середа, 14 листопада 2018 р.

Барвисті спогади про осінь

Життя природи починається з ранньої весни, розквітає і повниться красою серед гарячого літа, дарує нам щедрі плоди з рук багатої барвистої осені.
Ми закохуємось у прекрасне, бо кожна пора року милує наш зір, бентежить серце і не дозволяє нам залишатися байдужими. Краса окрилює душу, нашіптуючи їй слова, які лягають рядочками на аркуш паперу, утворивши вірш – переспів побаченої і відчутої містерії дива.
Осінь не лише багата на смаколики, вона ще різнобарвна золотава фея ніжності і захвату. Отож, споглядаючи її, мимоволі присвячуємо їй свої оди. А шибеник-вітер підхоплює їх і, наче розмальоване осінню листя, розносить по цілому світу, щоб подарувати серцям, які ще не закохані в осінь.
Запрошуємо до читання віршів учасників осіннього марафону.

Людмила ПЕРЕВІЗНИК
               *   *   *
Написаним стало несказане все.
Осінь зливи рясні й дні холодні несе –
Розмиті дощами, розхристані вітром,
Лише сірий колір зоставсь на палітрі.
Додай, мила осене, фарб різних, звуків,
Зігрій теплим променем душі і руки,
Сплітай візерунками бабине літо.
Всміхнись! Зупинись! Припини сльози лити.
І ми порадіємо разом з тобою –
Яскравою, щедрою і золотою.

               *   *   *
І знов всі дороги й стежки ведуть прямо в осінь.
І ждуть парасолі в кутку свого виходу в світ,
А ми з павутиння доріг вибираємось досі,
І падають яблука вслід з обважнілих віт.
Наповнимо кошик цим червонобоким щастям,
Відкусимо – й літо із губ потече соковитим струмком.
Його не вернути тепер, та й ніколи не вдасться,
Згадаєм хіба, як укриє зима молоком
Дороги і пагорби, мрії, думки, сподівання
І ріки молочні, й кисільні усі береги.
І зиму, як осінь, приймемо без смутку й вагання, –
Рахунки оплачено. Сплачено долі борги.

Мар’яна ВАГІЛЬ
Осінь… пожовклого терпіння
1.
Гнітюче з приглушеним тоном мовчання,
Невблаганний сумний погляд з-під лоба.
Проронили шепотом губ несміле звучання,
Несумісних разом (жалість, любов і злоба).

Тепло примостилось, мов метелик в долоні,
Та холод не дозволяв бажанням розкритись.
Виблискували, як перла роси, сльози солоні,
Як хмари вітер розганяв, не давав пролитись.

Прихильність ставала, як проста сіра звичка,
Відсторонювалось з повагою вічне терпіння.
Залишившись наодинці… надія «невеличка»
Осінь… опадаючого листя і взаєморозуміння.

2.
Ця осінь… Серця німіють, мов паралізовані,
Страх… не в сутінках, а в світанку ранньому.
Ще вчора сходом любувались очі зачаровані,
А сьогодні з сльозами, наче дню останньому.

Троянда боїться несподіваних лютих морозів,
Мороз не любить весняного приходу квітучого.
Багаття лякається води, потріскуючи в тривозі,
А вода висихає від палючого сонця  жагучого.

Птахи розлетілись, квіти зів’яли, та не навічно!
Чому просто не посміхнутися людям зустрічним?!
Всіх опановує неспокій, до ниточки, як злива,
Забули на мить одне – нами керує Вища Сила.

