четвер, 11 серпня 2016 р.

НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ

«Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить! Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить.» І. Я. Франко
До 160-річчя від дня народження видатного українського письменника, поета, філософа, вченого, громадського і політичного діяча Івана Яковича Франка обласна універсальна наукова бібліотека ім. І. Франка ініціювала проведення серед бібліотечних працівників та користувачів бібліотек області літературного інтернет-фестивалю «Нам пора для України жить».
Талановиті читачі та бібліотекарі Долинщини також взяли участь у фестивалі. Представляємо до вашої уваги добірку їхніх творів.

МАКСИМІВ Галина Миколаївна
Cпеціаліст Долинської міської ради
Домашня адреса:
с. Солуків Долинського району Івано-Франківської області

Міні-оповідання

Нам пора!
Українському Сторіччю, 1916-2016 року присвячується
… Гоготіли на Майдані огнища чорнодимні, а через три місяці – «Гради» й «Урагани». Та одного дня перестали.
На Майдані каштани гупають на землю. Зелені, незрілі.
   У війни – жало ядуче, коса –у смерті зичена, гостра як бритва.
Сідай, довго не вистоїш на одній… – каже чоловік середніх років з гітарою. У нього набрякле обличчя і прозорі, наче у щойно виловленої риби, очі.
Петро сідає… Граніт холодний. Ноги болять. Обидві. Особливо та, котрій вже ніколи не знадобиться чобіт.
… Молода мати йде з сином років п’яти. Зупиняється.
Виймає гроші з глибини синього наплічника. Малий просить:
– Мамо, я… Я дам…
Тому, що з гітарою, кидає у картуза. А йому, Петрові, тицяє маленьку долоньку в холоднувату руку…
Беріть, дядю…
В руці зелений листочок, а в серце колючка… Йому б додому… Там чекають…
Двадцять гривень. Його половина обіду в найближчій забігайлівці. Він вдивляється у вусатого молодого ще чоловіка, вчитується в рядки, що дрібненько, маком:
                                      Земле, моя всеплодющая мати,
                                      Сили, що в твоїй живе глубині,
                                      Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
                                      Дай і мені!
Петро молиться цими рядками. Він – скеля. Ісус доручив Петрові Церкву збудувати, віддав ключі від раю. Сказав перед тим Господь: « І кажу тобі, що ти скеля, на скелі оцій побудую я Церкву Свою, – і сили пекельні її не переможуть».
… Яків зійшов  із тої гори, де боровся з Ангелом війни. Богові того не бачив. Йому не треба боротьби. Не треба жертви. Жертва потрібна тиранам і невігласам. Яків приходить і б’є свого сина молотом чотирнадцять днів і чотирнадцять ночей.
Батьку, за що?!!!
Батько мовчить. Мовчить місто Лева, в якому Іван прожив із шістдесяти років сорок, – теж заніміло.
А молот гуркоче. В небі Ілля запріг в колісницю огненних коней і молота причепив. Коні мчать , а молот – камені в порох, в порох…
Ілля зупиняється. Тягне коней за віжки, аби спинити.
– Сідай, Іване…
Іван не хоче. Тут, на землі часу мало, всього 365 днів у році. Встигнути б задумане. Він старався. Зробив, що міг. Здійснив за ті дні 232 поетичні переклади і переспіви, а то не менше 7000 поетичних рядків. Він не годен рахувати. Руки тремтять.
Дві Ольги. Обі не з ним.
”Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі, незгоєні рани, невтішні жалі...”
Дітей вдома нема, поміж люди пішли, поміж люди…
Біль. Біль виїв усе, наче шашіль дерево. Біль добрався  до хребта, до серця, до очей. Руки німіють.
“Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…”
Хитроморрді політикани сміються. Їм далеко до Франка. Професори, пани, адвокати, торговці…
Андрію!
Але сина нема, не докличешся. А на п’ятнадцятий день знову приходить Яків, батько його.
Сину, я бачив уві сні драбину з неба до землі. Мені пора. Тримай мого молота. Ти витримав се нелегке випробування… Можеш рубати скелю для нової Церкви і мечі в плуги перековувати можеш…
– Батьку. Я не годен… Руки… Руки німіють…
Батько лишає молота в темному кутку.
Відпочинь… А тоді підеш….
“Добру науку приймай, хоч її від простого чуєш; злої ж на ум не бери, хоч би й святий говорив”.
Одноногий Петро має нехитрий обід: тарілку борщу, дві шкоринки хліба і чай, солоджений двома ложками цукру. В Києві за двадцятку не наїсися.
Скоро буде гроза. Чорні хмаровиська жалобою окутують хмарочоси.
“Гримить! Тайна дрож пронимає народи, – мабуть благодатная хвиля надходить”…
На столичних дорогах автівки за мільйон доларів – не дивина. Для їх власників нема війни і протиборства. У них є руки, є ноги, є грошей багато.
Їх не призивають у горнило пекельне.
”Не високо мудруй, але твердо держись, а хто правду лама, з тим ти сміло борись!”
Борюсь!
... Якби була мати жива, Іван  би попросив, аби вишила йому сорочку. Поміж дубовим листям – жолуді жовтеньким, а на рукавах – колоски  пшеничні…
… Січовики чекають наказів своїх зверхників. Європа – наче розбурхане море. Політикани в Києві заграють з кровожерним  ведмедем.
«Не на добро се!» – міркує Іван, – ведмедя погладь, то руку по лікоть відкусить…
Січовики п’ють вино. Мало крові у їх жилах. Зате Маківка  – червона-червона.
А бог Тор вийшов з підземелля. В нього теж руки німіють. Але бог буде жити, а Іванові –хвилини раховані.
Ніхто не подякує жінці, котра пошила сорочку, а на ній вишила все Іванове життя. Тій жінці мало хто дякує. Вона – Доля, і дороги її нелегкі.
Двері незнайомого, чужісінького склепу зачиняють тих четверо, що домовину заносили.
Легкий був небіжчик…
Плакатиме  за ним найщиріше дощ, бо був чоловік і нема його. А вулиці й стежки, якими він ходив іще вчора – залишилося. І неба таке ж, як вчора.
Петро прагне якнайшвидше повернутися додому. Його там чекають його стежки невитоптані…
– Жити!
Кожен має посіяти своє зерно. Пустоцвіт згине і кукіль блискавиця спалить.
Град пшеницю спробує вимолотити, але вона таки не піддасться. Чекає його, Петрових рук.
Для України!
Пора!
І жили на руках трударів наливаються сталлю…
                                                                                        29 липня 2016 року

