Політ над буденністю

Цю загадкову, тендітну дівчину завжди побачиш елегантною. Вона іде, наче хвилями по власному шляху, а коли бува на її морі здіймається шторм, вона так мило загляне тому вітрові, який його влаштував у очі, що він не просто затихає, сп’янілий від її глибинного погляду, а покидає свої невдалі витівки і ще довго перебирає пасма її волосся.
Оксана Борис народилася 26 квітня 1989 року у нашому місті Долина.
У 2006 році закінчила Долинський природничо-математичний ліцей. Зараз навчається у Прикарпатському Національному університеті імені Василя Стефаника в Інституті філології.

МАЙЖЕ ПОЛІТ
Сірість просочується крізь замкові шпарини. Наповнює легені сивим димом, який чимось нагадує сигаретний, але якийсь солодший і густіший. Задихаюся.
Хлипає небо за вікном. Пробігає повз світанок, потім ще один. Сонце, прикрите патлатими хмарами, нагадує смішну декорацію для дитячого театру.
Стук в двері. Не відчиню. Не хочу бачити нікого, лише тіні, що пересуваються по стінах. Привиди моєї самотності п'ють тепло мого тіла. Я не можу відігнати їх від себе. Мовчу, бо боюся, що не вимовлю жодного слова. Краще незнання, ніж усвідомлення власної нікчемності.
От стою на останній сходинці. Але все ще боюсь розпростерти руки. Хочу полетіти. Нехай вниз, нехай!.. Але хоч на мить стати вільною. Вітер шарпає відчинене вікно. Усміхаюся. Тепер нема вибору. Ще в дитинстві вчили не відступатись від задуманого. Тільки от щось всередині завмерло, не пускає зробити останній крок.
- Навіщо жити?
- Я не живу. Я не хочу.
- Тоді вперед. Швидше. Нема чого вагатися. Вмирай.
- Я не вмру. Я летітиму.
- Називай, як хочеш. Тебе не буде.
- Це добре. Мене й зараз нема.
Хтось взяв за руку. «Невже нарешті хтось згадав? Хочуть врятувати?..» Чужа рука відірвала мої пальці від віконної рами.
Я летіла. Летіла вперед. Правда, тіло лишилося на холодному асфальті. Байдуже. Тепер я не затихатиму, як свічка. Померла одним спалахом.
Стану небом, сірістю, мовчанням. Стану тим, хто колись відірве чиїсь пальці від балконної рами.

КВІТИ ДЛЯ МЕНЕ
Ти не даруєш мені квітів. Кажеш, що це не потрібно, намарне витрачені гроші. Я мовчу. Скільки можна пояснювати: я люблю квіти! Чи ти, може, мені не віриш?
Приходиш усміхнений. Інколи приходиш з вином і цукерками, але ніколи з квітами...
Сьогодні не прийшов взагалі. Я сиділа у твоїй своїй найулюбленішій сукні, з бездоганним макіяжем, і чекала. Тебе не було, ти не пошматував як завжди тишу у моїй кімнаті дзвінком, не заповнив її своїм шепотом, ти просто не з'явився.
Через дві години забула про тебе. Взагалі забула. Так буває, коли довго когось чекаєш. От так І сталося. Я забула твоє ім'я, забула глибину твоїх очей ( а вони хоч були глибокі?), не пам'ятаю твій голос. Лише десь глибоко в пам'яті залишився опік від твоїх рук - таких... забутих мною і моїм тілом.
Я не плачу, намагаюся згадати твої риси обличчя і не можу. Порожнеча. Невже ти займав так багато місця? Треба викинути з-під подушки залишені тобою сни, - не можна зберігати мертві сни забутих людей.
А ти взагалі був? Навіть не знаю... Ось літає по квартирі залишок твого подиху. Чи то не твій? ...але, напевно, ти все-таки був. Адже у мене на вікні немає квітів. То ти ніколи не дарував мені їх, інші любили дарувати.
Дзвонить телефон. Може, ти? А як впізнаю, якщо вже забула? Повідомляють, що хтось загинув в автокатастрофі. Що за маячня? Кажу, що помилилися номером і кладу слухавку.
І тут пригадую. Твоє ім'я... його ж тільки що назвали по телефону...
Беру в руки твій найулюбленіший сон. Ти ніколи не показував його мені. Соромився? Тепер можна. Дивлюся. У цьому сні тільки я і ти. І ти любиш мене. Ніколи не казав, що любиш, а любив. Нарешті я згадала все (може навіть більше) про тебе.
Твої рідні плачуть. Я — ні. Я просто знову відкрила тебе в собі. Пам'ятаю кожен твій подих, кожне завмирання твого серця, кожен дотик до свідомості. Хтось скаже, що пізно. Я скажу "вчасно" (для того, щоб не забути).
Я зробила те, що ти б хотів: я не принесла квітів. Невже ніхто в тебе на похороні не знає, що ти не любив квітів?
Інша реальність. Інші люди. Інші стосунки. Я його не люблю. Він дарує мені квіти, а я викидаю їх у смітник. Хіба я винна, що не можу бути сама? Я ж не забула тебе знову.

