вівторок, 7 березня 2017 р.

Три історії весни

Весна – це квіти, Весна – це сонце, Весна – це натхнення. Тож, нехай Вона надихає завжди! А в подарунок ми приготували для вас прозову добірку.

Бартків Світлана
Я розповім тобі історію
Привіт! Давно хотіла навідатись до тебе. Бачила твоїх батьків. Вони впізнали мене. Та на жаль, нам не вдалося поговорити, тому, що ми були занадто далеко один від одного. Я кивнула їм головою в знак привітання, на що вони відповіли мені посмішкою.
Я вже три дні намагалася не думати про те, що навколо дратівливо – пекучий сніг, незважаючи на те, що зараз березень. Ні, я люблю сніг, але тільки взимку… Так от, я вже три дні намагаюсь не думати про цей дратівливо – пекучий сніг. Закриваюсь в кімнаті, звалююсь втомлено на ліжко, заплющую очі і поринаю в сон… Ні, я не бачу  кольорових картинок! Їх зазвичай багато. Я найчастіше бачу порожнечу – пусту, німу… Борюся з нею і на її місці (завдяки моїй уяві) з’являється райський куточок, де багато сонячного тепла. Бачу метелика. Підбігаю до нього хочу торкнутися, простягаю до нього руку і … рай зник разом з метеликом, знову порожнеча…
Прокидаюсь. Моя кімната, якась дивна, така, як була декількарічної давності, а за вікном сніг…
Ти знаєш, коли ти прийдеш, я  розповім тобі іншу , якусь веселу історію, якої ще немає, на жаль… Та ти не хвилюйся, я знову намагатимусь не думати про цей сірий, дратівливо – пекучий сніг…

Борис Оксана
Квіти для мене
Ти не даруєш мені квітів. Кажеш, що це непотрібно, намарне витрачені гроші. Я мовчу. Скільки можна пояснювати: я люблю квіти! Чи ти, може, мені не віриш?
Приходиш усміхнений. Інколи приходиш з вином і цукерками, але ніколи з квітами...
Сьогодні не прийшов взагалі. Я сиділа у твоїй своїй найулюбленішій сукні, з бездоганним макіяжем, і чекала. Тебе не було, ти не пошматував як завжди тишу У моїй кімнаті дзвінком, не заповнив її своїм шепотом, ти просто не з'явився.
Через дві години забула про тебе. Взагалі забула. Так буває коли довго когось чекаєш. От так і сталося. Я забула твоє ім'я, забула глибину твоїх очей ( а вони хоч були глибокі?), не пам'ятаю твій голос. Лише десь глибоко в пам'яті залишився опік від твоїх рук – таких... забутих мною і моїм тілом.
Я не плачу, намагаюся згадати твої риси обличчя і не можу. Порожнеча. Невже ти займав так багато місця? Треба викинути з-під подушки залишені тобою сни, - не можна зберігати мертві сни забутих людей.
А ти взагалі був? Навіть не знаю... Ось літає по квартирі залишок твого подиху. Чи то не твій? ...але, напевно, ти все-таки був. Адже у мене на вікні немає квітів. То ти ніколи не дарував мені їх, а інші любили дарувати.
Озивається деренчливо телефон. Може, ти? А як впізнаю, якщо вже забула? Повідомляють, що хтось загинув в автокатастрофі. Що за маячня? Кажу, що помилилися номером і кладу слухавку.
І тут пригадую. Твоє ім'я... його ж тільки що назвали по телефоні...
Беру в руки твій найулюбленіший сон. Ти ніколи не показував його мені. Соромився? Тепер можна. Дивлюся. У цьому сні тільки я і ти. І ти любиш мене. Ніколи не казав, що любиш, а любив. Нарешті я згадала все (може навіть більше) про тебе.
Твої рідні «плачуть.» Я - ні. Я просто знову відкрила тебе в собі. Пам'ятаю кожен твій подих, кожне завмирання твого серця, кожен дотик до свідомості. Хтось скаже, що пізно. Я скажу "вчасно" (для того, щоб не забути).
Я зробила те, що ти б хотів: я не принесла квітів. Невже ніхто в тебе на похороні не знає, що ти не любив квітів?
Інша реальність. Інші люди. Інші стосунки. Я його не люблю. Він дарує мені квіти, а я викидаю їх у смітник. Хіба я винна, що не можу бути сама? Я ж не забула тебе знову.