ПІДБЕРЕЗЬКА Любомира Федорівна
Завідувач бібліотеки-філії с. Лолин Долинської ЦБС
Домашня адреса:
с. Новошин Долинського району Івано-Франківської області

Нарис

«До Лолина! До Ольги! До життя!»
За однією із легенд, рід Івана Франка походить з-під Галича. Далекий предок служив у війську короля Данила. Уже старий став, тож не міг тримати меча. Милостивий король надав йому титул шляхетства і наділив землею.
Земля предкам дісталась на Самбірщині. Тут і народились прадід Івана Франка Теодор, який прожив сто років, дід Іван, батько Яків, тут, у сім'ї сільського коваля 27 серпня 1856 року народився син українського народу, титан думки і праці Іван Франко. Молода мати, батько в літах, що ледве дочекався дитини, не могли натішитися сином.
Батько був знаним на всю околицю ковалем, людиною неписьменною, але обдарованою природнім гумором, вмінням чудово оповідати. Він знав багато легенд, казок, притч. Батькова кузня стала найпершою життєвою школою для майбутнього письменника.
З раннього дитинства огортала Івана Франка атмосфера бадьорих мелодій та влучних образів коломийок. Цей дрібний, барвистий килим буйними китицями для нього несла його мама Марія, а згодом, коли став мандрувати по рідній карпатській землі, завжди і всюди квітувало перед ним коломийкове та пісенне різнобарв’я.
Як бурхлива гірська ріка наповнюється чистими джерелами, так Іван Франко на своєму віку збагачувався перлинами народної творчості, бо йому, за його ж словами, «серцю легшає неначе з народним болем в один такт боліти».
Лолин покликав Івана Франка в порі першого трепетного кохання. Тоді інші пісні співало юнакове серце, хоча й тужливою була його струна.
Саме в Лолині він черпав наснагу для велетенської праці, бо була тут, як писав пізніше, «криниця та з чудовими струями – то люду мого дух, що хоч у сум сповитий, співа – до серця серцем і словами».
Лолин… Чарівний прикарпатський Лолин. Село, що приваблює всіх своєю красою, чистим повітрям, привітними і роботящими людьми… Полонило, причарувало воно і юного Франка, де знайшов він своє перше кохання.
Влітку 1874 року Іван Франко – учень сьомого класу Дрогобицької гімназії, вперше не поїхав додому на літні канікули пасти худобу та косити сіно, а залізницею дістався до Стрия, а звідти, закинувши на плечі вузлик із книжками та одежею, подався пішки до Лолина – невеличкого гірського села, відірваного від решти світу гірською річкою Свічею та лісами.
Сім’я Рошкевичів із нетерпінням чекала гостя. Батько Михайло ходив по своїй «канцелярії» і роздумував над тим, якою повинна бути зустріч із Славковим інструктором. Він був дуже задоволений, адже син добре закінчив навчальний рік, без будь-яких неприємностей. І все це завдяки Франкові. Але отець дивувався йому: «Сам бідує, а платню відмовився брати. Дивний якийсь юнак».
Не менше переживала й попадя. Літня вже жінка, втративши врівноваженість, кричала на наймичок. Її хвилювало те, що у будинку «дівка на відданні», а молодий Франко буде жити в них ціле літо. Що скажуть люди?
Ольга ж, одягнена в нове біле плаття, причесана, сиділа біля відкритого в сад вікна і читала якийсь французький роман. Власне кажучи, вона не читала, а просто дивилась в розкриту книгу, щоб тільки відчепитися від Ярослава, який детально охарактеризовував очікуваного гостя.
Найперше прихід «чудернацького пана» побачила Михайлина. Її дуже вразив одяг Франка: чорний сюртук, «кратцясті» штани, чоботи з довгими халявами. На потилиці звисав м’який капелюх з широкими крисами.
Франка поселили у кімнаті для гостей. Настав обід. За стіл сіли урочисто, на заздалегідь визначені місця. Проти Івана Франка сидів господар. Ліворуч – попадя із старшою дочкою, праворуч –  Ярослав із Михайлиною. Богдан сидів окремо, за маленьким столиком.
