четвер, 28 грудня 2017 р.

"Слово" - у підсумках

Так цікаво, творчо і результативно пройшли засідання літературної студії "Слово" у цьому році.


Тож до нових зустрічей у 2018!!!

вівторок, 19 грудня 2017 р.

Вікно у зимову казку

Зима прилетіла на Землю, щоб прибрати її до свят, яких так чекає дітвора.
По-материнськи вдягла дерева у білі пухнасті шубки, щоб вони не змерзли від холодного дмухання морозу. Замела стежини, й десь там  видніються сліди зайчика, лисички і вовка, а ось – людські сліди, дорослі та дитячі. Давайте разом помандруємо лісовим царством. Знайдемо ялинку-красуню для свят, помилуємось пейзажами художниці-зими і оцінимо її здібності модельєра. Та не будемо зупинятися, спішімо потішити очі цікавими казками авторства Софії Верес, учасниці нашої студії.
Багатого Миколая і Щасливого Нового року!

Казка про Чудотворця
Наша планета здавна заселена. Спочатку всі люди жили однакову кількість літ, мали однакові достатки та одяг. А відтак ніхто не скаржився, що голодний чи чимось обділений. Так було багато часу. Але якось один з синів нашого Творця збунтувався проти свого Батька. І то був не простий непослух, яким ми звикли допікати своїм батькам. Той син захотів захопити владу над всією землею, над планетами і зірками. Згадайте, коли ми щось нашкодимо, батьки нас можуть покарати тим, що поставлять в куток, не пустять гуляти або не дозволять сидіти в Інтернеті чи дивитись мультфільми. А Батько Всього Живого вирішив свого бунтівного сина відправити на нашу землю, щоб він зрозумів ціну життя і ціну вирощеного хліба. Але той син почав чинити людям зло. Згодом про його недобрі витівки знали всі люди. І нарекли його Злом.
Люди, хоч і працювали однаково – поділились. Одні стали багатими і мали в своїх домівках скільки їжі, що не могли її спожити і вона пропадала, а інші люди помирали з голоду. Багаті ходили в розкішних шатах, а бідні не мали нічого, окрім однієї незмінної одежини. Багаті, як тільки-но хворіли, то знаходили для себе найкращих лікарів. А якщо хворіли бідні люди, то лікувались словом Молитви, а – ще польовими травами і лісовим зіллям. Так було багато тисяч років. 
Якогось погожого літнього дня в місті Патарі провінції Лікія, що в Малій Азії, у побожній родині Феофана і Нонни народився син. Його назвали Миколою. Хлопчик зростав дуже послушною і доброю дитиною. До всіх людей чемно вітався, а жебракам завжди подавав милостиню. І не просто давав хліба чи дрібних грошей, які йому батьки давали на кишенькові потреби, а ще й запрошував їх до будинку та годував ситно. Не всі жебраки були ввічливими, були такі, що ще щось, доки хлопчик насипав їм борщу чи картоплі смажив, крали.
Миколка тоді отримував прочуханів від батьків, але говорив їм:
 Мамо і тату, ці люди бідні та нещасні. Їх життя зруйнувало Зло. Ось продасть той жебрак вкрадену у нашому будинку вазу і проживе ще трохи часу на вторговані гроші, а не помре з голоду завтра. Бо кожен хоче і повинен жити під Сонцем, хоч як би не допікала темрява…
Батьки дивувались, як їхній син, по роках ваш ровесник, так розумно говорив.
Здивувався і Господь Бог. А відтак обрав для цього розумного хлопця духовне покликання. Миколка виріс і став поважним чоловіком в місті, де жив – священиком Миколою. Він багато читав, займався спортом і подорожував. Відтак незабаром віруючі християни обрали його своїм духовним провідником – єпископом.
Одного разу він врятував під час шторму корабель. Він наказав бурі стихнути. А потім доки ті моряки, які були на судні, відхекувались від потопу, він пірнав у холодну й солону морську воду та втягав звідти їхніх побратимів, які тонули і на палубі вдихав їм нове життя. Вся команда корабля зосталась живою, а корабель цілим. Моряки розповіли про доброго рятівника іншим людям. Відтак єпископа Миколу люди стали називати святим. Святий – значить добрий до людей і до всього світу.