Назарія Веснянко
Казка вчорашнього дня
Не літаючий птах, тобто півень, розгойдує моє ліжко , на якому якусь годинку – дві, звернувшись калачиком, лежу, втративши авторитет у дрімоти, яка ховає від мене сон під подушку, де ночує мій блокнот, в якій час – від часу записую болісні спомини.
Півень, вмостившись на гілці старої яблуні виспівує одні і тіж арії, бо ним захоплюються його подруги кури, які не знають таких вічних істин, як Любов, Кохання і Вірність…У них свій світ і один на всіх цей хвалькуватий, а точніше, розпещений ними ж кавалер…
Неохоче прокидаюся, з під – теплої ковдри вислизає одна і друга нога, без зусиль знаходжу тапочки і виходжу на балкон , посварити на півня, що а ж заходиться від своєї унікальності і неповторності, думаючи, що він великий артист, та в його талант не вірять навіть і половина курей, та вони про це ніколи не говорять, лестять йому, боячись втратити у нього симпатію.
Виходжу на балкон потягуючись, як кіт, що сидить під моїм балконом і дивлячись на клоуна півня вбачаю у ньому і мені соромно того, що займає найпочесніше крісло в державі…Не дозволяючи собі розважати над цією думкою хоча б хвилину, бо пообіцяла сама собі, не «купатися» у болоті політики і не плисти в одному човні (думками) із високопоставленими захисниками власної кишені…
Вода змиває брудні думки і розкриває очі на новий день…
Припадаю вустами до розп’яття, шепочу молитву, заплющивши очі, покірно схилившись перед Батьком Вселеної, віддаю Йому належну хвалу.
На ліжко лягають мої різнобарвні платтячка, нарешті визначаюся з тим, яке сьогодні уляжеться на моєму незалежному тілі. Розчісую обрізані, перепалені фарбами коси, підводжу очі чорним олівцем, злегка змащую їх синіми тінями, в тон плаття і забарвлюю в чорніший колір вії, витягуючи їх щіточкою, для них же призначеною. Мій макіяж триває всього п’ять хвилин, бо інакше почну спочатку, ще не дуже вивчивши це мистецтво…
Вибігаю, за шість хвилин до автобуса, забувши, що взута не в кросівки, а в туфлі на високих підборах. На переході чемно зупиняються автомобілі, а водії, висловлюють своє захоплення мною, як дівчиною, дозволяю їм помилуватися собою, іду повільно, випрямивши спину, посміхаюся, нехай закохуються у мою посмішку, це не так вже й погано…
Автобус, мчить швидко, не так, як взимку, по-черепашому, не зважаючи на своє народження ще в комуністичному СРСР…Сиджу близько водія, з обох сторін біля мене представники протилежної статі, вже правда третьої молодості, та вік не заважає їм торкатися мене поглядами. Добре кажуть, що око, думка і серце не старіє…Не дуже приємно, та намагаюся про це не думати, не зважати. Навпроти сидять два молоді юнаки, які окрім оковитої, давно вже нічого не бачать… Мені їх шкода, навіть, з – під сонячних окулярів, не соромилася вислизнути прозора сльозинка, що застигла на нижній губі. Романтики не перевелися… «Дівчино, - чую прокурений голос ще молодого, але безсоромного чоловіка, а ви знаєте, для чого створені ваші пишні губки?»
«Для помади і усмішки», - кажу різко. «О, ви мене дивуєте, невже ви не знаєте всіх функцій, які виконують ці ніжні органи, я б вам розповів і допоміг пізнати цю істину, ви б не пожаліли, ніхто не жалівся…– «Дякую, шановний, але даруйте Господь створив Адама і Єву людьми, а не тваринами, як півня і курей, отож, призначення моїх губ і мене зокрема, стосується виключно мене і мого обранця, красно дякую, та не потребую уроків, даруйте, не свого ще Адама. Дякувати Богу, це моя зупинка і я виходжу, відчуваючи на собі кілька десятків очей, не хочу чути що вони говорять про мій язик…»
О, я згадала, що хочу в ліс…Бажання реалізується. Ідемо із мамою по ягоди(афени). Дещо засмучує берізонька, що труною лягла на дорогу, це все бешкетник вітер, це він позбавив її життя… магнітом притягують кущі чорних ягодів, на яких гріють свої крихітні тільця мініатюрні ящірки. Зупиняюся, щоб помилуватися їхнім бешкетуванням, на кшталт наших людських забавок…
А далі знайомлюся з новим сімейством змій, певно що в них весілля, бо захмелілі своїм щастям, не шиплять на мене, а витанцьовують свої не зрозумілі для мене аборигенівські танці…
Дощик на пару з вітром намагаються відірвати мене від не простого заняття, та їм це не дуже вдається, безсильні навіть комарі, що проти моєї волі роблять із мене донора, не питаючись чи моя кров згодиться для вливання…
І нарешті поле… квіти… сіно…і подушка…

пʼятниця, 24 лютого 2017 р.

