Усе для мене рідне, любий друже

Розкриваючи серпневу сторінку календаря стикаємося із найвеличнішим святом нашої держави, а також нашого міста. День народження. Невже можна уникнути ці дні, які радують серце? Певно що ні, бо на сьогодні маємо зрілих поетів і тих, хто тільки бере в руки перо, та перші і другі творять свої маленькі і більші вірші з любові до неї, до України і до маленької батьківщини – Долини.
Знайомтеся, так пишуть наші студійці.

Шершень Іванна
Україні
У душі ти – молода і рідна
В серці ти – нев’януча весна,
Україно! Моя святість мила,
Україно! Квітко золота.

Ворогів уміла ти прощати,
Друзів ти старалась берегти,
Для народу була рідна мати,
Хоч не мало довелось пройти.

Все стерпіла, вижила, розквітла,
І любов у серці пронесла,
А тепер красуєшся привітна,
Рідна земле, - ти ж до щастя йшла!

Курташ Ірина
А ненька плаче
Україна, українці, прокинеться,
І заплаче гіркими слізьми,
Бо не знатиме що з нами діється
Всі ми іншими стали людьми.
Ми забули про землю ріднесеньку,
Ми забули про небо святе,
І про душу, і серце, і людяність,
Ми про щастя забули своє!
Загубили всю щирість і відданість,
Закопали свою доброту,
Відшукали якусь непривітність
І на серці пригріли змію…
Наша ненька налякано гляне,
Не впізнавши своїх діточок
Її личко сльозами вмиється
Від гріхів і поганих думок…
Та народиться чисте дитятко,
Ніжно скаже : «Матусю, не плач!»
І повірить вона янголятку,
І забуде про море невдач…

Галів Олег
****
Україна від Бога до світу
Наша рідна од віку Земля
І немає потішного цвіту,
Як діброви її і поля.

Ми живемо в сучасному світі,
Ростемо щохвилини, щомить.
Ми майбутнє, бо ми ще є діти,
Бережемо природу, щоб жить.

Долина
В просторах вільних, серцю не байдужих
Де народився я , де зростав, там і живу.
Усе для мене рідне, любий друже,
Бо вперше тут зустрів я вранішню зорю.
Бо вперше тут із ручаїв напився
Кришталю споконвічного буття,
Бо саме тут мій Божий дар відкрився,
Який з собою понесу в життя.

Бартків Світлана
Місто Долина
Місто Долина – звучить гордо і привітно,
І хоч мале містечко, та людне водночас.
Воно завжди, немов в кінці тунелю світло,
Коли додому із навчання їхать час.
Місто Долина – чути сміх навколо
Бо в нього День народження настав,
А місто, немов зірка вечорова
Сіяє в світлі кольорових барв.
Місто Долина – гордо промовляю,
Коли мене питають де живу,
Бо я всю силу міста відчуваю
Думками вільними до нього я лечу.

Не бійся жити!!!

Іду алеєю квітів, впиваючись їхнім ароматом, бережно торкаюся серцем душі літа, що вабить мелодійним співом пташок і медовим цвітом лип... Присідаю на лавочку мрії і бачу в пшенично - волошковому вінку життя... Посміхаюся, відчувши на щоці поцілунок самого сонця і задоволено шепочу: «Боже, дякую, за дар життя! Він прекрасний!..» Ну і що, що не завжди цілує сонце, часто «шарпає» вітер і мочить дощ, та все це, для розуміння того, що ми такі не одні, що маємо подавати руку дружби і не боятися синців і ран...
Життя, як вишитий матір’ю рушник, розстеляється на дорозі долі, яка відкриває таємницю Любові, з якої народжується життя...
Отож, «не бійся жити!» - закликає учениця школи №5 Маринка Павлик.