Святий Микола дуже любив тварин, пташок та всяку комашню. Він лікував навіть хворих і ранених левів. Вони, як одужували, то ходили за ним, неначе наші домашні кішки. Також він лікував безнадійно хворих людей. В одній родині врятував для шести діточок маму, в іншій – де не було мами, батька для трьох діток. 
Вдень Святий Микола молився в храмі. Ночами майже не спав. Бог йому дав такий дар, що він відчував, хто потребує допомоги, а відтак ішов до тої оселі і тих людей й безкорисливо та щиро допомагав. Так було багато років.
Так є і сьогодні. Дорогі дітки, не вірте, як хтось вам говорить, що Святого Миколи немає. Це не так. Він є, але він живе не на землі, а в великому й затишному Божому Царстві. Те царство розташоване високо над нами – в небі. Бо весь світ побудований як багатоповерховий будинок. Ми живемо на нижчому поверсі, а Господь Бог – поверхом вище. Так ось, кожного року ви заздалегідь говорите батькам, що хотіли б отримати в подарунок. Батьки передають ваші побажання Святому Миколі. Він вирішує, чи саме такий подарунок вам потрібний, чи, можливо, інший. На світі є мільйони діток. І Святий Микола не має можливості відвідати всі магазини та супермаркети, щоб купити  подарунки. Тому інколи просить про це ваших батьків. А потім подарунок, що його придбали для вас батьки, Святий Микола освячує. І недарма ми називаємо його  Чудотворцем. Освячені ним подарунки дуже гарні, а цукерки, мандаринки, яблука чи горіхи дуже смачні. Такими надзвичайними вони є один день в році. Ще мушу вам сказати, що Святий Микола освячує подарунки лише для слухняних дітей, які добре вчаться та поважають батьків. Вдень і увечері 18 грудня в нього дуже багато роботи: він мусить кожній слухняній дитині доставити освяченого подарунка. Тому раджу вам якнайшвидше в цю ніч засинати. Адже доки ви не заснули, Миколай мусить чекати. А тим часом його ще чекають тисячі діток. Тому нашого щирого Благодійника не слід затримувати, бо наступного року він запише вас у свій список останнім.
Вранці, щойно розпакуєте свого подарунка, подякуйте за нього Святому Миколі Чудотворцю. Він якраз в той час вже повертається на небо. Оскільки всю ніч працював, тож, щоб збадьоритись, п’є липовий чай з медом і їсть медівники. Ваші, дітки, слова подяки дуже зігріють Святого Миколу. Він їх почує, усміхнеться лагідно, відтак наступного року завітає до вас знову із ще щедрішими подарунками.

Новий рік
Казкове оповідання
Так повелося, що Новий Рік, як добрий господар, завжди заздалегідь готував собі до людей дорогу. Щойно дерева покидало останнє листя, і всі птахи відлітали у вирій, просив він свого молодшого брата Морозенка:
  Братику, а чи не пора тобі за працю братись. Прошу тебе, не барись…
Вбирав Морозенко кожуха й теплі рукавиці та покидав спільну домівку, котра була споконвіків в засніжених просторах Антарктики.
Так було й цього разу. Він вирушив до наших багатих країв, де навесні розквітають первоцвіти, влітку під теплими грозами ніжаться пшеничні поля, а восени всі люди ласують солодкими кавунами.
Того всього серед білих снігів ніколи не було, а лишень снилося. І йому, і братові, і сестрі.
Він йшов,і холодним подихом сковував дороги, мокрі від дощових сліз жалісливої осені. Він обдував холодом дерева й кущі. Тому вони ставали меншими. Він  дихав на всяку звірину і вона теж куталась в своїх нірках. Хто мав теплі шубки, той виходив на вулицю, а в кого їх не було, то засинали в своїх домівках аж до весни. Ведмідь міг би і не засинати, але він, лінивець, ніколи не збирав собі запасів їжі на зиму. Малина скінчилась, ожина теж, ну а бджоли мед щільно запакували в бочки та закрили на сім замків. Тому і він влягався спати.
Щойно Морозенко подув на нього і поза спиною розповзлись дрижаки, ведмідь  дременув до барлоги, гримнувши за собою дверима так, що  вона здригнулась, і шаснув під теплу і м’яку ковдру з листя.