Душа співає…




Однією із найактивніших учасниць літературної студії «Слово» є Мирослава Підборецька, випускниця Волинського державного університету імені Лесі Українки. Довший час вона працювала в Долинській загальноосвітній школі №7. Щира, позитивна, закохана у поезію – таку ми її знаємо, любимо і цінуємо. А сьогодні ще й вітаємо із ювілеєм. Пропонуємо вашій увазі вірші ювілярки.






Весна

Весна мінлива й довгождана
Тихенько стука у вікно:
Прийшла врочисто і неждано,
Немов кохання хміль-вино...
Здалеку музика лунає, –
Чарівна музика Весни:
«Кап-кап, кап-кап», –
Душа співає:
«Любов’ю серце огорни…»
Ці звуки несміливі й щедрі,
Немов дитячі кроки перші,
Вплітають в музики віночок
Чарівний ангельський дзвіночок,
І лине солов’їний голосочок.
Веселі нотки свіжості й буяння
Нас полонили із самого рання,
Й Дивом влилися у ріку,
Таку могутню і стрімку
Весняну музику, –
Божественну Красу легку!


Надія

В природі править неземна краса,
І Божа милість зігріває
Все кришталеве, що сіяє,
Бо сонце ген на весну повертає.
Я вимолю у Бога це тепло,
Щоб кригу серця розтопити Твого,
І душу обігріть від всього злого,
Що так ненависно завдало болю.
Попрошу хвильку щастя і спокою
Для Тебе, мужній незнайомцю,
Бо знаю: виніс з поля бою
Такий тягар, що й не піднімеш враз…
Тож серцю, зболеному в муках,
Дорогу, Спасе, покажи,
І поможи, благаю, поможи,
Іскру яскраву запали,
І шлях до Миру освяти!


Спішім до Гошева…

Спішім до Гошева,
До Матінки Святої
В надії йдемо і в журбі,
Серця й сердечка щиро молять,
Вуста ж благають: «Поможи!»…
… На нашу землю, Богом не забуту,
Ввірвалася страшна біда,
Прощення й миру просять люди, –
Їм б’ють на сполох небеса.
Хоча б ще день прожити й не почути
Про втрачене людське життя.
І ні на мить не можем призабути,
Що це війна, і ворог лютий наступа.
Почуй же, Отче, нас здалека,
І поміч дай, щоби не гинув ясен цвіт,
Та ж скільки нам страждань ще треба,
Щоб жодне серце не ділилося навпіл?
До єдності ідем душею й тілом,
Бо маєм розірвати зло й тяжби, –
Нам пильно дивляться услід Герої,
Які безстрашно, в муках, хрест несли.
Спішім до Гошева…


Листи, листи, немов ті рученята…

Листи, листи, немов ті рученята,
Що так теплом і хочуть обійняти
Тих, хто далеко вдень і уночі
Під кулями ходять, бережуть спокій.
… Там сіро, темно, холодно зовсім,
Та барви на малюнку не такі, –
Тут сяє злато в голубій блакиті,
Земля ж щедротами й веселкою налита.
Схилилось в забутті мале дівча,
Й сльозу в душі якнайсильніш трима, –
Бо хоче бути сильною, як ті,
Що стали смерті на путі…
Бо там на Сході вогнянім
Солдат без страху захища наш дім
Говорить він: « Дівча, крізь далину
Словами вдячності тебе не омину.
Ми нездоланними в бою стаємо,
Коли листи ці бережемо!»

вівторок, 14 лютого 2017 р.

«Ти – у кожному подиху неба»

На світі сім  мільярдів людей і сім мільярдів історій про кохання. Ними дихає небо. Завдяки ним дихає небо. Доки живе кохання – доти небо над нами.
Творча спільнота «Слова» щиро вітає всіх із прекрасним  святом – Днем закоханих! А найкращим подарунком  нехай стане  поетичний діалог активних учасників нашої літературної студії – випускника Долинського природничо-математичного ліцею Володимира Луцького і учениці Вигодської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Аміни Бойко.
Скоро весна, а отже – час любити!
Кохання вам взаємного, щирості й тепла. 