Життя
Життя – прекрасне! Це правда, але не завжди у нашому житті все безхмарно й сонячно. Колись має наступити чорна смуга, важкий період. І саме тоді ми почнемо повністю усвідомлювати це слово, слово – «Життя». Воно може зробити нас щасливими, а може і ні. Воно може подарувати нам щастя, а може і його забрати. Звичайно прекрасного у нашому житті достатньо. Нам треба дякувати Господові за те, що ми живемо. Все – таки для чогось ми в цей світ прийшли і наш обов’язок виконати цю місію.
Проте, потворного у нашому житті теж достатньо. Воно підносить все нові і нові «сюрпризи» Наша проблема в тому, що ми розучилися бути разом і допомагати один одному. Ми забули головне правило життя, треба робити добро і воно обов’язково до тебе повернеться, рано чи пізно, але повернеться. Треба тільки навчитися чекати.
«Не бійтесь смерті – тому, що смерть – це всього лише половина життя; не бійтесь ворога – тому, що ворог тут, він показує своє обличчя; не бійтесь друга тому, що друг може стати ворогом, а бійтесь байдужості, тому що байдужа людина пройде попри вас і не помітить твого болю». Так, байдужа людина – це загублена душа, яка боїться життя.
Але все ж таки життя не таке вже й погане, треба просто його зрозуміти і жити сьогоднішнім днем. Справедливо кажуть, що життя – це не ті дні, що пройшли, а ті, що запам’ятались.
Я дуже щаслива тому, що живу, я вмію любити, плакати, сміятись, просто бути людиною і на мою думку саме це і є прекрасним у житті.
Не треба відноситись до життя надто серйозно, живим із нього все одно не вибратись...

Життя
Життя, як вітер, нас несе,
Життя ніколи не мине,
Життя, як сонце, завжди світить,
Життя, як блискавка, що пролетить і не помітить.
Життя – це біль і сльози,
Життя – це дощ і грози,
Життя – це море віри і надії,
Життя – це річка фантастики і мрії.
Життя – це найгіркіша правда,
Життя - це найпідступніша брехня.
Життя – це біла й чорна смуга.
Життя безкрає і просторе,
Життя – найбільше в світі море,
Життя – це пташка, що летить,
Життя – вулкан, що закипить.
Життя – воно одне.
Життя красиве і страшне.

Люблю
Люблю тому, що живу,
Люблю, від болю плачу,
Люблю, хоча вже трачу
Й тебе ніколи не побачу.
З любов’ю віч – на – віч
Стою востаннє пліч – о – пліч,
Бо за хвилину ти відлітаєш
І сумувати мене залишаєш.
Невже потрібно все забути?
Коли тебе я знову хочу чути.
А серце стукотить, болить,
А в жилах кров моя кипить.
Спокою не дають мені думки,
Для нас на небі миготять зірки.
Люблю, тому, що тобою живу,
Люблю, пірнаю серцем у жаливу.

***
Любов, чи ти смерть, чи життя?
Любове, ти віра й надія.
Любов – похід душі у небуття.
Любов – ти щастя й моя мрія.
Любов – це незбагненне почуття,
Коли серце б’ється значно швидше.
О люди, прославляйте небеса,
Це ж ангел вас любити кличе!

***
Любов, кохання, дружба,
Слова, що зігрівають нас сповна,
Від них аж серце полум’ям палає ,
І більше зігрівається душа.
Вони, як світло у тумані,
Вони просвічують серця.
Для кожної людини є жадані,
Вони заводять душу в небуття!
О, любов, кохання, дружба,
Благаю, не лишайте ви мене!
Я ж жити хочу і любити,
А без вас життя безглуздо так мине…

***
О, Боже, дякую Тобі ,
Що Ти навчив мене любити!
О, Боже, Тебе прошу любов цю зберегти.
Не дай мені її згубити!
О, Господи, я дякую Тобі за все.
Ти хорониш мою душу,
Ти бережеш її від пустоти.
Боже, я люблю й любити мушу
Щоб світ зігріти сонцем доброти!
Не дай любові назавжди пропасти,
Не дай їй із людських сердець піти,
Не дай їй на коліна впасти,
Врятуй усі серця від самоти!

Маленька долонька у моїй руці

І знову літо… Пора, коли сонечко найдужче полюбляє пестити землю, особливо, замучену весняними дощами. Літо - це коли пахне скошеною травою, а очі милують різноманітні польові квіти, яких пустун - вітер, ритмічно, мов у танку злегка підносить… Це коли струмочки біжать до річки, щоб обнятися із нею… Це коли пташки миють дзьобики у прозорих хвилях і витьохкують ніжні мелодії… Літо - це великий кошик усмішок подарований тепленькому зайченятку, що присів погойдатися на щічці дитини, дитини, з якої виростає Людина.
Мар’яна Григорська-Габор, молода мама – студентка знайомить нас із своєю маленькою донечкою, своєю кровинкою, якій щоночі співає власно складені колискові.

Донечка
Спить в колисочці дитина
Пташка золота,
Крапля моя чиста – чиста,
А в душі проста.
Ти як ангел в людськім тілі,
Молишся за нас.
Дякую тобі серденько,
Що ти є у нас.
Ручка твоя, мов пелюстка
Троянди - княгині
Навіть сонце поклонившись,
Всміхнеться дитині.
Я до неба доторкнусь
І взяла частинку,
Тебе пташечко кохана
Донечко, дитинко.

