пʼятниця, 7 квітня 2017 р.

«Я торкаюсь неба…»

Наприкінці 2016 року двері літературної студії «Слово» Долинської ЦРБ відчинила талановита учениця 9 класу Вигодської загальноосвітньої школи Аміна Бойко. Ця дівчина не просто любить вірші, знає і декламує їх у Вигодському клубі читців поезії, де посідає призові місця. Вона і сама пише оригінальні, як для її віку поезії, де відчувається задум, де виробляється своєрідний стиль, де є цікаві образи і висвітлені нові теми. Аміна є також однією із активних учасниць клубу розмовної англійської мови, що діє при Долинській центральній районній бібліотеці. Надзвичайно скромна, сумлінна дівчинка, її вірші оприлюднені на тематичній сторінці «Срібне коло», яку студія друкує в газеті «Добра справа».
Сьогодні маємо втішну новину – Аміну почули і оцінили на всеукраїнському рівні. Згідно з рішенням журі Всеукраїнського конкурсу «Ми – діти твої, Україно!» імені кримського українського поета Данила Кононенка, який оголосила газета «Кримська світлиця», Аміна Бойко – одна із переможців у номінації «Поезія». Високу оцінку отримали вірші, які на електронну адресу газети «Кримська світлиця» надіслала з легкої руки редактор літературної студії, письменниця Галина Максимів. Церемонія нагородження відбудеться 17 квітня ц. р. у м. Києві в Театрі на Подолі. Детальніше про подію згодом на сайті нашої бібліотеки.

***
Вона сиділа на даху і топилася в темряві.

Ніч така суцільна й м'яка була.

Вона сиділа на даху своєї майстерні,

А здавалося, – ніби на даху неба.

Вона сиділа тихо, та раптом крик боляче вдарив у вухо.

Спантеличена зірвалася на ноги. Тінь?!

Так, не здалося. Він тут.

Це не сон.

Він двічі постукав у двері, так як колись.

Тихо засміявся, вона розплакалася і мовчить.

Знала, що це неможливо.

То вона просто втомилась, можливо...

Переконати себе хотіла.

Щоб не сумніватися відчинила двері боязливо.

Це, напевне, примарилось.

Він стоїть на порозі,

Він стоїть такий спокійний, як ніколи досі.

Його очі такі ж сірі і глибокі,

Його уста такі ж яскраво

бордові.

Він усміхається і мовчить,

А чи можуть примари сміятись?

"Я боюся...", – шепоче крізь сльози.

Її ранок не був новим.

Він був розбитим, понівеченим.

Та думки залишилися ті ж.

Вона знала, що це не нічне жахіття.

Вона пішла у кімнату, розчахнула двері,

відкрила навстіж вікна.

Залишилася порожнеча.

Хотіла вивітрити страшні навіювання.

Відчувала його десь поруч, тут.

Підійшла до мольберта, нажахано відсахнулась, заплакала.

Там був портрет молодої, закоханої її.

Там був ЇЇ портрет.

Невже він приходив?

Він дійсно тут був.

Тепер повірила...

Чекала щовечора на даху.

Він приходив, вони мовчали, вони кричали, вони втікали від заборон.

Одного вечора, влітку, в липні. Він не прийшов.

Вона чекала занадто довго.

Крик пронизував ніч недовго,

Вона летіла у вічність крізь застороги.

Вона падала швидко і ще швидше злітала.

Вона стулила мовчки повіки,

І очей вже не відкривала.

Навіки.

Вони знову разом, уже не тут.

Вони знову разом там, де багато веселок.

Це, звісно, сумно, але, мабуть,

По-іншому бути й не може тут.

Вони щасливі, дві тіні в липні.

Назавжди такі, назавжди закохані.

 ***
Її сльози для нього отрута,
Її слова для нього вбивчий еліксир.
Її мовчанка, як достиглі вишні.
В її очах завмерли птахи вогнедишні.

Вона говорить солодко і тихо,
Коли ж мовчить навколо все однаково жахливо.
Він мріє жити у її думках,
Вона ж не помічає його серця у своїх руках.

Для всіх така хороша і жадана.
Вона для нього лиш 
просто кохана.
Вона для нього лиш серця шматок.
Вона його лишень вічна проблема і кисню останній ковток.

Він поруч завжди, для неї це норма.
Вона ж так далеко, незважаючи на кілометри.
Він її власна запасна платформа.
У неї стосунки не мають манери, 
Це все лишень продумані капризи і маневри.

