понеділок, 18 вересня 2017 р.

ЦЯ ОСІНЬ – КАЗКОВА

Осінь починається з Лілиної казки. Вона така ж особлива, як ця пора року. Ночі стають довшими і казку на добраніч треба читати більше часу, аніж досі. Казку може зупинити сонько-дрімко, але лише до наступного вечора…
Отже, про авторку. Лілія Пінчук учасниця літературної студії “Слово” з початків її діяльності. Їй 29 років, вона мама трьох діток. З її слів, найщасливішою порою в житті людини є дитинство. Це час, коли всі проблеми обходять стороною, бо мама, як добрий ангел, охороняє своє дитя. Ще будучи ученицею Долинської ЗОШ №7, почала писати вірші та малювати, відвідувала художню школу. Пізніше продовжила навчання у стінах Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника, успішно закінчила педагогічний факультет. Працювала за фахом в одній із сільських шкіл, її дуже люблять діти і вона любить їх.
Про що Лілина казка? Найперше – про два прекрасні королівства. Хочете знати більше? Нумо мандрувати сторінками оповіді!

(присвячується К. М. В.)
Міхель і Лілея
У одному із королівств, яке знаходилось на казковому острові, оточеному високими горами, стрімкими скелями і густим лісом, розмістилось невеличке містечко Сонячна долина. Це було казкове місто. Гірські поляни були вкриті різноманітними квітами, які ніколи не в’янули. На деревах співали пташки, а над лісом кожного дня височіла веселка. Коли наставав вечір, у місті було надзвичайно.
У цьому королівстві жив вельможний граф Арман і його дружина Катріна. Вони були дуже добрі і ніколи нікого не ображали. Жителі міста їх дуже любили.
Графиня дуже любила квіти, які різними кольорами, мов килими, вкривали подвір’я. Жили вони не самі. Була у них помічниця, яку графиня дуже любила. Звали її Еріка. Очі у неї такі схожі на небо, такі сині-сині і завжди радісні. Еріка дуже любила свою роботу.
Все було дуже добре і казково. Але одного разу сталося велике нещастя. Король наказав графу Арману негайно покинути королівство.
– Але ваша величносте… – тільки встиг вимовити Арман.
– Я нічого не хочу чути! – крикнув король.
– Поясніть, що сталося? Я стільки років служу вам, за що ви виганяєте мене?
– Я знаю за що! Іди з моїх очей, поки я не вирішив стратити тебе і твою дружину. Даю час до півночі! Можеш іти!
Арман, схиливши голову, вийшов із королівської зали і попрямував додому. У його голові були різні думки. – Чому?.. За що?.. Його серце тривожно стискало груди.
«Що я скажу дружині? Як вона сприйме від’їзд?» Від усіх цих думок його душа розривалася. Біля дому в саду радісно наспівувала Катріна. Побачивши Армана, кинулась йому назустріч.
– Армане, що сталося? Чому ти такий блідий? Якісь погані новини?
Граф тільки опустив голову і стояв непорушно.
– Що сталося? Не мовчи, я тебе прошу! – Катріна з болем дивилася на чоловіка.
– Сядь, ти ледве стоїш на ногах. Розкажи мені, що за нещастя?
– Гаразд, я не можу стільки мовчати, – напівпошепки сказав Арман. – Збирай речі, ми покидаємо королівство назавжди.
– Як покидаємо? Чому? – стривожилась графиня.
Арман не міг сказати дружині, що їх вигнали. Він не хотів спричинити їй болю.
– Не питай більше нічого, просто іди збирай речі, – глибоко вдихнувши, мовив Арман.
– Добре, гаразд – зітхнула Катріна.
– Нема часу на балачки і переживання! Ми маємо виїхати із королівства до півночі!
Графині було важко прощатися із своїм пишним садом. Вона зірвала букет білосніжних лілій і притулила до серця.
– Ходімо, на нас чекає карета! – з великою печаллю мовив Арман. І ось уже вони сидять у кареті, печальний Арман і Катріна, а також Еріка, яка з радістю погодилась поїхати з ними. Вона була біднячкою, і тому ніхто її не чекав в цьому королівстві. Карета рушила з місця. Через деякий час зник чудовий будиночок, а незабаром і королівство.
Дорога була важка. Арман все важче й важче переносив її.
– Арман, ти весь у гарячці, як ти? – стривожилась графиня.
– Катріно, не переживай за мене, мовив граф.
– Скоро, уже скоро ми прибудемо у королівство Веселки і знайдемо тобі лікаря.
