понеділок, 29 жовтня 2018 р.

Мелодія душі

Дуже приємно відкривати для себе нову особистість, для якої Книга з раннього дитинства була найважливішою в житті. Адже мама працювала бібліотекарем, а батько вчителем. Цією прекрасною Людиною є пані Люба Тимчій, яка не просто любить художнє слово з дитинства, а творить його у своїй душі і серці все життя. І хоча свою долю не пов’язала з літературою, бо закінчила Вінницький технікум електронних приладів та й працювала в ощадному банку, віриться, що її книга ще знайде своє місце серед книжок, які так хочеться прочитати. Адже Поезія для пані Люби – це спосіб показати іншим світ крізь призму її душі.

Карпати
Ми їхали у гори крізь туман,
Який ковдрами покривав всі звори.
Здавалось – не туман, а океан…
А ми все вище: в гори, в рідні гори.

Ще промінь сонця Лису не торкнувсь,
Ще спів птахів досвітній не чувати.
Тут був колись та знову повернувсь,
Щоб з гір краси і пахощів набратись.

Щоб десь чорниці назбирать відро
Та і малини запахи вдихнути.
А цьогоріч, насправді, повезло,
Бо тут грибів!!! Їх точно не забути.

Карпати щедрі. Гостя пригостять,
Напоять всіх джерельною водою.
Але нащадки всім нам не простять
Той гріх, що коїм в горах ми з тобою.

Красу – сокирою. Ялицю – під пилу.
Вже спорожніли прикарпатські гори.
Бо скрізь – пеньки лиш. Де там взять красу?
Кругом – обриви і змілілі звори.

А ешелонами все відправляють ліс:
Струнку ялинку, що стрічала вітер,
І ту смереку, що дивилась вниз,
Коли туман все огортав на світі.

З них «за бугром» піддони десь зіб’ють,
Поріжуть на друзки красу карпатську.
Й онуки наші в гори не підуть
І не побачать цю чарівну казку.

Мелодія дощу
Мелодія дощу… Ти зупинись, послухай,
Як такт стукочуть краплі до землі.
А вітер флейтою наспівує навкруг нам
Нові мелодії – веселі і сумні.

Дощ барабанить: швидше, швидше, швидше…
Води бурління мчить струмками вниз.
А вітер в відповідь гуде і грізно свище:
Куди спішиш? Вже трохи зупинись!

Дощ вибиває ритми без упину…
Старий вітрисько стих і враз заснув…
Й з’явилось сонце майже за хвилину,
Щоб промокнуть мелодію дощу.

Дощ
Коли це літо усміхнеться накінець?
Небесні очі сльози ллють щоднини.
Роботу має сам святий Творець –
Гріхи змиває з кожної людини.

Той бруд байдужості, жорстокості і зла,
Що поїдає всіх нас без розбору,
Щоб показать: людина для добра,
Щоб мирним світ зробить для всіх навколо.

Чому солдати мокнуть під дощем?
Чому поранених рахуєм ми щоднини?
Стискає материнське серце щем,
З мольбою просить миру для людини.

А ми, байдужі, мокнем й мовчимо,
Не робим крок, щоб хоч себе змінити…
А дощ ще буде литись за вікном,
Щоб назавжди байдужість нашу змити.

Дощ зупинився… Може вже насправді
Святий Творець гріхи й образи змив?
І заживемо чесно ми й по правді,
І відвернем Вкраїну від війни.

Смереки плачуть
Смереки плачуть… Терпко пахнуть сльози
Й по стовбурі течуть річками вниз…
Їх так росло багато край дороги…
Лишилось дві… Людино, зупинись!

Той скрегіт пил, що у кору впивався,
Гримів в вухах, глушив пташиний спів.
Із лісу – голий берег лиш зостався,
А тут колись з сім’єю ти сидів.

Збирав грибочки, смакував малину,
Ловив мелодію, як ліс старий шумів…
Синочок твій тривоживсь щохвилини:
«Татусю, тут нема страшних вовків?»

…Нема вовків, страшніших за людину –
Жорстоку, жадібну, що тут рубає все…
Задумаймось всі разом на хвилину:
Невже онукам пустку принесем?