НАМАЛЮЙ МЕНІ ДОЩ
Тому, хто не любить задумуватися над
дрібницями, і ніколи не зрозуміє, що все
написане нижче - про нього.
У вікно наполегливо стукає вітер. Якби ти був янголом, то це цілком міг би бути ти, але ти не янгол, до того ж ти навіть не віриш у їх існування. Ти не віриш у мене? Смієшся, коли я розказую, що вмію малювати дощ. Я ображене відвертаюся. Просиш пробачення.
- За що?
- За те, ще не вірю тобі. Намалюй мені дощ, будь ласка.
- Не хочу. Можу тільки сльози.
- Я вже бачив, як ти малюєш сльози. Краще намалюй усмішку.
Я слухняно малюю. Ти щасливий, що все добре. Але чомусь не помічаєш, що намальована усмішка нещира. Може, просто не хочеш? Чи тобі байдуже?
Ображаєшся, що я надовго зникаю. Я кажу, що у мене просто зламався годинник. Ти не знаєш, що коли ламається мій годинник, час десь там. вгорі, зупиняється. Закриваєш образу в банку і кладеш на поличку у коморі. Ти любиш колекціонувати чудернацькі речі.
Інколи я думаю, що ти зовсім чужий. Дивишся якось дивно. Чи мені просто здається? Але це лише на мить. Потім знову ловлю очима твій погляд, і розумію, що це ти - такий, як і багато днів тому.
Тобі подобається, коли я поряд, бо коли зникаю ( ну чому ти не віриш, що у мене просто зламався годинник?), тобі здається, що я самотня (чи навпаки???).
Часто уявляю, як знову літаю. Але боюся спробувати, бо навіть янголи можуть розучитися літати. Відколи я з тобою, крила сховала в шафу. Навіщо показувати їх тобі, якщо ти все одно не віриш у янголів? Думаєш, що я просто дотепер вірю у казки, що я наївна і дурненька. Мені важко. Але мовчу. Питаєш, про що я думаю. Кажу, що ні про що. Бо коли відповідаю конкретно, ти кажеш, що я занадто переймаюсь дрібницями. Невже для тебе питання про життя - то дрібниці. Може пізніше у тебе не буде часу над цим задумуватись, бо ніколи не знаєш, коли помреш ? Ти кажеш, що ще встигнеш.
Сподіваюся, що коли мене немає поряд, ти думаєш про мене, і про нас, і хоч зрідка просиш мене подумки: «Намалюй мені дощ...»

****
Падає сніг на примружені очі будинку.
Торкаюся мріями синього неба...
Сьогодні мій сон утік кудись без потреби.
Понесу сльозу у очах і прийду за хвилинку.
Позичатиму в стін заворожену, ввічливу тишу.
А сніг, як пір'їни, летітиме крихтами неба.
Душа без упину буде шепотіти: «Не треба...»
І я перетворюся в тиху, послушливу мишу.
Я слухати буду, як Ніч вимальовує ранок
На моєму вікні. Це послання холодного вітру.
Замерзатиму тихо, - мене неможливо зігріти
Воскрешатиме сон лише довгий-предовгий світанок.