Арман з усмішкою на обличчі подивився в очі дружині. Цим він наче сказав, що пізно, не потрібен уже лікар…
– Катріно, бережи себе! – вимовив з усмішкою Арман і поцілував руку дружині. Це були його останні слова.
– Арман! Милий! Не залишай мене! – із сльозами мовила Катріна. – Арман…
– Катріно, він помер, розумієш? Не печалься, від цього тобі буде зле. А у тебе скоро має народитися дитина. Не можна завдавати їй шкоди – з болем і сльозами сказала Еріка, намагаючись хоч якось допомогти графині. Вона підійшла і обняла її.
– Ти права, Еріко, але Арман ніколи не побачить своєї дитини, ніколи… – вона розплакалась дужче і не могла сказати більше нічого.
****
Ось і королівство виглянуло із далини. Воно було дуже красиве, краще від королівства Сонячної долини. Все у цьому королівстві було дивовижне.
– Ось і приїхали! Це була важка дорога – сказала Еріка. У містечку жителі виконували свою роботу. Діти вчилися у школі.
Перше, що зробила Катріна, це похоронила чоловіка біля джерельця, яке знаходилось поблизу сяючого і пишного лісу. Вже до вечора вони знайшли вельмож, які продали їм будинок у кінці міста. Довелось добряче попрацювати, щоб вичистити його від бруду й павутиння. Згодом у Катріни був такий чудовий сад, як і колись. Там були і тюльпани, і гвоздики, і волошки, і чорнобривці, а також різні сорти троянд, червоні, білі, вишневі. Але найбільше було лілій, білих, помаранчевих і рожевих… Ніхто із жителів не знав, що у будиночку на краю міста жила графиня. Незабаром народилася дитина. Це була дівчинка. Катріна тяжко захворіла. Якось покликала вона Еріку до себе і сказала:
– Я скоро помру, але я дуже прошу тебе, доглянь мою дочку. Ти єдина моя подруга.
– Звичайно, Катріно. Будь за це спокійна.
– І ще одне, дуже важливо. Не показуй дівчинці, що її батьки були із родини графів аж до того часу, коли будеш помирати. Тут у скриньці ще залишилися мої сукні і гроші. Якщо треба буде, то продаси, щоб купити все, що буде необхідно.
– Я все зроблю, що буде у моїх силах – мовила жінка.
– Залишайся їй за матір! Дякую. – Вона заплющила очі і померла.
Еріка поховала її у саду поруч із кущем лілій.
– Так, я буду доглядати дівчинку, але… Катріно, ти не встигла дати їй ім’я. Як же назвати твою доньку? – Вона довго думала над цим питанням, перебирала різні назви. Катріна дуже сильно любила квіти. – Що ж, назву її в честь її улюблених. Я назву її Лілея.
***
У королівстві Веселки, як і в усіх інших королівствах, жили король і королева. Король Маркос був дуже розумним правителем, справедливий у всьому. Його дружина королева Емілія, найкрасивіша жінка у цілому королівстві. Вона добра і лагідна, а також мудра порадниця. Мали вони єдиного сина Міхеля, який був їхньою радістю. Ще з дитинства принц був дуже слухняний. Захоплений навчанням, багато часу проводив у королівській бібліотеці, багато читав і сидів задумливий. Найбільше принц любив музику. Єдине що він не любив – це королівський одяг, тому одягався у звичайний, такий як у міських юнаків. Батькам це не подобалось. Іноді він сидів біля вікна, спостерігаючи за жителями міста. Особливо його захоплювали витівки місцевих юнаків, для нього такі ігри були заборонені, через це він сумував. Все ж таки король і королева дозволили йому вдягати те, що до вподоби, за однієї умови: він мав бути одягненим, як належить принцу тоді, коли у палаці проходитимуть візити гостей і вельмож, а також під час балу. Це принца не дуже втішало, оскільки такі візити були мало не щодня. Всі дворянки, графині, принцеси і навіть міські дівчата мріяли про одруження із ним, адже він був дуже вродливим. Стрункий, чорнявий із ясною загадковістю в очах і легким рум’янцем на обличчі. Він не любив танцювати, проте, кожного дня їздив на полювання. Сідав верхи на свого улюбленого коня і мчав у ліс, щоб відчути себе звичайним юнаком. Принц лягав на м’яку зелену траву біля річки, заплющував очі і під спів пташок мріяв.
