вівторок, 22 грудня 2015 р.

«Інколи треба назустріч…»

…навіть якщо знесилений, знеохочений, зневірений сірими буднями – ще раз повірити в Диво й Казку не зайве. Адже, подолавши крутий підйом, опинившись на маківці року, що минає, задумуєшся: пройти таку відстань, пережити стільки подій, секунд, хвилин, годин нам допомагає щось неймовірне. Це те зерно енергії, з якого була народжена Зірка Ісуса і в якому весь наш всесвіт. Він у кожного різний і тому нам не нудно, і тому хочеться зазирнути за оту таємничу завісу, за якою постійно розігрується вистава. Наша вистава. Вистава нашого життя. Інколи й варто розтягувати його «як цигарку – насолоджуючись». А ще – Новий Рік і Різдво Христове – важливі для всіх, хто хоче змінити себе. Варто лише перманентно скорочувати всі відомі відстані, особливо «наших слів, що зупинились сполучниками».

Христина Креховецька
Життя
Життя – не казка, й навіть не страждання,
То – біль, що рве в душі мелодію краси…
А ти не плачеш, не чекаєш часу…
Ти просто тихо йдеш у світ пітьми…
Ти звикла йти по смузі самотою,
Вважати, що життя – це не твоє,
Нікому не потрібна… ти сама собою…
Голками в серце знесилювала ти сама себе…
І не помітила, як стрілки заблукали,
І павутинням вкривсь цокольник золотий…
Хотіла кинутись назустріч щастю, вслід за днями,
Та зупинилася… відчула смак душі терпкий…
Закрилася від світу, й хтось там скаже:
"Забудь, минеться, час лікує все…"
Але ти змерзла, заблукала… й щастя – було твоїм.
Тепер вже не твоє…
Та ти будеш боротися, я знаю…
Повіриш ти у себе, у тепло…
Лиш серце ти ніколи не повернеш,
Й те щире – що колись було…

Пробач
Пробач, що розлюбила швидко,
Що не забула запах трав
Що плакала вночі над фото,
А ти не бачив... винен сам.
Пішов до подруги моєї,
Забув, чекала, не прийшов
Розважився, згадав, та пізно,
Кров охолола тільки що
Краса завмерла, очі змеркли
Коханий, ми зустрілися дарма
Закрий сторінку чорною вуаллю
Мене для Тебе вже нема.

Тетяна Грицан
Чому?
Чому життя несправедливе,
Чому іде усе не так?
Чому життя у мене сіре,
А в інших сонечко сія?
Чому сумую я щодня?
Чому тебе не бачу я,
Чому обрав ти не мене?
А я любила лише тебе…
Чому знайшов мені заміну?
Чому чужа для тебе я?
Чому любов несправедлива?
Але ж любов – це сенс життя!

Як добре...
Як добре почуватись,
Коли потрібний комусь ти,
Коли піклуються про тебе,
Й усе радіє навкруги…
Як добре почуватись,
Коли тебе кохають,
Коли для когось ти –
Промінчик на землі.
Як добре почуватись,
Коли з тобою дружать,
Коли подати руку
Прагнуть всі.
Як добре почуватись
Щасливою завжди,
Коли сіяє сонце,
І спокій навкруги!

Ти думав
Ти думав, зрадиш, і тобі це все мине?
Ти помилився, так не буде!
Не буде більше нас!
Тільки я… і ти…
Ще вчора клявся у коханні,
Казав, що кращої нема.
Сьогодні ти вже не зі мною,
Сьогодні я вже не твоя.
Подругу ти собі знайшов,
Так йди до неї, чом прийшов?
Вернутись хочеш? Набридла?
Набридло з нею вже тобі?
Ти думав, я тебе пробачу
І знову візьму під своє крило?
Ти помилився, так не буде!
Я не пробачу вже тобі:
Дороги наші розійшлися,
Немов у морі кораблі.
Ти був моїм рідненьким щастям,
Тепер нещастям звешся ти!

