вівторок, 5 липня 2016 р.

«Віддзвени ударом грому одну із тисячі своїх пісень»

…Довгі сонячні дні  породжують короткі теплі ночі. І погода ясна, над нами безкрає синє небо. Дерева зеленошаті, а попід ними барвистими вогниками літні квіти – маки, дзвоники, конюшина, ромашки, календули…
У літа незабутній дзвінкий голос. За ширмою світанків натхненні мелодії, що ними живе маестро-соловейко, вранішній жайворонок, веселий говіркий горобець, а  ближче до вечора – хор цвіркунів, котрий не замовкає аж до самого ранку.
Дощ влітку теплий і лагідний. Незабутнє враження, коли під шатром низьких хмар спочатку повітря стає гарячим, а згодом великі краплі огортають пил з доріг та листя смарагдовим сяйвом.
Кожен день літа – інший. І натхнення, дароване ним – наче прозора вода швидкоплинних гомінких річок…
У розповені літа Тарас Зварич та Вікторія Дідоха дарують нам нові рядки нових поезій.
Нехай яскраві миті цілющого моря  літніх спогадів зігрівають ваші серця, як кульбабове вино Рея Бредбері холодними, зимовими вечорами. Бо «Кульбабове вино — спіймане  в пляшці літо".

Тарас Зварич
***
Згадай мене, коли печаль на серці тягарем,
Коли нема чого додати.
Згадай, і я прийду з останнім променем,
І обіцяю: буду мовчати.

Згадай мене, коли поставлено вже крапку,
Я стану твоїм епілогом.
Коли немає сенсу починати щось спочатку,
Я і не спробую, клянуся перед Богом.

Згадай мене, коли уже все втрачено.
Коли усі слова згубили зміст,
Коли за все усім пробачено,
І в голові лишився тільки свист.

Згадай мене, куди б не занесло,
Яка б не була пора року.
Згадай мене усе одно.
Хоча би раз, хоча би ненароком.

***
Вечірній дощ, змий із мене тяжку втому,
Що її по собі залишив день.
Віддзвени ударом грому
Одну із тисячі своїх пісень.

Спалахом неба освіти дорогу.
Хоча б на мить, щоб я знав, куди іти.
І впізню ніч біля свого порога…
Прийми до себе мої стомлені думки.

Заколиши невтомну мою уяву,
Познайомивши її зі сном.
Бо тільки ти знайдеш на неї управу,
Вистукуючи колискову за вікном.

Й коли раптовий подих вітру
За обрій твої хмари пожене.
Щоб ти собі гуляв по світу, –
Візьми з собою і мене.


***
Вечір зненацька бере місто в полон,
Небо затягуючи оксамитом.
Збирає зірки за вечірнім столом,
Й розповідає щось тихо про літо.

Я чув ті історії не раз.
Він й до мене на каву приходив.
Говорив, без слів і без фраз,
Неначе художник картину пензлем виводив.

Я дививсь не відводячи погляду,
Як гарячу бронзу він розливає довкола.
І не мав найменшого здогаду,
Що він візьме й мене до свого кола.

Я й уявити не міг, що він відкриє
Переді мною свою тяжкі двері.
Й ту бронзу гарячу розлиє,
Моєю рукою на папері.
                            30.05.2016

***
Думки розвіювало, неначе дим на вітрі.
Асфальт віддавав збережене за день тепло.
Вдихав на повні груди вечірішнє повітря,
І хмари кудись за горизонт несло.

Вітер шумів заплутавшись у віттях.
Птахи співали, перегукуючись з ним.
Імена загублені в століттях,
Вказували на назви вулиць і картин.

Велике місто готувалося до сну.
Вмикало ліхтарі, немов настільні лампи.
Виглядало в небі зірку – хоча б одну…
І йому не так вже й довго залишилось чекати.
м.Львів
22.06.2016

Вікторія Дідоха
***
Хай буде важко дихати з тобою,
Хай важко пити кожен подих неба…
І хоч будеш моєю ти журбою,
Тебе забути – то моя потреба.
І хоч гірчиш, немов кавова гуща,
І хоч печеш, як розігрітий ніж
Твоя усмішка – понад всі цілюща
І холод твій – мені вина п’янкіш.
І, як наркотик, – дієш з привиканням
Мабуть, скоріш досягну я безодень
Аніж перекричу твоє мовчання…


***
Бажати голос твій – порожня трата часу,
Бажати погляд – невимовна дурість.
Відчути подих – то, що нуль на масу,
А забувати – нелогічна мудрість.
І погляд, що один з мільйонів,
І посмішка, що була наодинці…
Зійтися знову  у пітьмі з каньйонів –
Повірить не  «людині», а – «людинці».

***
А в цілому – життя сонячне,
Хоча іноді грози рясні.
Забувайте слово "боляче"
І рідше читайте ЗМІ.
Пийте каву з печенями,
Читайте старі книжки,
І хапайте щастя жменями,
Викидаючи  сумні думки.

***
Мої думки – не Ваша трата часу,
І блиск очей то не від Вас є він..
І не чекала я на Милість вашу,
Мозіль сумління – в душу мою клин.

***
Я пила голос Твій, немов кавову гущу,
Варила каву з недомовок слів,
Я вірила, що «зможу», а не «мушу»
Жити заради тебе, а не снів.