***
Минали роки. Юна Лілея розквітала на очах. Еріка огортала її любов’ю, навчала дивитися на світ добрим і щирим поглядом. Її дуже любили мешканці королівства. Вона була середнього зросту, чорнява з темно-зеленими очима, які завжди сіяли щедрістю. Обличчя біляве, ледь-ледь виглядав легкий рум’янець. Її нянька знемогла, тому Лілеї доводилось робити все самій. Вона прокидалася на світанку і працювала до пізнього вечора. Хоч і жили вони бідно, Лілея частувала фруктами маленьких сиріток. Про своїх батьків вона не запитувала. Коли працювала у саду з її вуст завжди лунали пісні. Еріка із великим захопленням дивилася на юну і чарівну дівчину. Маючи вже 16 літ, дівчина любила побігати із дітворою міста.
– Тітонько, а ким були мої батьки? – працюючи в саду, вперше запитала Лілея.
– Дитино моя, чому ти мене про це питаєш? – мовила Еріка. Її очі стали сумними.
– Питаю тому, бо нічого про них не знаю, ніколи не бачила їх.
– Твої батьки були надзвичайно добрими і щиросердечними людьми. Спочатку ми жили у королівстві Сонячної долини, а вже потім переїхали сюди. Під час подорожі твій батько захворів і помер… Через деякий час після твого народження померла і твоя мати.
– Як їх хоч звали? Чи вони були сиротами, як і я з тобою?
– Батька – Арманом, а матір – Катріною і більше нічого мене не питай.
– Чому ти не відповідаєш на моє останнє запитання? – з цікавістю запитала дівчина.
– Ким вони були?
– Пробач Лілеє, зараз я нічого не зможу тобі розповісти.
Трішки помовчавши, дівчина спитала знову:
– Але чому? Невже я не маю цього знати?
– Потерпи ще трохи, я пообіцяла твоїй мамі не казати правди, поки не станеш дорослою.
Личко Лілеї зблідло і вона поринула у світ думок.
– Тітонько, я піду до лісу прогуляюся і назбираю ягід і квітів.
– Добре, але будь обережна, із незнайомими не балакай і далеко не заходь, щоб не заблукати.
– Не переживай, я дуже добре знаю цей ліс, кожне його дерево і поляну.
– Добре, лише не довго, щоб я не хвилювалася.
Лілея взяла із полиці кошик і побігла, радісно вітаючись із кожним жителем.
Ось і ліс. Зараз назбираю ягід і повернуся додому. Весело наспівуючи, назбирала повний кошик ягід і зауважила, що на галявині ростуть різнобарвні квіти.
– Ой, яка краса, скільки квітів, – із захопленням вигукнула дівчина, дивлячись на килим із квітів. – Нарву букет для тітоньки, а для себе сплету віночок.
Сонце ясно світило у синьому небі, пташки чудесно щебетали, навіть річка співала свою дивну пісню.
В цей час принц прогулювався на своєму коні по лісі. Одягнений він був, як звичайний юнак. Він хотів щось вполювати, та сьогодні йому не щастило.
– Що за день! Звірі напевно стали розумніші, я навіть не встигаю прицілитися з лука, як вони зникають із поля зору! – бурмотів принц.
Та раптом перед ним з’явився олень. Міхель прицілився, та несподівано лук випав з його рук на траву. Олень налякався і втік.
– Ну от! Знову! Що цього разу?.. Він нагнувся, щоб підняти лук, та щось його стримало. Він почув, що хтось співає у лісі, такого голосу він ще не чув. Навшпиньках підійшов до галявини, притулився до дерева і… завмер від подиву. Перед ним серед безлічі квітів сиділа прекрасна дівчина.
– Вона чудова! – подумав принц. Лілея з усмішкою наспівувала пісню, не здогадуючись, що за нею стежить сам принц.
Світ такий прекрасний –
Поглянь навкруг.
В горі чи в нещасті
Ти будь вірний друг…
Ну от, віночок готовий, поклала на свою маленьку голівку, а в руках з’явився запашний букет. Пора повертатися додому.
– Ой!!! – крикнула вона, побачивши перед собою юнака і швидко сказала:
– Ти що, шпигуєш за мною?! Ти до смерті налякав мене!
– Пробачте. Я не мав наміру налякати вас!.. – розгублено мовив принц.
– Не хотів, але налякав, ледь душа не вилетіла.
– Ще раз пробачте, юна леді!
– Що у тебе за акцент? З вигляду наче звичайний юнак, а говориш, як вельможа.