***
Пожовтіли листки на плаксивих і лагідних кленах.
І душа замикається в грізну фортецю.
Я готова, я вирву з душі все зелене -
Аж тоді я опинюся в справжній, реальній безпеці.
Я закрию емоції на всі можливі замки,
Я засуну всі засуви між існуванням і світом.
Нехай осінь танцює свої божевільні танки –
Я сховаю всю щирість уже до наступного літа.

Відлуння серця

Струнка. Тендітна. З неприхованою печаллю у великих ніжних очах. Її обличчя завжди світиться добротою. Мова йде про Надію Дичку, поетесу, яка проживає у нашому рідному місті. 13 червня вона відзначала ювілейний день народження. З цим чудовим святом її вітали працівники центральної районної бібліотеки, а також молоді літератори – початківці, які відвідують заняття студії «Слово». Після щирих привітань юні поети прочитали свої твори, а також послухали нові поезії пані Надії.
Поетеса є членом Національної спілки письменників України з 1997 року, лауреатом Міжнародних літературних конкурсів: «Смолоскип-95», «Гранослов–96», «Культура за мир» (Італія, Мілан) – номінація «Поезія за мир»; на краще оповідання до 40-річчя Української бібліотеки в США (Філадельфія) та Міжнародного літературного конкурсу Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (Канада) в номінації «Проза»; дипломантом конкурсу «Гранослов-98» (проза).
Авторка 9-ти книг.
Друкувалася у Всеукраїнських літературних журналах: «Перевал», «Світо-Вид», «Бористен», «Хортиця», «Дзвін», дитячому журналі «Дзвіночок», журналі «Жінка», релігійному журналі «Милосердний самарянин».
Як графік Надія Дичка ілюструє власні збірки, є учасницею Міжнародних виставок в Італії, Іспанії, США. Її екслібриси є в колекції італійського художника Маріо де Філіпса.
Надія Дичка – авторка текстів до відомих пісень, котрі виконують провідні артисти України.
Як публіцист друкується в газетах «Літературна Україна», «Слово Просвіти», «Галичина», «Світ молоді», «Молодь України», «Нова Зоря». Друкувалася в газетах «Віче» (США), «Вільна думка» (Австралія), в збірнику конкурсантів «Поезія за мир» (Італія).
Надія Дичка – лауреат обласної премії ім. Василя Стефаника в галузі літератури, премії ім. М.Утриска.
«Працюй за двох...» - життєве кредо цієї талановитої і наполегливої поетеси.
Страждання і натхнення поєднуються у творах поетеси, з важкої праці з'являється чисте джерело, яке наповнює світ, що з одного боку злий, жорстокий, хворий, а з іншого - прекрасний, розмаїтий, неповторний, і кому, як не поетові, благословляти його любов'ю:

За перетерплу спрагу щастя
перетерплю вогонь і дим.
Пересвітаю пресвятим
чуттям любові. І причастя
прийму у душу без гріха.
Очистивши себе в горінні,
вже не боюся тлінною -
над долею Його рука...

Тільки душа, поріднившись з Богом, може сказати:
«Любімося й любімо самих себе і ближніх,
Допоки серце в тілі, допоки є тепло!
Любімося й любімо, допоки у зеніті
літа між тим, що буде, і тим, що вже було».

А будучи поряд з Богом, добре розуміючи своє призначення, творить власну молитву:
«Якщо ти можеш, освяти мій шлях
Великий Боже, в днів моїх пустині...
В словах молитви - наче у вогнях,
я мушу Завтра розпізнати в нині».

З нових поезій:

Ти з тих мужів, яких чекають вічно,
З якими і на злочин, і на смерть
Ідуть не опускаючи обличчя,
Спираючись на небо, як на твердь.

