понеділок, 29 жовтня 2018 р.

Мелодія душі

Дуже приємно відкривати для себе нову особистість, для якої Книга з раннього дитинства була найважливішою в житті. Адже мама працювала бібліотекарем, а батько вчителем. Цією прекрасною Людиною є пані Люба Тимчій, яка не просто любить художнє слово з дитинства, а творить його у своїй душі і серці все життя. І хоча свою долю не пов’язала з літературою, бо закінчила Вінницький технікум електронних приладів та й працювала в ощадному банку, віриться, що її книга ще знайде своє місце серед книжок, які так хочеться прочитати. Адже Поезія для пані Люби – це спосіб показати іншим світ крізь призму її душі.

Карпати
Ми їхали у гори крізь туман,
Який ковдрами покривав всі звори.
Здавалось – не туман, а океан…
А ми все вище: в гори, в рідні гори.

Ще промінь сонця Лису не торкнувсь,
Ще спів птахів досвітній не чувати.
Тут був колись та знову повернувсь,
Щоб з гір краси і пахощів набратись.

Щоб десь чорниці назбирать відро
Та і малини запахи вдихнути.
А цьогоріч, насправді, повезло,
Бо тут грибів!!! Їх точно не забути.

Карпати щедрі. Гостя пригостять,
Напоять всіх джерельною водою.
Але нащадки всім нам не простять
Той гріх, що коїм в горах ми з тобою.

Красу – сокирою. Ялицю – під пилу.
Вже спорожніли прикарпатські гори.
Бо скрізь – пеньки лиш. Де там взять красу?
Кругом – обриви і змілілі звори.

А ешелонами все відправляють ліс:
Струнку ялинку, що стрічала вітер,
І ту смереку, що дивилась вниз,
Коли туман все огортав на світі.

З них «за бугром» піддони десь зіб’ють,
Поріжуть на друзки красу карпатську.
Й онуки наші в гори не підуть
І не побачать цю чарівну казку.

Мелодія дощу
Мелодія дощу… Ти зупинись, послухай,
Як такт стукочуть краплі до землі.
А вітер флейтою наспівує навкруг нам
Нові мелодії – веселі і сумні.

Дощ барабанить: швидше, швидше, швидше…
Води бурління мчить струмками вниз.
А вітер в відповідь гуде і грізно свище:
Куди спішиш? Вже трохи зупинись!

Дощ вибиває ритми без упину…
Старий вітрисько стих і враз заснув…
Й з’явилось сонце майже за хвилину,
Щоб промокнуть мелодію дощу.

Дощ
Коли це літо усміхнеться накінець?
Небесні очі сльози ллють щоднини.
Роботу має сам святий Творець –
Гріхи змиває з кожної людини.

Той бруд байдужості, жорстокості і зла,
Що поїдає всіх нас без розбору,
Щоб показать: людина для добра,
Щоб мирним світ зробить для всіх навколо.

Чому солдати мокнуть під дощем?
Чому поранених рахуєм ми щоднини?
Стискає материнське серце щем,
З мольбою просить миру для людини.

А ми, байдужі, мокнем й мовчимо,
Не робим крок, щоб хоч себе змінити…
А дощ ще буде литись за вікном,
Щоб назавжди байдужість нашу змити.

Дощ зупинився… Може вже насправді
Святий Творець гріхи й образи змив?
І заживемо чесно ми й по правді,
І відвернем Вкраїну від війни.

Смереки плачуть
Смереки плачуть… Терпко пахнуть сльози
Й по стовбурі течуть річками вниз…
Їх так росло багато край дороги…
Лишилось дві… Людино, зупинись!

Той скрегіт пил, що у кору впивався,
Гримів в вухах, глушив пташиний спів.
Із лісу – голий берег лиш зостався,
А тут колись з сім’єю ти сидів.

Збирав грибочки, смакував малину,
Ловив мелодію, як ліс старий шумів…
Синочок твій тривоживсь щохвилини:
«Татусю, тут нема страшних вовків?»

…Нема вовків, страшніших за людину –
Жорстоку, жадібну, що тут рубає все…
Задумаймось всі разом на хвилину:
Невже онукам пустку принесем?

Береза
Раптовий сніг звалив березу білу,
Вона зі скрипом різко впала долі…
І рвана рана так її боліла…
Зелене листя – ніби краплі крові.

Загородила всю дорогу людям,
Розбила ненароком два віконця.
Всі дивувались: як без неї будем?
Вона нас захищала всіх від сонця.

Березі боляче – лишився лиш пеньочок,
І людям жаль – була така велика…
Вона росла б іще не один рочок…
Та сніг… Так сталось… На дорозі листя…