Нам варто зрозуміти прості речі,
Вони звичайно, рідко бувають доречні,
Та справді наш світ - дивна штука.
Тут зрадників люблять і щиро шанують.

***
Я торкаюсь неба, 
Воно блакитне й вологе.
Я торкаюся сонця
Його проміння таке розлоге.
Я гуляю берегом моря, 
Я бачу, як засинає барвисто-блакитна зоря. 
Тихо навколо
Сліпуча тиша огортає і присипає, 
Занадто чутно голосів, 
хитрий шепіт лунає. 
Я чую кожен подих водяної безкрайньої мари.
Я відчуваю, як вітер крадькома пробігає повз фари. 
Навколо моторошно тихо 
Та надто голосно водночас. 
Перейти межу – завдання, а не примус. 
Минаємо стару пристань і маяк, я і мій друг Хаос.
Хочеться втікати, та немає куди.
Хочеться говорити, та немає кому.
Прагнучи злетіти, падаю.
Палаючи мрією, зраджую.
Йдучи через системні закони, ми вмираємо.
Ми програємо всесвітній злобі,
Ми боїмось обернутись назад і побачити власні кроки
На сухому німому піску.
Отак і живемо бездумно у бездоганному світі.
Живемо задурно і мирно, пробачаючи все безупинно.
Отак і помре наша свідомість, 
Коли зацвітуть первоцвіти.
А зараз ходімо вже швидше, незабаром світанок на Криті...
Ми йдемо берегом глибокої води,
Нам страшно, але це не так важливо.
Страх зобов'язує боятись,
Він лише сміється у тиші глузливо.
Я сахаюсь його гидливо, 
"Та до чого тут це", – ніч питає глумливо
Я усього боюся, я вже з'їхала з глузду.
День підходить дрімливо, обіймає дбайливо.
Ніч киває манливо, я іду дріботливо, 
Ще попереду вечір,
Він такий іще кадр.
Підкрадається квапливо, 
Втікає метушливо.
Та кому це важливо.
Всі живуть по годинах.
На роботу, додому.
Щось купити поїсти.
Вже пора відпочити.
Я придбав три путівки.
Їдем з друзями завтра.
Нарешті далі від асфальтівки.
Море тихо моргає, монотонно киває.
Щось таке я вже бачив.
Це вже снилось мені.

понеділок, 3 квітня 2017 р.

Човни на скреслій річці

Воскресають напередодні раннього квітня спогади у поетичних рядках студійців. І слово має значно більше, глибоководніше значення, аніж досі. Кожен з авторів нашої творчої добірки мовить про різне та, водночас, про єдине: не мовчати, не зупинятись, не розчаровуватись дощем, якого не було, або човном, який собі самотньо поплив по скреслій гладіні річки. Бо твій обов’язково чекатиме десь в затінку тихої заплави.

Аміна Бойко
Я боюся
Я боюся жити з вами, люди.
Ви лицемірно користаєте життя.
Ви не зважаєте на істину болючу.
Хоча й цей вірш
не ваше каяття.

Я, мабуть, часом надто сильно сподівалася,
І вашою палючою брехнею,
Я боляче, бувало, обпікалась,
Та кожен раз все ж поверталася назад.

Бо в цьому світі  
 є насильство і є краса.
Тут є й розлуки трохи, та це не важливо.
Бо тут нема життя таким ентузіастам,
 що щиро вірять у честь і справедливість.

Я боюся жити з вами, люди.
Ви може теж колись чогось боялись,
Але для вас безумство стало чимось більшим,
Звичайні ж і щоденні сни – зостались.

Ти поруч
Ти поруч часто, майже кожен день,
Ти дуже близько й водночас далеко.
Ти
ніби сон мій, ніби моя вічність.
Ти – полум'яна мрія, що на лезі у ножа.

Ти обіймаєш, ти її цілуєш.
Ти сиплеш їй до ніг свої слова, думки.
Вони для неї, милий,
Порожні атрибути гри в любов.
Твої уста лиш мріють чути її подих,
Ну а вона, буває, поцілує десь при зустрічі.
А ти це згадуєш
, всміхаючись так солодко,
А я...чекаю хоча б погляду твого,
Чекаю, щоб ти просто глянув в очі…
Не треба слів, обіцянок, зізнань.
Я хочу знати, що тобі потрібна,
Що просто поруч бути можу я.

Тарас Зварич
Залишатись людиною
Мені ще старий мій казав:
Головне залишатись людиною.
В цьому світі, де свій не впізнає свого.
Життя мов ріка з течією мінливою,
Постарайся не згубити у ній себе самого.