Прийшов Морозенко до людей. І на їхні оселі подихом холодним війнув.
Але люди вперше за багато років не зраділи білому інію на шибках і в полях.
Один чоловік на вулиці  міста сумно сказав іншому чоловікові:
  Скоро холодно стане, сніг вкриє землю, скоро Новий Рік прийде, а ми не знаємо, як наші домівки обігріти. Газ дорожчає в чотири рази і світло електрики відключатимуть…
Морозенко заглянув в шибку сільської оселі.   
Двоє школяриків – хлопчик і дівчинка, ваші ровесники, запитували матір:
– Матусю, а чому в нашій хаті так холодно стало?
Мама відповіла:
– Дітоньки, в нас мало дров на зиму. І нема кому їх заготувати в лісі. Наш тато пішов виганяти злих дядьків з нашої країни. От він повернеться і в хаті стане тепліше.
Діти не вгавали знову:
– А чому злі дядьки прийшли до нашої країни?
Мама відповіла:
– Їх прислав ще зліший дядько. Він наказав їм грабувати наші міста і села та все руйнувати. А ще він хоче забрати у нас тепло, щоб ми замерзли.
– А як наш татко їх покарає?
– Він разом з іншими воїнами прожене цих темних, злих і жорстоких людей. Вкутуйтесь в теплий одяг і сидіть під ковдрою. Сьогодні ми гуляти не підемо, бо надворі  похолодало…
Морозенко мав холодний подих, але добре серце. Повернувся він до свого брата й каже:
 Новий Роче, люди сумні і бояться холодів. Вони вперше на раді візерункам з інію і холодним передзимовим зіркам.
Задумався Новий Рік. Згодом прикликав свою сестру Зиму та й каже:
– Сестро, ми гартуємо людей холодом вже тисячі років. Але один злий правитель з числа смертних людей вирішив знищити багато народів. Він заволодів скарбницею, де зберігається тепло. Але це не його скарбниця. Бо Творець ще при створенні нашої планети подарував всім людям тепло, щоб вони зігрівались. Тому цього року ти не розсипатимеш сніг там, де люди мерзнуть. А ти, Морозенку, не дмухатимеш на них своїм подихом.
 Добре, брате,– сказала Зима,– а можна подвійну порцію снігу висипати на голову Зла, щоб охолодити його зловісні наміри?
 Можна,– сказав Новий Рік. Ти ж недарма все літо сніжинок танцювати вчила. То нехай і танцюють холодного танцю для нього. У володіння Зла я і ногою не ступлю.
Тут озвався Морозенко:
– Зате я довкола його володінь так і дмухатиму холодом. Та ще й в сто разів сильніше, ніж завжди. А Сонечко попрошу зігрівати добрих людей, щоб не мерзли.
З того ж часу злі люди почали мерзнути, а людей в добрих царствах зігрівало Сонце. Не було там ні інію, ні снігу, ні морозу.
«Скоро б мав Новий Рік прийти, а довкола так тепло. Зима десь забарилась. І Морозу немає…» – почали турбуватись люди.
Але марними були їх турботи.
Новий Рік, як завжди, вчасно завітав до їхніх домівок і в їхні серця. Разом з сестрою Зимою та братом Морозенком подарували людям перший сніг, а відтак,  і надію на те, що в скорім часі по всій землі обов’язково пануватиме Добро і Мир.

пʼятниця, 13 жовтня 2017 р.

«Зродились ми великої години, З пожеж війни і з полум’я вогнів!»

Пам’ятаємо – перемагаємо! 75 років тому воскресло з попелу української державності сміливе покоління жертовних борців. Історія ніколи не забуває про жертводавців. Бо зміст її вівтаря – полум’я вічний змаг між темінню і світлом. На протистоянні – світ, та світло таки перемагає темряву, бо після ночі завжди настає нам день.
Літературна студія «Слово» поєднує окрім поезії і прози також й драматургію. Ювілею Української Повстанської Армії присвячений драматичний твір авторства Назарії Веснянко. Переконані, що Арена історії є не для того, щоб завше бути місцем гладіаторських боїв. Наша мрія – щоб вона стала великою сценою миру, любові, взаєморозуміння.
Молімося й діждемося!
В день вшанування  Всеблагої  Матінки  Богородиці  Слава Україні та її Героям!
