І гіркота пече полинна…

Вже 24 роки поспіль невтихаючим болем в серцях українців віддається трагічний дзвін Чорнобиля. Відлуння біди стихне ще не скоро, її будуть відчувати на собі й майбутні покоління. Чорнобильська катастрофа ніколи не зітреться з народної пам’яті.
26 квітня – це день, коли сама природа зробила нам застереження: люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними; пам’ятайте, що доля планети, доля всього людства, наше з вами майбутнє у ваших руках!

Галів Олег
***
Зігрівала серце думка про домівку:
«Зміну здам й додому я помчусь.
Потруджусь лише одну годинку
й на дивані в спальні простягнусь».
У вікно зоря світила ясно.
Ось світання. Ось прийдешній день.
Та в душі моїй чомусь погасли
світлі струни доблесних пісень.
Лиш одну мелодію я слухав,
як ревіли збратані сирени.
І вогонь мені у серце стукав,
Бо давно очікував на мене.

***
Перелиставши анкети життя,
переставлявши місяць, зорі, сонце,
Вогню стрімке задумане буття
В чорнобильське постукало віконце.
У келих долі зливши страх і сум
Життя скосивши, наче попелу самум.

***
Перегортавши сторінки життєві,
та осягнувши таїзну вершин.
Пандус вогню охоплює пустелю,
АЕС пустелю вбивств страшних машин.
Із чаші світу тихо розіллявшись,
Вогонь панує в сферевім гнізді.
І в небеса ракетою здійнявшись
Чорнобилю дарує смутні дні.

Курташ Ірина
Спогади про ЧорнобильЖахливий день для неньки України,
коли здригнулася уся Земля,
в минулому репресії і війни,
та знов померло не одне її дитя.
І досі в серці щось болить і плаче,
у тиші я запитую: чому?
Чому померли ці невинні люди?
Життя віддали, та для чого і кому?

Чорнобиля попіл
Чорнобиля попіл у серці моєму
розвіяти вітер не в силі,
сльоза на щоці, бо юність чиясь
спочиває далеко в могилі…
Хтось і досі живе тим життям покалічений,
хтось лікує хворих дітей,
хтось оплакує рідних, і ніким не помічений
блукає серед людей…
Заховаймо нестерпний той погляд байдужості,
І згадаймо жахливий день,
запалімо в серцях нетлінну свічу
за померлих, невинних людей.

Катастрофа моєї земліЧорнобиль-страшна катастрофа,
катастрофа моєї землі,
а, здавалось, біда десь далеко –
ми сміялись у вічі біді.
Збудували великий хрест,
і себе ж розіп’яли на ньому.
Безліч мертвих, і безліч тих,
Що не мають власного дому…
Чути крик у нестримнім вогні,
та нічого, нічого не вдієш.
«Боже мій», - ти шепочеш собі,
А далеко в душі радієш,
Що живий, що не там, де вони,
І життя несміливо триває…
Тут немає твоєї вини,
але їхньої теж немає…

Ненько, Україно!Чому ж ти, ненько -Україно,
своїх дітей не вберегла?
Одна лиш мить – і все змінилось,
у смерть перетворилося життя.
Згадай: весна квітуча і чарівна,
так ніжно усміхалася тоді,
і люди цій весні раділи,
так щиро, і востаннє у житті…

Іде старенька…Іде старенька по обпаленій землі,
не впізнає села свого і хати:
«Я народилась і жила лиш тут,
то ж тільки тут я буду помирати.
І деревце, що вітер колиха –
воно живе, як я – наполовину,
хоч в серденьку бринить страшна печаль,
та рідний край до смерті не покину…»
Нам дивними здаються ті слова,
багато щирості у них і стільки болі,
слова людини, що немало прожила,
і не боїться, так як ми, гіркої долі.

Сем'янків Наталя
XX століттяКатастрофа 20 століття
Горе людства змочено в сльозі
Чорний день – 26-те квітня
Оповитий в темній імлі.
Наче рана стискає серце
Кожен спогад вогнем пече
Лихо атомне, що смертю зветься
Ніщо в пам'яті людській вже не зітре.
І хоч пройшло вже літ немало
Біль з часом зовсім не вщухає
Лунають, як вирок людству грізні слова:
«Чорнобиль, тридцяти кілометрова зона».

Весна 86-гоНаближається весна двадцята
Від страшної квітневої дати
Дня, коли дав збій прогрес -
Стався вибух на Чорнобильській АЕС.

