Шибівська Юлія
Послухайте…
Послухайте симфонію п’янкої тиші,
Її акорди ніжні, чарівні
Коли тичинка квіточку залишить
Чи пташка заспіває на гіллі.
Послухайте мелодію вітрів,
Що свищуть в полі безупинно
Послухайте природи чистий спів,
Що неповторний наче диво.
Послухайте ті гомони зірок.
Що будять сонце перед ранням.
Й закоханим наспівують рядочки про любов
Й виблискують на небі до світання.
Послухайте мелодію річок,
Їх хвилі чисті й дзвінкоголосі.
Що віддзеркалюють нам безліч тих зірок.
Котрі виблискують на темних косах ночі.
Послухайте акустику тих гір,
Що обрамляють край наш найрідніший
І стоголосся нашої землі
Оркестру нема кращого на світі.
Вагіль Мар’яна
Ріка – “люди – хамелеони”…
Із малого джерела велика річка мчить
І рве каміння, що на шляху їй заважає…
Вона – гординя й брехні не змовчить,
Ніби тендітна, та сльози не ковтає.
Ріка розбудить і сколихне весь світ,
ЇЇ і час ніким ніколи не зупинити.
Як розізлиться – “залишить слід”,
Самостійну вдачу важко полюбити.
Люди такі ж – себе не в змозі віднайти:
“Стрімкі”, чомусь у безвість поспішають.
“Прямують на камінь”, хоч можна обійти,
Відстоюють правду, яку до кінця не знають.
Річка біжить і манить за собою мінливо,
Кольорами переливається так грайливо…
То блакитна, зливається з синню неба,
То зеленувата, як влітку трава і дерева.
Люди змінюють свій вид, як хамелеони:
Жваво посміхаються – привітні й щирі…
Потім інший настрій, діють другі закони:
Кудись пірнули думками – у власному вирі…
Великим іспитом для природи є посуха,
Гаряче, сонце собою навкруг все спопеляє.
Не вистача ковтка повітря –“заперає духа”,
А воно наївно промінням знову ж грає…
Коли в ріки нема терпіння, ні жалю дна,
Швидко чорніє, немов відьма чи примара.
Люди на мить замислюються чом вона –
Така зла, можливо це них небесна кара?
Щоб зрозуміти вдачу – не потрібний дар,
Ця істина разом з досвідом росте й дозріває…
Ворон летить по небу з споконвічним “кар”,
Люди наївно питають, що ж це означає?
Курташ Ірина
Міліють ріки, рідшають ліси…Але чи винні в тім з тобою ми?
Дуже давно, створюючи живу та неживу природу, Бог створив людину — найдосконалішу істоту на Землі. Проте, замість того, щоб жити так, як велів Творець, людина занапастила власну душу, зламала життя своїх нащадків.
Але плинність часу не зупинилась. Цілі епохи пролітали, наче мить, а природа залишалась усе такою ж безсмертною та дивовижною, як людська душа. Проте сама людина змінилась надзвичайно сильно. Вона оточила себе світом техніки. Інновації та технічні прогреси стали метою життя. З’явилось віртуальне спілкування, а згодом такі ж стосунки і почуття… Людина все більше віддалялась від живої природи, вона забувала турбуватись про неї, а, отже, й про власне здоров’я та життя.
Безліч письменників намагаються донести до нас красу рослинного та тваринного світу, змусити любити природу та спробувати “врятувати” її від нас самих. “Нехай підождуть невідкладні справи. Я надивлюсь на сонце й трави” - писала Ліна Костенко. Також не можу не згадати твір Лесі Українки “Лісова пісня”. Саме в цій драмі — феєрії письменниця висвітлює вічну проблему: людина і природа. В природі панує краса й воля, натомість у людському житті завжди знаходиться місце для неволі, журби. Відійшовши від природи, людина створила собі надзвичайно нудний дріб’язковий світ.
Неодноразово я бачила шокуючі цифри, які свідчать про забруднення води, повітря, жахливого стану лісів, заповідників, інших природних об’єктів. Виникає питання: що робить людина для порятунку природи? Відповідь дуже проста: нічого. Ми не рятуємо флору та фауну лише тому, що досі не усвідомлюємо, наскільки сильно залежимо від них. А насправді ж рятувати потрібно себе! Власне винаходити повільно вбивати нас і все те, що нас оточує.
Отже, ми, безумовно, винні у тому, що міліють ріки, а також в тому, що рідшають ліси. Життя не стане кращим до тих пір, поки кожен з нас не задумається над глобальністю цієї проблеми. Вода, природа, повітря – вони нас так люблять! Залишилось лише відповісти взаємністю…