Будь обережним – казав.
Роблячи кожен наступний вибір
Тримай в спокої тверезі думки.
Так само, як слова складаються з літер
У всього є свої причини і наслідки.
Тому пильнуй за думками кожної миті.
Так, як старанний пастух пильнує своїх овець.
Бо вовки ніколи не бувають ситі
І завжди знають, як зрізати навпростець.

Бережи свій дім – говорив.
Іншого не могло в тебе бути, тому й нема.
Ти ж бо його невід’ємна частина.
Й пам’ятай, якою б страшною не була чума,
Рано чи пізно знайдеться вакцина.
Придивись. Цей світ доволі простий.
Нічого складного, якщо розібратись.
Й коли ти подумаєш що я був правий.
Прикинь заодно, наскільки я міг помилятись.
05.02.2017

Зібрати
Зібрати все до купи і знов розбити на друзки.
Хоча би щось ми вмієм, хоча би в чомусь ми майстри.
Тому прошу тебе: на цей раз не впусти.

Прошу, подихом зігрій мої долоні,
Промерзлі наскрізь правду у душі хоронять.
Сховай, нехай не пишуть і не дзвонять.

Сховай так надійно, як можеш тільки ти,
Закрий на сім замків, спали усі мости.
Тільки прошу тебе: навчи.

Навчи мене як жити далі, жити з цим,
Коли союзник мій єдиний
їдкий дим.
І той тікає
, звиваючись мов серпантин.

Коли весь час одна й та сама пора року.
Калатає дощами десь у грудях збоку
,
Не даючи зробити далі й кроку.

Скажи, де знайти вихід у куті глухому.
Веди мене, допомагай мені немов сліпому.
Залиш на потім свою хронічну втому.

Й тоді вже я навчу тебе
, як дихати на повні груди,
Дістану ліки від твоєї невиліковної застуди.
Допоможу, черговий раз зібрати все до купи.
31.01.2017

Ірина Марчук
Бачив би очі мої
Бачив би очі мої,
Коли дивлюся на тебе.
Вони горять, як вогні,
як зорі далеко у небі.
І погляд твій спонукає
серце битись частіше.
Моментів кращих немає,
бо цей одиніз найліпших.
Коли розмовляю з тобою,
часто говорю дурниці,
і думка лише втішає,
що з тобою я на одинці.
Так хочеться твоїх обіймів,
Стукіт серденька почути,
і твою любов до мене
Усією душею відчути.

Ірина Седельнікова
Антитеза любові
На твоїх устах гарячий лід,
А мої полонив крижаний вогонь.
Гучна тиша в голові,
А на вулиці надто шумно.
Стоїмо під сухим дощем,
Спогади спадають на голову.
Ми зробили крок вперед
Один до одного, до минулого.
І твоя правда, і брехня
Заколихала мою депресивно веселу душу
Охопила її теплотою й добром
Світлою пітьмою огорнула мене…

Тетяна Курус
Серцем кобзаря живе
Тарас – це символ
Нашої держави
Тарас над чорним світом сходив, мов зоря,
Мов терну кущ, горів, й не міг згоріти.
Своїй державі Він поміг прозріти,
Й зумів майданівців вогнем своїм зігріти.
Тож молодь України серцем Кобзаря живе
Пророк у слові, а не з мармуру й граніту
Немовби облітає всю орбіту
Й щоразу сходить в люди, землю будить розмаїту
І переможно йде по світу!

Софія Стасевич
Навчитись прощати
Людям треба навчитись прощати,
Бо навіщо образу тримати?
Ти тримаєш її в собі,
Тому серце в журбі.
Чи потрібно усі ці сварки?
Після них треба латати шпарки,
Замість яких спогади були колись,
Та от – дощами гніву полились…
До рік, де ніхто не чекає тебе,
Й не знайдуть вже ніколи себе
Всі ті спогади, що були у вас
Розлетілись. Пройшов їхній час…
Та сліз не варто більше лити,
Бо тут можна лиш себе винити.
Ти довіряєш людям, а вони
Ідуть від тебе, як  від берега човни.

вівторок, 7 березня 2017 р.

Три історії весни

Весна – це квіти, Весна – це сонце, Весна – це натхнення. Тож, нехай Вона надихає завжди! А в подарунок ми приготували для вас прозову добірку.

