понеділок, 26 жовтня 2015 р.

«…По крупицях збираємо свій час, наповнюючи життям хвилини»

Учасник літературної студії «Слово» Тарас Зварич, без перебільшення, дуже талановитий молодий поет. Випускник міської загальноосвітньої школи №4, зараз він навчається у Львові, в одному з найпрестижніших вишів нашої країни – Національному університеті «Львівська політехніка». Його майбутній фах буде пов'язаний не з художнім словом, а інженерно-інформаційними системами. Проте, Тарас не забуває у вирі студентського життя і у буднях навчання про вірші. Знаходить для них час. Інколи тоді, коли більшість людей в мільйонному місті вже спить, він сідає і … зявляються на папері рядки, «по крупиці збираючи свій час»…
Даруємо читачам блогу творчу добірку Тарасових поезій, в яких є все, що кожному близьке: незабутнє кохання і незабуті спогади, багатство всесвіту і навколишнього світу, спостереження і міркування А ще – пошук відповіді на запитання: «Чи вдасться нам це поле перейти? Ще й так, щоб нас запам’ятали…»
Авжеж, запам’ятають, прочитавши ці рядки. Успіхів, друже Тарасе, бажаємо в навчанні й творчості. І … нових поезій, щоб «наповнювати ними хвилини»…

Тарас Зварич
Ще помічаю в небі велику ведмедицю
Ще помічаю в небі Велику Ведмедицю.
Знаю, як тумани над водою стеляться.
Як легко дихає ліс вночі,
Й про що птахи під ранок там співають.
Я бачив, як прилітають журавлі,
І як їх діти радо зустрічають.
Я відчував всю прохолоду вечірньої роси,
І все тепло що його сонце дарить.
Я виріс в полоні любові і краси,
Я виріс там, де мрія поміж хмар кимарить.*
Я вірив в чудо, та чорт із ним я досі вірю.
Я досі помічаю казку кожний день.
Гублюся в часі та не гублю надію.
І ще пишу своїх отих дивних пісень...
                                      01:53
                                      03.07.2015
*авт.. діалектизм, тут: дрімає

Вона
Вона солила мої рани,
Як господині солять суп.
Завжди ламала мої плани,
Й вчиняла наді мною самосуд.

Вона палила мої речі,
Я їй присвячував вірші,
Й так тихо й ніби не до речі,
Приходила до мене уві сні.

Приходила опівночі на чай.
Чи просто так, погрітись.
Коли казав я їй чекай,
Вона ж любила загубитись.

Вона любила сигаретний дим,
І теплий запах міцної кави.
Посидіти так декілька годин,
Помовчати про наші справи.

Я слухав ту її дзвінкую тишу,
Солодшу від усіх пісень.
І знав: ніколи не залишу,
Й вона приходитиме кожний день.
                                      23:56
                                      20.07.2015

Ми шукаєм натхнення, блукаючи містом
Ми шукаєм натхнення, блукаючи містом,
На вулицях, в парку, під старим ліхтарем.
Великими кроками міряєм відстань,
Хоч досі не знаєм, куди ми ідем.

Ми шукаєм відради в обіймах коханих.
Коханих знаходим серед ворогів,
Й забувши про біль в загоєних ранах
Розпалюєм вогонь, який давно вже зітлів.

Ми загублені в просторі, загублені в часі,
Діти, народжені на зламі століть.
Й, можливо, на горе, можливо, на щастя,
Ми навчились літати, не торкаючись верховіть.

Ми шукаєм весни посеред зими,
Чекаєм весни, коли починається осінь.
Закривши надійно всі вікна й замки,
Слухаємо, як тиша голосить.

І всесвіт вміщається в наших зіницях,
В наших думках – воля свята.
Ми ті, хто помічає щастя в дрібницях.
Ми ті, на кого дивляться небеса.