Принц змовчав, йому не хотілося зізнаватися, хто він.
Лілея, довго не думаючи, мовила:
– Пробачте, але мені треба йти. Вона зробила кілька кроків, та відчувши, що юнак йде їй назустріч, вже зібралася втікати, та почула:
– Не втікайте, будь ласка, я не скривджу вас!
Серце застукотіло так швидко, що ось-ось вилетіло б, якби цей красень не підійшов зовсім близько, та, згадавши настанови тітоньки, вона заплющила очі і втекла. Принц просив зупинитися, та вона втікала. Як налякана лань.
«Що за дівчина? Я ніколи не бачив її раніше. Судячи із її вигляду, вона простачка, але щось у ній таке є, чого немає в інших дівчат, вона особлива. О, ці кучері, а який глибокий погляд… Чимось вона мене зачепила…»
***
З того часу вони більше не бачили один одного. Принц їздив до лісу, та її більше не зустрічав. Лілея також думала про юнака, якого бачила у лісі, її охопило таке почуття, як ніколи до цього. Своїй няні вона нічого не розповідала. А до лісу вже не ходила, бо боялася зустріти цього таємничого юнака, якого не вдавалося забути.
Минав час. Настала осінь. Королівство виглядало ще казковіше, адже все було багряне і золотисте, дарма, що вже дмухав прохолодний вітер, та наповзав сірий туман, що посіріла хмарка скидала на землю дощ.
Прогулюючись по лісі, принц надіявся зустріти дівчину, яка жила в його серці. Тепер він постійно думав про неї. Раптом його думки обірвав знайомий голос.
– Невже вона? Ні, я не можу помилитися, це її голос, – з усмішкою попрямував на зустріч голосу, який лунав за пишними ялинами.
Лілея, співаючи пісню, кружляла між деревами. Під її ногами шелестіло листя, яке наче допомагало їй співати.
– Або зараз, або ніколи – подумав принц. – Тепер ти від мене не втечеш. – Він вийшов із-за дерев, взяв повні жмені золотистого листя і кинув ним у дівчину.
– Ой!!! Хто ж це такий розумний, не має що робити, а розкидається тут листям!
– Привіт! Я не сильно тебе налякав?
– Це знову ти! Думаєш, це дотепно, кидати листям у дівчину?
– Можливо, зараз перевіримо, – з усмішкою мовив принц.
– Ну ти й жартівник! Зараз я тебе перевірю! От хитрий, – усміхаючись, Лілея кинула невеличкий жмут листя в юнака.
– Ну що, приємно?
– Дуже! – він стояв непорушно, лише посміхався.
– Що, смішно? Я що, схожа на клоуна?
– Та ні, просто ти, як нежива, рухайся хоч трішки, – мовив принц.
– Ах, нежива! Ну це ми ще побачимо, хто тут неживий. Вона закидала його листям, а він стояв непорушно і посміхався.
– Це ти неживий, як пам’ятник на площі.
– А що як цей пам’ятник наздожене тебе?
– Не бачила я таких пам’ятників, щоб бігали.
– Тоді я буду першим.
Він побіг за нею. Лілея бігла поміж дерев і він не міг її наздогнати.
Нараз зупинилася і почала роздивлятися навколо, принца ніде не було. Та ось тихесенько він підійшов і ніжно вхопив її на руки.
– Ой, відпусти! І де ж ти тільки взявся? Ти що, із неба впав? Тобі дуже гарно вдається лякати людей.
Та він наче не чув її, хоч погляд прикипів до неї. Він обійняв її і не збирався відпускати. Лілея перестала опиратися. Вони зустрілися поглядами і стояли непорушно. Будучи вищим від неї на зріст, він нагадував ангела, який лагідно обняв її своїми крилами.
– Чому ти так дивишся на мене? – спитав юнак.
– Не знаю, – дещо зашарілася дівчина та продовжувала дивитись.
– Ти мене не боїшся? Не тікаєш і не пручаєшся?
– А чого тебе боятися, ти не звір.
Не відпускаючи її з обіймів, він посміхався, а вона притулилася.
– Як тебе звати, юна незнайомко?
– Лілея…
– Красиве ім’я, у нашім королівстві таких імен немає.
– Можливо. А хто ти, юначе?
Він вдав що не почув і спитав:
– Як ти ставишся до вельмож?
– Мені вони не подобаються. Їм не відомо, що таке бідність, і вони не розуміють дітей-сиріт, які плачуть з голоду і просять милостиню. Вельможі думають лише про себе.