Н. Стефурак

Ти з тих мужів, яких чекають вічно,
Але, мабуть, вони та й …не прийдуть (?!)
Бо інші їх цілують прагматично.
Бо інші з ними – ( не на смерть!) – ідуть.
Так, інші ділять ночі і постелі.
Із хліба крихти. Й не ростять дітей –
Останні у бабусь ростуть веселі –
Їм все одно: є тато й мама, й де?
…Ти з тих «мужів», те добре знають,
(бо що таїти істину просту?),
Що в самоті ніколи не бувають…
Чом не забув мою ти самоту?
Чому тепер, коли тобі не треба
Ні доторку мого, ні щирих слів,
Ти хочеш подивитися на Небо
Зі мною разом з грішної землі?
…О жах, коли знов самота зухвало
Катує тіло й душу спраглу рве,
Збагнути раптом: Ти – МОЄ НАЧАЛО!
Ти з тих мужів, котрим…БЕЗ МЕНЕ… ЗЛЕ!

Великдень Духу…
Український Хрест
Із Рушником, де лиш хрести одвічні.
Летять дороги.
З зусібіч.
Навхрест.
Невже ми будем далі
На Узбіччі?

З ЦИКЛУ «ПАМ'ЯТІ МАМИ»

... Сорокадення. Сорокоусти.
Спільна молитва в сяйві свічі...
Бог Твою душу в небо відпустить.
Дасть їй у вічність райські ключі.

Н. Стефурак

Сорокадення. Сорокоусти.
Спільна молитва в сяйві свічі.
Боже, востаннє дай їй Відпусти!
Дай же у Вічність райські ключі.
Сорокадення... Знову безсоння.
Сорокоусти... Страху позбав.
Злине душа у святе безкордоння,
Де горя немає, бід і держав.
То на Землі все лиш ділим гризоти,
Межі й кордони, болі й чуття...
Й те, що в нас є, не оцінимо доти,
Доки не втратимо без вороття!

Внутрішній світ - світ сповнений вірою в найвище почуття

Цю дівчину звати просто – Марією. Завжди привітна, усміхнена, щира. Микулин Марія викликає неабияке захоплення не тільки зовнішністю, а й внутрішнім світом. Прагнення бачити все навколо кращим, удосконалити світ і спонукає дівчину до творчості.
Її твори пройняті оптимізмом, святою вірою в найвище почуття – почуття любові. Читати Маріччині шедеври без трепету в душі неможливо.
Пише про свою ученицю вчитель української мови та літератури Боднар Іванна Рудольфівна. З 2008 року Микулин Марія є членом літературної студії «Слово» при Долинській центральній районній бібліотеці.

***
Переживу і потерплю ще трішки,
Таке життя, і я це вже прийняла.
І не побачу більше вже усмішки,
Яку так щиро й вірно я кохала.
Не пожалієш, боляче й без того,
Бо ангел почуттів моїх вмирає.
Та й не врятуєш... Нащо тобі того?
В храм щастя входу більше нам немає.
Залишусь я сама. Фініш побачень!
До смутку й так не треба привикати.
Одне я зрозуміла без означень:
В цьому житті нам не дано кохати...

***
Подарував мені ти мертві квіти
Я зберегла їх... А надворі сніг...
Хоч у душі моїй давно не літо,
Моя любов ще зігріває їх.
На лірі в серці грає тихо осінь,
А ти чомусь не чуєш слів моїх.
Я сильна...І сльозам я скажу:«Досить!»
Хай ти давно вже у руках чужих.
Думки сплелися у вінок...Навіщо?
І ось прощання вже прийшла пора...
Всередині у тебе вітер свище,
А замість серця вже давно кора...
Хоч боляче, та ... я все розумію
І цю любов прийняла я, як.. .дар.
Затихли почуттів вже буревії,
Та досі ще кидає в жар...
Ні. Не люблю. Хоч спогади глибокі,
Та я закрию їх у скрині часу.
Туман пливе між нами синьоокий...
І холод.. .холод...Почуття погасли...