Бартків Світлана
Я розповім тобі історію
Привіт! Давно хотіла навідатись до тебе. Бачила твоїх батьків. Вони впізнали мене. Та на жаль, нам не вдалося поговорити, тому, що ми були занадто далеко один від одного. Я кивнула їм головою в знак привітання, на що вони відповіли мені посмішкою.
Я вже три дні намагалася не думати про те, що навколо дратівливо – пекучий сніг, незважаючи на те, що зараз березень. Ні, я люблю сніг, але тільки взимку… Так от, я вже три дні намагаюсь не думати про цей дратівливо – пекучий сніг. Закриваюсь в кімнаті, звалююсь втомлено на ліжко, заплющую очі і поринаю в сон… Ні, я не бачу  кольорових картинок! Їх зазвичай багато. Я найчастіше бачу порожнечу – пусту, німу… Борюся з нею і на її місці (завдяки моїй уяві) з’являється райський куточок, де багато сонячного тепла. Бачу метелика. Підбігаю до нього хочу торкнутися, простягаю до нього руку і … рай зник разом з метеликом, знову порожнеча…
Прокидаюсь. Моя кімната, якась дивна, така, як була декількарічної давності, а за вікном сніг…
Ти знаєш, коли ти прийдеш, я  розповім тобі іншу , якусь веселу історію, якої ще немає, на жаль… Та ти не хвилюйся, я знову намагатимусь не думати про цей сірий, дратівливо – пекучий сніг…

Борис Оксана
Квіти для мене
Ти не даруєш мені квітів. Кажеш, що це непотрібно, намарне витрачені гроші. Я мовчу. Скільки можна пояснювати: я люблю квіти! Чи ти, може, мені не віриш?
Приходиш усміхнений. Інколи приходиш з вином і цукерками, але ніколи з квітами...
Сьогодні не прийшов взагалі. Я сиділа у твоїй своїй найулюбленішій сукні, з бездоганним макіяжем, і чекала. Тебе не було, ти не пошматував як завжди тишу У моїй кімнаті дзвінком, не заповнив її своїм шепотом, ти просто не з'явився.
Через дві години забула про тебе. Взагалі забула. Так буває коли довго когось чекаєш. От так і сталося. Я забула твоє ім'я, забула глибину твоїх очей ( а вони хоч були глибокі?), не пам'ятаю твій голос. Лише десь глибоко в пам'яті залишився опік від твоїх рук – таких... забутих мною і моїм тілом.
Я не плачу, намагаюся згадати твої риси обличчя і не можу. Порожнеча. Невже ти займав так багато місця? Треба викинути з-під подушки залишені тобою сни, - не можна зберігати мертві сни забутих людей.
А ти взагалі був? Навіть не знаю... Ось літає по квартирі залишок твого подиху. Чи то не твій? ...але, напевно, ти все-таки був. Адже у мене на вікні немає квітів. То ти ніколи не дарував мені їх, а інші любили дарувати.
Озивається деренчливо телефон. Може, ти? А як впізнаю, якщо вже забула? Повідомляють, що хтось загинув в автокатастрофі. Що за маячня? Кажу, що помилилися номером і кладу слухавку.
І тут пригадую. Твоє ім'я... його ж тільки що назвали по телефоні...
Беру в руки твій найулюбленіший сон. Ти ніколи не показував його мені. Соромився? Тепер можна. Дивлюся. У цьому сні тільки я і ти. І ти любиш мене. Ніколи не казав, що любиш, а любив. Нарешті я згадала все (може навіть більше) про тебе.
Твої рідні «плачуть.» Я - ні. Я просто знову відкрила тебе в собі. Пам'ятаю кожен твій подих, кожне завмирання твого серця, кожен дотик до свідомості. Хтось скаже, що пізно. Я скажу "вчасно" (для того, щоб не забути).
Я зробила те, що ти б хотів: я не принесла квітів. Невже ніхто в тебе на похороні не знає, що ти не любив квітів?
Інша реальність. Інші люди. Інші стосунки. Я його не люблю. Він дарує мені квіти, а я викидаю їх у смітник. Хіба я винна, що не можу бути сама? Я ж не забула тебе знову.