***
Пішло сонце спочивати,
Бо покликала вже мати.
Сплять зайчатка у куточках,
А хмаринки в небесах.
Гномик спить в травичці
Добраніч синичко.
Дзвінким голосом сказав,
Як в травичку спать лягав.
Сплять ліси й долини,
Гори і низини.
Ведмедики бурі
І квіти чепурні.
Метелики кольорові
В ночі не літають
І пташечки веселкові
Уже не співають.
Весь світ спить,
Лише вітер гуляє
І між сонною травою
Пісеньку співає.
А ще місяць і зіроньки
Спати не лягають.
Вони у день сплять,
А у нічку по небу гуляють.
І ти спи моя доню
І хай тобі присниться,
Що ти з ангелами в небі
Отримала крильця.
Заспівай моя дитино
Пресвятому Богу
І ні на що не замінюй
До неба дорогу.

Колискова
За горою сіло сонце
Пішло спочивати,
А до нас до хати
Сон йде ночувати.
Спи моя маленька,
Донечко рідненька
Сон іде до тебе
Й доля щасливенька.

Дрімота в обіймах
Тихий сон приносить,
А твоя матуся

В Бога долі просить.
Щоб зло тебе доню
Повік не торкалось,
А щастя в віконце
Щодня усміхалось.

Душа моя
Маленька долонька у моїй руці,
Цікавістю світяться очі невинні,
У мене від щастя сльоза по щоці.
Життя все віддам цій дитині єдиній.
І перше це: «Мамо!» що зірвалось з губ,
Які ще ніколи гріха не казали.
Торкнусь до малесеньких твоїх рук,
Бодай вони зла ніде не стрічали.
Тебе заколишу на своїх руках,
Немов у колисці тебе загойдаю
І хай у тендітних святих твоїх снах
З тобою я доню до неба злітаю.
Із трепетом щічки торкнуся твоєї,
В невиннії очі твої я загляну.
Душі ти частинкою стала моєї,
До тебе любов і добро приверну.

Пісня ангелу
Над тобою я схилюся
Заспіваю: «Ти не плач,
Хай тобі рідненька сниться,
Що стрибає сонце – м’яч!»
Хай тобі присниться доню,
Що веселка в небесах,
Опускається до тебе
І до Бога вкаже шлях.
Хай дрімота – стара бабця
Нам постукає в вікно
Ти засни, ти постарайся,
Що там завтра – все дано!
Лише б ти була здорова,
Лише б доброю була,
Ти дитино моя кровна,
Щоб, як квіточка цвіла.
Щоб твій ангел – хоронитель,
Оберіг тебе від зла,
Сам Ісус Христос – Спаситель,
Щоб провадив до добра,
Щоб Пречиста Діва Мати
На руках тебе несла,
Щоб в майбутню бурну днину
А ж до неба привела.
Над тобою я схилюся
Спи серденько, засинай
Я до тебе посміхнуся,
Так мене запам’ятай!

Барвінок
Стелися барвінку попри мою хату,
Щоби в хаті жили люди всім багаті.
Сплітаю з барвінку зелений віночок,
Щоб у мене були донечка й синочок.
Ще один віночок з квітів чорнобривців
Щоби доця була красуня у світі
Я вкладу в віночок квіти пречудові,
Щоби мала донечка сни всі кольорові.
А щоби розумна була ця дитина
Посаджу барвінок в полі і в родині
Буде розростатись барвінок квітучий,
Буде моя доня щаслива й везуча.
Красивий барвінку, квітами пахучий
Цвіти, розвивайся попри чорні кручі.
Не бійся барвінку, що ніхто не знайде,
Бо по своє щастя хтось й до кручі прийде.

А вічна є лише Любов!..

На землі немає нічого вічного, та ні, є – Любов…
Ми забули про любов… Забули, що брак любові веде до деградації суспільства.
Кохання… безумство… смак медового щастя і ліс з чорної кавової гущі…
Чи ми чуємо голос власної душі?
Отож, визнаймо, задивляючись у власне серце: «Любове, о як я за тобою скучив(скучила), прийди і наповни все моє єство! Осядь на трон мого серця!»
Кличте, і вона прийде!.. Неодмінно прийде і принесе радість. Позбавить всіх залежностей, які поневолюють і заряджають смутами нашу ауру…
Любов… А хто вона така, ця шляхетно-толерантна леді?
«Любов – це сила, котра змінює Всесвіт, запліднюючи матерію творчою енергією. А цілющі властивості любові можуть сприяти подоланню конфліктів і об’єднати людство не лише у планетарному, а й у космічному масштабах» – писав Л.Толстой, а з цим не можна не погодитись…
Людська мудрість гласить: «Любов – це сила життя, це правило для виконання всіх правил!».
«Шукаючи її, знайдемо все можливе на землі щастя» – читаємо у повчаннях святих отців.
Невже ми дозволимо загинути світові через брак любові? Нам, насправді, пора стати людьми та пора перестати боятися Любові!!! Як добре, що молодь живе тут і тепер! Як добре, що прагне любові, вчиться любові і любить.
Про все це читайте в поетичних рядках учениці ліцею Курташ Ірини.

