пʼятниця, 13 січня 2017 р.

вівторок, 20 грудня 2016 р.

Знайомтесь, Романа Філіпова!

Поезія – це стан душі, пісня, яка лине із самого серця. Кожен вірш – це сповідь, якийсь незабутній епізод з життя, неповторний барвистий опис життєво-важливих цінностей, переживань, почуттів, емоцій. З кожним рядком асоціюються свої рими, свої думки, свій настрій, свої слова…
Філіпова Романа – особистість, яка змогла відкрити й розвинути в собі іскру творчості, котра запалює натхненною енергетикою всіх довкола. Саме про таку молоду обдаровану учасницю літературної студії «Слово», яка долає шлях крізь терни до творчого вдосконалення, буде йти мова.
Позитивна, весела, романтична та творча особистість. Романа навчається в 9-му класі Вигодської ЗОШ І-ІІІ ст. У школі її знають як людину, до якої можна звернутись за допомогою в організаційних справах. А ще вона віце-президент в Долинській районній школі лідерів».
Кожна людина має улюблену справу, щось, чим вона справді цікавиться, що допомагає їй проявити себе. Дехто колекціонує марки, інші – монети, деякі люди виявляють цікавість до колекціонування стародавніх артефактів, тобто скільки людей, стільки й захоплень. Хобі приносить людині море позитивних емоцій, саме тому так важливо його мати. Навіщо відмовлятися від «зайвого» позитиву? Тому і в нашої студійки також воно є. Романа декламує вірші.
Мабуть, складання поезії порівнянне з польотом птаха. Навчитися цьому неможливо, а ось навчитися розуміти поезію під силу кожному. Адже, поезія залишається в нас навіть тоді, коли закінчуються всі слова…
«Почала писати, – каже Романа, – давно, але через те, що навчальна програма тепер важка, я, зазвичай, не маю часу, і пишу в ту мить, коли до мене приходить моя муза, нехай це буде навіть на уроці».
Поети в усі часи користувалися успіхом. У римованих рядках є якесь чаклунство, настільки сильне, що з його допомогою можна завоювати симпатію або навіть запалити в чиємусь серці любов. Але народжуються з таким даром не всі.
Тому від щирого серця хочемо побажати творчих успіхів, натхнення і солодких літературних перемог. Читай і декламуй, пиши і присвячуй!
Нехай слово, рима і мелодія летять ніжними птахами із твого серця, торкаються душі, роблять світ кращим. Поезія – це вічне і прекрасне. Будь вірною їй.
А від нашої літстудійки ось такі слова: «Всі ми, творчі люди, не закопуймо свої таланти!»
Нехай зима принесе нам багато приємних спогадів, щасливих днів.
Пропонуємо вашій увазі добірку її віршів!

«Мій перший віршик на інтимну тему» 
Невже, все закінчилося на такій солодкій ноті?
Я думаю, все тільки цвіте.
Твою сором’язливість і твій дотик,
Я буду згадувати кожен день.

Кожен спогад лишає свій слід в голові,
Мої руки холодні, як лід, та живі.
Твій погляд пронизує до кісток, завжди.
В мене купа про тебе думок, як води.

Від ночі до ночі живу, чомусь.
Не побачу тебе наяву, здаюсь.
Перетнулися б наші криві, та ні.
Як шкода, що ти в голові, моїй.

*** 
– Чому ти не спілкуєшся з людьми?
– Як будуть люди – буду спілкуватись.
– Вони не люди? А хто ж тоді є ми?
– А ми… це просто… ми – творіння нації.
Творець створив людину, а ми ж навпаки,
Закопали людські якості в глибини,
Ми не люди, ми всього лиш пішаки
Всього цього світу і цієї днини.
Я обґрунтую свою думку тим, що очі закриваємо на все ми.
Цілуєм ноги величі "святій",
А потім самі ж шпортаємось об неї.
На світі зараз час важкий.
– А хто ж його створив? Не тільки ж я з тобою?
– Встрягаємо по горло в цей брудний,
Безжальний біль, але без поля бою.

*** 
Цілуй її губи тоді, як дивиться вона на тебе.
Цілуй її губи тоді, як зорепад укриє небо.
Кохай її усмішку так, мов це ваша остання зустріч.
Хай б’ються ваші серця в такт і тягнуться обом на зустріч.
Адже, коли кохаєш – світ інакший.
Люди в ньому щирі, а очі – справжні.
Дощові дні здаються ясніші,
А вітер зігріває душу в літній тиші.
Весняні квіти заворожують усе,
А вона з чашкою кави пише своє есе.
Чекає тебе так, мов ти її життя,
Кохай її, хлопче, кохай без забуття.
Кажи їй багато романтичних і приємних фраз.
Кохай її так, мов це останній раз.

*** 
Я знайшла себе у ньому,
Він цілком моє відображення.
Коли роздирає головний біль і пронизує втома,
Він цілує у зону ураження.

Напевно, ніхто його не побачить,
Адже він сидить днями у моїй голові.
Коли говорю про нього, люди плачуть.
Він ідеал, в якого руки криві.

Він знає як це бути безпорадним,
Давно відчув на собі весь цей біль.
Та серце в нього є таким ароматним,
Що злітаються на нього бджоли звідусіль.

Мені не важливо, які у нього руки.
Краще, щоб серце не було «криве».
Удвох ми будемо речовинами однієї сполуки,
А світ навколо нас весь оживе.