Манера поведінки  Івана Франка за столом не сподобалася сім’ї Рошкевичів. А чому? Тому, що Іван Франко, привикши їсти тільки одну страву, до другої навіть не доторкнувся. Дискутуючи з отцем Михайлом, він раптом підвівся із-за столу і почав ходити по кімнаті, заклавши руки за спину. Усі з подивом дивилися на нього. Цей вчений «невіглас» не знав того, що під час обіду не годиться вставати і ходити по кімнаті, щоб за тобою люди повертали голови.
Після обіду Ярослав зробив зауваження Франкові щодо його поведінки. Іван розсердився і подумав, що це все із намови Ольги, підійшов до неї до кімнати і почав голосно розмовляти. Ольга, вихована дівчина, тільки пильно-пильно подивилася на нього і цей погляд запам’ятався йому на все життя. Вона полонила серце юного гімназиста. Гарна, не дуже висока, струнка. Стан тонкий. Брови густі, трохи похмурі, коли дивилася спідлоба, очі задумливі. А губи вишневі, повні, злегка ніби припухлі. Була спокійна, врівноважена, задумана…
Франко пробув у Лолині щось із місяць. Настав час від’їзду. Ольга і Михайлина провели хлопця аж на край села, де дорога губилась у кущах калини. Правда, Михайлина по дорозі «зникла». Іван і Ольга, взявшись за руки, весело розмовляли. Потім вони на якусь мить завмерли. Їхні серця здригнулись, а уста злились в прощальному поцілунку. Схаменулись… Хлопець зламав галузку калини, подав Ользі і побіг, не озираючись, а у дівчини із очей покотились сльози. Сльози щастя і надій…
Лолин – гірське село Франкового кохання, столиця Франкового серця.
Саме тут, у Лолині, вдарило джерело натхнення величавій поетичній Музі, тут народжувалася нескореність велета духу, який, попри всі незгоди долі, мужнів у слові, беріг найсвятіші почуття.
Він полюбив Ольгу. Полюбив уперше в житті. Того ж, 1874 року, сюди, до Лолина, попливуть його перші несміливі листи, повні юнацької щирості та сором’язливості. Від того часу Лолин перестав бути для нього звичайним селом…
У 1875 році Іван Франко знову приїжджає до Лолина. Тепер гість уже у новому костюмі, вперше пошитому спеціально для нього. Це – дарунок за безплатне навчання Ярослава Рошкевича та його товариша Іполита Погорецького.
У Лолині, в отця Михайла, проходила перевірка церковних справ консисторією. Наїхалося багато священиків із навколишніх сіл. Молодий Франко вражає всіх своїм розумом, розсудливістю. І всі в один голос вирішують, що бути йому « щонайменше університетським професором». Отця Рошкевича вітають із вдалою партією. Ольга ж мовчить…
У 1875 році Іван Франко закінчує гімназію і стає студентом Львівського університету. Разом з ним до Львова прибуває і Ярослав Рошкевич, бо батько боїться, що без репетитора він занедбає навчання.
Навесні 1876 року Ольга разом з батьком приїздить до Львова на бал, влаштований у Народному домі студентським товариством «Академічний кружок». Після цього балу в листуванні юнака і дівчини з’являються слова про кохання… У їхніх листах повно надії на спільне життя і спільне майбутнє.
1876 року Іван Франко офіційно просить у Михайла Рошкевича руки його старшої дочки. Батько відповідає згодою, однак радить трохи почекати.
Франко і Ольга думають одружитися і готують собі весільний подарунок: збірку весільних пісень з Лолина «Обряди і пісні люду руського в селі Лолин повіту Стрийського». Збірці судилося вийти вже тоді, коли Іван та Ольга не були разом.
У 1877 році Івана Франка за поширення соціалістичних ідей у Львові заарештовують. У Лолині, в садибі Рошкевичів, роблять обшуки, але чогось «небезпечного» не вдалося знайти, бо Ольга встигла заховати книжки та деякі листи на пасіці.
Батько Ольги, наляканий арештом та обшуком у плебанії, заборонив їй зустрічатися із Франком і відмовив йому в заручинах. Але кохання панянки було сильнішим за батькові заборони.
Закохані будуть зустрічатися  за селом у лісі. Ольга буде в’язати по деревах стрічки, щоб Іван Франко знав куди іти і де її знайти.
Часто посередником між ними буде сам Ярослав Рошкевич, який зі Львова привозитиме книжки, в тих книжках будуть виділені літери, із яких Ольга вечорами буде складати листи. А ще будуть чисті аркуші паперу, які потрібно потерти цибулиною, щоб дізнатися, що там написано. Дівчина навіть тікає до Львова, щоб повінчатися із Іваном Франком, але про її наміри дізнаються рідні й на неї чекає велика ганьба.