І ми дивимось на сонце, обпікаючи очі.
Чекаючи місяця, чекаючи ночі.
Забувши про сон і сни пророчі,
Мовчимо, про те чого хочем.
                                      22:37
                                      23.07.2015
                                      м. Львів, парк ім. І.Франка

Гуляють пари …
Гуляють пари вечірнім парком,
Тримаючись за руки і сміючись, як діти.
Дерева посплітали гілля в арки,
Й туман не знає куди себе подіти.

Велике місто провалюється в сон.
Засинає і тяжко дихає від втоми.
Виключає на ніч телефон –
Усе, його немає вдома.

Місяць зійде й освітить вулиці.
Ті, на яких немає ліхтарів.
І хто знає – точно не заблудиться.
Хто не знає – просить допомоги у богів.
                                      23:01
                                      29.07.2015

Ти – наче повінь
Ти – наче повінь. Приходила на початку весни.
Заповнювала собою все що могла,
Руйнуючи всі знайомі мости.

Просто ти так жила.
Зривала людям дахи.
Це було для тебе неначе гра.

Й коли прилітали птахи,
Ти сиділа й дивилась на небо,
Згадуючи вчорашні гріхи.

Згадуючи те, чого не треба,
Сумувала за втраченим днем.
Просила прощення у того ж неба.

Твої думки палали вогнем.
Твої очі наповнювались пустотою.
Ти просила мене – давай звідси втечем.

І я був готовий іти за тобою.
Неважливо куди, лиш би по твоїх слідах.
Лиш би ти була поруч зі мною.

Мені як і іншим зривало дах,
Та я знав: що все це дарма.
Цій історії було пророковано крах.

Бо ти станеш мов повінь, як тільки прийде весна.
Зруйнуєш усе і втечеш.
А я й не дізнаюсь хто ти така.
                                      23:28
                                      08.09.2015

По крупицях збираємо час
Мов порцелянова тарілка,
Розбився місяць на підлозі.
І на своєму місці Полярна Зірка
Й Чумацький Шлях ще видно досі.

І наша чиста молодість при нас,
І з уст ще наша світла пісня лине.
Ми по крупицях збираємо свій час,
Наповнюючи життям хвилини.

Стираєм не потрібне нам минуле,
Мов незавершені старі ескізи.
Яка різниця що там було,
Важливо, що ми зараз візьмем.

І що ми зможем пронести,
Крізь всі оці шторми і шквали.
Й чи вдасться нам це поле перейти?
Ще й так, щоб нас запам’ятали…
                                      02:46
                                      04.08.2015
                                      м.Львів; гуртожиток

вівторок, 6 жовтня 2015 р.

«КОЛИ СВІЖИМ ПОДИХОМ ГІР НАПОВНЮЮТЬСЯ ДУМКИ Й ЛЕГЕНІ…»


В лісах на Волині кували повстанці волю Україні, в Карпатах – долю. Мав Довбуш військо вірне, з гір та верховин скликав його: ходіть, хлопці, загарбників бити, народ від гноблення боронити. А перед тим наші прадіди, нащадки скіфів та білих хорватів, йшли через степи, через пороги запорізькі до гурту, до війська «вольного козацького», щоб «бусурманів шаблями рубати».
І не один день в році і не один рік в столітті оплакували трембіти. Погасли на маківках гір огні сторожових веж, та не погасли поминальні вогнища. «Молимось, Богородице…»
Богородиця Покровом Своїм, Омофором Ясним вкриває всіх: тих, що відвоювали своє – жовтим листом, й тих, хто на сторожі кордонів сьогодні – невидимою бронею від ворожих куль і снарядів. А тим часом говорить кожен з тих, хто подихом передзимових гір наповнив думки й легені: «Слава рідній моїй Україні!»


