ВІЧНІ
ПОЧУТТТЯ (Оповідання-дилогія)
В один із чудових літніх днів
розквітла неймовірно гарна троянда. Вона виросла у мальовничому місці – на
сонячній галявині невеликого лісочка. Тут їй було достатньо світла та вологи,
але не вистачало товариства, оскільки поблизу не було інших троянд. Красуня знала
свою історію від народження і до цвітіння. Тут її посадили двоє закоханих. Вони
казали, що ця чудова рослина стане символом їхніх почуттів. Майже щодня пара
приходила до троянди. Вони доглядали її і розмовляли з нею, навіть дали їй
ім’я: Кохання. Тож ця квітка знала про любов більше, ніж будь-яка інша, бо
наслухалась ніжного шепоту закоханих і щирих палких зізнань. Вона була свідком
несміливих, а потім пристрасних обіймів, першого поцілунку, бачила щирість, захоплення
та промінці радості й щастя в очах… Знала вона про їх мрії та сподівання, чула
хвилююче освідчення… Але ось вже декілька тижнів квітка Кохання сумувала, бо
ніхто до неї не навідувався. А їй так хотілося якнайшвидше похизуватися своєю
красою та величністю, ніжними вишневими пелюстками та солодким п’янким
ароматом. Троянда чекала. Довго чекала… Сумувала все більше й більше, і
опускала додолу свою прекрасну голівку й листочки. Закохані домовлялися
приходити до квітки лише разом. Але вони посварились. Помирившись, прийшли
знову. Та було вже пізно. Троянда засохла від самотності...
– Поглянь, вона майже зовсім
суха, – засумувала дівчина, – Невже вона зів’яла через непорозуміння між нами?
– Так, зів’яла, але не
загинула, – хлопець показав малесенький зелений пагінець. Вони зраділи і
поцілувалися…
ГОРЛИЦІ
Чарівний прохолодний березневий
день. Сніг уже розтанув. У лісочках почали відцвітати підсніжники, а проліски
зробили галявини схожими на озера. Пташки поверталися з вирію. Краса
неймовірна! Все оживає, шумить, буяє… Мабуть, найкраще усю цю красу видно
птахам. І вони найбільше радіють цій порі.
Милувалася весняною красою
молода горлиця. Вона часто сиділа на верхівці великого сухого дерева і
спостерігала. Часто під деревом та поблизу людських домівок вона бачила ворон,
які шукали собі їжу. Чомусь горлиці ніколи не подобались ці птахи: чорні та
підступні.
– Люба, я знайшов чудове дерево
для нашого гніздечка, це недалеко звідси. Летімо? – покликав горлицю її
коханий. Незабаром у новому затишному гнізді пара горлиць висиджували своє
перше маля. Оселю вони облаштували на каштані, що ріс поблизу будинку. Місце на
дереві було досить зручним, та й їжі не бракувало ніколи. Весна була дощовою та
холодною. Часто сніжило. В один із таких днів на світ з’явилася маленька
горличка. – Поглянь, яка вона крихітна та красива! – раділи малечі її
турботливі батьки. Це було їх перше пташеня. Спочатку вони ні на мить не
покидали його, а постійно зігрівали своїм теплом і годували. Коли горличка
підросла, то ненадовго батьки вже обоє летіли на пошуки їжі. Сімейство горлиць
було щасливим. Та одного дня…
– Дитинко, ми з татком
полетимо, щоб принести тобі щось смачненьке. А ти будь розумницею і не вилазь
із гніздечка, бо це небезпечно. Па-па.
Маля вже не вперше залишалося саме і чемно та спокійнісінько чекало
повернення батьків.
– Я, мабуть, вже полечу, щоб
нагодувати нашу крихітку, – і горлиця-мама чимдуж здійнялась у небо. Вона
намагалася летіти якомога швидше, бо дуже захотіла побачити свою дитину. Ось і
розлогий каштан. Підлітає і розуміє, що щось не так: гніздо порожнє, а з
сусідньої гілки злітає ворона. Горлиця в розпачі летить за вороною, нападає… Та
сили нерівні… Ворона полетіла, а горлиця сидить біля порожнього гнізда… Із
вікон будинку люди могли побачити, як часто на каштан прилітають горлиці, з
надією побачити своє дитинча живим, та зрошують своє гніздечко сльозами.
Минув час. Зашумів буйним
зеленим листям старий каштан, надійно сховавши оселю горлиць.
– Мамо, мамо! Поглянь, у
гніздечку на дереві пташка сидить. Що це за пташка? – Це горлиця, доню. У неї
скоро будуть маленькі пташенята…
Немає коментарів:
Дописати коментар