Минав час, а змін на краще ні у Франка, ні у Ольги не було. Листування із Франком зустріло великі перешкоди. Всі їхні листи при допомозі поштаря Шашкевича проходили суворий контроль батька.
Наперекір серцю, Ольга вийшла заміж за брата Наталії Кобринської.
Шлюб Ольги Рошкевич з Володимиром Озаркевичем, сином відомого галицького діяча Івана Озаркевича, відбувся в Лолині 14 вересня 1879 року. Наприкінці того ж року Ольга покинула Лолин і переїхала разом із своїм чоловіком до Белелуї на Снятинщині. На початку 1880 року писала Франкові: «Я назвала своїм мужем Тебе. Я стояла під вінцем і думала про Тебе. Я вийшла за іншого, а мріяла про зустріч з Тобою, як в’язень мріє про волю».
У 1884 році у Коломиї на балу публіка була шокована, побачивши там Ольгу та Івана. Вони танцювали, а між танцями жваво про щось сперечалися. Але, на жаль, то був останній щасливий вечір у їхньому житті.
Ользі Рошкевич судилася «бита дорога, котрою день і ніч тисячі ідуть» – ув’язнення біля сімейного вогнища, життєва боротьба, яка поглинула всі обдарування. З часом вона прив’язалася до свого чоловіка Володимира Озаркевича, котрий цілком на те заслуговував, народила йому двох дітей. Сина назвала на честь Франка Іваном. Хлопчик у двохрічному віці помирає і це надовго вивело Ольгу з рівноваги. У 1890 році з’явилась на світ дочка Олена.
1908 року родина Озаркевичів переїхала до Нижнього Березова на Косівщині. Але тут вони прожили недовго, бо 10 березня Володимир Озаркевич помер. Овдовівши, Ольга з дочкою виїхали до села Ременів, до своєї сестри Михайлини, а потім Ольга переїхала до Львова і поселилася неподалік Франкового будинку, проте, боялася глянути навіть у вікно, щоб не побачити, як її колишній коханий іде на базар по овочі. Коли важкохворий Іван Франко через сестру Михайлину попросив її, щоб прийшла хоч попрощатися, то Ольга залилася слізьми і сказала «Ні!». Боялася, що оживе припорошений попелом років біль, який випалив всі її душевні пориви.
Вона пішла з Франкового життя, та навіки залишилася в його творчості: всі жіночі образи , що він створив, схожі на Ольгу Рошкевич. Туга і жаль, розбиті мрії виллє поет у циклі віршів «Картка любові», біль за Ольгою, за втраченим коханням забринить чарівними струнами в «Зів’ялому листі».
Саме тут, на Долинщині, починала писатись ота прекрасна поетична річ. Пісні її – це три жмутки зів’ялого листя.
Мов дорогоцінна кришталева ваза, розбилося Франкове кохання. Всі дороги до Ольги Рошкевич були відрубані. Гірський Лолин став у його серці незагоєною раною.
Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром щезло безслідно.
По Франковій смерті Ольга виїхала зі Львова, де кожний камінь нагадував їй про коханого. Не написала навіть спогадів про Франка. Це зробила її сестра Михайлина. Відмовляла у зустрічах дослідникам Франкової творчості і тільки просила, щоб його листи до неї поклали їй у труну під голову.
Пережила Івана Франка майже на два десятиліття і померла 30 травня 1935 року. Похована у с.Миклашеві недалеко від Львова.
Кожного року, починаючи з 1993, у Лолині відбуваються унікальні свята великого Франкового слова.
Багато літ у тихій зажурі підпирає тут високе небо старезний ясен. За його крислатими вітами ясніє в бронзі пломенисте чоло українського Прометея. Тут кожної останньої неділі серпня до підніжжя пам’ятника Івана Франка лягають квіти від учасників свята ліричної Франкової поезії. Сюди приїжджають люди з багатьох міст і сіл України, щоб віддати шану немеркнучій постаті Генія. Тут чути дух Франка, його велич, тут легко дихати, бо все з любові.
Спасибі поетові за те, що умів так кохати і мав талант донести до людей свої почуття, спасибі за те, що створив неповторну пісню великого кохання, яка лунатиме вічно.

