..."СКАРБЕ МІЙ НАЙДОРОЖЧИЙ..."

Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово".

«Я повернуся живим!»

«Мамо, ну чого ти? Не плач! – син український пригортав маму, – Я повернуся живим». І коли останній патрон застряг в броні ворожого танка, він дотримав обіцянки: «Мамо, я повернуся! Ну чого ти, мамо… в раю так добре… хіба що печуть мене твої сльози…»

П’ять тисяч родин сядуть до цьогорічного Великоднього столу у великій скорботі: «Це його, захисника і годувальника нашого, його частинка свяченого яйця, його дрібка масла, його окраєць паски... Навіки його. Навіки без спожитку…»

«Мамо, ну чого ти? Не плач! Я повернуся живим. Я обов’язково повернуся!» – Син Божий втішав Матір перед тим, як вирушити до Саду Гетсиманського. Іще було далеко до півночі, та Він знав: щоб повернутись, потрібно піти. І Він пішов.

Невтішно Мати плакала під хрестом. А Йому не так гірчив оцет, не боліли кроваві рани на руках і ногах. Йому зовсім не було шкода тієї благої одежини, в якій проповідував не один рік і яку римські воїни жадібно поміж собою поділили. За жеребом поділили.

Йому боліли сльози Матері. «Мамо, не плач… Я повернуся живим!»

Вона повірила. А тим, хто не повірив, був знак – «завіса в храмі роздерлася надвоє – зверху й донизу, і земля затремтіла, і каміння зрушилось…»

Всі ми когось чекаємо з війни на Сході: батька, чоловіка, брата, коханого, щирого друга.

Підкріпімо свій дух такими словами: «Вірую! Очікую, коли Він вдруге прийде зо славою судити живих і мертвих, а Його Царству не буде кінця».

Галина Максимів, керівник літературної студії «Слово»

Юлія Куцалаба

Сила

Ти знаєш, не так легко стати сильним,

І побороти усі біди та печалі.

Хоча у тебе серце щире й вільне,

Воно не витримає від життя знущання.

…

А там на Сході, на війні,

Якщо немає сили, щоб стояти,

Ти пам’ятай, з тобою є такі ж брати,

Які так само хочуть сильне серце мати.

Іванна Хомин

Повернусь живим

«Матусю рідненька, я повернусь весною,

У ті часи, коли вже мир настане.

Бо там війна іде, ти ж знаєш,

Звідти немає нам дороги до кінця.

Матусю, я тебе поважаю,

Але мушу йти, я рухаюсь далі,

Так, як і йде Україна моя.

Мамо, я чув, що ти там плачеш?

Та не плач, я повернусь живим!

Не обіцяю тобі, рідна ненько,

Але я вірю, що повернусь живим.

Мамо,ти думаєш, що я не знаю?

Ти думаєш, що тебе не люблю?

Люблю, матусю, люблю тебе так сильно,

Як Україну рідну й чарівну.

Люблю сади й діброви,

Люблю я стежки й ліс.

Люблю я слухать колискові,

Що зрання нам співає соловей.

Матусю, я повернусь живим…

У скрутну чи хорошу годину.

Я повернусь… повернусь живим.

Ти тільки повір в мої сили.

А я не в Україні, я тут, на чужині,

А тут стріляють, мамо, тут гримлять гармати.

Повмирало море воїнів,

Та давайте ще згадаємо разом, як на фронті згадуємо

Цю Небесну Сотню, цей Майдан,

Де стояли, де кричали, плакали всі люди,

Де просили миру на землі.

Багатьом байдуже, чи в нас тут мир, чи війна,

Їм байдуже, що повмирало тисячі людей.

Багато хто каліками лишились,

А дехто безвісти пропав.

Мамо, ти – сильна!

Україно, ти – горда!

Вірю в тебе,

У вас обох вірю!

Я повернуся…»

Хай живе вільна Україна!

Хай живе вільна Україна,

Не потрібно битви та війни.

Хай живе наша держава,

Хай настане мир на землі.

Хай буде доля добра всій родині,

Хай всі співають радісні пісні.

Особливо ті, що на майданах,

Хто воює на неоголошеній війні.

Багато з них за нас, грішних,

Зложили свої голови,

Щоб ми спокійно жили.

Віддали вони своє життя,

Але ми не здаємось!

Ми йдемо далі…

Живемо, мріємо і віримо

У те, що Україна – незалежна,

Бо вільна й чарівна.

Ми бажаємо українським воїнам перемоги,

Ми в вас віримо, ми вас любимо.

Захисники! Повертайтесь живими…

Просто повертайтесь

В будь-яку годину чи хвилину.

