Що ми знаємо про Осінь? Авжеж, не більше, аніж про інші
три пори року. Дуже захопливо, коли відкриваєш у чомусь звичайному,
узаконеному, буденному щось нове. А ще захопливіше, коли його відкриває знана майстриня
поетичного слова, талановита художниця, викладач Долинського
прородничо-математичного ліцею Оксана Сподар. Оксана Степанівна є відданим другом
літературної студії «Слово». Тактовна, щира, доброзичлива – такою її знають,
поважають і люблять всі наші автори й читачі. Творчі зустрічі з нею – то
справжнє мистецьке свято. Без перебільшення, шість іпостасей незвичної Осені,
які люб’язно дарує нам цього разу Оксана Сподар, дозволять хоча б в останні дні
царювання золотої пори, відкрити її для себе заново. Повернутись в безтурботне
дитинство, знайти «всі барви на палітрі неба», щоб «намалювати Осені портрет»,
відчути що «Ми закохані в Осінь», хоч «Вона ж нас про це не просила», зустріти
в її вихорі «Лицаря з Княжим ім’ям», пережити сум, радість, розчарованість,
безтурботність, вибрики хлопчиська-жовтня і чекання «старого дому в потертих
капцях», який «все ще бачить в дідах і в бабцях свій юний профіль на тлі зими».
А звідки б ви ще дізналися, що дощ «щойно відкрив туристичне бюро» для … «листя,
яке не бажає зітліти»? А де б ви іще довідались, що…
Ні, ми не будемо відчиняти двері, які належить відчинити
Вам. Гостинно запрошуємо до країни поетичних шедеврів Оксани Сподар і бажаємо
захопливої мандрівки та нових відкриттів. А ще… Зустрівшись з Осінню, не
забудьте подякувати їй за дев’яносто два дні, кожен з яких був іншим,
неповторним і незабутнім…
Портрет осені
Розгубленість сполоханої ночі
Злетіла в небо бризками зірок.
А місяць знов над вухом дзеленькоче,
Як дзвоник, що скликає на урок.
Який урок? Хай буде – малювання!
Хапаю пензель сну і табурет...
– А фарби де?
– А фарб мені не треба! –
Знайду всі барви на палітрі неба
І намалюю Осені портрет.
Моя натурниця лежить така розкішна!
Вітрами чеше коси вогняні.
До ніг їй треться дощ, як сіра кішка,
А груди яблук – а-ах, які смачні!
Ще кожен пальчик, кожен вигин тіла
Такі прекрасні – руки обпечеш!
А потім?
Потім?!
Врода
облетіла...
І ти також від долі не втечеш.
І тільки на портреті моїх згадок
Красою чаруватимеш віки!
Малюю я володарку загадок,
Та пензель сну вже падає з руки...
Ще тільки мить, і сонячне
проміння,
Немов учитель, стишуючи
крок ,
На шибці пензлем виведе:
„Відмінно! –
Мою оцінку за нічний урок.
Шедевр готовий! Сонце прокидається...
Надходить днина ясна і погожа...
Мені з портрета Осінь усміхається!
Чомусь вона на мене дуже схожа!..
***
Вже це місто промокло до нитки…
І я разом з
ним.
Ми закохані в Осінь. –
Вона ж нас про
це не просила…
Про байдужість її
розкажу лиш алеям сумним –
Їм колись, наче квіти,
я вірші свої приносила…
І вони цілували ті квіти
устами зеленими…
Усміхався до мене
мій Лицар із княжим ім’ям…
Мов барвисті метелики,
рими літали над кленами,
І літала душа
легкокрилим дзвінким солов’ям…
А сьогодні дощі
в кожній
краплі несуть нам печаль
І холодними пальцями
спогади жовті
зривають.
Осінь замість натхнення
принесла
безбарвну вуаль,
І бездомні вітри
їй заплакану
пісню співають.
І нічого хорошого
наче й не передбачається,
Бо зчорнілі алеї
такі ж безпорадні, як я.
Та із гілки кленовий листочок
мені усміхається!
А на ньому написане Осінню
Княже ім’я.
Розчарована осінь
Дерева
навпомацки
в
мертвій траві,
Немов окуляри загублені,
Красу
ще шукають свою -
ледь
живі,
Оголені, хворі, розлюблені...
І
тьмяно поблискує привид зорі,
І
холодoм куриться вечір,
Туман жалісливий дерева старі
Вкриває кожухом овечим.
І в цю безнадійну
пронизливу мить,
Прострелену смутком навиліт,
Безвихідь нестерпно
у бубон гримить
І чорні роздмухує хвилі.
А
я пролітаю холодним дощем
Повз вікна твої неосвітлені.
Такий не
вигойний роз’ятрений щем
У
серці, тобою засліпленім!
Твій образ,
як листя,
з
душі облетів -
Це золото вже перетліло -
Бо сам ти
топтався по нім,
як хотів,
Аж ноги тебе заболіли!
Я
вже не торкаюсь байдужого скла -
В
пітьму зазирнула - і досить!
Я
нині розгнівана, бідна і зла,
Як ця розчарована Осінь.
***
Вже скаче жовтень, немов хлопчисько,
і трусить яблука по садах.
А вітер виє, як злий вовчисько,
і листям кутає мокрий дах
старого дому в потертих капцях,
що очі видивив за дітьми,
що все ще бачить в дідах і в бабцях
свій юний профіль на тлі зими.
А хитрий жовтень його сивини
фарбує в охру дощем рудим,
а потім палить людські провини,
і дім вдихає прощення дим.
Не ображається, не сумує,
з плечей скидає ридання міх
і тихо вірить,що біль втамує
найкращий лікар - дитячий сміх.
Осінь безтурботна
Осінь тендітна
іде по зеленому
листі.
Легко, жартуючи, пурхає
з гілки на
гілку
Та й не зважає,
що гори вогнем
зайнялися
Там, де пустунка руденька
стрибала, як білка.
Диму немає,
а отже,
немає й пожежі -
Просто в художницю бавиться
дівчинка
Осінь:
Сни кольорові малює
в барлозі
ведмежім,
Листю придумує барви,
незвідані
досі.
Мов королеві,
до ніг їй
вклоняються квіти,
Ну, а вона собі
грається в
піжмурки з вітром.
Помалювавши,
всі пензлики хмаркою витре,
Сонце обдурить -
вкраде в
нього силу –
от хитра !
Грім щось їй там пророкує,
та хто б
ото слухав?!
Знати не хоче вона
ні про
які турботи -
Сонячних зайчиків
вже вона
ловить за вуха...
Люди ж не бачать нічого -
спішать
на роботу.
Люди, спиніться!
До неба
зведіть свої очі !
Не потоніть
у буденності сірому вирі!
Осінь із вами всіма
веселитися хоче.
Хоч усміхніться
у
відповідь
Осені щирій!
***
Хляпає,
хлюпає,
хлипає дощ,
Скреготом,
реготом
ніч каламутить,
Душу,
загублену
в маренні
площ,
Розсмішить,
засмітить,
відмиє й
засмутить.
То Арлекін,
то нещасний П’єро
-
Вічний
артист
погорілого літа -
Щойно
відкрив
туристичне бюро
Для листя, яке
не бажає
зітліти.
Ось уже й перші
мандрівники
Золото
сиплють
дощу до кишені.
Осінь
їх садить
на стріли - роки
І цілиться
в снів
кольорові мішені.
Немає коментарів:
Дописати коментар