На світі сім мільярдів людей і сім мільярдів історій про
кохання. Ними дихає небо. Завдяки ним дихає небо. Доки живе кохання – доти небо
над нами.
Творча спільнота «Слова» щиро вітає всіх
із прекрасним святом – Днем закоханих! А
найкращим подарунком нехай стане поетичний діалог активних учасників нашої
літературної студії – випускника Долинського природничо-математичного ліцею Володимира
Луцького і учениці Вигодської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Аміни Бойко.
Скоро весна, а отже – час любити!
Кохання вам взаємного, щирості й тепла.
Володимир
Луцький
***
Цей
дух, ці теплі літні ночі...
Лети
душа, кричи у далину степів.
Прийдіть
у снах, ви, загадкові карі очі,
Нехай
ви будете за тисячу морів.
Лети,
кричи, душа, свобідна і прекрасна,
Нехай
почують всі: мій сум згорів дотла,
Тепер
я знов живий, весна уже незгасна,
О,
літня нічко, музо ти моя!
Нехай
оці рядки були сліпі й сентиментальні,
Нехай
осудять критики за жанр.
Думки
мої прості, а істини банальні –
"Кохай,
живи,твори і знов кохай!"
***
Холодна
осінь, мертве листя ...
Блукаюча
душа у пошуках спокою.
В
агонії і маренні весною,
Думки
на перехресті розійшлися.
Холодне
сонце. Промінь сліпить очі ...
Й шматує дерево останнім листопадом.
В
пориві стану я весняним водоспадом.
І
про любов до осені я збрешу серед ночі ...
Аміна
Бойко
***
Вона
сиділа на даху і топилася в темряві.
Ніч
така суцільна й м'яка була.
Вона
сиділа на даху своєї майстерні,
А
здавалося, – ніби на даху неба.
Вона
сиділа тихо, та раптом крик боляче вдарив у вухо.
Спантеличена
зірвалася на ноги. Тінь?!
Так,
не здалося. Він тут.
Це
не сон.
Він
двічі постукав у двері, так як колись.
Тихо
засміявся, вона розплакалася і мовчить.
Знала,
що це неможливо.
То
вона просто втомилась, можливо...
Переконати
себе хотіла.
Щоб
не сумніватися відчинила двері боязливо.
Це,
напевне, примарилось.
Він
стоїть на порозі,
Він
стоїть такий спокійний, як ніколи досі.
Його
очі такі ж сірі і глибокі,
Його
уста такі ж яскраво
бордові.
Він
усміхається і мовчить,
А
чи можуть примари сміятись?
"Я
боюся...", – шепоче крізь сльози.
Її
ранок не був новим.
Він
був розбитим, понівеченим.
Та
думки залишилися ті ж.
Вона
знала, що це не нічне жахіття.
Вона
пішла у кімнату, розчахнула двері,
відкрила
навстіж вікна.
Залишилася
порожнеча.
Хотіла
вивітрити страшні навіювання.
Відчувала
його десь поруч, тут.
Підійшла
до мольберта, нажахано відсахнулась, заплакала.
Там
був портрет молодої, закоханої її.
Там
був ЇЇ портрет.
Невже
він приходив?
Він
дійсно тут був.
Тепер
повірила...
Чекала
щовечора на даху.
Він
приходив, вони мовчали, вони кричали, вони втікали від заборон.
Одного
вечора, влітку, в липні. Він не прийшов.
Вона
чекала занадто довго.
Крик
пронизував ніч недовго,
Вона
летіла у вічність крізь застороги.
Вона
падала швидко і ще швидше злітала.
Вона
стулила мовчки повіки,
І
очей вже не відкривала.
Навіки.
Вони
знову разом, уже не тут.
Вони
знову разом там, де багато веселок.
Це,
звісно, сумно, але, мабуть,
По-іншому
бути й не може тут.
Вони
щасливі, дві тіні в липні.
Назавжди
такі, назавжди закохані.
***
Ти
у кожному подиху неба,
Ти
у мені, ти течеш по венах.
Слова
пронизують і спалюють думки дотла.
Я
йду і спотикаюсь.
Я
кожен день з тобою подумки прощаюсь,
Та
прокидаюся і поруч тільки ти.
Твій
дух – це я.
Ти
– це вічність моя.
Усе
забути легко, однак...
Я
завжди пам'ятатиму твій п'янкий аромат.
Для
мене словами з твоїх уст – бездонна істина.
Для
мене ти – як для пташки небо.
Для
мене ти – як для зіроньки ніч.
Для
мене ти – для берега море.
Для
мене ти – саме той ідеальний єдиний герой.
Та
мій світ в одну мить зміниться.
Я
стала байдужа, як ти.
Я
стала така ж необачна.
Я
стала така ж палка.
Я
знову висока, як вежа,
Така
кам'яна і міцна.
Я
обіцяла любити,
А
ти клявся довіку берегти.
Я
вмію кохати так щиро,
А
ти говорити красиво.
Ти
обіймаєш так міцно
І
ніби щезає весь світ.
Та
мене німий страх обпікає,
Переслідує
вдень та вночі.
Я
боюся одного лиш, справді.
Я
найбільше за все боюсь
Загубитись
в думках про тебе
І забути тепло твоїх рук.
Немає коментарів:
Дописати коментар