Береза
Раптовий сніг звалив березу білу,
Вона зі скрипом різко впала долі…
І рвана рана так її боліла…
Зелене листя – ніби краплі крові.

Загородила всю дорогу людям,
Розбила ненароком два віконця.
Всі дивувались: як без неї будем?
Вона нас захищала всіх від сонця.

Березі боляче – лишився лиш пеньочок,
І людям жаль – була така велика…
Вона росла б іще не один рочок…
Та сніг… Так сталось… На дорозі листя…

середа, 19 вересня 2018 р.

Власний вибір

Уважний до всього сущого, толерантний Степан Матіїшин після закінчення Долинського природничо-математичного ліцею вступив на лікувальну справу Ужгородського національного медичного університету, де навчається вже третій рік. З перших слів діалогу з ним розумієш, що перед тобою цікава особистість, яка прагне вивчити не лише фізичні проблеми, а й духовні. Можливо, розповіді співрозмовників і стали поштовхом для написання захопливих новел про життя, які дуже легко читаються. Безперечно, залишається осад на серці від того, що всі герої його історій мали складні долі і дивились в очі смерті. Віриться, що, коли Степан буде вже спеціалістом, він не допускатиме смертей, бо, проникнувши в душі людей, розумітиме їх, а будучи совісним, не зможе завдати їм болю.
Запрошуємо до читання творів молодого новеліста.

Вибір
Катерина живе у великому просторому будинку зі своїми батьками. Їй 10 років. Ходить до школи. Переїхали в будинок недавно. Його продавали за низькою ціною, тому батьки нашої героїні купили його. Звісно, проблем у житлі було немало: поганий водопровід; стіни, проїджені термітами; двір, зарослий чагарниками. Проте, вони впорядкували його, облаштували прекрасне сімейне гніздо: простора кухня із сірими стінами, що ніби робили її ще більшою; вітальня, в якій могло вміститися більше 15 людей; кімната для гостей, облаштована в стилі: білий верх, чорний низ. Далі спальня батьків, де є велике ліжко. Сюди прибігає Катруся, якщо боїться, щоб спати з мамою і татом. Кімната нашої четвертокласниці з прекрасними зоряними стінами і стелею, які вночі світяться. Є тут ванна і туалет.
Катерина завжди встає о 7:30, миється, одягається, снідає і біжить до шкільного автобуса, зупинка якого прямісінько біля будинку. Так щоранку. Але не сьогодні. Сьогодні особливий день – День народження. Тому до школи її відвезе тато, на сніданок вона з’їсть пудинг, який приготувала мама. Тільки вона знає секрет його приготування. Катерині вже 11. І ось вона в школі. Як прийнято, батько віддав гостинці класному керівникові і поспішив на роботу. Після 3 уроку всі діти піснею привітали Катрусю з Днем народження і ласували горіховий торт та інші солодощі. Після уроків іменинниця здивувалася: тато мав її забрати, але його не було. «Ну нічого, він, напевно, вже вдома і просто забув», – подумала Катруся. Приїхавши шкільним автобусом додому, вона здивувалася: з їхнього будинку виходив чоловік, який на вигляд мав близько тридцяти років. Вона привіталась, як вчили батьки. Незнайомець посміхнувся і пішов. Коли вона відчинила двері, то побачила жахливу картину: тато лежав на сходах, які вели на другий поверх. На шиї запеклась кров, її багато: і на сходах, і на поручнях. Спочатку Катруся не зрозуміла, що сталося. Підбігла до батька, почала рятувати його. Взяла за плече, просила щось їй відповісти, але відповіді так і не дочекалася. Далі вона пройшла до кухні, де лежала мама скривавлена. Поруч був торт. Вона вибігла на вулицю і покликала на допомогу. Перехожі відразу підійшли до неї: біла сукня, в синій горошок, стала майже повністю червоною. Закривавлені руки і жахливий дитячий плач – ось що побачили люди.
     Минуло 11 років з того дня. Катруся пережила цю сімейну трагедію. До 18 років вона виховувалась у дитячому будинку. Потім вступила до престижного ВНЗ на філологічний факультет. Здавалося, життя налагоджується. Того чоловіка, що виходив з будинку і вчинив цей жахливий злочин, так і не знайшли. Катруся небагато має друзів, зате вірних. У неї є люблячий хлопець. Він запропонував їй познайомитися із своїми батьками. Спочатку вони зустрілися з його мамою – прекрасною жінкою і хорошою матір’ю. Дівчина та мати порозумілися. Андрій (так звати хлопця) умовив Катрусю поїхати додому до батьків і там трохи відсвяткувати у сімейному колі її День народження. Яке ж було її здивування, коли побачила величезний торт з двома також немалими свічками у вигляді числа 22. Та найбільше її здивував не торт, а людина, яка його несла. Це був батько Андрія. Його погляд, його усмішка. Це обличчя. Так, це був той чоловік, що виходив з їхнього будинку 11 років тому. Помилки бути не могло. Батько Андрія її не впізнав. Увесь вечір всі мило спілкувалися. Катерина приховувала ненависть за маскою ввічливості як могла, і дійсно, ніхто нічого не помітив. Під вечір вона попросила відвезти її додому. Хлопець вже випив, його батько запропонував свої послуги. Ніхто не заперечував. Вони під’їхали до будинку і Катруся попросила допомогти їй відчинити двері, адже відчиняти їх було важко. Коли батько відчинив, то відчув, що щось важке його вдарило по голові, і він знепритомнів. Отямившись, він упізнав кухню, де колись вчинив жахливе вбивство. Катруся дивилася йому в очі. Чоловік все зрозумів. Засміявся і сказав: «Хто би міг подумати, що через стільки років покарання мене не мине». Вона не могла зрозуміти, чому він так вчинив. Він дивився на неї очима, в яких була лише пустка, байдужість, ніби до того, що відбувається, йому байдуже. Вона хотіла його вбити. Але тут хтось прошепотів: «Не ставай такою, як він. Ти маєш жити як хороша людина, а не як вбивця. Пам’ятай: поки ти живеш, ми з тобою». Катруся викликала поліцію, залишила записку і пішла. Знайшов її Андрій на могилі батьків. Дівчина спала. В дитинстві вона завжди спала біля них, коли їй було моторошно й страшно.