Вікторія Дідоха
Заплющи очі…
Заплющи очі… Зрозумію.
Ні слова з уст… Я все прощу.
Не говори мені «Зумію!»,
Я не чекаю із зірок дощу.
Коли заплющиш свої очі,
Не меркне з пам’яті їх цвіт.
Ти приходи у сни мої щоночі,
Бо в них живе наш спільний світ.
І силует твій я завжди впізнаю,
І усмішка полонить серця злет.
Ти приходи, Тебе я пам’ятаю,
По міліметрах уявно малюю портрет.
… Знаєш, якби була я пір’їнкою,
Або подихом вітру, який, здолавши страх,
Осів пелюсткою чи сніжинкою –
Найкращим сном моїм на Твоїх плечах…

Ірина Стефанишин
Інколи
Інколи своє щастя треба вдавати,
Стирати пам’ять та видаляти непотрібні знайомства,
Не ставити собі зайвих запитань, не висувати жодних вимог,
Не афішувати потреб і не влаштовувати революцій,

Коли важко – «підсідати» на вірші,
Забувати про сентименти,
Відкладати любов на потім,
Жертовно ділитись своїм тілом
І постійно повторювати: саме так все і мало бути…

Інколи потрібно забувати своє ім’я,
Розтягувати життя, як цигарку – насолоджуючись,
Бо інколи добре, що дні просто минають,
Добре, що здається, наче тебе зовсім нема,
Наче світ ізолював тебе, а ти дав йому відпустку,
Наче зв’язок обірвався, а сліди заплутали звичні координати…

Інколи варто бездумно:
Купувати теплий одяг,
Заводити домашніх тварин,
Відпускати волосся,
Забивати на обставини,
Змінювати та, змінюючи, змінюватись…

Головне, пам’ятати, що слова – не холості набої,
Що порожнім буває не лише горнятко,
Але й мовчання подекуди смертельно отруйне.
Головне не зраджувати тому, у що зобов’язався вірити,
Не згадувати те, що колись намагався забути,
Бо спогади інколи заважають дихати,
Бо спогади інколи заважають думати,
Тому варто навчитись миритись із змінами,
Тому варто навчитися без сумніву вірити,
Душу відкривати повільно і
Перманентно скорочувати відстані:
Доторків між руками,
Подихів між вустами
І наших слів, що зупинились сполучниками.

Бо інколи просто треба рухатись,
Бо інколи треба назустріч.

середа, 25 листопада 2015 р.

Шість іпостасей незвичайної осені

Що ми знаємо про Осінь? Авжеж, не більше, аніж про інші три пори року. Дуже захопливо, коли відкриваєш у чомусь звичайному, узаконеному, буденному щось нове. А ще захопливіше, коли його відкриває знана майстриня поетичного слова, талановита художниця, викладач Долинського прородничо-математичного ліцею Оксана Сподар. Оксана Степанівна є відданим другом літературної студії «Слово». Тактовна, щира, доброзичлива – такою її знають, поважають і люблять всі наші автори й читачі. Творчі зустрічі з нею – то справжнє мистецьке свято. Без перебільшення, шість іпостасей незвичної Осені, які люб’язно дарує нам цього разу Оксана Сподар, дозволять хоча б в останні дні царювання золотої пори, відкрити її для себе заново. Повернутись в безтурботне дитинство, знайти «всі барви на палітрі неба», щоб «намалювати Осені портрет», відчути що «Ми закохані в Осінь», хоч «Вона ж нас про це не просила», зустріти в її вихорі «Лицаря з Княжим ім’ям», пережити сум, радість, розчарованість, безтурботність, вибрики хлопчиська-жовтня і чекання «старого дому в потертих капцях», який «все ще бачить в дідах і в бабцях свій юний профіль на тлі зими». А звідки б ви ще дізналися, що дощ «щойно відкрив туристичне бюро» для … «листя, яке не бажає зітліти»? А де б ви іще довідались, що…
Ні, ми не будемо відчиняти двері, які належить відчинити Вам. Гостинно запрошуємо до країни поетичних шедеврів Оксани Сподар і бажаємо захопливої мандрівки та нових відкриттів. А ще… Зустрівшись з Осінню, не забудьте подякувати їй за дев’яносто два дні, кожен з яких був іншим, неповторним і незабутнім…