Людство все і досі пам'ята
День, коли здригнулася планета
Вибухнув реактор і в ту мить
Мирного неба потемніла блакить.

Все навкруги отруїла отрута
Безліч життів молодих забрала
Землю усю захопила у пута
Страшна чорнобильська біда.

Ніщо не пощадила атомна отрута
Просякла все і землю, і річки
Життя завмерло у лісах і луках
На довгі наступні роки.

Двобій зі смертю
Над Чорнобилем - сіре і тихе смеркання,
Над Чорнобилем - звична українська ніч
У веснянім саду стрів хтось своє кохання,
І голубила тишу не смілива річ.

Вже і північ пробила, закінчились танці
Все заснуло міцним, обнадійливим сном.
Раптом там , над четвертим реактором станції,
Пекельні дими піднялись за вікном.

А там, Чорнобиль, його сонні люди,
А в хлопців завдання: людей цих спасти!
Радіація швидко просочиться всюди,
Пожежники знають, як службу нести.

Киплячий бітум пропалює чоботи,
В'їдається в шкіру й нестерпно пече.
Чергові на станції працюють, як роботи,
А мертва вогненна хмара повзе.

Полум'я знялось смертоносне, нестримне,
Та люди кинулись в клекіт вогню,
В двобої страшному зника особисте,
Не бачити милої більше йому.

З тріском скорчилась велика площина,
Підповза до людей задушливий дим.
Унизу десь заплакала чиясь дитина,
І мати безтямно скричала затим.

Здригнулась планета, земля і люди,
Дерева покрились чорними росами,
Калинові сльози полились повсюди,
Не вибіжать діти тепер тут босими.

Чорнобиль - кимось закодоване місто,
Чорнобиль - так веліла судьба.
З ним, напевно, землі було тісно,
В майбутньому жде його доля сумна.

Люблю і вірю

Квітневу поетичну сторінку відкриває завжди замріяна і залюблена в людину дівчина, яка крім свого серця любить заглядати в інші, щоб закинути туди тепле проміння віри і любові, щоб вони зігрілися і випромінювали щастя.
Нас вона запрошує довірити Творцю Всесвіту, який благословляє своїх люблячих дітей, що радо йдуть в Його обійми.
Наталія Красівська народилася і живе в гірському селі Витвиця. Закінчила Прикарпатський університет ім. В.Стефаника. Працює за фахом вчителем англійської мови 1-их – 5-их класів.

***
Люблю і вірю
Вірю і люблю
Про щастя неземне я мрію
І серце своє Богу віддаю.

Я на Землі миттєва гостя
І залишаю незабутній слід,
Як промінь чистого, ясного сонця,
Я всіх зігрію і свого життя залишу плід.

***
У чому сенс життя?
Життя в любові.
І скільки вічного у цьому слові
Бо ж Бог – Любов…
Для нас Він Дорогий Отець
Із Ним тривогам всім кінець.
Його Любов є досконала.
Її не буде нам замало,
Лиш падаймо Ісусові в обійми,
Бо ми Його, ми Божі, Божі діти!

***
О, я так хочу легендою стати
Навіки лишитись у людських серцях
Горіти нестримно, незгасно палати
І показати правдивим свій шлях.

Шлях, яким помандрую до мрії
В ній щастя і радість віднайду
Де, може комусь, запалю надії,
А може, когось, до життя поверну.

***
Кому потрібні всі мої слова?
Моє життя – кому воно потрібне?
Уже не хочу забуття,
І вірю, кращого я гідна!

Минають дні, минають ночі
Душа болить, а серце хоче
Нового, чистого, святого
Із думкою про це я йду до Бога.

Іду. Чи дійду, ще не знаю
Ісусе, поможи, благаю
Дорога в рай завжди терниста
Іду по ній, щоб серце було чистим!

***
Одного ранку сонце встало
Мене збудило і сказало:
«Сьогодні день лише для тебе
Роби усе що хочеш і що треба!»

Подумавши я зрозуміла,
Що доля на руках моїх сиділа
Тепер, нарешті, буду жити
Людей любити, Господу служити.

Та ні, не сталось…
Чорна туга серце з’їла –
Увечері із сонцем я прощалась…
Марними сподіваннями себе труїла.

Сказала я: «Мене не чують
І демони на мене всі чатують
Образа душу рве, не відпускає
Якби ж я знала, що мене чекає?»