Марія Солтис-Смирнова 
ЯК БОГДАН КОЗАКІВ ВРЯТУВАВ
Богданчик сидів осторонь. Він мав кілька хвилин перепочинку, тому уважно дивився, як дорослі побратими тренують володіння шаблею.
Хлопчик, маленький та худенький, вже й не пам'ятав часу, коли жив за Січчю.
Мама його згадувалась теплом і запахом молока. Але молода жінка занедужала холодною зимою. Та й згасла, наче вогонь в печі.
Батько ж, вільний козак, забрав з собою сина на Січ.
Спочатку малого берегли, жаліли. Але, як підріс, то став він допомагати: то коней на пашу відведе, пісень їм поспіває, то кухарю овочів принесе та помиє.
Хотів Богдан справжнім козаком бути, з шаблею та конем. Та все це попереду.
А поки що малий боявся сказати комусь про своє бажання.
Мабуть, і далі не наважився, якби не випадок.
Зібрались якось козаки в степ широкий пополювати, чи на дичину, чи на воріженьків.
Та й сина батько взяв.
День виявився ясний. Козаки скинули жупани на возика, посадили серед них Богдана та й поїхали.
А малий заліз між одежі та й заснув.
Прокинувся від дзвону зброї та від якихось дивних слів.
Козаків зв'язали і за возом прилаштували.
А самі нападники сіли вечеряти кулішем.
Виглянув хлопчик – всі свої живі. А тих, чужих, біля вогнища так багато, що й світла не видно.
"Богородице, візьми нас під свій Покров, захисти нас."
Осіння ніч приходить раптово, розсипаючи по небу яскраві зірочки, а землю окутуючи в паморозь.
Побратими сунуться докупи, щоб не замерзнути.
"Так їх легше буде звільнити!" – подумав Богдан і дуже тихо спустився з возу. Тінню пробрався до козаків і розв'язав мотузки.
Козаки люди відважні. Пугачем покликав тато підмогу.
І, поки місяць не став високо в небі, всі козаки з піснями та здобиччю додому повертались.
А Богдана, хоч і був він малого росту, почали справжньої козацької майстерності навчати. Такий відважний хлопчик буде справжнім воїном.

Вікторія Дідоха
ТИ ПАТРІОТОМ БУДЬ!
Ти «патріотом» будь ще трішки,
І окуляри рожеві носи.
Жовто-синій і червоно-чорний –
прапори ці у тебе для краси.
Ти очі лиш розплющуй на красиву
Зеленооку дівчину в саду,
Дивись на неба повінь синьо-білу
і не звертай увагу на журбу.
Байдужим будь до розкоші мажорів
І не тягнися до народних мас.
У світі своїм будь, немов в коморі,
Допоки «вищі» тебе впишуть в «нищий клас».
Ти не звертай уваги на дорогі автівки,
Яких нині в чиновників пітьма.
Не намагайся зняти з неба зірку –
Зірки тобі не впадуть задарма.
А ще уважно слухай нашу владу,
ти слухай, слухай, й … наче зрозумій,
а ще злодійчуку і казнокраду
не душу… Гаманець йому відкрий.
Ти й далі слухай горе-патріотів,
З них кожен на обіцянки мастак,
І депутатів, наче розжирілих котів,
Яким завжди в бюджеті «коштів брак».
Тож патріотом будь без окулярів,
Байдужість перша вб’є – не москалі!
Ти розірви окови її чарів,
Пройдись босоніж по своїй землі!

Тарас Зварич
В КОЛЮЧІЙ ТЕМРЯВІ ТИСЯЧОЛІТЬ
В колючій темряві тисячоліть
Ліс за стіною хова таємниці,
Й коли над тобою зірка летить,
Здається, що все це – дрібниці.

Коли свіжим подихом гір
Наповнюються думки й легені,
В душі не лишається не залатаних дір,
І очі – спокійні й натхненні.

Прозорі, неначе якісне скло,
Вдивляються в світ неквапливо.
Мов, в намальоване полотно,
Створене майстерно й дбайливо.
                                        02:33
                                        08.08.2015
                                        с. Дуброва