неділю, 27 листопада 2016 р.

…СВІЧКА ПАМ`ЯТІ БРИНИТЬ СЛЬОЗАМИ

      1933-й рік… Рік, коли чорні крила голодомору обійняли багаті чорноземи України, змусивши одних    помирати   страшною   голодною   смертю,
інших — з потьмареним розумом — піддатись жорстоким канібальським звичаям. Рік, коли країна родючих чорноземів та прадавнього хліборобського народу знемагала від  голоду.
         Українською катастрофою ХХ століття є голодомор 1932–1933 років в Україні. Терор голодом, запроваджений сталінським тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть мільйонам хліборобів.
         Тому так важливо зберігати, оберігати власну пам’ять від втручань у неї, від підмін, так важливо безстрашно дивитися у дзеркало власної історії.
         Українські поети і прозаїки стали першими літописцями Голодомору, намагаючись осмислити катастрофу у слові – ще від часів, коли над правдою про Голодомор тяжів “культ мовчання”. З плином часу з’являлися нові твори, нове осмислення фактів і наслідків штучного голоду; ці твори зароджувалися і в Україні, і поза нею.
         Національна пам'ять формує національну свідомість. Без національної пам’яті немає майбутнього нації. Задля збереження та вшанування пам’яті невинно убієнних українських селян, бібліотекар  бібліотеки-філії села Максимівка, Ольга Литвин присвятила «голодному лихоліттю» вірші, які змушують прожити все, що в них є, протягнути крізь себе струну тонкої, гострої емоції.
         Представляємо вашій увазі добірку її віршів.

               ***
Чуже дитя тулилося до мене,
Зводило очі наче небо голубе.
Чому, навіщо і в якій потребі,
Чого просило серденько мале?

Чого йому в житті не  вистачало,
Коли батьки живі, і то важне.
Та свою ручку щиро подавало -  
Її   тепло поранило  мене.

Бо жар долоньки почуття збудило
Всепоглинаюче, велике і просте…
Його в житті батьки не долюбили,
Й помандрувало серденько мале.

             ***
Чудовий  смак бабусиного хліба,
Рум'яний,  тільки – но з печі.
Не різали, завжди чекали діда,
Чому то так, не знали ми малі.
                             А ми сміялись і не розуміли...
                             «Такого хліба не пече ніхто…»,–
                             Старі собі тихенько гомоніли.
                             А як замовкли, згадував хто-що.
Життєві радощі зостались в таємниці –-
У погляді сумнім, бабусиних очах.
Скоринка хліба, що лежала на полиці,
Страх голоду в нескошених житах.

                 ***
Ти тільки із життя мене не відпускай,
Подбай про мене серед грому й тиші.
Не долюбила…я не встигла, пам’ятай…
Та вітер в шелесті тобі усе опише.

Він принесе тобі в далекий край -
Пісні душі, то всі мої зітхання.
Ти тільки із життя мене не відпускай.
Бо за вікном весна ще дуже рання.

В долоні моє серце назавжди  візьми,
Як папороті цвіт з купальським оберегом.
Ти тільки із життя мене не відпусти,
Бо світ холодний між землею й небом.

               ***
Хто кривду раз хоч пережив,
Мене напевно  зрозуміє.
І скаже: «Хто ж це натворив ?..
Прости їм, Господи!», - душею не змаліє.

О! Як вона пекла, палила груди.
І крім Всевишнього. ніхто не знав.
Бо в тім «вінці», який тобі оділи люди-
Ти вже за мене, Господи, страждав.

Не віддавайте кривди ви нікому-
Сторицею помножиться сама.
Ввірветься вітром ще до заспаного дому,
І збудить совість кривдника вона!

21.11.2016р.

              ***
Я фальш читаю в друзів по лиці,
Бо посмішка не намалює правди.
Не сподівайтесь змити у Йордан-ріці,
Те що приклеїлось, немов фізичні вади.

Я сподівалася, що в глибині душі,
Живе у вас любов і приязнь Божа.
Та рівень ницості напевно на межі,
Що й сподіватися на це уже не гоже.

Та вірю я ще в силу правди і добра,
Бо з лона матері мене того навчили.
То Божа іскорка, то вища висота,
Що до землі ще людство не прибили.