середа, 19 вересня 2018 р.

Власний вибір

Уважний до всього сущого, толерантний Степан Матіїшин після закінчення Долинського природничо-математичного ліцею вступив на лікувальну справу Ужгородського національного медичного університету, де навчається вже третій рік. З перших слів діалогу з ним розумієш, що перед тобою цікава особистість, яка прагне вивчити не лише фізичні проблеми, а й духовні. Можливо, розповіді співрозмовників і стали поштовхом для написання захопливих новел про життя, які дуже легко читаються. Безперечно, залишається осад на серці від того, що всі герої його історій мали складні долі і дивились в очі смерті. Віриться, що, коли Степан буде вже спеціалістом, він не допускатиме смертей, бо, проникнувши в душі людей, розумітиме їх, а будучи совісним, не зможе завдати їм болю.
Запрошуємо до читання творів молодого новеліста.

Вибір
Катерина живе у великому просторому будинку зі своїми батьками. Їй 10 років. Ходить до школи. Переїхали в будинок недавно. Його продавали за низькою ціною, тому батьки нашої героїні купили його. Звісно, проблем у житлі було немало: поганий водопровід; стіни, проїджені термітами; двір, зарослий чагарниками. Проте, вони впорядкували його, облаштували прекрасне сімейне гніздо: простора кухня із сірими стінами, що ніби робили її ще більшою; вітальня, в якій могло вміститися більше 15 людей; кімната для гостей, облаштована в стилі: білий верх, чорний низ. Далі спальня батьків, де є велике ліжко. Сюди прибігає Катруся, якщо боїться, щоб спати з мамою і татом. Кімната нашої четвертокласниці з прекрасними зоряними стінами і стелею, які вночі світяться. Є тут ванна і туалет.
Катерина завжди встає о 7:30, миється, одягається, снідає і біжить до шкільного автобуса, зупинка якого прямісінько біля будинку. Так щоранку. Але не сьогодні. Сьогодні особливий день – День народження. Тому до школи її відвезе тато, на сніданок вона з’їсть пудинг, який приготувала мама. Тільки вона знає секрет його приготування. Катерині вже 11. І ось вона в школі. Як прийнято, батько віддав гостинці класному керівникові і поспішив на роботу. Після 3 уроку всі діти піснею привітали Катрусю з Днем народження і ласували горіховий торт та інші солодощі. Після уроків іменинниця здивувалася: тато мав її забрати, але його не було. «Ну нічого, він, напевно, вже вдома і просто забув», – подумала Катруся. Приїхавши шкільним автобусом додому, вона здивувалася: з їхнього будинку виходив чоловік, який на вигляд мав близько тридцяти років. Вона привіталась, як вчили батьки. Незнайомець посміхнувся і пішов. Коли вона відчинила двері, то побачила жахливу картину: тато лежав на сходах, які вели на другий поверх. На шиї запеклась кров, її багато: і на сходах, і на поручнях. Спочатку Катруся не зрозуміла, що сталося. Підбігла до батька, почала рятувати його. Взяла за плече, просила щось їй відповісти, але відповіді так і не дочекалася. Далі вона пройшла до кухні, де лежала мама скривавлена. Поруч був торт. Вона вибігла на вулицю і покликала на допомогу. Перехожі відразу підійшли до неї: біла сукня, в синій горошок, стала майже повністю червоною. Закривавлені руки і жахливий дитячий плач – ось що побачили люди.
     Минуло 11 років з того дня. Катруся пережила цю сімейну трагедію. До 18 років вона виховувалась у дитячому будинку. Потім вступила до престижного ВНЗ на філологічний факультет. Здавалося, життя налагоджується. Того чоловіка, що виходив з будинку і вчинив цей жахливий злочин, так і не знайшли. Катруся небагато має друзів, зате вірних. У неї є люблячий хлопець. Він запропонував їй познайомитися із своїми батьками. Спочатку вони зустрілися з його мамою – прекрасною жінкою і хорошою матір’ю. Дівчина та мати порозумілися. Андрій (так звати хлопця) умовив Катрусю поїхати додому до батьків і там трохи відсвяткувати у сімейному колі її День народження. Яке ж було її здивування, коли побачила величезний торт з двома також немалими свічками у вигляді числа 22. Та найбільше її здивував не торт, а людина, яка його несла. Це був батько Андрія. Його погляд, його усмішка. Це обличчя. Так, це був той чоловік, що виходив з їхнього будинку 11 років тому. Помилки бути не могло. Батько Андрія її не впізнав. Увесь вечір всі мило спілкувалися. Катерина приховувала ненависть за маскою ввічливості як могла, і дійсно, ніхто нічого не помітив. Під вечір вона попросила відвезти її додому. Хлопець вже випив, його батько запропонував свої послуги. Ніхто не заперечував. Вони під’їхали до будинку і Катруся попросила допомогти їй відчинити двері, адже відчиняти їх було важко. Коли батько відчинив, то відчув, що щось важке його вдарило по голові, і він знепритомнів. Отямившись, він упізнав кухню, де колись вчинив жахливе вбивство. Катруся дивилася йому в очі. Чоловік все зрозумів. Засміявся і сказав: «Хто би міг подумати, що через стільки років покарання мене не мине». Вона не могла зрозуміти, чому він так вчинив. Він дивився на неї очима, в яких була лише пустка, байдужість, ніби до того, що відбувається, йому байдуже. Вона хотіла його вбити. Але тут хтось прошепотів: «Не ставай такою, як він. Ти маєш жити як хороша людина, а не як вбивця. Пам’ятай: поки ти живеш, ми з тобою». Катруся викликала поліцію, залишила записку і пішла. Знайшов її Андрій на могилі батьків. Дівчина спала. В дитинстві вона завжди спала біля них, коли їй було моторошно й страшно.