пʼятниця, 27 липня 2018 р.

Життя – невичерпна безцінність

Серед учасників літературної студії «Слово» виділяється уважна, товариська, відповідальна, тендітна дівчинка – Вероніка Сопіра. На сьогодні, вона закінчила 10 клас Вигодської загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. Незважаючи на такий юний вік, Вероніка сприймає світ по-дорослому і дивиться у майбутнє розумом і серцем водночас. У цьому ми маємо змогу переконатися, читаючи її вірші про цінність життя.

***
Кохання – реальність чи мрія?
Рветься із серця надія,
Що не дарма збудовані мости,
бо не діє банальне – прости!
Те, що побачили очі
При темній-темній ночі,
Не просто вирвати з душі.
Про тебе складаю вірші.
Хотіла б забути, та, на жаль,
Від себе не втечеш у даль.
Гірка охопила печаль.
Хотілось, щоб заграв скрипаль.
Музикою заспокоїв слух.
Скрипкою зачарував дух.
Угамував палаючий вогонь
Та позбавив від безсонь.

***
Живи так,
Щоб мати видимий знак
Любові й душевного тепла,
Що рветься із нутра.
В серці ноти,
Бажані доти,
Поки чути ритм
Важких і потрібних битв.
Не згаснуть в мить,
Коли крук прилетить.
І розум чистий
Не стане тінистий
Від болю в тілі німім,
Налитому сумних пантомім.
А душа щира
Сповнена миру
Не вдарить ззаду,
Сповістивши про зраду.
Усмішка ж ясна,
Мов перли, прекрасна.
Нехай з уст не зійде,
Коли сонце за обрій зайде.

***
Життя  невичерпна безцінність.
Безцінність  добра пам'ять.
Пам'ять  частина твоєї суті.
Суть існування  щастя.
Щастя  взаємне кохання.
Кохання  гаряче серце.
Серце  символ душі.
Душа  чистий лист.
Чистий лист  совість.
Совість  твій голос.
Голос  показник думок.
Думка  таємнича мрія.
Мрія  щоденна наполегливість.
Наполегливість  вияв розуму.
Розум  чиста віра.
Віра  це довгий спокій.
Спокій  унікальна радість.
Радість  розуміння цінностей.
Цінності  вища матерія.
Вища матерія  поза свідомістю.
Поза свідомістю  буття.