Володимир Луцький
*** 
Цей дух, ці теплі літні ночі...
Лети душа, кричи у далину степів.
Прийдіть у снах, ви, загадкові карі очі,
Нехай ви будете за тисячу морів.

Лети, кричи, душа, свобідна і прекрасна,
Нехай почують всі: мій сум згорів дотла,
Тепер я знов живий, весна уже незгасна,
О, літня нічко, музо ти моя!

Нехай оці рядки були сліпі й сентиментальні,
Нехай осудять критики за жанр.
Думки мої прості, а істини банальні –
"Кохай, живи,твори і знов кохай!"

***
Холодна осінь, мертве листя ...
Блукаюча душа у пошуках спокою.
В агонії і маренні весною,
Думки на перехресті розійшлися.

Холодне сонце. Промінь сліпить очі ...
 Й шматує дерево останнім листопадом.
В пориві стану я весняним водоспадом.
І про любов до осені я збрешу серед ночі ... 

Аміна Бойко
***
Вона сиділа на даху і топилася в темряві.
Ніч така суцільна й м'яка була.
Вона сиділа на даху своєї майстерні,
А здавалося, – ніби на даху неба.
Вона сиділа тихо, та раптом крик боляче вдарив у вухо.
Спантеличена зірвалася на ноги. Тінь?!
Так, не здалося. Він тут.
Це не сон.
Він двічі постукав у двері, так як колись.
Тихо засміявся, вона розплакалася і мовчить.
Знала, що це неможливо.
То вона просто втомилась, можливо...
Переконати себе хотіла.
Щоб не сумніватися відчинила двері боязливо.
Це, напевне, примарилось.
Він стоїть на порозі,
Він стоїть такий спокійний, як ніколи досі.
Його очі такі ж сірі і глибокі,
Його уста такі ж яскраво
бордові.
Він усміхається і мовчить,
А чи можуть примари сміятись?
"Я боюся...", – шепоче крізь сльози.
Її ранок не був новим.
Він був розбитим, понівеченим.
Та думки залишилися ті ж.
Вона знала, що це не нічне жахіття.
Вона пішла у кімнату, розчахнула двері,
відкрила навстіж вікна.
Залишилася порожнеча.
Хотіла вивітрити страшні навіювання.
Відчувала його десь поруч, тут.
Підійшла до мольберта, нажахано відсахнулась, заплакала.
Там був портрет молодої, закоханої її.
Там був ЇЇ портрет.
Невже він приходив?
Він дійсно тут був.
Тепер повірила...
Чекала щовечора на даху.
Він приходив, вони мовчали, вони кричали, вони втікали від заборон.
Одного вечора, влітку, в липні. Він не прийшов.
Вона чекала занадто довго.
Крик пронизував ніч недовго,
Вона летіла у вічність крізь застороги.
Вона падала швидко і ще швидше злітала.
Вона стулила мовчки повіки,
І очей вже не відкривала.
Навіки.
Вони знову разом, уже не тут.
Вони знову разом там, де багато веселок.
Це, звісно, сумно, але, мабуть,
По-іншому бути й не може тут.
Вони щасливі, дві тіні в липні.
Назавжди такі, назавжди закохані.

***
Ти у кожному подиху неба,
Ти у мені, ти течеш по венах.
Слова пронизують і спалюють думки дотла.
Я йду і спотикаюсь.
Я кожен день з тобою подумки прощаюсь,
Та прокидаюся і поруч тільки ти.
Твій дух – це я.
Ти – це вічність моя.

Усе забути легко, однак...
Я завжди пам'ятатиму твій п'янкий аромат.
Для мене словами з твоїх уст – бездонна істина.
Для мене ти – як для пташки небо.
Для мене ти – як для зіроньки ніч.
Для мене ти – для берега море.
Для мене ти – саме той ідеальний єдиний герой.

Та мій світ в одну мить зміниться.
Я стала байдужа, як ти.
Я стала така ж необачна.
Я стала така ж палка.
Я знову висока, як вежа,
Така кам'яна і міцна.

Я обіцяла любити,
А ти клявся довіку берегти.
Я вмію кохати так щиро,
А ти говорити красиво.
Ти обіймаєш так міцно
І ніби щезає весь світ.

Та мене німий страх обпікає,
Переслідує вдень та вночі.
Я боюся одного лиш, справді.
Я найбільше за все боюсь
Загубитись в думках про тебе
І забути тепло твоїх рук.