*** 
Взяла перо у руки і почала писати,
Про те, що не можна словами сказати.
В тиші безжурній хтось підкравсь до столу,
Скинув всі книги, подививсь навколо.

Рукою своєю легко змахнув,
Тишу розвіяв, вітер гукнув.
Все навкруги заблистілося світлом,
Сонячні зайчики скакали по стінах.

Зникла стіна і з’явилося коло,
Незнайомця не було, пусто було навколо.
Чиясь рука потяглася до мене,
Схопив і потяг у коло вогненне.

Все в тому колі було дивовижне,
Пташки співали, цвіли яблуні й вишні.
Та ось ми дістались до іншого світу,
Все в ньому було чітко по алфавіту.

Я з незнайомцем потрапила в коло,
Пливли ми по ньому, мов у ріці.
Криком співала я своє соло,
Летіли із нами малі кажанці.

Мешканці ті святкували свято,
І діти й дорослі зустріли мене радо.
Кожен чимось мене пригощав
І подаруночки мені залишав.

Всі подарунки були неймовірні,
Вони були в формі серця, зазвичай різноколірні.
В них було написано побажання,
Щоб у мене завжди було взаємне кохання.

Та мені час повертатись додому,
Не розкажу я про цю подорож нікому.
Нехай це залишиться в таємниці,
А хто це прочитає – тому це й здійсниться.

неділя, 27 листопада 2016 р.

…СВІЧКА ПАМ`ЯТІ БРИНИТЬ СЛЬОЗАМИ

      1933-й рік… Рік, коли чорні крила голодомору обійняли багаті чорноземи України, змусивши одних    помирати   страшною   голодною   смертю,
інших — з потьмареним розумом — піддатись жорстоким канібальським звичаям. Рік, коли країна родючих чорноземів та прадавнього хліборобського народу знемагала від  голоду.
         Українською катастрофою ХХ століття є голодомор 1932–1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів.
         Тому так важливо зберігати, оберігати власну пам’ять від втручань у неї, від підмін, так важливо безстрашно дивитися у дзеркало власної історії.
         Українські поети і прозаїки стали першими літописцями Голодомору, намагаючись осмислити катастрофу у слові – ще від часів, коли над правдою про Голодомор тяжів “культ мовчання”. З плином часу з’являлися нові твори, нове осмислення фактів і наслідків штучного голоду; ці твори зароджувалися і в Україні, і поза нею.
         Національна пам'ять формує національну свідомість. Без національної пам’яті немає майбутнього нації. Задля збереження та вшанування пам’яті невинно убієнних українських селян, бібліотекар  бібліотеки-філії села Максимівка, Ольга Литвин присвятила «голодному лихоліттю» вірші, які змушують прожити все, що в них є, протягнути крізь себе струну тонкої, гострої емоції.
         Представляємо вашій увазі добірку її віршів.

               ***
Чуже дитя тулилося до мене,
Зводило очі наче небо голубе.
Чому, навіщо і в якій потребі,
Чого просило серденько мале?

Чого йому в житті не  вистачало,
Коли батьки живі, і то важне.
Та свою ручку щиро подавало -  
Її   тепло поранило  мене.

Бо жар долоньки почуття збудило
Всепоглинаюче, велике і просте…
Його в житті батьки не долюбили,
Й помандрувало серденько мале.

             ***
Чудовий  смак бабусиного хліба,
Рум'яний,  тільки – но з печі.
Не різали, завжди чекали діда,
Чому то так, не знали ми малі.
                             А ми сміялись і не розуміли...
                             «Такого хліба не пече ніхто…»,–
                             Старі собі тихенько гомоніли.
                             А як замовкли, згадував хто-що.
Життєві радощі зостались в таємниці –-
У погляді сумнім, бабусиних очах.
Скоринка хліба, що лежала на полиці,
Страх голоду в нескошених житах.

                 ***
Ти тільки із життя мене не відпускай,
Подбай про мене серед грому й тиші.
Не долюбила…я не встигла, пам’ятай…
Та вітер в шелесті тобі усе опише.

Він принесе тобі в далекий край -
Пісні душі, то всі мої зітхання.
Ти тільки із життя мене не відпускай.
Бо за вікном весна ще дуже рання.

В долоні моє серце назавжди  візьми,
Як папороті цвіт з купальським оберегом.
Ти тільки із життя мене не відпусти,
Бо світ холодний між землею й небом.

               ***
Хто кривду раз хоч пережив,
Мене напевно  зрозуміє.
І скаже: «Хто ж це натворив ?..
Прости їм, Господи!», - душею не змаліє.

О! Як вона пекла, палила груди.
І крім Всевишнього. ніхто не знав.
Бо в тім «вінці», який тобі оділи люди-
Ти вже за мене, Господи, страждав.

Не віддавайте кривди ви нікому-
Сторицею помножиться сама.
Ввірветься вітром ще до заспаного дому,
І збудить совість кривдника вона!

21.11.2016р.

              ***
Я фальш читаю в друзів по лиці,
Бо посмішка не намалює правди.
Не сподівайтесь змити у Йордан-ріці,
Те що приклеїлось, немов фізичні вади.

Я сподівалася, що в глибині душі,
Живе у вас любов і приязнь Божа.
Та рівень ницості напевно на межі,
Що й сподіватися на це уже не гоже.

Та вірю я ще в силу правди і добра,
Бо з лона матері мене того навчили.
То Божа іскорка, то вища висота,
Що до землі ще людство не прибили.