– Але не всі такі, Лілеє…
– Можливо, та таких я не знаю. А ти не назвав свого ім’я.
Юнак замислився. «Що ж робити?» – Він не міг її обманювати та боявся, що дізнавшись, що він принц, вона не захоче його бачити.
– Мене звуть Міхель.
– Красиво звучить, у нашого принца теж таке ім’я, а ти тутешній?
– Лілеє, а якщо я скажу, що я і є принц нашого королівства.
Дівчина знову заглянула в його очі і розсміялася.
– Ти великий жартівник, Міхелю. Я ще таких не зустрічала. Судячи із твого вигляду, не можу в це повірити. Принц носить дорогий, шикарний одяг, виконує свої обов’язки, а не балакає у лісі із біднячкою. Знаєш, скільки дам у королівстві? Не смійся із мене, принц ніколи б не заговорив зі мною.
– Чому ти мені не віриш?
– Хоча, для мене ти будеш найкращим принцом.
– Я згодний. І хочу щось тобі сказати.
Тепер його погляд був іншим, очі сіяли.
– Як поруч ти зі мною, я наче в раю, хочу бути з тобою, бо покохав тебе з першого погляду.
Лілея посміхнулася і промовила:
«Якщо справді любиш ти
Так сильно, як говориш,
Тоді в любові присягни,
Цим всякі сумніви побореш.»
Міхель так ніжно заглянув їй в очі, їй стало тепло, наче від сонячного променя. Вона обняла його ніжно-ніжно і почула як б’ється його серце.
«Тобі єдиній я в любові присягаю,
Для тебе мила я живу,
Крім тебе іншої не знаю,
Тебе єдину я люблю.»
Лілея витерла набіглу сльозу і мовила:
«Любити іншого душа не хоче,
На тебе завжди я чекаю,
А серце лагідно шепоче:
«Мій милий, я тебе кохаю».
Віяв легкий вітерець, кружляв листям. Почало смеркати, з’являлися перші зорі, ясний місяць. Навколо запанувала тиша.
Пройшло небагато часу. Осінь змінила зима, зиму весна і відтак настало пишне літо. Королівство набуло пишно-зеленого вигляду. Навколо співали пташки й шуміли водоспади. Лілея часто зустрічалася з Міхелем у лісі. Вони годинами розмовляли, жартували, співали пісні.
– Знаєш, Еміліє, – сказав король. – Міхель уже повнолітній, час йому знайти пару і замінити нас із тобою.
– Так, я цілком згідна з тобою, Маркосе, та ти знаєш його ставлення до одруження. Принц можливо й правий, йому ще рано.
– Як це рано? Згідно із королівським законом уже час!
– Маркосе, милий, не злись, давай йому краще допоможемо вибрати гідну принцесу, тоді він і погодиться, – заспокоїла короля королева.
– Звичайно, що передумає! Охороно, приведи мого гінця! – крикнув король.
– Чим можу допомогти, ваша величносте, – відкланявшись запитав гонець.
– Ернесте, скажи, де зараз принц Міхель?
– Поїхав до лісу.
– Кажеш, до лісу? Чому? Як часто він туди їздить?
– Щодня, ваша величносте.
– Навіщо?
– Не знаю, та бачу, що ліс іде йому на користь, бо повертається надзвичайно щасливим.
– І що його спонукає так радіти? Невже забуває, хто він і де його місце? Негайно знайти його.
***
Був сонячний день. На поляні, біля джерела, принц Міхель і Лілея мило розмовляли, раптово їх перервав гучний голос.
– Ваша величносте! Де ви? Озвіться!
Міхель помітно стривожився, раніше його ніхто не турбував. Голос вже був близько.
– Хто це? – стривожилась дівчина.
– Все буде добре, кохана, не хвилюйся.
Раптом перед ними постав юнак на вороному коні. Лілея з подивом глянула на Міхеля.
Юнак стрибнув з коня, зняв капелюха, вклонився і сказав:
– Ваша величносте, пробачте, що потурбував, та король негайно хоче бачити вас.
– Що це все значить? – спантеличено мовила дівчина. Шановний, ви певно помилились, цей юнак не може бути принцом.
– Даруйте, юна леді, я сім років служу в палаці, тому знаю дуже добре принца, – з усмішкою промовив гонець.
– Ернесте, ти з’явився невчасно! Невже є щось важливішим від дівчини з якою я зараз? – стурбовано, але велично мовив принц.
– Пробач , Міхелю, я розумію та мушу виконати наказ твого батька.
