середа, 25 листопада 2015 р.

Шість іпостасей незвичайної осені

Що ми знаємо про Осінь? Авжеж, не більше, аніж про інші три пори року. Дуже захопливо, коли відкриваєш у чомусь звичайному, узаконеному, буденному щось нове. А ще захопливіше, коли його відкриває знана майстриня поетичного слова, талановита художниця, викладач Долинського прородничо-математичного ліцею Оксана Сподар. Оксана Степанівна є відданим другом літературної студії «Слово». Тактовна, щира, доброзичлива – такою її знають, поважають і люблять всі наші автори й читачі. Творчі зустрічі з нею – то справжнє мистецьке свято. Без перебільшення, шість іпостасей незвичної Осені, які люб’язно дарує нам цього разу Оксана Сподар, дозволять хоча б в останні дні царювання золотої пори, відкрити її для себе заново. Повернутись в безтурботне дитинство, знайти «всі барви на палітрі неба», щоб «намалювати Осені портрет», відчути що «Ми закохані в Осінь», хоч «Вона ж нас про це не просила», зустріти в її вихорі «Лицаря з Княжим ім’ям», пережити сум, радість, розчарованість, безтурботність, вибрики хлопчиська-жовтня і чекання «старого дому в потертих капцях», який «все ще бачить в дідах і в бабцях свій юний профіль на тлі зими». А звідки б ви ще дізналися, що дощ «щойно відкрив туристичне бюро» для … «листя, яке не бажає зітліти»? А де б ви іще довідались, що…
Ні, ми не будемо відчиняти двері, які належить відчинити Вам. Гостинно запрошуємо до країни поетичних шедеврів Оксани Сподар і бажаємо захопливої мандрівки та нових відкриттів. А ще… Зустрівшись з Осінню, не забудьте подякувати їй за дев’яносто два дні, кожен з яких був іншим, неповторним і незабутнім…

Портрет осені
Розгубленість сполоханої ночі
Злетіла в небо бризками зірок.
А місяць знов над вухом дзеленькоче,
Як дзвоник, що скликає на урок.
Який урок? Хай буде – малювання!
Хапаю пензель сну і табурет...
– А фарби де?
– А фарб мені не треба! –
Знайду всі барви на палітрі неба
І намалюю Осені портрет.
Моя натурниця лежить така розкішна!
Вітрами чеше коси вогняні.
До ніг їй треться дощ, як сіра кішка,
А груди яблук – а-ах, які смачні!
Ще кожен пальчик, кожен вигин тіла
Такі прекрасні – руки обпечеш!
А потім?
             Потім?!
                         Врода облетіла...
І ти також від долі не втечеш.
І тільки на портреті моїх згадок
Красою чаруватимеш віки!
Малюю я володарку загадок,
Та пензель сну вже падає з руки...
           Ще тільки мить, і сонячне проміння,
           Немов учитель, стишуючи крок ,
           На шибці пензлем виведе: „Відмінно! –
           Мою оцінку за нічний урок.
Шедевр готовий! Сонце прокидається...
Надходить днина ясна і погожа...
Мені з портрета Осінь усміхається!
Чомусь вона на мене дуже схожа!..

***
Вже це місто промокло до нитки…
                        І я разом з ним.
Ми закохані в Осінь. –
                       Вона ж нас про це не просила…
Про байдужість її
                       розкажу лиш алеям сумним –
Їм колись, наче квіти,
                       я вірші свої приносила…
І вони цілували ті квіти
                       устами зеленими…
Усміхався до мене
                       мій Лицар із княжим імям…
Мов барвисті метелики,
                       рими літали над кленами,
І літала душа
                       легкокрилим дзвінким соловям…
А сьогодні дощі
                       в кожній краплі несуть нам печаль
І холодними пальцями
                       спогади жовті зривають.
Осінь замість натхнення
                       принесла безбарвну вуаль,
І бездомні вітри
                       їй заплакану пісню співають.
І нічого хорошого
                       наче й не передбачається,
Бо зчорнілі алеї
                       такі ж безпорадні, як я.
Та із гілки кленовий листочок
                       мені усміхається!
А на ньому написане Осінню
                       Княже імя.

Розчарована осінь
Дерева
           навпомацки
                                в мертвій траві,
Немов окуляри загублені,
Красу
          ще шукають свою -
                                  ледь живі,
Оголені, хворі, розлюблені...
                                  І тьмяно поблискує привид зорі,
                                  І холодoм куриться вечір,
                                  Туман жалісливий дерева старі
                                  Вкриває кожухом овечим.
І в цю безнадійну
                                  пронизливу мить,
Прострелену смутком навиліт,
Безвихідь нестерпно
                                  у бубон гримить
І чорні роздмухує хвилі.
                                   А я пролітаю холодним дощем
                                   Повз вікна твої неосвітлені.
                                   Такий не вигойний роз’ятрений щем
                                   У серці, тобою засліпленім!
Твій образ,
                  як листя,
                                 з душі облетів -
Це золото вже перетліло -
Бо сам ти
                 топтався по нім,
                                            як хотів,
Аж ноги тебе заболіли!
                                    Я вже не торкаюсь байдужого скла -
                                    В пітьму зазирнула - і досить!
                                    Я нині розгнівана, бідна і зла,
                                    Як ця розчарована Осінь.

