нелукаве,
ясніше за всі взяті разом діаманти.
Воно завжди відверте й ласкаве,
Із ним забуваєш про “часові куранти”!

Олег Галів
Весна
День вирує буйним цвітом,
Цей цвіт на шлях постелить гаразду
Весна до лоскоту притягує магнітом
Усю природу і красу.
Хтось пустив між травами
Синеньку стрічку
І камінці лежать оравами
Прикрашають синьооку річку
Там лан колосся золотиться
Там небо дмухає теплом
І вся весна озолотиться
Барвистим теплим джерелом.

Весна
Мене вразила особистість
Весни на фоні сонячного пейзажу
Де ліс у даль розкинув
Своє зелене густе волосся
Коли від зими
Залишається тільки сажа.
А може і спогади радості
В серці ледь гучно здалося
Та десь у далині шепоче
Галявина мрійності
І світ малює портрет
Березневих днів
І на душі залишаються
Відблиски вільності
Що зима розпорошила з давніх чаклунських часів.

Весна
За синьооким небом прозора глибина
У сонячному світлі міниться промінчик ласки
У краї чутно спів живої казки.
І спогадом жевріє давнина
Свічка щастя яскравіше сяє.
Нічку день запрошує у гості
Всьому тепло навкруги і просто,
Бо весна настала кожен знає.

Христина Семирин
Весна
Б’ється серце. Сік нуртує
У живому тілі клена.
Йде весна. Добро вістує –
Сонце коса і зелена.
П’янко дихають левади,
Голубіють коси річок.
У серця вростає правда
І тече надія в вічі…

Мар'яна Коцкович
Весна
Ти подивись довкола, друже,
Усе ж навколо ожива.
Усе співає і радіє,
И сміється дружно дітвора.

Прийшла вона у гості знову,
Красива дівчина-весна.
І ожило усе довкола,
І посміхається земля.

І річка гомонить, струмочок,
И співає соловей в гаю.
Та як же можна не любити
Оцю чарівну, радісну весну!