У дівчини на очах з’явились сльози. Вона ніяк не могла повірити в те, що щойно побачила і почула. Думка про те, що він не може належати їй через те, що він вельможа, розривала серце. Вона розуміла, що вже не зможе його забути. Ледве стримувала сльози, та вони все ж зірвались струмочком із очей.
– Лілеє, чому ти плачеш, – ще більше розхвилювався принц.
– Не підходь! – крикнула дівчина.
– Те, що я принц, нічого не означає, моя любов сильніша за моє становище в королівстві.
– Не треба, Міхелю, забудь мене, хто я в порівнянні із тобою.
– Ти – найбільше щастя, яке я отримав, тому заспокойся, не гарячкуй так. Заради тебе я зречуся корони.
– Ні, я не дозволю вам цього, ваша величносте. Прощайте. І вона швидко втекла.
– Лілеє. Зачекай! Вислухай мене! – кричав принц їй у слід, та даремно…
– Ваша величносте, я нічого не розумію. Що трапилось? – спитав Ернест.
– Сталося! Ну чому ти назвав мене принцом?! Невже не міг вигадати щось розумніше?! – мало не плачучи сказав Міхель.
– Пробачте, та я не міг знати, що ця дівчина вам дуже дорога і що все станеться так, як сталося.
– Чому батько хоче бачити мене?
– Мені не сказав чому, та чи не вперше я бачив його таким роздратованим.
– Тоді рушаймо, не буду дратувати його ще більше.
***
Лілея бігла не оглядаючись… Вбігши в свою кімнату, вона впала на ліжко і гірко розплакалась, забула, що її може почути нянька Еріка.
– Дитино моя, що сталося? Ти завжди усміхнена, а тут… Хто образив тебе?
– Няню, горе мені тепер, – схлипуючи сказала дівчина.
– Яке горе, дитино, що ти таке кажеш?
Лілея тихо притулилася до няні і розповіла їй про принца Міхеля.
– І що мені тепер робити, няню? Як змиритися із такою долею? Він принц, а я простолюдинка.
– Не плач, дівчинко моя, все зміниться, час – добрий лікар, забудеться.
– Ні, не забуду, бо люблю більше за життя.
– Потерпи, все владнається, після негоди стає сонячно.
***
Приїхавши у палац, принц не вагаючись пішов до королівської зали. Він був помітно стривожений.
– Батьку, ви хотіли мене бачити? Що трапилось?
– Мене цікавлять твої поїздки до лісу, на які ти витрачаєш всі дні, нехтуючи своїми безпосередніми обов’язками.
– Мені здається, що ліс – це щось другорядне, ви ж хотіли поговорити про щось інше.
Король примружив очі.
– Міхелю, ти ростеш на очах, інакше думаєш, починаєш мене розуміти краще. Певно і здогадуєшся, що, оскільки ти вже повнолітній, час тобі одружитися на якісь принцесі чи графині, так вимагає королівський закон.
– Пробачте, батьку, та я ще не готовий, – з тремтінням у голосі мовив принц.
– Ти опираєшся моїй волі і королівському закону! – гнівно сказав король.
– Батьку…
– Мовчи! Не хочу чути пояснень. Від сьогодні твої лісові поїздки припиняються і ти перебуватимеш під суворим наглядом. Це наказ! – гнівно крикнув король, навіть не глянувши на сина.
***
Міхель дивився на вулицю і роздумував.
– Що ж тепер буде?.. Для чого цей бал з вельможними дамами різних королівств. Не хочу одружуватися із жодною із них. Що ж придумати, як все змінити?
Його вигляд був настільки сумним, що здавалося, що він захворів. Минали дні, а настрій не змінювався, королева дуже хвилювалася за сина, та вона не могла перечити королю.
А що ж Лілея? Намагалася жити, як і раніше, лише з обличчя втекла усмішка і очі наповнилися сумом. Нянька Еріка важко захворіла, не могла вже піднятися із постелі. Важко дихала і безперестанку кашляла. Лікар повідомив, що жити їй залишилось лічені дні. Дівчина ходила, як нежива, їй ніяк не хотілося розлучатися із нянею, яка стала їй за матір.
Якось біля своїх воріт почула тупіт і іржання коня, вибігла, а перед нею стояв білявий юнак, якого вона бачила в лісі.
– Мені охоче допомогли знайти ваше помешкання, юна леді.
– Для чого вам було це знати і чому ви тут?
– Я хочу з вами серйозно порозмовляти.