За волю!
світлої пам’яті Долішнього Івана Васильовича, вересень, 2003 р. м. Долина
П’єса на дві дії.
Дійові особи:
Баба Ганя.
Тітка Віра.
Дід Семен.
Командир УПА–Захід.
Михайло.
Галя.
Степан.
Наталя.
Павло.
Петро.
Михайлина.
Люба.
Оксана.
Іван.
Микола.
Софія.
Ольга.
Анна.
Василь – командир господарчого відділу.
Богдан – командир оперативного відділу.
Орися – дружина Богдана.
Юрко.
Адам.
Сільська молодь, молоді повстанці.
Дія I
Картина 1
Світлиця святково прибрана. Через усю кімнату – стіл, на якому весільні страви. За столом молоді і гості п’ють, веселяться, розмовляють.
Баба Ганя: Ви знаєте, людоньки, хоч над світом гримить війна, а кохання за все і всіх найсильніше. Подивіться, он...
Тітка Віра: Гарна пара, двоє як намальовані. Дав би Бог їм щасливого життя.
Дід Семен: У час війни?
Баба Ганя: Вони як голуб’ята, війна для них ніщо.
Тітка Віра: А любов єднає.
Дід Семен: Замало ви знаєте моїх внуків. Не будуть вони веселитися, коли інші плачуть.
Заходить молодь і займає місця біля молодих.
Галя: Слава Icyсу Христу! Війна війною, а в нас молодий з молодою.
Наталя: Тож давайте хоч сьогодні не будемо сумувати, а молодим пісню співати.
Співають: «Голуб на черешні».
П’ють, голосно розмовляють.
Степан: Дай Боже, друзі, вам доброї долі.
Василь: Не зважайте на те, що свистять кулі.
Богдан: Друже, ти погано мене знаєш.
Василь: Ні, навпаки, занадто добре знаю, та це порада.
Орися: Спасибі, та чи скористаємось?
Витирає сльози, передчуваючи щось не добре.
Петро: Не личить молодій плакати.
Богдан ніжно обіймає заплакану Орисю.
Богдан: Не треба, ластівко…
Оксана: Ви заслуговуєте на щастя.
Михайлина: На велике і радісне.
Василь: Воно, щастя, зараз із вами, не випустіть його із рук.
Орися: (посміхаючись): Втримаємо!
Картина 2
Та сама світлиця. Ті ж самі гості. Приходять Іван і Микола, дуже засмучені. Підходять до молодих із квітами.
Іван: Дай, Боже, в мирі і любові до ста літ дожити, діток десяток народити.
Микола: Здоров’я, повну хату щастя, повну комору достатку. Не бийтеся, не сваріться, одне одному коріться.
Цілуються з молодими, дарують квіти, сідають.
Софія: Де ж ви так забарилися?
Ольга: Ми думали, вас не буде.
Іван: До друга на весілля через усі нещастя, через тисячу куль.
Анна : не доведи, Господи, щоб були нещастя.
Микола: Червона мітла…
Орися: (стрепенулась) Що ці московські кацапи вже щось накоїли?
Іван: І накоїли і коять, та ти, Орисю, хоч сьогодні не думай про них, не дозволь їм вкрасти своєї радості.
Картина 3
Вже в іншій кімнаті Іван, Микола і Богдан. Розмовляють.
Богдан: Я одразу помітив, друзі, з вами не все гаразд, що вас гнітить?
Микола: Те що і тебе, друже.
Богдан: Щось ви замовчуєте.
Іван: Так, друже, та не ображайся, сьогодні не скажемо, не можемо.
Богдан: Я не маю спокою, скажіть.
Микола: Не ображайтеся, ми підемо.
Богдан: Ідете. Куди?
Іван: Мститися катам за наш народ, якому не дають волі антихристи.
Богдан: В УПА?
Микола: Замість інституту.
Іван: Україна буде вільною. Буде!
Богдан: Я з вами, хлопці.
Микола: У тебе відповідальність, молода дружина.
Богдан: Так, моя кохана дружина заслуговує на найбільше щастя, щастя у вільній Україні. Вона зрозуміє!
Картина 4
Попередня світлиця. Розмова за весільним столом.
Юрко: Орисю, а де мій шваґро?