Назарія Веснянко
Казка вчорашнього дня
Не літаючий птах, тобто півень, розгойдує моє ліжко , на якому якусь годинку – дві, звернувшись калачиком, лежу, втративши авторитет у дрімоти, яка ховає від мене сон під подушку, де ночує мій блокнот, в якій час – від часу записую болісні спомини.
Півень, вмостившись на гілці старої яблуні виспівує одні і тіж арії, бо ним захоплюються його подруги кури, які не знають таких вічних істин, як Любов, Кохання і Вірність…У них свій світ і один на всіх цей хвалькуватий, а точніше, розпещений ними ж кавалер…
Неохоче прокидаюся, з під – теплої ковдри вислизає одна і друга нога, без зусиль знаходжу тапочки і виходжу на балкон , посварити на півня, що а ж заходиться від своєї унікальності і неповторності, думаючи, що він великий артист, та в його талант не вірять навіть і половина курей, та вони про це ніколи не говорять, лестять йому, боячись втратити у нього симпатію.
Виходжу на балкон потягуючись, як кіт, що сидить під моїм балконом і дивлячись на клоуна півня вбачаю у ньому і мені соромно того, що займає найпочесніше крісло в державі…Не дозволяючи собі розважати над цією думкою хоча б хвилину, бо пообіцяла сама собі, не «купатися» у болоті політики і не плисти в одному човні (думками) із високопоставленими захисниками власної кишені…
Вода змиває брудні думки і розкриває очі на новий день…
Припадаю вустами до розп’яття, шепочу молитву, заплющивши очі, покірно схилившись перед Батьком Вселеної, віддаю Йому належну хвалу.
На ліжко лягають мої різнобарвні платтячка, нарешті визначаюся з тим, яке сьогодні уляжеться на моєму незалежному тілі. Розчісую обрізані, перепалені фарбами коси, підводжу очі чорним олівцем, злегка змащую їх синіми тінями, в тон плаття і забарвлюю в чорніший колір вії, витягуючи їх щіточкою, для них же призначеною. Мій макіяж триває всього п’ять хвилин, бо інакше почну спочатку, ще не дуже вивчивши це мистецтво…
Вибігаю, за шість хвилин до автобуса, забувши, що взута не в кросівки, а в туфлі на високих підборах. На переході чемно зупиняються автомобілі, а водії, висловлюють своє захоплення мною, як дівчиною, дозволяю їм помилуватися собою, іду повільно, випрямивши спину, посміхаюся, нехай закохуються у мою посмішку, це не так вже й погано…
Автобус, мчить швидко, не так, як взимку, по-черепашому, не зважаючи на своє народження ще в комуністичному СРСР…Сиджу близько водія, з обох сторін біля мене представники протилежної статі, вже правда третьої молодості, та вік не заважає їм торкатися мене поглядами. Добре кажуть, що око, думка і серце не старіє…Не дуже приємно, та намагаюся про це не думати, не зважати. Навпроти сидять два молоді юнаки, які окрім оковитої, давно вже нічого не бачать… Мені їх шкода, навіть, з – під сонячних окулярів, не соромилася вислизнути прозора сльозинка, що застигла на нижній губі. Романтики не перевелися… «Дівчино, - чую прокурений голос ще молодого, але безсоромного чоловіка, а ви знаєте, для чого створені ваші пишні губки?»
«Для помади і усмішки», - кажу різко. «О, ви мене дивуєте, невже ви не знаєте всіх функцій, які виконують ці ніжні органи, я б вам розповів і допоміг пізнати цю істину, ви б не пожаліли, ніхто не жалівся…– «Дякую, шановний, але даруйте Господь створив Адама і Єву людьми, а не тваринами, як півня і курей, отож, призначення моїх губ і мене зокрема, стосується виключно мене і мого обранця, красно дякую, та не потребую уроків, даруйте, не свого ще Адама. Дякувати Богу, це моя зупинка і я виходжу, відчуваючи на собі кілька десятків очей, не хочу чути що вони говорять про мій язик…»
О, я згадала, що хочу в ліс…Бажання реалізується. Ідемо із мамою по ягоди(афени). Дещо засмучує берізонька, що труною лягла на дорогу, це все бешкетник вітер, це він позбавив її життя… магнітом притягують кущі чорних ягодів, на яких гріють свої крихітні тільця мініатюрні ящірки. Зупиняюся, щоб помилуватися їхнім бешкетуванням, на кшталт наших людських забавок…
А далі знайомлюся з новим сімейством змій, певно що в них весілля, бо захмелілі своїм щастям, не шиплять на мене, а витанцьовують свої не зрозумілі для мене аборигенівські танці…
Дощик на пару з вітром намагаються відірвати мене від не простого заняття, та їм це не дуже вдається, безсильні навіть комарі, що проти моєї волі роблять із мене донора, не питаючись чи моя кров згодиться для вливання…
І нарешті поле… квіти… сіно…і подушка…