– Пробачте, та я не бачу такої потреби.
– Я не затримаю вас.
– Тоді пройдемо в сад, до лавочки, де зможемо поговорити.
– Знаєте, Лілеє, я пам’ятаю ваше ім’я і не зміг вас забути від часу, коли побачив вас у лісі.
– Що вам до мене, біднячки.
– Якщо погодитесь стати моєю, не будете бідною.
– Це вже занадто, не смійтесь із мене. Я ніколи не вийду за вас, бо люблю іншого.
– Якщо ти про принца, то ти дивачка і мрієш про неможливе. Принц не зможе одружитись із тобою, а я можу. До речі, він не любить тебе. Ти для нього була лише розвагою, не більше.
Лілея болісним поглядом подивилась юнаку в очі.
– Що ти таке кажеш, не вірю, він інший.
– І де ж твій принц? Чому не приїжджає? Де ж він, подумай!
– Займається королівськими справами, – різко відповіла дівчина.
– Помиляєшся, він весело проводить час у палаці і готується до балу, на якому має вибрати собі дружину. Він давно забув тебе. Його нічого не цікавить із бідного світу, він має все, – переконливо говорив юнак. – Ти вже плачеш? Не треба, я не такий, я ніколи тебе не скривджу,– підійшов ближче і намагався обняти. Дівчина образливо відштовхнула його.
– Геть, забирайся геть із моїх очей! Більше нічого не хочу чути.
– Зрозумів, я звичайно піду, та ще повернуся, сподіваюся, ти добре подумаєш над моїми словами.
Лілея стояла непорушно, тримаючись за яблуню, тихо плакала. Їй хотілося кричати, душа розривалася. Та серце просило заспокоїтись і подумати про обіцянку, яку принц дав їй, одній-єдиній.
***
Принцу одного дня все ж таки вдалося втекти із палацу, він швидко знайшов будинок коханої у місті. Знайшов її за голосом у саду, вона співала сумну пісню, а з очей на квіти капали сльози. Стрибнув з коня і швидко підбіг до неї.
– Лілеє, кохана, не треба плакати.
– Що вам, ваша величносте, до моїх сліз, – витираючи сльози і збираючись піти, мовила дівчина, навіть не глянувши на принца.
– Не треба кохана, ми ж знову бачимось, – ніжно взяв її за руку і пригорнув до себе.
– Краще б ніколи не бачились, – різко мовила Лілея, намагаючись звільнитися від обіймів.
– Що трапилось, куди ти втікаєш, – з таким болем у голосі мовив принц, що дівчина не змогла не глянути йому в очі.
– Невже у тебе немає важливіших справ? Чому ти приїхав?
– Ти для мене найважливіша за усі справи. А сьогодні я нарешті зміг виконати власне бажання серця.
– Скучив за розвагами? Іди і пошукай для цього іншу, – звільнившись від обіймів, гнівно сказала дівчина.
– Ти ніколи не була моєю розвагою, та й до тебе ні на кого не заглядав.
– Скажи вже правду, що одружуєшся, а сьогодні хочеш потішитись мною, – з гіркотою сказала Лілея.
– Хто наплів тобі таких дурниць?
– Яка різниця, той хтось на відміну від тебе сказав гірку правду.
– Я не обманював тебе і з ніким не одружуся, окрім тебе.
– Не хочу чути нічого, їдь краще.
– Я склав присягу лиш тобі.
– І зламав її.
– Присяга в силі і я не одружений.
– На сьогодні, та завтра вже не будеш моїм.
– Цього не буде!
– Ти підеш проти волі батька?
– Я щось придумаю. А про все тобі Ернест розповів?
– Як ти здогадався?
– Я знаю багато про нього, та він під владою батька і йому завжди вдається вийти сухим із води, хоч продовжує шкодити іншим.
– Та проте, він сказав правду про твоє одруження. Отож забудь мене.
– А ти мене забудеш? Не забудеш і я не зможу. Даруй, мушу поспішити, а то я втік із палацу, від останньої нашої зустрічі я під пильним оком батька. Та я щось придумаю, обіцяю.
Задумана із заплаканими очима ввійшла дівчина до хати. Її покликала хвора няня.
– Няню, ти вся гориш! – розхвилювалася Лілея. Я кличу лікаря негайно.
– Ні, доню, присядь. Хто то був під будинком?
Дівчина розказала про розмову з Ернестом і Міхелем.
– Кому я маю вірити, так хочеться принцу.
– Серцю, доню, серцю. Лиш воно не зрадить.