Орися: Вийшов на вулицю.
Юрко: Без тебе?
Орися:Це тільки сьогодні, потім вже самого не пущу.
Всі сміються.
Адам:А хочеш, Орисю, розповім анекдот?
Орися:Але так, щоб не лише я чула.
Розказує, всі сміються.
Юрко:А тепер нехай дівчата розказують, хоча б ти, Любо.
Люба:А давайте, я вам краще заспіваю.
Співає «Ой на горі білий камінь», всі уважно слухають, підспівують, аплодують.
Орися:Спасибі, Любо, піднесла настрій, але давайте всі заспіваємо, нашу улюблену.
Співають: «Цвіте терен».
Картина 5
Та сама світлиця, ті самі гості, заходять Богдан, Іван і Микола.
Богдан: Зупиніть музику, буду щось казати.
Іван: Дозволь, друже, я.
Богдан: Ні, я.
Орися: Що трапилось?
Богдан підходить і бере її за руку.
Богдан: Ластівочко, леле, Орисю, пробач, я повинен іти щоб не було запізно.
Орися: Куди, коханий?
Богдан: Вибороти краще майбутнє нашим дітям.
Орися: Я знала, іди, люблю, повертайся.
Падає непритомна Богданові на руки. Підбігають жінки і дівчата з водою.
Іван: Люди, пробачте ми   мусимо  йти!
Микола: Ідемо, помститися катам, які знущаються з нашої нації.
Іван з Миколою забирають Богдана, який уважно передає Орисю жінкам і дівчатам. Виходять. З-за куліс читець читає уривок з вірша Івана Франка:
До великого моменту
Будь готовий кожний з вас,–
Кожний може стать Богданом, –
Як настане слушний час.
Мовиш: нині інші війни.
Ну, то іншу зброю куй,
Ум гостри; насталюй волю,
Лиш воюй...
Картина 6
Простора кімната, посеред кімнати стіл, на ньому – ваза з квітами, декілька чистих листівок, за столом Орися, схилилась на стіл, співає сумну пісню. Приходять дівчата, потім хлопці.
Люба: Орисю, не плач, така наша  доля. Чекати.
Орися: Це недоля, вона накликала нових яничарів на нашу святу землю.
Анна: А не було б війни, як би було добре жити.
Ольга: Війна, напевно, була неминуча.
Орися: І визволителі прийшли...
Витирає сльози. Заходять хлопці з Юрком.
Юрко: Сестричко, всі до тебе.
Орися: Проходьте, поплачемось.
Адам: А навіщо сліз?
Галя: Тоді над чим сміятись?
Михайло: Не плакати, не сміятись, а діяти.
Софія:Діяти, як?
Петро:Іти в партизани.
Павло: Слушно кажеш, брате, треба іти.
З-за куліс чути уривок з пісні:
Чи то грім гуде, чи гуде буревій,
А земля на сто миль грає грізно?
Від Кубані аж до гір чути голос один: –
В ряд ставай, щоб не було запізно!
Наталя: А ви чули цю жахливу подію, що сталася минулої ночі в сусідньому селі?
Михайлина: Розкажи.
Наталя: Спалили хату з цілою сім’єю.
Орися: Як, хто?
Степан: А хто б ви думали? Москалі!
Василь: А казали: повстанці.
Степан: Бійся Бога, що таке кажеш.
Юрко: А Микола казав, що червона мітла замітає всіх, хто хоч найменший опір чинить.
Оксана: Як таке наші допустили?
Михайло: Москва працює, до повстанців засилає досвідчених кадебістів.
Анна: Ця сім’я мала відношення до УПА?
Павло:Четверо синів – повстанці.
Люба: Але ж хлопці воюють не під своїми іменами?
Петро: І клички, псевда не допомагають, коли попадеться у добрім стаді одна паршива вівця.
Орися: Сексоти не сплять, гріють руки юдиними срібняками.
Після мовчанки.
Ольга:    Встане Україна
І розвіє тьму неволі.
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти.
Степан: Ідемо! Нас чекає Україна!
Дія 2.
Картина 1.
Невеличка кімната підземелля. Під портретом Т.Г. Шевченка – стіл, на якому кілька листівок, а також два синьо-жовті прапори. За столом сидить командир УПА–Захід, читає листівки. Стук у двері. Входять дівчата.