…Настане новий день
І знову сонце скаже:
«Сьогодні все лише для тебе
Будь сміливішою, а Бог підкаже…»

***
Він і вона зустрілися й не знали,
Що стежки їх сплелися вже в одну.
У серці тільки біль і тугу мали,
А Бог перетворив життя у казку чарівну.

І ожили, й зміцніли крила,
І полетіли до небес…
Вона в обійми падала і мліла
І щиро вірила у світ чудес.

Він гордий, благородний, як орел,
Обігрівав свою прекрасну пташку,
За руку доля їх вела
І щастя дарувала ласку.

І Бог благословив їх шлюб:
Дитя одне, а потім друге…
Кохання є, якщо є поряд Бог.
В житті кохаючи народжуєшся вдруге.

Якщо коханням серце запалити,
То вже ніколи не погасне в нім вогонь.
Він і вона для Бога будуть жити
І щастя не піде із їх сердець, і з їх долонь.

Словами світ зачарувати

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі...
Ліна Костенко

От вже впродовж шести років Україна святкує День поезії. З нагоди свята ми провели святкову зустріч: «Словами світ зачарувати».
Кожен із нас, часто задає собі запитання: звідки бере витоки поезія? Відповідь ховається у серці самого поета, з його внутрішнього бажання передати іншим щось відкрите самим собою. Момент відкриття можна порівняти з радістю спелеолога, який відкопує вхід у печеру, де ще не ступала нога людини. Поету природньо видається, що весь світ має дивуватись його відкриттю, він спішить поділитись своїми думками з найближчим оточенням. А відкриттями можуть бути пасторальне враження, радісні або сумні емоції, філософські узагальнення та безліч інших тем, якими людина бажає поділитись зі світом.
Момент, коли поет починає відчувати внутрішній потяг писати так, як не писав ніхто до нього, черпаючи слова тільки із книги власного серця, можна назвати справжньою точкою відліку власної творчості. Кожний вірш - це жива істота, у якої є своя душа, яка складається з думок, почуттів, внутрішньої музики та магії звучання. «Компоненти душі» переплетені в такі тугі клубки, що спроби розглядати їх окремо навряд чи щось додадуть до загального розуміння. Сам поет повинен доводити фрази вірша до тієї «кристалізації», коли слова постають в єдино можливому порядку, ніби атоми в молекулі.
Поезія - це не питання.
Поезія - це навіть не відповідь
Поезія - це зблиск підсвідомості і граней....
Поезія - вона, як молитва, яка зцілює зранену різними перипетіями життя вразливу душу, тому в більшої частини людства вона займає чи не пів трону серця. Улюбленим стає той поет, який «запалює» читача на служіння єдиній істині земного життя - Любові.
Вітаємо всіх віртуозів слова, «людей крилатих», як казав Платон, із професійним святом, а також тих, кого вони надихають на політ до вищих сфер прекрасного!

Я вчора і сьогодні – жінка

Як добре , що свято жінки у березні. Адже березень – це весна, сонце, надія! І як би там не було холодно, все ж весна, переступивши через снігові замети, озветься до нас радістю, розтане сніг, відступлять морози, а в серце постукає надія, що всі зимові негаразди відлетять і світ оновиться. А ми, дорогі жінки, дівчата відпочинемо від щоденних турбот: від кухні, прибирання… і від мужчин також. Отож, насолоджуймося піснями, створеними нами, або для нас, звернімося до спогадів і мрій, щиро посміхаймося, забувши про проблеми і непорозуміння. Бо саме жінці щодня і щомиті нести в наше життя божественний вогонь любові.

Шибівська Юлія

Послухайте…

Послухайте симфонію п’янкої тиші,

Її акорди ніжні, чарівні

Коли тичинка квіточку залишить

Чи пташка заспіває на гіллі.

Послухайте мелодію вітрів,

Що свищуть в полі безупинно

Послухайте природи чистий спів,

Що неповторний наче диво.

Послухайте ті гомони зірок.

Що будять сонце перед ранням.

Й закоханим наспівують рядочки про любов

Й виблискують на небі до світання.

Послухайте мелодію річок,

Їх хвилі чисті й дзвінкоголосі.

Що віддзеркалюють нам безліч тих зірок.

Котрі виблискують на темних косах ночі.

Послухайте акустику тих гір,

Що обрамляють край наш найрідніший

І стоголосся нашої землі

Оркестру нема кращого на світі.