ЛИТВИН Ольга Іванівна
Провідний бібліотекар бібліотеки-філії с. Максимівка Долинської ЦБС
Домашня адреса:
с. Лолин Долинського району Івано-Франківської області

Поезія

Містичний Лолин
Містичний Лолин ніби важко дихав,
Коли стомившись, сів він край села.
Відчув Франко… щось віщувало лихо,
Та серце кликало туди, бо там вона.

На їх любов, як на весняний цвіт,
Впав заморозок непорозуміння.
Просив він Ольгу… вберегти не зміг.
Розлуки вдарив холод, мов каміння.

Та й не зберігся тут старенький тин,
І кладочка, що серед ночі вітер гойдав.
Жива історія дивилась зі світлин –
А все-таки Франкова була Ольга…

Їх цвіт кохання прихисток знайшов –
В поезії, що вічність буде жити.
«Тричі мені являлася любов...»,
До світу буде завжди говорити…

«Тут витав у мріях молодий Франко…»
                                               (І. Гачка)
Витали спогади, сповиті у любов,
Крутились віхолою думи, сумом звиті.
Він біг, летів, в пориві стила кров,
Та вирок долі не зумів спинити.

Якби вона… Ні-ні, то хрест,
Призначений у їх стежках життєвих –
Тут розійтись, де Лолинець тече,
В любистку й вітах споришевих.

Яка то мука, ні – то вигоріле тло,
Що спопелило його душу до загину.
Поета серце тут горіло і жило –
«Зів’ялим листям» стало в гожу днину.

ГОЛІКОВА Оксана Ярославівна
Вчитель української мови та літератури Рахинянського НВК
Домашня адреса:
с. Рахиня Долинського району Івано-Франківської області

Поезія

***
Останній подих літа
ще подарує свято.
Ще зустрічі чекають
У сонячний цей день.
У Лолині сьогодні
На нас Франко чекає,
Де повно світла, сонця
І віршів, і пісень.

Корали із калини,
І материнські очі.
І доля світлочола
З лелечого крила –
Чекають нас сьогодні
Франка слова пророчі
Таке жадане слово –
Каменяра вуста.

У Лолині сьогодні
Промовить голос лунко –
Це забринить по струнах
Поезія Франка,
Візьмуться всі за руки,
Сплетуться в поцілунку –
У Лолин завітаймо
Ще многії літа.

Дивний сон
Якось наснився мені дивний сон,
Що я , мале ще дитинча,
В селі чужому заблукала,
Аж тут назустріч – молодий Франко
До мене щиро промовляє:
– Де твої батько-мати?
Ти сама?
– Одна, – йому відповідаю.
– Гаразд, гаразд, ти лиш не плач,
Мене не бійся,
Йдем зі мною.
Он там – гора, а за горою, –
Моя хатина.
(Туди вела змійка-стежина)
Мені не було навіть лячно,
А дужа рука юнака
Теплом мене обігрівала.

Ось ми прийшли.
У хаті пахли квіти. Й було багато книг.
Тут я поетові сказала:
– У тебе стільки книг!
Невже усі твої?»
– Мої. У них вірші
Про це село, людей, природу,
Хто ми такі, якого роду –
Колись у тебе на столі
Вони лежатимуть усі.
А зараз, хочеш почитаю?
– Так. Дуже.
Він почав:
про весну, про квітки і землю,
про це село, що зветься Лолин,
про люд вкраїнський й буковинські гори.
Про те, як буду я доросла –
І миле личко, й пишні коси,
Про вільну неньку – Україну,
( Про неї думав до загину).

Проснулась я…
А голос той
Дзвенить в моїй душі і досі,
Горять слова його в моєму серці –
Правдиві, чисті, мов умиті в росах…
Лежать сьогодні в мене на столі
Франкові книги, як тоді, вві сні.

Іван Франко
Наука, правда й праця –
То важелі Франкового життя,
Це символи, це творча його доля,
Які проклали стежку в майбуття.
Він закликав боротися і жити,
Він научав – кохати і любити.
Франко – це не минуле України,
Це наше сьогодення й майбуття.
То в Лолині його дорога ляже,
То в верховинські гори пропаде,
То в Косові він щире слово скаже,
То в Нагуєвичах «скарби» знайде…
Франко – наш батько і учитель,
Наш друг, поет і Прометей.,
Його поезія – духовний наш цілитель,
Його слова – це наш правдивий Корифей.