Таня БРІЦЬКА
Осінній танець
Завіяв вітер ніжно-ніжно,
І листя закрутилося у танці:
Дубове,
Кленове,
І, ніби у парі,
Кружляє нестримно
В осінньому вальсі.
Десь там червоне,
А тут тільки жовте,
Переплелися, як  пісні слова.
Звуки ворони,
Що каркне й замовкне,
Перебивають усі ці дива.
Вальдтейфель, Штраус,
Чайковський, Шопен
Тихо звучали у шурхоті листя…
Мелодії  Осені, щастя, краси
В танці прекрасному
переплелися…

Осінь
Осінні яблуні,такі самотні.
Поскидали свої листочки,
Розсипаючи по травичці,
Що від холоду змерзла зовсім, 
По болоті і по водичці,
Що дзюркоче в холодну осінь…
Берегами, біля ріки
Чути, як журавлі курличуть
Не роки так, а вже віки,
Вони чують холод і кличуть.
Зашуміли сильні вітри,
І осінь кличе зиму до себе.
Вона близько вже, за дверми,
Одягає шубу на небо…

Чарівниця-осінь
Осінь розкидала своє листя
І затьмарила дні – дощами,
І за гори далекі, імлисті,
Захід сонця не видно ночами.
Мою душу листопад чарує.
Заворожує, манить фарбами,
Тиха осінь повсюди вирує,
Розсипаючи чари листками.

Назарія ВЕСНЯНКО
               *   *   *
Душа моя у осінь закохалася,
Захоплено їй дивиться у очі.
Вона ж на голос вітру відізвалася,        
Який танцює з нею до півночі.

Біжу собі стежиною багряною,
Стрункі дерева трохи оголилися
Тепер я буду осені слухняною,
Щоб люті павуки не розізлилися.

Спішу присісти тихо десь в садочку,
Осіннім милуватись краєвидом.
Душа сховалась в райському куточку,
Який чарує неповторним видом.

І вже не хочеться спішити жити,
А щедро цим насолодитись днем.
На росах й павутинках ворожити,
Тримати ніжне щастя хризантем.

Люба ТИМЧІЙ
Юна осінь
Запросило літо осінь в гості,
Килими зелені постелило.
Тільки ця красуня модна – осінь
В гості трохи – трохи запізнилась.

Бо вдягалась у багряні шати,
Малювала губи, як в калини,
Встигнула намисто нанизати
Із рясної спілої шипшини.

Зичила серпанок у світанків,
Чоботи – із кленових листочків.
Золотом розшила вишиванку –  
Вся в жоржинах вквітчана сорочка.

Ну, а плахта – як осіннє чудо!
В коси айстри й чорнобривці заплітала…
«В літа – найгарніша гостя буду!» –
Мріяла, коли так прибиралась.

Та поки вона отак вдягалась –
Літо в вирій знову полетіло.
Юна осінь в нас тепер зосталась,
Щоб її краса усіх нас гріла.

Пізня осінь
Осінь грала на струнах дощів,
Сумом так огортаючи душу.
Заставляла вдягати плащі
Й чобітьми розгрібати калюжі.

А в думках – тільки ласка й тепло,
В ще не скинутім жовтім уборі.
Літо бабине сонцем цвіло
В хризантемовім буйному морі.

Осінь променем сонця легким
Обнімала, як матінка, гріла.
І сльоза, на засохлім листку
Вже осінню журбу тихо змила.

Ще не в’януть квітки хризантем,
Ще шипшину птахи не склювали.
Не сховались за сірим дощем,
Вкриті в сивий туман, перевали.

До закінчення осені час
Наближається. День вже короткий.
Плаче осінь дощем повсякчас,
Бо не хоче стрічати порошу.

Ще хоч трохи віддам вам тепла,
Ще засяю я сонцем осіннім…
Кольоровий жупан роздягла
Й плащ вдягнула, колючий, як іній.

«Залишися!» – я осінь прошу –
Листя ще з всіх дерев не опало,
Й твої струни, ясні від дощу
Ще морози в футляр не сховали.