Любов
Хто сказав, що любові немає?!
Це не правда, я вам скажу,
Не живе та душа, що не вміє кохати,
Воскресає лиш той, хто говорить «Люблю!».

Хто сказав, що любов не вічна?!
Хто сказав, що вмирає вона?!
Перед нею безсильна природа
І людина, людина – слабка…

Ти мовчиш і ховаєш очі
Відчуваєш безмежну печаль,
І сумуєш тому, що не хочеш,
Визнати це, на жаль…

Байдужість
Найбільше в світі я байдужості боюся,
Коли не чують твого серця стук
Коли не хочуть привітатись, усміхнутись,
Коли не бачать сліз і твоїх мук.
Боюсь також коли не помічають,
Хоч добре знають хто ти і звідкіль,
Хоч пам’ятають, точно пам’ятають,
Та ти для них неначе сіра тінь…

Любіть ворогів
Любіть ви ворогів своїх,
І проклинати їх не треба,
Ви краще в Бога попросіть
Всього, чого їм зараз треба…

Не осудіть свою рідню,
Чужих людей, чужу родину
Бо є суддя, який знайде
І в вашім серденьку провину…

Настане ще великий суд,
Тоді згадаєте про душу,
Потрібно ж їй лише добра,
Та дехто каже:

«Я не мушу,

Любити всіх, любити все,
Себе люблю і цього досить…»
Цього не досить, знаю я,
Душа любові ще попросить…

Люби людей

Люби людей за мить і вічність,
Люби за зло і доброту
І за чиюсь смішну дволикість
І простоту і прямоту.
Люби за щастя і невдачу,
Люби за все, за все, що є,
Тоді, повір мені, побачиш –
Зрадіє серденько твоє…
Життя до тебе усміхнеться,
І другом стане ворог твій,
Лише одне тебе благаю:
Ти світ цей полюбить зумій!
Забудь про біль, забудь образу,
Забудь про зло, що на душі,
Тоді відчуєш ти одразу
Як добре й весело тобі.

Любов простить…
Не кохає той, хто квіти дарує,
Поцілунки, віршові рядки,
Не кохає той, хто зорі малює,
І приносить французькі духи,
А кохає лиш той, хто усе пробачає:
Твою слабкість, минулу любов,
Він у день і в ночі за тобою страждає,
Пробачаючи знов і знов…

Біла птаха
Летіла крізь нетрі біла птаха
І звуть її Любов,
Від неї дехто утікає,
А хтось чекає знов і знов…
Ти не чекай, не сподівайся,
Її благаю не шукай,
Вона прийде нежданим гостем, -
Тоді, прошу, не відпускай!

Рятуйте своє кохання!

А ми ж не встигли ж то
Кохання врятувати,
Було занадто невідкладних справ,
Немала часу я «люблю» сказати,
А ти мовчав, чомусь мовчав…
Ми стрімголов летіли у буденність,
Кохання дружбою з тобою нарекли.
Раділо сонце, усміхались зорі,
А ми мовчали, хоч щасливими були
Чому все так?
Чому все не інакше?
Ця дружба поламала нам життя
Відчула я коли серденько плаче,
А ти відчув що значить самота.

А він та вона не зустрілись…
Жили собі на світі дві людини,
Самотніми усе життя були,
Щовечора усіх святих просили,
Щоб у житті вони допомогли…
У дівчини були красиві очі,
До пояса виднілася коса,
Її душа була уся безмежна,
Гаряча і мов сонечко ясна.
А хлопець був розумним і вродливим,
Він усміхався радісно до всіх,
Любив життя, любив свою гітару,
Любив батьків, любив на світі всіх…
Та доля десь блукала між лісами,
Не бачила вона ці дві душі,
Не бачила їх сльози вечорами,
Не чула їх сердець сумні пісні…
Ці дві людини в самоті померли,
За ними сумували навкруги,
Та вірили батьки, що після смерті
З’єднає доля душі навіки.