***

Я прийду і допоможу тобі,

Розповівши про рідний дім.

І ти згадаєш свою маму,

Як по її обличчі тече гаряча сльоза.

Бо ви обоє згадали, що було донині.

І витиратиме син сльози на материному обличчі,

Промовляючи тихо-тихо:

«Матусю, рідненька, не плач, моя люба,

Я ж повернувся живим.

Так, там було дуже тяжко,

Там стріляли гарматами в нас,

Там війна…там багато вмирають!

Але ми не здаємось,

Бо хто – як не ми!

Але ми не здавались і йшли далі…

Бо любимо своїх матерів і неньку-Україну!

І промовляє матуся його крізь сльози:

«О, сину, любий сину, я плачу з радості,

Що ти повернувся.

Я плачу, бо вірила я в тебе,

Що ти повернешся живим.

Я плачу, бо я знала, що Україна незалежна буде,

Бо ви її не віддасте ворогу.

Я тебе люблю, мій синочку…

І… повертайся живим!»

Її син знову пішов на ту страшну війну,

Де стріляють,

Де вбивають і знищують!

І загарбники падали перед ним на коліна…

А ми молімося за тих синів, що полягли в бою,

Молімося за тих, які воюють,

Молімося за неньку – Україну

І йдімо далі разом – й до кінця!

Україно, ми в тебе віримо!

Ми віримо, що ти вистоїш і будеш,

Ми віримо, що всі твої оборонці

Повернуться живими.

А хто не повернувся –

Буде жити в домівці Господа.

І всі ми одного дня,

На землі й на небі скажемо:

«Слава Україні!»

І засяє сонце веселкове,

І буде щастя й мир.

І всі бажання українців

Здійсняться за одну-єдину мить.

Христина Креховецька

Це лише сон

Зустрілися в автобусі,

Усмішкою на обличчі обмінялись

І веселими поглядами.

Ти дивився, а я усміхалась,

Ти сидів, а я тебе малювала

У своїй уяві, у мріях.

Та навіщо я тебе зустріла?

Зупинка все змінила, ти вийшов,

Я – залишилася.

Серце немов би вискочило з грудей,

Ти забрав з собою частинку моєї душі.

На жаль, ми не можемо бути разом,

Ти один, а я – зовсім інша.

Ти кохаєш не мене, а свою уяву,

А вона просто використовує тебе.

Душа розривається, серце рветься

На шматки, і твій погляд –

Ятрить душу, бо знаю, що

Кохаю, але не можу сказати…

Ти ж не бачиш…

Не бачиш закоханого погляду,

Розширених зіниць, горючих у полум’ї очей,

А я страждаю.

Коли тебе бачу, стає важко дихати,

Мрію, думаю, та знаю: ми не будемо разом.

Ти не побачиш, не помітиш,

А я страждатиму, тебе ж

Використовуватимуть.

Подобається, кохаю, сміюся –

Як це пояснити…

Чи збудеться мрія? Не знаю.

Надія є завжди, але я зневірилась.

Сховала почуття глибоко в душу

І втопила солодкими слізьми.

Чому на світі все так?

Чому не інакше?

А я помиратиму і ще раз

Воскресатиму, топитиму

Почуття у бездонному колодязі почуттів.

Ти ж знову не помічатимеш, а я

Не скажу про почуття, про «кохаю».

Вже краще померти, ніж бачити тебе.

Твоя усмішка ріже вени

Безневинною голкою,

А я страждаю, бо знаю,

Що це лише – сон!!!

Христина Луців

Там, де комфорту немає

Там, де комфорту немає

І гола підлога,

Де все так складно і водночас просто.

Як не тікай, та щось тримає.

Там було добре, боляче і млосно.

А тепер нема…

Спогад забутий… хто ми?

Холодно… осінь вбиває своїм ножем:

Туди і назад… стежками й дорогами

Хто вийшов на трохи, назад уже не прийшов.

Люди не вірили…

А потім… біль врізався у груди,

А ми, як приблуди… гори немитої посуди…

Де ти? Невже цього ніколи не вернути,

Все викинути, викреслити, стерти?

Вікторія Дідоха

Торкнулась вона твого серця

Ти її покохаєш за посмішку,

Бо торкнулась вона твого серця.

Зрозуміти її тобі боязко,

Та відкрий їй в душі своїй дверці.

Ти ступатимеш довго дорогою,

За тобою летітиме осінь,

Вона здасться тобі босоногою,

Та її ти зігріти не в змозі.

Твоє серце ставатиме каменем,

Та осколки його не розтануть,

Вона ж стане твоїм ангелом,

Бо крила її зігрівають.