Оксана СПОДАР
               *   *   *
Вже це місто промокло до нитки…
                                                     І я разом з ним.
Ми закохані в Осінь. –
                             Вона ж нас про це не просила…
Про байдужість її
                             розкажу  лиш алеям сумним –
Їм колись, наче квіти,
                             я вірші свої приносила…
І вони цілували ті квіти
                             устами зеленими…
Усміхався до мене
                             мій Лицар із княжим ім’ям…
Мов барвисті метелики,
                             рими літали над кленами,
І літала душа
                      легкокрилим дзвінким солов’ям…

А сьогодні дощі
                       в кожній краплі несуть нам печаль
І холодними пальцями
                       спогади жовті зривають.
Осінь замість натхнення
                       принесла безбарвну вуаль,
І бездомні вітри
                       їй заплакану пісню співають.
І нічого хорошого
                       наче й не передбачається,
Бо зчорнілі алеї
                       такі ж безпорадні, як я.
Та із гілки кленовий листочок
                       мені усміхається!
А на ньому написане Осінню
                                            Княже ім’я.

               *   *   *
Печаль осіння тихо бродить садом,
і спогади пожовклі шурхотять,
милується вечірнім зорепадом –
то мрії згаслі їй до ніг летять…
Печаль осіння виходу не бачить –
куди не глянеш – кривда і обман.
Дощі, як люди – так невтішно плачуть!..
А поміж ними час, немов туман –
такий густий
                        і вогкий,
                                       і холодний…
Здається, став на місці і не йде…
І вітер-бомж обірваний, голодний
ніяк собі притулку не знайде…
Печаль осіння в вікна заглядає –
в очах у неї стільки доброти!..
В долонях теплих наші сни гойдає
і просить Бога
                      нам допомогти.

понеділок, 29 жовтня 2018 р.

Мелодія душі

Дуже приємно відкривати для себе нову особистість, для якої Книга з раннього дитинства була найважливішою в житті. Адже мама працювала бібліотекарем, а батько вчителем. Цією прекрасною Людиною є пані Люба Тимчій, яка не просто любить художнє слово з дитинства, а творить його у своїй душі і серці все життя. І хоча свою долю не пов’язала з літературою, бо закінчила Вінницький технікум електронних приладів та й працювала в ощадному банку, віриться, що її книга ще знайде своє місце серед книжок, які так хочеться прочитати. Адже Поезія для пані Люби – це спосіб показати іншим світ крізь призму її душі.

Карпати
Ми їхали у гори крізь туман,
Який ковдрами покривав всі звори.
Здавалось – не туман, а океан…
А ми все вище: в гори, в рідні гори.

Ще промінь сонця Лису не торкнувсь,
Ще спів птахів досвітній не чувати.
Тут був колись та знову повернувсь,
Щоб з гір краси і пахощів набратись.

Щоб десь чорниці назбирать відро
Та і малини запахи вдихнути.
А цьогоріч, насправді, повезло,
Бо тут грибів!!! Їх точно не забути.

Карпати щедрі. Гостя пригостять,
Напоять всіх джерельною водою.
Але нащадки всім нам не простять
Той гріх, що коїм в горах ми з тобою.

Красу – сокирою. Ялицю – під пилу.
Вже спорожніли прикарпатські гори.
Бо скрізь – пеньки лиш. Де там взять красу?
Кругом – обриви і змілілі звори.

А ешелонами все відправляють ліс:
Струнку ялинку, що стрічала вітер,
І ту смереку, що дивилась вниз,
Коли туман все огортав на світі.

З них «за бугром» піддони десь зіб’ють,
Поріжуть на друзки красу карпатську.
Й онуки наші в гори не підуть
І не побачать цю чарівну казку.

Мелодія дощу
Мелодія дощу… Ти зупинись, послухай,
Як такт стукочуть краплі до землі.
А вітер флейтою наспівує навкруг нам
Нові мелодії – веселі і сумні.

Дощ барабанить: швидше, швидше, швидше…
Води бурління мчить струмками вниз.
А вітер в відповідь гуде і грізно свище:
Куди спішиш? Вже трохи зупинись!

Дощ вибиває ритми без упину…
Старий вітрисько стих і враз заснув…
Й з’явилось сонце майже за хвилину,
Щоб промокнуть мелодію дощу.