Павлик Марина

Дивується зима

Прийшла весна, ходить вона,

Квіти й трави по землі розкидає,

Птахів до себе покликає,

Із весною бореться зима

Сніг покладе, а він розтає

А там цвіт многоцвітний виростає,

Весна милується, а зима дивується,

Чому сніг зразу розтав?

Чому там цвіт виростав?

Невже весна переможе,

А хто їй в цьому допоможе?

Думає собі зима, невже вона сама,

Собі раду дасть для цього треба велику силу лють

Весна перемогла тому, що велику силу мала,

Так думала собі зима.

Семерин Христина

«Te ponunem esse memenento»

(Пам’ятай, що ти людина)

Життя наше дивне. Мов світло летить…

Не взмозі спинить його лету.

Та в горі і в щасті, у будь – яку мить

«Te ponunem esse memenento»

Як друг тебе зрадив і в серці горить

Та помсти жага, ще не стерта.

Збери свою гордість і гнів побори –

«Te ponunem esse memenento»

Якщо ти помилку зробив у житті –

Її не обстоюй уперто.

Я виправся й долі йти по путі –

«Te ponunem esse memenento»

Навчайся й живи. Люби і радій.

Будь з друзями щирий, відвертий

Рук не опускай у життєвій біді

«Te ponunem esse memenento»

Федорич Христина

Просто

Поруч зі мною крокує весна в вишиванці,

Райські ворота печаль відчиняє моя.

Ось і кружля світла мрія у вихорі танців,

Сон став журби молодої єдиним обранцем.

Тане у долиних водах минуле життя.

Острів майбутнього, сонцем осяяний вранці.

Телега Олександра

Вітаю

Хай ніжно всміхаються очі Весняні,

Впиваються губи солодким вином,

П’янять ароматами квіти духмяні

І доля тебе береже під крилом

Хай усмішка сяє, мов гроно калини,

Душа буде чистою, наче сльоза,

Для мене ти, рідний, не просто людина

Ти – моє повітря, вогонь і життя

Дозволь мені ніжно тебе обійняти

Як друга, чи як вже завгодно тобі

Пробач,не навчилась я, зрікшись, кохати,

Забути тебе не судилось мені

Наївна… ну що ж… може мрій своїх бранка

Занадто розмірене моє життя

Для мене любов, а для тебе – приманка

Основою стала цілого життя

Не грайся зі мною, я правил не знаю,

Занадто терпка перемога твоя

Прийшов… переміг, а ляльки хай страждають

Для тебе до них вже нема вороття.

Бартків Світлана

Я люблю тебе

Я люблю тебе чуєш, люблю

Ти не знаєш, а я сподіваюсь

Кожний звук, кожне слово твоє я ловлю

Я кохаю і навіть не каюсь.

Коли поряд з тобою стою

Я неначе у хмарах від щастя літаю

Так і хочеться крикнуть, сказать я люблю

Ти прийди і почуєш кохаю.

Буде добре зі мною тобі ти повір

Ти кохатимеш й будеш коханим

Бо кохання це слово, це радість, це вир

Станеш першим для мене й останнім.

Курташ Ірина

Я не янгол

Я не янгол, і ти це знаєш,

І не квітка весни…

Безнадійно за мною страждаєш.

А чому? Поясни …

Кажуть друзі, вони назавжди

Але ти вже не друг…

Твої очі підступно сяють,

А ж захоплює дух.

Так, звичайно, якби ж я – янгол,

То далеко б втекла…

Може б навіть тебе зрозуміла,

Але я не така…

Я не янгол, і ти це знаєш,

І не квітка весни…

Якщо справді так щиро кохаєш,

То прошу, відпусти…

Вагіль Мар’яна

Лише життя не можна повернути

Лише одне життя не можна повернути,

А розтавання - рана, все ж переболить.

Життя, нас, як лозу може так прогнути,

А іноді здається - всередині й зломить.

Лише життя, його ніким не зупинити,

Течія чимдуж біжить, вниз несе усіх.

Людське серце не в силі - не любити,

Щасливим бути не дає часовий поспіх.

Життя - не власність...Ні, не підкорити,

На півдорозі хочеться вернутись вниз...

На вершині лячно, бажання все змінити,

Але й захоплює, який там попереду приз.

Лише життя назад не в силі повернути,

Все інше, хоча важко, та можна загоїти.

Буття собою заповняє розум - усі «кути»,

Але душа - це крила і є змога «полетіти».