***
О ні! Цей світ мене міняє!
За приналежне собі сприймає.
Не вдається плисти проти течії.
Не помічаючи, зраджую я істини свої.
Юрба мене тягне за собою,
Не даючи стати вбік ногою.
Криком усі голосять щось одне,
Не чути в натовпі мене.
Я, як одна тополя серед тисячі беріз,
А могла б бути дубом, і без сліз.
Щоб вітер повіяв, а я міцно стояла.
Щоб блискавка мене била, а я не вмирала!

Реальність
Зараз усі стали дуже понтові
І забувають про діла милосердя й любові.
Не пам’ятають про високу мораль,
А шукають лиш «принців» та «краль».
Хочуть у небо без крил здійнятися,
Там оселитись і вже не вертатися.
Будують собі Вавилонську вежу
Та всьому треба знати межу.

***
Ковдра біла встелила світ,
Та пил бруду все ж видно.
Його не перекриє і весняний цвіт,
І це мені надто остогидло.
Скільки брехні, образ, печалі 
Не під силу порахувати нікому.
Ми намагаємось йти далі
І уникнути болючого уколу.
Нам здається  все мине,
Якщо ми будемо чекати.
Та я знаю тільки одне 
Треба самим життя будувати.

понеділок, 4 червня 2018 р.

Діти – це квіти життя...

 В Україні День захисту дітей відзначається щорічно – 1 червня. Це одне з найстаріших міжнародних свят.
  Дитина – це безцінний скарб для родини і для держави, а для матері є найріднішим і найдорожчим творінням, яке почало свій життєвий шлях із її лона. З любові до своєї дитини  мама  творить власні колискові та вірші.
  Пропонуємо послухати наших студійців-матерів: Лілію Пінчук і Мар’яну Григорську, які читають свої вірші для рідних донечок.




пʼятниця, 1 червня 2018 р.

ВИТАЙ, НАТХНЕННЯ, В «РАЙДУЗІ» І «СЛОВІ»!

Літературне побратимство долинян та рубіжанців – понад часом і простором. Напередодні Дня поріднених міст у читальній залі бібліотеки відбулася скайп-зустріч літераторів Долинщини та представників Рубіжанської громадської організації «Літературне об’єднання «Райдуга», а сьогодні в часописі «Добра справа» на сторінці літературної студії «Слово» учасники зустрічі з міста-побратима дарують нам свої поезії.
Запрошуємо до читання!

середа, 23 травня 2018 р.

Гомін дійсності


Небо відкрило новий день.
Защебетали пташки, даруючи свою пісенну молитву Богові, людям і землі…
Бог зігріває їх теплим, лагідним сонечком…
Земля вдячно усміхається барвистими квітами, соковитими травами і щасливими деревами, які радісно квітують, напуваючи простір п’янкими пахощами…
А люди, зачаровані дзвінкими пташиними голосами, наповнюють серця любов’ю і натхненно творять поезії…
Цей поетичний весняний гомін дійсності вихлюпується на папір різнобарвними віршами і лине до читачів…

Мар’яна Вагіль
Із запізненням весна...
Вже березень, та ще снігові кайдани
Не дають голосно говорити про весну.
Зима готує з криги екібани,
Напува водами Дніпро, Дністер, Десну.
Так хоче час прощання відтягти,
Ще не здається горда королева.
Морозами, як кіньми, запрягти,
Свою карету пишну кришталеву.
Але Весна вже йде веселим кроком,
Щоб радісно і дзвінко квітувати
І у Зими так легко, ненароком -
На рік і владу, й силу відібрати.

Вероніка Сопіра
***
Життя — невичерпна безцінність.
Безцінність — добра пам'ять.
Пам'ять — частина твоєї суті.
Суть існування — щастя.
Щастя — взаємне кохання.
Кохання — гаряче серце.
Серце — символ душі.
Душа — чистий лист.
Чистий лист — совість.
Совість — твій голос.
Голос — показник думок.
Думка — таємнича мрія.
Мрія — щоденна наполегливість.
Наполегливість — вияв розуму.
Розум — чиста віра.
Віра — це довгий спокій.
Спокій — унікальна радість.
Радість — розуміння цінностей.
Цінності — вища матерія.
Вища матерія — поза свідомістю.
Поза свідомістю — буття.