Орися: Слава Україні!
Командир УПА–Захід: Героям слава! Молодиці, дівчата, проходьте, присідайте і розповідайте.
Галя: Ми не можемо стояти осторонь і спостерігати, як з нашого народу знущається ворог.
Михайлина: Ми готові воювати!
Командир УПА–Захід: Чи не за хлопцями ви заскучали?
Наталя: І за ними також.
Люба: Але до вас прийшли не по них, а для того, щоб бути корисними Україні.
Оксана: Ми хочемо у вашу чоту.
Софія: Візьміть нас, ми куль не боїмося.
Командир УПА–Захід: Ви дуже гарні і сміливі, та як мені знати, чи не підіслані?
Орися: Хіба ми подібні на таких?
Разом читають присягу: Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників.
Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.
Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї. Коли я порушу, або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу.
Командир УПА–Захід: Дуже зворушливо і щиро, вірю вам.
Ольга: То, значить, ви берете нас?
Інна: На що ми прийшли сюди, для чого і чому, знаємо.
Командир УПА–Захід: Наші, наші ви, дівчатка, і як же вас не взяти.
Пісня із-за куліс: «Ой у лісі, на полянці».
Картина 2
На невеличкій полянці Іван і Микола розмовляють.
Іван: Чуєш, брате, кажуть що із нашого села багато прийшло у повстанці.
Микола: Кажуть, що й дівчата.
Іван: Та невже...
Микола: Є, певно, і твоя Люба.
Іван: Може і є, та чи побачимося?
Микола: Авжеж.
Іван: Тоді дав би Бог, щоб і ти Аню побачив.
Микола: Побачимо.
Іван: Така наша доля, щоби лиш не злукавила.
Микола: Не одне життя поступилося смерті, не одне ще поступиться, головне, щоб недаремно.
Пісня із-за куліс: «Повіяв вітер степовий».
Іван: Згадав, сьогодні у нашу чоту прибуде військо.
Микола: Хлопців чи дівчат?
Іван: Не жартуй, звичайно, хлопців.
Микола: А я зовсім не жартую, дівчата теж беруть зброю. Наш полк від цього б виграв.
Іван: Можливо із дівчат і хороші воїни та їм не місце серед хлопців.
Микола: У час війни люди не діляться на статі…
Іван: Та закохуються.
Микола: Це може і на нещастя, та закони природи не зміниш.
Картина З
Через декілька годин на тій же поляні, де знаходяться командир і заступники куреня Іван і Микола, приходять дівчата.
Дівчата: Слава Україні!
Хлопці: Героям слава!
Галя: Нас направили до вас.
Іван: Дуже добре, а присягу вояка УПА знаєте?
Наталя: От ми  вам  і розкажемо.
Микола: Починайте.
Спів сопілки. Дівчата розказують.
Іван: Ну, молодці, тепер ми раді вас прийняти.
Микола: Дуже раді, ви ж дівчатка із нашого села.
Михайлина: А ми, бува, подумали, що ви забули, або зробили вигляд, що не впізнали нас.
Сміються. Потискають один одному руки.
Картина 4
Всередині у курені. Всі ті ж.
Іван: Ви тільки троє?
Галя: Ні, нас дев’ятеро.
Микола: А інші дівчата, знаєте де?
Наталя: Люба, Оксана і Орися – у політвиховному відділі.
Іван: А Софія, Ольга і Анна?
Михайлина: У розвідному.
Галя: А де ж наші хлопці, може ви знаєте?
Микола: Михайло і Степан у вишкільному, Павло й Петро у розвідчому, Богдан – командир відділу оперативного, Василь – господарчого.
Наталя: А де ж тоді Юрко і Адам? Та ж їм ледве по 12-ть.
Михайлина: Ваша промова на весіллі подіяла.
Микола: Спасибі, та чи лише на них?
Наталя: На всіх, хто зараз із вами також.
Іван: А що в селі чувати?
Михайлина: У нашім, більш-менш спокійно, та в сусідньому багато людей москалі повивозили на Сибір.
Всі мовчать, задумавшись.
Микола: Дівчата, а ви не боїтеся смерті, вона ж тут за спиною гуляє і косою, чи то пак кулями добре розкидає.
Дівчата: Ні, ні, ні. Хай смерть боїться нас.