***
Вже скаче жовтень, немов хлопчисько,
і трусить яблука по садах.
А вітер виє, як злий вовчисько,
і листям кутає мокрий дах
старого дому в потертих капцях,
що очі видивив за дітьми,
що все ще бачить в дідах і в бабцях
свій юний профіль на тлі зими.
А хитрий жовтень його сивини
фарбує в охру дощем рудим,
а потім палить людські провини,
і дім вдихає прощення дим.
Не ображається, не сумує,
з плечей скидає ридання міх
і тихо вірить,що біль втамує
найкращий лікар - дитячий сміх.

Осінь безтурботна
Осінь тендітна
                      іде по зеленому листі.
Легко, жартуючи, пурхає
                      з гілки на гілку
Та й не зважає,
                      що гори вогнем зайнялися
Там, де пустунка руденька
                      стрибала, як білка.
Диму немає,
                      а отже,
                                 немає й пожежі -
Просто в художницю бавиться
                       дівчинка Осінь:
Сни кольорові малює
                       в барлозі ведмежім,
Листю придумує барви,
                       незвідані досі.
Мов королеві,
                         до ніг їй
                                        вклоняються квіти,
Ну, а вона собі
                        грається в піжмурки з вітром.
Помалювавши,
                        всі пензлики хмаркою витре,
Сонце обдурить -
                          вкраде в нього силу –
                                                             от хитра !
Грім щось їй там пророкує,
                           та хто б ото слухав?!
Знати не хоче вона
                            ні про які турботи -
Сонячних зайчиків
                            вже вона ловить за вуха...
Люди ж не бачать нічого -
                            спішать на роботу.
Люди, спиніться!
                            До неба зведіть свої очі !
Не потоніть
                            у буденності сірому вирі!
Осінь із вами всіма
                             веселитися хоче.
Хоч усміхніться
                             у відповідь
                                               Осені щирій!

***
Хляпає,
            хлюпає,
                        хлипає дощ,
Скреготом,
            реготом
                         ніч каламутить,
Душу,
           загублену
                         в маренні площ,
Розсмішить,
            засмітить,
                          відмиє й засмутить.
То Арлекін,
                   то нещасний П’єро -
Вічний
            артист
                       погорілого літа -
Щойно
           відкрив
                      туристичне бюро
Для листя, яке
             не бажає
                        зітліти.
Ось уже й перші
                         мандрівники
Золото
            сиплють
                         дощу до кишені.
Осінь
           їх садить
                        на стріли - роки
І цілиться
            в снів
                        кольорові мішені.

понеділок, 2 листопада 2015 р.

Найвидатніший поет «Срібної доби»

1 листопада відбулося чергове засідання літературної студії «Слово», приурочене до 135-ліття від дня народження російського поета, драматурга, автора ліричних драм і публіцистичних статей, одного з найвидатніших митців «Срібної доби» – Олександра Олександровича Блока.
Літературний глобус цього засідання зупинився на Росії, адже такі поети як Олександр Пушкін, Сергій Єсенін, Олександр Блок надзвичайно талановиті: від

читання їхніх віршів уперше і від перечитування вдесяте отримані відчуття залишаються такими ж прекрасними і піднесеними. Життя їх складне, загадкове, цікаве. Особисте життя Блока у той час, та й у наші дні, нерідко ставало темою розмов у суспільстві, але, напевне, тільки Блок умів так по особливому любити. Не зважаючи на це, зі своєю дружиною – Любов’ю Менделєєвою він прожив у шлюбі вісімнадцять років, поки «смерть не розлучила їх». Смерть поета – остання його загадка. Досі немає впевненості, від чого він помер, існують найрізномітніші думки та твердження.
Бібліотекар Христина Феш ознайомила присутніх на заході з найцікавішими фактами із життя поета. Учасники насолодилися звучанням його відомого вірша «Незнайомка».
Осінь завжди зачаровує серце людини незбагненністю кольорів і відтінків, а ще дивовижною неповторністю краси природи. Саме вона – осінь надихнула на написання чогось прекрасного наших студійців під керівництвом свого наставника Галини Максимів. На завершення вони поділилися своїми вже готовими творами та задумками на майбутнє.