***
А мріяти - це зовсім не шкідливо,
Це так прекрасно мріяти щомиті!
Коли ти мрієш, інше не важливо,
Й до щастя всі шляхи тобі відкриті.
У мріях заховалася веселка
Яка тебе наповнить позитивом.
І настрій твій поганий вже далеко,
Бо мріяти - це зовсім не шкідливо!
Помрій і стане легше... Ось побачиш!
Колись всі мрії вистрибнуть на волю,
Солодким медом ввійдуть в твою душу ,
3айдуть у серце ніжною весною.
Помрій...Побачиш радість у блакиті,
Зустрінеш в мріях щастя незрадливе.
Помрій і стане легше...Ось побачиш!
Бо мріяти - це зовсім не шкідливо!...

Таємничий ліс

Люблю тебе, таємничий лісе... Люблю спостерігати, як щоночі мавки кружляють поміж деревами, оберігаючи твій вічнозелений сон. Вони співають свою місячну пісню, яка лунає на весь світ, пророкуючи щастя. Люблю також і твій тихий шепіт, що споконвіків заколисує мої думки. О лісе! Твоя таємнича темінь зачаровує мене, манить у далечінь... Люблю тебе тому, що в тобі загадка, що застигла поміж листків сонячним промінням. Ось уже стільки віків стоїш ти переді мною спокійним маревом. Твої темні лабіринти, як і раніше, пахнуть росою, а ти такий же задуманий. Про що думаєш, лісе? Чи не про тих напівпрозорих химер, що сновигають тінями поміж стовбурів?
О лісе! Восени ти стаєш раєм для романтиків... Взимку пустим поглядом вдивляєшся в далечінь, шукаючи хоч краплі весни. Та коли вже прийде вона, то одягаєш ти, лісе, вінок веселкових мрій, сяєш смарагдом здалеку, при¬чаровуючи та заворожуючи все навкруги своєю чарівністю.
Який же ти прекрасний, лісе! Замиловуюсь тобою все більше й більше...

Все починається в житті з любові

Довганич Наталія – учениця 10–Б класу Долинського природничо-математичного ліцею, яка вже впродовж 5-ти років створює такі художні шедеври, які важко назвати учнівськими.

Коли читаєш твори Наталії, то занурюєшся в світ, оповитий любов’ю, красою, неповторністю, і звідти повертатися аж ніяк не хочеться. Хоч більшість з них – це крик душі, зболеного серця, проте вони настільки відкриті і відверті, що наче сам стаєш учасником всього, що відбувається.

Всі твори Наталії пройняті думкою, що любов – найвища з Божих нагород, найбільше з див, що дається людині. Так пише про свою ученицю вчитель української мови та літератури Боднар Іванна Рудольфівна.

З 2007 року Довганич Наталія є членом літературної студії «Слово» при Долинській центральній районній бібліотеці.

***
Із мого слова нитку сплів павук,
Й враз зазвучала ніжно, веселково,
Майстерно підібравши кожен звук,
Та найрідніша українська мова.

Яка ж то велич зачаїлась в ній,
Що струни серця лагідно торкає,
І ллється ручаями навесні,
І листопадом душу пригортає!

О, найвеличніша з усіх Господніх чуд,
Дозволь тобі низесенько вклонитись
І до моїх ще босоногих слів
Твоїх давно довершених напитись.

***
Любов кричала, рвалась і кричала,
Дощем на тіло падала печаль,
А я стояла, плакала й мовчала,
Мені тоді було її так жаль.

Ти руйнував усе, що так хотіло
Тебе любити, смутком крив думки,
Кидав словами… Думаєш, боліло?
…Та я терпіла, вірила - таки,

Що ти не йдеш, а зараз повернешся,
Що сумнів твій із миттю промине,
Ти не дивився в очі, ранив серце…
Чи ж це любов?.. Ти не любив мене.

Стихала ніч, а почуття вмирали,
Мені хотілось бути там, де ти,
Та я не знала, чуєш, я не знала,
Що ти віддав мене до самоти.

Любов кричала, рвалась і кричала,
Від того крику мучилась душа,
А я стояла, плакала й мовчала,
Знеможена, розбита, та жива.