Дощ
Коли це літо усміхнеться накінець?
Небесні очі сльози ллють щоднини.
Роботу має сам святий Творець –
Гріхи змиває з кожної людини.

Той бруд байдужості, жорстокості і зла,
Що поїдає всіх нас без розбору,
Щоб показать: людина для добра,
Щоб мирним світ зробить для всіх навколо.

Чому солдати мокнуть під дощем?
Чому поранених рахуєм ми щоднини?
Стискає материнське серце щем,
З мольбою просить миру для людини.

А ми, байдужі, мокнем й мовчимо,
Не робим крок, щоб хоч себе змінити…
А дощ ще буде литись за вікном,
Щоб назавжди байдужість нашу змити.

Дощ зупинився… Може вже насправді
Святий Творець гріхи й образи змив?
І заживемо чесно ми й по правді,
І відвернем Вкраїну від війни.

Смереки плачуть
Смереки плачуть… Терпко пахнуть сльози
Й по стовбурі течуть річками вниз…
Їх так росло багато край дороги…
Лишилось дві… Людино, зупинись!

Той скрегіт пил, що у кору впивався,
Гримів в вухах, глушив пташиний спів.
Із лісу – голий берег лиш зостався,
А тут колись з сім’єю ти сидів.

Збирав грибочки, смакував малину,
Ловив мелодію, як ліс старий шумів…
Синочок твій тривоживсь щохвилини:
«Татусю, тут нема страшних вовків?»

…Нема вовків, страшніших за людину –
Жорстоку, жадібну, що тут рубає все…
Задумаймось всі разом на хвилину:
Невже онукам пустку принесем?

Береза
Раптовий сніг звалив березу білу,
Вона зі скрипом різко впала долі…
І рвана рана так її боліла…
Зелене листя – ніби краплі крові.

Загородила всю дорогу людям,
Розбила ненароком два віконця.
Всі дивувались: як без неї будем?
Вона нас захищала всіх від сонця.

Березі боляче – лишився лиш пеньочок,
І людям жаль – була така велика…
Вона росла б іще не один рочок…
Та сніг… Так сталось… На дорозі листя…

середа, 19 вересня 2018 р.

Власний вибір

Уважний до всього сущого, толерантний Степан Матіїшин після закінчення Долинського природничо-математичного ліцею вступив на лікувальну справу Ужгородського національного медичного університету, де навчається вже третій рік. З перших слів діалогу з ним розумієш, що перед тобою цікава особистість, яка прагне вивчити не лише фізичні проблеми, а й духовні. Можливо, розповіді співрозмовників і стали поштовхом для написання захопливих новел про життя, які дуже легко читаються. Безперечно, залишається осад на серці від того, що всі герої його історій мали складні долі і дивились в очі смерті. Віриться, що, коли Степан буде вже спеціалістом, він не допускатиме смертей, бо, проникнувши в душі людей, розумітиме їх, а будучи совісним, не зможе завдати їм болю.
Запрошуємо до читання творів молодого новеліста.