Ірина СЕдельникова
         ***
Я не плачу й не сміюся,
І кричать уже не можу я.
Голос зникне через хвильку
і полине в небеса.
Я стояти тут залишусь
з розпачу і забуття…
А ти тікаєш від самого себе
І біжиш до неба
сам,
немов Ікар,
Проминаючи всі мрії
Гублячись між темних хмар.

***
Чому б тобі не прийти до мене
вночі,
чому б не сісти
поруч?
Ти завжди в мені.
Ти завжди поруч,
Але з тобою немає
мене
Я гублюся між
сірих стін,
Бо позаду мене
повний обман,
Бо позаду мене гора брехні.
Ти мою руку взяти
уже не зможеш
і сісти поруч не вийде.
Без тебе
навчилася жити,
без тебе
навчилася любити…
Ти думаєш гори
здолати легко,
думаєш можна усе
перейти?
Не можна зламати
бар’єри між нами,
ми зникали один в
одному,
А тепер губимось
на самоті…

***
Давно уже не бачу сонця
Не через те, що дощ
 чи сніг не дозволяє,
А через те, що досі
я тебе кохаю.
Ти в мені живеш
ще досі,
І склянка вина тебе
не вимиває.
Я гублю теорію про
паралелі,
Коли на вулиці тебе
Я зустрічаю…
А ти уже не мій,
І я ніколи не була
Твоя.
Я птаха вільна, хоч і
трішки сумна.
Завжди сама…
Завжди сама…

Аміна Бойко
         ***
Тієї миті вся безвихідь
Вилазить із усіх усюд.
І кожне слово пролунає
Як сонця промені вночі.
Тебе затягне вітровій
Проблем, образ,кривих дзеркал…
І ти залишишся собою,
Але без тих самих думок.

***
Мій діагноз – твоя
відсутність.
І цим все сказано,
Я не знаю, що
можна додати.
Ти мав би і сам
Зрозуміти, у чому
проблема,
коханий.
Кажуть, відстань –
не перепона,
Кажуть, розлука
зміцнює любов.
То поясніть мені,
будь ласка,
Чому на цій війні
наші позиції давно
вже вщерть
розтрощені.
А ми самі чи то
вже мертві, чи,
може, ще живі.
Кажеш, почуття –
Не вогонь: не
згаснуть.
А чому тоді ти
мовчиш?
Якщо хочеш щось
запитати,
Я готова, лише
скажи.
Та ти все мовчиш
чомусь.
Знаєш, я люблю
тишу,
Але зараз вона
мене просто
вбиває.
Якщо можеш, то
поясни,
Але прошу одного
лише: не мовчи.
І ось хронічна
хвороба на стадії
загострення.
І причина,і лікар
для мене ти,
І ось рани нібито
вже загоїлись,
І минули вже ми
всі мости
На шляху до
єдиної цілі,
Але залишилося
одне:
Ти все мовчиш.

Зоряна Кецмур
Загадка
В очах любов,
у серці біль,
як вільна птиця…
Несправжні почуття,
немов вода…
Проходить все на світі.
Лиш в серці згадка, лиш здогадка,
що почуття, як шоколадка.

Мар’яна Григорська
***
Слова,слова… Кругом лише слова
Немов безкрилі птиці, що літають.
Закляття, і прохання, і мольба…
Так легко люди з серця їх кидають.
– Куди летиш, заплакане «прости»?
– Мабуть, туди, де зовсім не чекають…
Слова,слова…Мовчи! Не говори!
Слова – безцінні свою ціну мають!

Людмила ПЕРЕВІЗНИК
Весна
Відкрити вікно і впустити весну,
Не знати спокою, не знати і сну,
Творити, вершити рядок за рядком,
Впиватися нею ковток за ковтком,
Не вірити їй, та не втратити віру,
В очах синіх пролісків посмішку щиру
Вбачати і знати: така вже весна,
Приймай, яка є, всю до дна і сповна
Живи, не чекаючи осені, літа…
Бо всьому свій час і дорога відкрита.
Примхлива, вродлива, мінлива весна…
Вона – не моя...та така чарівна!