***
Порожнеча душі, порожнеча думок,
Непорочність надій заплямована часом,
Недописаний, дивний, короткий рядок,
Серце квилить на біс нерозбірливим басом.

Клишоногі слова, перебите крило,
Віддзеркалення зір у соленій калюжі,
Зацілований сум втік із уст на чоло,
Де погасла свіча нездійсненних ілюзій.

***
Залишить на папері півдуші,
Куди ще пів? Ще пів куди подіти,
Коли так мучать ті слова пусті,
Які зривались з уст
Мене боліти
Вони, напевно, вічно присяглись…
В сумлінні, наче привиди літають…
Не знаю, чи простять мені колись,
Та кажуть, ті, хто люблять, все прощають.

***
Не карай себе за те, чого не було,
Досконала мить буває надто рідко,
Доля закриває шлях в минуле.
І його в тумані вже не видно.

Не сумуй! Кому потрібні сльози?
Пронеси свій хрест, як гордість свою,
Пам’ятай, Господь нам допоможе,
А без болю…як же так без болю?

Тобі…
Прошу тебе, відпусти моє серце до неба,
Білі крила душі від печалі не можуть злетіти,
Як же біль втамувати? Вгамувати любові потребу?
Життя – це страждання? Ні, я не хочу так жити!

Це минуле мене обпікає архівами щастя,
І благає любити, тебе лиш одного любити,
Де ж один ти, «єдиний» ? Співжиття де,щасливе наше?
Життя – це чекання? Ні я не хочу так жити!

Спогад вірний у думках все снує паралелі:
Що? Навіщо? Чому довелося тебе відпустити?
Я словами – сльозами вкладаю журбу на папері.
Життя – це ридання? Ні, я не буду так жити!

***
Мовчиш? Ну що ж не треба слів,
Не будем спокій краяти словесно,
Аж доки сонце знову не воскресне
І новий день благословить на світ!

А з ним любов безсяйну, як і ніч…
А смуток кригу спогадів принесе,
Розітнеться на друзки крик тілесний
Й розгубиться у сотнях протиріч.

Мовчиш? Ну що ж не треба слів,
Будем ділитись зваженим мовчанням,
Хто смів це прирівняти до кохання?
Хто до любові це віднести смів?

***
Ліцею мій, вже слів не віднайти,
Щоб всю любов до тебе в них зібрати,
Як кожен назустріч до мети
Ти обережно допоміг ступати.

Я кожен день, всміхаючись, біжу
В цей рідний дім, у вже знайомі стіни
Маленький вогник в серці бережу
Зі спогадом, як вперше приходила.

О скільки щастя ти мені приніс,
І незабутніх вражень ціла низка,
І крізь новизну мініатюр віків
Я все одно залишусь ліцеїстом.

***
Ти снишся мені, моя кароока доле,
У сутінках снів ми шукаємо вперто щастя,
А скажи, чому радість так терпко журбою коле?
Це, напевно, на краще… Розкажи мені,це все на краще?

Але доля мовчить, не випускаючи з пут мою руку,
І несе мене в даль крізь дороги, стежки і простори,
Ми усе летимо, перевищуєм швидкість звуку,
Намагаюсь втекти до реальності з цього кола…

…Враз спіткнулась об хмару, на повітрі додолу спустилась,
І вдихнувши життя, всі думки розлетілись на волю,
Я не можу в полоні, шлях сама торувати звикла,
Та ти снишся мені, моя кароока доле!

***
Жити не можна в світі без душі,
Бо все, що в ній, це справжня сутність наша,
Злетіти нею можна до вершин,
Але не плач, додолу гірко впавши,

Бо у сльозах ні істин, ні жалів,
Вони проллються, висохнуть і зникнуть,
А справжній зміст високих почуттів,
Ти можеш мимохіть ураз відкинуть.
Коли заплющиш очі на життя,
Коли забудеш вірну серцю мрію,
Те, що святе, немає забуття,
Ми просто берегти його не вмієм,

Але не можна жити без душі,
Немов все тіло прірва і отрута,
Навчитись відрікатись від гріхів
Занадто важко, пригорнувши смуток.