Пісня: «В Станіславі».
Картина 5
Михайло і Степан на стежці, ідуть, розмовляють.
Михайло: Боже, помилуй нас, не дай зайдам нашу Батьківщину.
Степан: Ми будемо стояти насторожі, не віддамо України!
Михайло: Не дають, не дають нам вороги спочинку.
Чути свист. Хлопці зупиняються. Із протилежного боку підходять Павло і Петро.
Павло: Слава Україні!
Степан: Героям слава!
Петро: Туди не йдіть, хлопці.
Михайло: А хто там?
Павло: Там москальська облава.
Степан: У нас наказ, ми повинні.
Петро: Тоді ідіть за нами, проведемо іншою дорогою, хоч там і німецький табір.
Михайло: А вони не помітять?
Павло: Будемо сподіватись.
Степан: Сподіватись, чого?
Павло: Чого завгодно, та це ж наші ліси і хіба хтось знає їх краще?
Михайло: Я боюся тільки, щоб не спіймали.
Петро: Якщо вчасно натиснеш на курок, живим не візьмуть.
Ідуть на ліву сторону.
Святкується свято народження УПА. Командир УПА–Захід і всі інші.
Командир УПА–Захід: Слава Україні!
Всі: Героям слава!
Командир УПА–Захід: Сьогодні маємо велике свято. Свято Покрови і свято створення УПА. Вітаю всіх, правом мені даним, та поки скажу свою святкову промову, мушу згадати всіх, хто тепер не з нами і пом’янути їх хвилиною мовчання.
Подають списаний листочок.
Михайло – „Дуб"
Степан – „Ясний"
Петро – „Відважний "
Павло – „Тихий"
Василь – „Бистрий"
Марко – „Соловей"
Дмитро – „Чиж"
Семен – „Вітер"
Григорій – „Малина"
Софія – „Соняшник"
Ольга – „ Світла"
Ніна – „Сумна"
Наталя – „Кмітлива"
Люба – „Ластівка "
Після хвилини мовчання командир УПА–Захід читає промову.
Бійці і командири УПА! Ви, що сьогодні у відділах боретесь проти більшовиків, і Ви, що поповнили ряди визвольно-революційного підпілля! Будьте свідомі того, що п’ятирічна героїчна боротьба УПА і визвольно-революційного підпілля – це найбільш героїчна доба в історії України. Знайте, що такої героїчної доби в історії людства ще не було. На героїзмі УПА і визвольно-революційного підпілля будуть виховуватися нові українські покоління. Боєць УПА, український революціонер заступить місце мужнього спартанця в історії людства. Тож свідомі будьте цієї великої доби, в якій вам довелося жити і не посороміть повстанської слави, як не посоромили її ті, що вже від нас відійшли.
В нинішній святковий День УПА гордо погляньмо на минулі роки і з пошаною спом’янімо усіх, котрі посвятою свого життя викували Нову Добу. Вічна слава безсмертним героям, що віддали своє життя за волю України! Ні на крок не відступимо від ідей, які вони нам вказали й за які поклали своє життя! З честю виконаємо обов’язок, який на нас  постановив наш народ: воля або смерть! Дотримайте зброю в руках до тієї хвилини, яка завершиться вже повною перемогою – створенням УКРАЇНСЬКОЇ САМОСТІЙНОЇ СОБОРНОЇ ДЕРЖАВИ.
З незламною вірою вперед, до перемоги!
В нинішній святковий день УПА, з гордим чолом дивіться в майбутнє. Перемога близько! Хай живе Українська САМОСТІЙНА СОБОРНА ДЕРЖАВА!
Нагородження.
Степан: Дякую за нагороду. Дякую всім, хто йде зі мною пліч-о-пліч.
Микола: Дякую і обіцяю заслужити ще одну.
Богдан: Найкраща нагорода для мене, коли я бачу вас разом із найдоречнішою піснею за Україну.
Співають: «За Україну».
Наталя: Дякую, це завдяки хлопцям.
Михайлина: Дякую, я готова іти дальше.
Оксана: Дякую. Слава Україні!
Орися: Щиро дякую, але найбільшою нагородою буде для нас наша Соборна Держава.
Обіймається з Богданом.
Всі співають: «Зродились ми великої години».