Хлопча із Нагуєвичів
У Нагуєвичах, в чудовому селі
Росте хлопчина з карими очима,
З розумним поглядом і доброю душею –
А на устах –усмішка мила.
Його завжди із книжкою в руках,
Із олівцем і зошитом з віршами
Стрічали і в долинах, і в горах –
Був шлях його тернистий – справжня драма.

Уже юнацькі роки пропливли,
Він ясно бачить і брехню, і правду –
То світлі мрії злі магнати відняли –
Та твердий в нього крок –
Він впевнено іде у завтра.
Багато пише, ночами не спить,
Малює в віршах щастя недосяжне,
І душу зранену, яку нічим не залічить,
Й палке кохання, для якого варто жить.
Ота нестримність долею крутила,
Мов колесо у вітряку старім, –
Та вдвох їм разом так і не судилось
Йти поруч завжди – вона й він.

Але жива поезія, живі рядки,
В яких навічно мрії потонули,
У них купалися його сумні гадки,
Любов прекрасна у надію обернулась…

Каменяреві
О наш поете! Великий Прометею!
Ти Україну возвеличив до зірок!
Ти жив і виріс з нею,
А нам лишив поезії книжок.
Іван Франко! Летить сьогодні з вуст,
Бо ти живий для українців!
Ти Батьківщину возвеличив до зірок,
І наші душі наситив по вінця.
Твої слова окрилюють мене,
Дають наснагу творчим силам,
Нехай життя потоками спливе –
Франкове слово тече у наших жилах.

СТЕФАНОВИЧ Віталіна Іванівна
Учениця 8-го класу Солуківської ЗОШ І-ІІІ ст.
Домашня адреса:
с. Солуків Долинського району Івано-Франківської області

Поезія

На століття – лиш один Франко!
Де втаївся  едельвейсів квіт,
Й золоті соборів куполи,
Нагуєвичі  (Дрогобицький повіт)
Згадуємо літньої пори.

Споришем зарошені стежки,
Де босоніж Каменяр ступав –
Дух відважності у час тяжкий
Він ковальським молотом кував.

І з дитинства дивні письмена
Він в рядки і речення складав,
Матір-землю, рідні знамена
В піснеспівах своїх прославляв.

Жити для Вкраїни і творить
Заклика й сьогодні Каменяр –
«Нам пора для України жить!»,
Й в попелі роздмухувати жар.

Пам’ятаймо нині і вовік:
На століття – лиш один Франко,
Дух його між нами не поник –
Вільний від невольницьких оков!

ФЕДОРОНЧУК Ольга Володимирівна
Студентка Львівського університету ім. І. Франка
Домашня адреса:
м. Долина Івано-Франківської області

Поезія

Каменяр – революціонер
Колись давно, коли не було волі,
Коли стежками крові йшли діди,
А у народу на руках – мозолі,
А небайдужих – в тюрми, без води.
І не упасти духом, не здаватись,
В майбутнє, де нема таємної війни,
Служити людям і тягар святий нести –
Крізь заборони й покарання, що були завжди.
Казав, що: “Аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут, під нею, зогниють”
Каменяр ударив знову, без полуди
Всі сили кинув, щоб теперішнє спасти…
Франко, Шевченко й Українка
І ще чимало тих, хто все ж зуміли одвести
Пітьму й негоду, заповівши нам оту сторінку
Де: “Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?”

ТИСЯК Мар’яна Василівна
Домогосподиня
Домашня адреса:
с. Шевченкове Долинського району Івано-Франківської області

Поезія

Думки до генія... (І.Франку)
А до Тебе, буває, знову –
прилітають північні сови
і крилом огортає втома,
опустившись на  плече...
Чорна ніч заглядає в душу, –
Страх важкий мрію ніжну сушить,
що вже з місця вона не зрушить!
...І безсилля, болить, пече....

Ти ж вглядаєшся їм в обличчя.
Підпускаєш острахи ближче,
щоб зловити холодну тишу,
і зігріти на мить в руках....
Що ці муки пекучі значать? –
що живе Твоє серце! ...наче....
Що ще можеш! ...хоч й час твій плаче
на долі Твоєї шляхах.

Та думками стриножиш вперто
На непевність, до блиску затерту,
і на відчай вічне вето, –
ціль знайдеш для своїх натхнень!
Опівнічне зло все ж відступить, –
День годинника нового купить
(хоч і сон Твій сьогодні згубить...)
за мить болю, – один ще день!