Вибір
Катерина живе у великому просторому будинку зі своїми батьками. Їй 10 років. Ходить до школи. Переїхали в будинок недавно. Його продавали за низькою ціною, тому батьки нашої героїні купили його. Звісно, проблем у житлі було немало: поганий водопровід; стіни, проїджені термітами; двір, зарослий чагарниками. Проте, вони впорядкували його, облаштували прекрасне сімейне гніздо: простора кухня із сірими стінами, що ніби робили її ще більшою; вітальня, в якій могло вміститися більше 15 людей; кімната для гостей, облаштована в стилі: білий верх, чорний низ. Далі спальня батьків, де є велике ліжко. Сюди прибігає Катруся, якщо боїться, щоб спати з мамою і татом. Кімната нашої четвертокласниці з прекрасними зоряними стінами і стелею, які вночі світяться. Є тут ванна і туалет.
Катерина завжди встає о 7:30, миється, одягається, снідає і біжить до шкільного автобуса, зупинка якого прямісінько біля будинку. Так щоранку. Але не сьогодні. Сьогодні особливий день – День народження. Тому до школи її відвезе тато, на сніданок вона з’їсть пудинг, який приготувала мама. Тільки вона знає секрет його приготування. Катерині вже 11. І ось вона в школі. Як прийнято, батько віддав гостинці класному керівникові і поспішив на роботу. Після 3 уроку всі діти піснею привітали Катрусю з Днем народження і ласували горіховий торт та інші солодощі. Після уроків іменинниця здивувалася: тато мав її забрати, але його не було. «Ну нічого, він, напевно, вже вдома і просто забув», – подумала Катруся. Приїхавши шкільним автобусом додому, вона здивувалася: з їхнього будинку виходив чоловік, який на вигляд мав близько тридцяти років. Вона привіталась, як вчили батьки. Незнайомець посміхнувся і пішов. Коли вона відчинила двері, то побачила жахливу картину: тато лежав на сходах, які вели на другий поверх. На шиї запеклась кров, її багато: і на сходах, і на поручнях. Спочатку Катруся не зрозуміла, що сталося. Підбігла до батька, почала рятувати його. Взяла за плече, просила щось їй відповісти, але відповіді так і не дочекалася. Далі вона пройшла до кухні, де лежала мама скривавлена. Поруч був торт. Вона вибігла на вулицю і покликала на допомогу. Перехожі відразу підійшли до неї: біла сукня, в синій горошок, стала майже повністю червоною. Закривавлені руки і жахливий дитячий плач – ось що побачили люди.
     Минуло 11 років з того дня. Катруся пережила цю сімейну трагедію. До 18 років вона виховувалась у дитячому будинку. Потім вступила до престижного ВНЗ на філологічний факультет. Здавалося, життя налагоджується. Того чоловіка, що виходив з будинку і вчинив цей жахливий злочин, так і не знайшли. Катруся небагато має друзів, зате вірних. У неї є люблячий хлопець. Він запропонував їй познайомитися із своїми батьками. Спочатку вони зустрілися з його мамою – прекрасною жінкою і хорошою матір’ю. Дівчина та мати порозумілися. Андрій (так звати хлопця) умовив Катрусю поїхати додому до батьків і там трохи відсвяткувати у сімейному колі її День народження. Яке ж було її здивування, коли побачила величезний торт з двома також немалими свічками у вигляді числа 22. Та найбільше її здивував не торт, а людина, яка його несла. Це був батько Андрія. Його погляд, його усмішка. Це обличчя. Так, це був той чоловік, що виходив з їхнього будинку 11 років тому. Помилки бути не могло. Батько Андрія її не впізнав. Увесь вечір всі мило спілкувалися. Катерина приховувала ненависть за маскою ввічливості як могла, і дійсно, ніхто нічого не помітив. Під вечір вона попросила відвезти її додому. Хлопець вже випив, його батько запропонував свої послуги. Ніхто не заперечував. Вони під’їхали до будинку і Катруся попросила допомогти їй відчинити двері, адже відчиняти їх було важко. Коли батько відчинив, то відчув, що щось важке його вдарило по голові, і він знепритомнів. Отямившись, він упізнав кухню, де колись вчинив жахливе вбивство. Катруся дивилася йому в очі. Чоловік все зрозумів. Засміявся і сказав: «Хто би міг подумати, що через стільки років покарання мене не мине». Вона не могла зрозуміти, чому він так вчинив. Він дивився на неї очима, в яких була лише пустка, байдужість, ніби до того, що відбувається, йому байдуже. Вона хотіла його вбити. Але тут хтось прошепотів: «Не ставай такою, як він. Ти маєш жити як хороша людина, а не як вбивця. Пам’ятай: поки ти живеш, ми з тобою». Катруся викликала поліцію, залишила записку і пішла. Знайшов її Андрій на могилі батьків. Дівчина спала. В дитинстві вона завжди спала біля них, коли їй було моторошно й страшно.