Портрет осені
Розгубленість сполоханої ночі
Злетіла в небо бризками зірок.
А місяць знов над вухом дзеленькоче,
Як дзвоник, що скликає на урок.
Який урок? Хай буде – малювання!
Хапаю пензель сну і табурет...
– А фарби де?
– А фарб мені не треба! –
Знайду всі барви на палітрі неба
І намалюю Осені портрет.
Моя натурниця лежить така розкішна!
Вітрами чеше коси вогняні.
До ніг їй треться дощ, як сіра кішка,
А груди яблук – а-ах, які смачні!
Ще кожен пальчик, кожен вигин тіла
Такі прекрасні – руки обпечеш!
А потім?
             Потім?!
                         Врода облетіла...
І ти також від долі не втечеш.
І тільки на портреті моїх згадок
Красою чаруватимеш віки!
Малюю я володарку загадок,
Та пензель сну вже падає з руки...
           Ще тільки мить, і сонячне проміння,
           Немов учитель, стишуючи крок ,
           На шибці пензлем виведе: „Відмінно! –
           Мою оцінку за нічний урок.
Шедевр готовий! Сонце прокидається...
Надходить днина ясна і погожа...
Мені з портрета Осінь усміхається!
Чомусь вона на мене дуже схожа!..

***
Вже це місто промокло до нитки…
                        І я разом з ним.
Ми закохані в Осінь. –
                       Вона ж нас про це не просила…
Про байдужість її
                       розкажу лиш алеям сумним –
Їм колись, наче квіти,
                       я вірші свої приносила…
І вони цілували ті квіти
                       устами зеленими…
Усміхався до мене
                       мій Лицар із княжим імям…
Мов барвисті метелики,
                       рими літали над кленами,
І літала душа
                       легкокрилим дзвінким соловям…
А сьогодні дощі
                       в кожній краплі несуть нам печаль
І холодними пальцями
                       спогади жовті зривають.
Осінь замість натхнення
                       принесла безбарвну вуаль,
І бездомні вітри
                       їй заплакану пісню співають.
І нічого хорошого
                       наче й не передбачається,
Бо зчорнілі алеї
                       такі ж безпорадні, як я.
Та із гілки кленовий листочок
                       мені усміхається!
А на ньому написане Осінню
                       Княже імя.

Розчарована осінь
Дерева
           навпомацки
                                в мертвій траві,
Немов окуляри загублені,
Красу
          ще шукають свою -
                                  ледь живі,
Оголені, хворі, розлюблені...
                                  І тьмяно поблискує привид зорі,
                                  І холодoм куриться вечір,
                                  Туман жалісливий дерева старі
                                  Вкриває кожухом овечим.
І в цю безнадійну
                                  пронизливу мить,
Прострелену смутком навиліт,
Безвихідь нестерпно
                                  у бубон гримить
І чорні роздмухує хвилі.
                                   А я пролітаю холодним дощем
                                   Повз вікна твої неосвітлені.
                                   Такий не вигойний роз’ятрений щем
                                   У серці, тобою засліпленім!
Твій образ,
                  як листя,
                                 з душі облетів -
Це золото вже перетліло -
Бо сам ти
                 топтався по нім,
                                            як хотів,
Аж ноги тебе заболіли!
                                    Я вже не торкаюсь байдужого скла -
                                    В пітьму зазирнула - і досить!
                                    Я нині розгнівана, бідна і зла,
                                    Як ця розчарована Осінь.

***
Вже скаче жовтень, немов хлопчисько,
і трусить яблука по садах.
А вітер виє, як злий вовчисько,
і листям кутає мокрий дах
старого дому в потертих капцях,
що очі видивив за дітьми,
що все ще бачить в дідах і в бабцях
свій юний профіль на тлі зими.
А хитрий жовтень його сивини
фарбує в охру дощем рудим,
а потім палить людські провини,
і дім вдихає прощення дим.
Не ображається, не сумує,
з плечей скидає ридання міх
і тихо вірить,що біль втамує
найкращий лікар - дитячий сміх.

Осінь безтурботна
Осінь тендітна
                      іде по зеленому листі.
Легко, жартуючи, пурхає
                      з гілки на гілку
Та й не зважає,
                      що гори вогнем зайнялися
Там, де пустунка руденька
                      стрибала, як білка.
Диму немає,
                      а отже,
                                 немає й пожежі -
Просто в художницю бавиться
                       дівчинка Осінь:
Сни кольорові малює
                       в барлозі ведмежім,
Листю придумує барви,
                       незвідані досі.
Мов королеві,
                         до ніг їй
                                        вклоняються квіти,
Ну, а вона собі
                        грається в піжмурки з вітром.
Помалювавши,
                        всі пензлики хмаркою витре,
Сонце обдурить -
                          вкраде в нього силу –
                                                             от хитра !
Грім щось їй там пророкує,
                           та хто б ото слухав?!
Знати не хоче вона
                            ні про які турботи -
Сонячних зайчиків
                            вже вона ловить за вуха...
Люди ж не бачать нічого -
                            спішать на роботу.
Люди, спиніться!
                            До неба зведіть свої очі !
Не потоніть
                            у буденності сірому вирі!
Осінь із вами всіма
                             веселитися хоче.
Хоч усміхніться
                             у відповідь
                                               Осені щирій!