Ніч минає... Її не бійся!
Бійся спокою і затишшя,
що Твій дух так солодко кришить
на піщинки дрібних бажань.
Хай вітри міць гартують і мужність
не для битв метушних, порожніх,
а з собою і світом – справжніх
життєстверджуючих змагань!
 Шлях поетаТи, звісно, знав,
Що слово, влучне слово
Із серця пласт застиглий зрушить враз, –
І розмете умовностей окови,
і оживить банальні грона фраз.
Живеє слово, що цінніш окрас –
О так, ти знав!

Ти вірив в те,
Що сила мови, сила
Умить запалить у душі той жар,
Який очистить від скверни і брила,
Запліснявіла від брехні нездар,
Алмазом стане, мов безцінний дар, –
Так вірив в це!

Ти так хотів,
Щоб рідне стало модним,
Щоб люд прийняв, щоб визнав гордий світ.
Ішов шляхом самотнім і холодним,
Та розсипав довкола щедроцвіт...
Лиш після мук свій розпочав політ –
Ти, як хотів...

САВЧИН Наталія Михайлівна
Учениця 8 класу Солуківської ЗОШ I-III ступенів
Домашня адреса:
с. Якубів Долинського району Івано-Франківської області

Поезія

Мудре слово Франкове
Мудре слово Франкове –
Промінь сонця з-за хмари.
Силу духу кріпило,
І ставало на варту.
Хоч на нього кували
Вороги ненависні
Чорні ярма, кайдани,
Слово темряву рвало.
Мудре слово Франкове
В боротьбі окриляло,
З ним тиранів карали
Розбивали темниці, –
Було слово франкове
З іскри, з криці!

ЦЮП'ЯК Світлана Дмитрівна
Бібліотекар Раківської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Домашня адреса:
с. Раків Долинського району Івано-Франківської області

Поезія

Я знов іду...
Я знов іду Франковими стежками,
У дальній Лолин, в гори я іду,
Щоби пройтись по росах вранці-рано
Там, де шукав Франко любов свою.

Я знов іду Франковими стежками,
Де в горах вічних воля ожива.
І де Захар спинив орди навали,
Де перемога в єдності була.

Я знов іду Франковими стежками
В Незваничі, де Аннина любов,
Гріхом великим незагойним стане –
І, мов вода, проллється чиста кров.

Я знов іду Франковими стежками,
Де в Бориславі стрілися зблизька
Багатство й злидні. Хто ж до праці стане?
Йде боротьба за вільність, за життя.

Я знов іду Франковими стежками.
Зів'яле листя тихо вниз паде –
То Ольжина любов на сонці в'яне,
І Каменяр мені назустріч йде…

МАГОЛА Люба Василівна
Вчитель історії Слободо-Долинської ЗОШ І-ІІ ст.
Домашня адреса:
м. Долина Івано-Франківської області