– Та що він зможе придумати, хто я…
– Думаю, вже час.
– Для чого? Не кидай мене? – очі налились слізьми і дівчина припала вустами до няньчиної руки.
Еріка крізь силу посміхнулась і сказала:
– Час розповісти тобі правду. Колись давно я пообіцяла твоїй матері не розповідати про твоє походження до того часу, коли він буде найслушнішим.
Вона спокійно і з посмішкою розповідала про колишні часи, про королівство Сонячної долини. Про графа Армана і графиню Катріну. Про їх добрі серця.
– Я так і не дізналася, чому твій батько, завжди вірний королю, змушений був залишити своє королівство, а мама – свій прекрасний сад. Цей смуток і вкоротив їм віку. По дорозі помер твій батько. Мама дуже за ним сумувала, та народилася ти. Мама дуже тебе любила, працювала багато, застудилася і теж померла. Від твоєї матері залишилася ота скриня, яку я ніколи не дозволяла відчиняти. Бери. Вона твоя, графине. Прощай, доню, тепер мені легко й померти, бо знаю, що будеш королевою.
– Няню, не помирай!..
Лілея довго плакала, цілуючи мертву няню, що замінила їй матір.
***
Ось і настав той день, коли принц має оголосити ім’я своєї нареченої. У королівство Веселки з’їжджаються всі принцеси і графині на бал.
Принц сидить дуже сумний і замислений, до нього підходить король.
– Ну, що ж, сину, сьогодні дуже відповідальний для тебе день.
– Я знаю, батьку.
Розпочався урочистий бал, зал був переповнений принцесами, графинями і дворянками, всі виглядали розкішно і мріяли припасти до душі принцу. Всі весело кружляли у танці.
– Синку, йди, роздивляйся на дівчат, запрошуй їх до танцю.
– Матусю, мені не весело і зовсім не хочеться танцювати.
– Любий синочку, я розумію твоє хвилювання, зберися і пройди між рядами, серце підкаже.
– Іду, та тільки тому, щоб виконати вашу волю.
Він повільно проходив між гостями, не помічав, як йому кланялися і посміхались, він шукав її, Лілею. А вона стояла у самому кутку.
– Лілеє, це ти!
– Не дивись так на мене, – усміхаючись сказала Лілея.
– Звикай, тепер завжди милуватимусь тобою. Лише не розумію, що діється?
– Те, що ти бачиш, це не сон і я не простолюдинка, як до недавна думала, я графиня із сусіднього королівства, та про це згодом…
– Можна запросити тебе на танець?
– Не смію відмовити, Ваша величносте.
Вони плавно закружляли у танку…
– Знаєш, кохана, я думав, що це мій останній день у палаці, я б нізащо не назвав іншого ім’я.
– І ти б це зробив заради мене?
– Я багато можу зробити заради тебе.

Весь вечір вони були разом, принц нікому більше не приділяв уваги.
– Увага! Увага! Час прийшов оголосити ім’я нареченої, – гучно промовив король.
– Синку, я вперше за стільки часу бачу посмішку на твоєму обличчі.
– І будеш бачити, бо я її знайшов, ту, котра полонила моє серце, ту, із якою ми бачились у лісі.
– Тепер я розумію, чому тобі так важко було. Пробач, синку, що примусив тебе сумувати.
– Я обираю собі за дружину юну графиню із королівства Сонячної долини, на ім’я Лілея.
У залі пролунали оплески…
– Прошу підійти до короля і королеви, моя обранице, – сказав принц.
Лілея поважно піднялася на королівську трибуну і вклонилась.
– Дитино, я радо приймаю тебе, та нагадую, що на твоїх плечах лежить велика відповідальність, – мовила королева.
– Так, я розумію, Ваша величносте, і я її не боюсь.
– Синку, згідно з законом, я маю виконати твоє бажання, поки ти ще не одружений, – радісно сказав король.
– Бажаю, щоб негайно був звільнений від обов’язків Ернест, який на своїй совісті має кілька десятків злочинів. По милості його батька Кристофа король Сонячної долини вигнав свого улюбленого графа Армана з дружиною із королівства. Лілея є їхньою донькою. У мене є документальні підтвердження цього і інших злочинів Ернеста.
Ернеста негайно було звільнено від обов’язків. Його ніхто і ніколи вже не бачив.
Королівство відсвяткувало весілля принца.
Королівство квітло.
У нього буде добре майбутнє!

Немає коментарів:

Дописати коментар