Нарис

Так, нам треба жить для України. Ми живемо в Україні, а чи для неї живемо? Чи для себе? Час ікс – час питань.
Ні, не часто питаємо ми себе, аналізуємо своє буття з філософських висот. Хтось не має часу, а хтось – бажання. А життя триває, минає, пропливає, проходить… Мить істини так чи інакше зупиняє плинність думок іншим виміром: як я живу? для чого? для кого? Тому будь-кому потрібен приклад генія: як він жив? для чого? для кого?
Наприклад, нашого відомого-невідомого Франка. Нашого галичанина, з яким пов’язані мої земляки хоча б тому, що живуть в області, названої його йменням. Про Івана Яковича Франка написано дуже багато. Але чи достатньо?
Для мене – ні. Я хочу виокремити лише невелику дещицю генія Франка – його українство. Через погляд на його політичні, суспільні погляди.
«Довідник з історії України» так подає інформацію про І. Я. Франка: …видатний український поет, письменник, громадський політичний діяч, національний ідеолог. Він навчався у початковій школі Дрогобицької гімназії Львівського університету. Захистив докторську дисертацію. Вільно писав українською, польською, німецькою мовами, перекладав з 14-ти, розумів ще більше. Автор близько 4000 (за іншими даними близько 6000) летературних, публіцистичних та наукових творів. Редактор або член редакції понад десятка журналів і газет, дописував у Київські, Варшавські, Петербурзькі, Віденські та інші видання. 4 рази Франко був заарештований за пропаганду нових політичних ідей серед жителів Галичини, відбував тюремні ув’язнення. Проживав і часи визнання славою, і часткової ізоляції від суспільного життя. Співзасновник першої в Галичині, та й в Україні політичної партії. Кандидат на Нобелівську премію.
Писана спадщина зібрана у 50-ти томах, але це всі Франкові твори. Та деякі з тих, що вже видані з відступами від оригіналу та з купюрами.
Суспільно-політичні погляди розглядали багато дослідників, як з літературних так і з історичних позицій. Знову говорить “Довідник”: за своє життя Франко пройшов складну світоглядну еволюцію. В останні гімназійні роки та перший час студентства був близьким до москвофільства. Тобто погляди “любителів Москви, російського” орієнтувались на північного сусіда, на його національно-культурну політику, та навіть і входження у його державу. Отже, ні своєї української мови, ні своєї культури, ні своєї держави. У цей час Франко думав писати лише для освіченої публіки, для інтелігенції.
Проте під потужним впливом публіцистики М. Драгоманова Іван переусвідомив себе, так як і його товариші-студенти (М. Павлик, В. Левицький, І. Белей та інші). У 1876р. перейшов на народовські позиції, кардинально протилежні від попередніх. Народовці відстоювали ідею того, що українці – окрема нація, яка має об’єднати всі свої землі у єдиній державі; мати свою мову і культуру. Досвід першого арешту сприяв переходу Франка у соціалістичні позиції. У той час в Європі бурхливо продукувала нові потужні ідеології, нові захопливі лозунги, правильні заклики, в тому числі і марксизм. Франко теж знайомився з ним, пробував критично застосовувати його ідеї до галицьких обставин. Наприклад, визріла думка, що на наших землях провідну роль у соціальному руcі має відігравати не промисловий пролетаріат, який був відносно нечисленний, малоорганізований, а селянство.
Також треба зазначити і Франкові погляди на світовий порядок. Політично рівноправні народи з демократичними формами правління, заснованими на принципі, що громада є первинною самоврядною територіальною одиницею. Вільний розвиток народів має бути без будь-якого верховенства в нації над іншими. На федеративних засадах мають будуватись відносини між народами як у межах окремих країн, так і всесвітньому масштабі.
З часом ставлення Каменяра до марксистського руху та практичної соціал-демократії стає негативним. І як наслідок – відхід від співпраці з польськими соціалістами й демократами й повний розрив з ними. Ця українська політична сила у названий час ще народжувалась на підросійській території. Як самостійна і у складі інших партій. У підавстрійській Україні склалась інакша політична ситуація, народи піднімали голос на захист національних прав. До кінця 90-х Франко стверджується в переконанні, у необхідності політичної самостійності України.
У жовтні 1890р. разом з однодумцями (М. Павликом, В. Будзиновським, С. Даниловичем та ін.) Франко заснував Русько-українську радикальну партію, (за Європейським зразком) був головою та одним з ідеологів. Головна мета першої української політичної партії – поєднання, відстоювання соціальних інтересів українських селян Галичини із захистом національних прав. Перша програма вимагала від влади “правдивого автономізму” для всіх народностей, в тому числі для українського народу: забезпечення якнайкращого культурного і національного розвитку. Партія мала послів до Віденського парламенту та Галицького Сейму: Іван Франко теж був кандидатом, але не був обраний. Вершиною ідейно-філософських поглядів Каменяра і політичним заповітом стала поема “Мойсей” (1905р.). У ній автор не стільки описує біблійного героя, а малює майбутнє свого народу, говорить про співвідношення народних мас та їх лідера, його прагнення до незалежності свого народу.
Виокремити і зазначити варто одну з філософських ідей Франка: найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а “правдивий живий чоловік”, бо він носій духу “вічного революціонера”, на почуттях і розумінні благородності матерії людської душі, любові і відчутті справедливості, громадянської самопожертви, віри у щасливу майбутність.
Багатогранність нашого  Франка, нашого Каменяра, нашого Генія навіть не можна уявити. Можна, і треба знати – він жив для України.
І нам заповів: “Пора для України жить!”
А ми? Думаю, що більшість українців все-таки живе для України.
Я – оптиміст.

МАКАРА Галина Миколаївна
Завідувач бібліотеки-філії с. Церківна Долинської ЦБС
Домашня адреса:
с. Церківна Долинського району Івано-Франківської області

Поезія

До Франкового свята
Село... Село! Природа літня,
На свято всі сюди ідуть,
Велично дзвони дзвонять в церкві,
Пісні у небо радісно пливуть.
Мов чути голос віщого Пророка,
Хоча уже пройшло немало літ,
(Сто шістдесят минає цього року),
Як вічний Каменяр прийшов у світ.
Малим вслухавсь у материнську пісню,
Що відкривала дивний світ йому,
А серце винесло із батьківської кузні
Іскрини незгасимого вогню.
Йому стелила стежка руту-м'яту,
А серце кликало в те бойківське село,
До Лолина, де перше є кохання
В душі незгасною зорею розцвіло.
Оте кохання білокрилим птахом
Торкнуло в серці трепетну струну.
«Люблю...», – шептав натхненно, палко,
Та разом бути не судилося йому...
Життя титана обірвалась нить
Та заповідь його звучить безсмертно:
«Лиш боротись – значить жить...
Vivere memento!»