***
Хляпає,
            хлюпає,
                        хлипає дощ,
Скреготом,
            реготом
                         ніч каламутить,
Душу,
           загублену
                         в маренні площ,
Розсмішить,
            засмітить,
                          відмиє й засмутить.
То Арлекін,
                   то нещасний П’єро -
Вічний
            артист
                       погорілого літа -
Щойно
           відкрив
                      туристичне бюро
Для листя, яке
             не бажає
                        зітліти.
Ось уже й перші
                         мандрівники
Золото
            сиплють
                         дощу до кишені.
Осінь
           їх садить
                        на стріли - роки
І цілиться
            в снів
                        кольорові мішені.

понеділок, 2 листопада 2015 р.

Найвидатніший поет «Срібної доби»

1 листопада відбулося чергове засідання літературної студії «Слово», приурочене до 135-ліття від дня народження російського поета, драматурга, автора ліричних драм і публіцистичних статей, одного з найвидатніших митців «Срібної доби» – Олександра Олександровича Блока.
Літературний глобус цього засідання зупинився на Росії, адже такі поети як Олександр Пушкін, Сергій Єсенін, Олександр Блок надзвичайно талановиті: від

читання їхніх віршів уперше і від перечитування вдесяте отримані відчуття залишаються такими ж прекрасними і піднесеними. Життя їх складне, загадкове, цікаве. Особисте життя Блока у той час, та й у наші дні, нерідко ставало темою розмов у суспільстві, але, напевне, тільки Блок умів так по особливому любити. Не зважаючи на це, зі своєю дружиною – Любов’ю Менделєєвою він прожив у шлюбі вісімнадцять років, поки «смерть не розлучила їх». Смерть поета – остання його загадка. Досі немає впевненості, від чого він помер, існують найрізномітніші думки та твердження.
Бібліотекар Христина Феш ознайомила присутніх на заході з найцікавішими фактами із життя поета. Учасники насолодилися звучанням його відомого вірша «Незнайомка».
Осінь завжди зачаровує серце людини незбагненністю кольорів і відтінків, а ще дивовижною неповторністю краси природи. Саме вона – осінь надихнула на написання чогось прекрасного наших студійців під керівництвом свого наставника Галини Максимів. На завершення вони поділилися своїми вже готовими творами та задумками на майбутнє.

понеділок, 26 жовтня 2015 р.

«…По крупицях збираємо свій час, наповнюючи життям хвилини»

Учасник літературної студії «Слово» Тарас Зварич, без перебільшення, дуже талановитий молодий поет. Випускник міської загальноосвітньої школи №4, зараз він навчається у Львові, в одному з найпрестижніших вишів нашої країни – Національному університеті «Львівська політехніка». Його майбутній фах буде пов'язаний не з художнім словом, а інженерно-інформаційними системами. Проте, Тарас не забуває у вирі студентського життя і у буднях навчання про вірші. Знаходить для них час. Інколи тоді, коли більшість людей в мільйонному місті вже спить, він сідає і … зявляються на папері рядки, «по крупиці збираючи свій час»…
Даруємо читачам блогу творчу добірку Тарасових поезій, в яких є все, що кожному близьке: незабутнє кохання і незабуті спогади, багатство всесвіту і навколишнього світу, спостереження і міркування А ще – пошук відповіді на запитання: «Чи вдасться нам це поле перейти? Ще й так, щоб нас запам’ятали…»
Авжеж, запам’ятають, прочитавши ці рядки. Успіхів, друже Тарасе, бажаємо в навчанні й творчості. І … нових поезій, щоб «наповнювати ними хвилини»…

Тарас Зварич
Ще помічаю в небі велику ведмедицю
Ще помічаю в небі Велику Ведмедицю.
Знаю, як тумани над водою стеляться.
Як легко дихає ліс вночі,
Й про що птахи під ранок там співають.
Я бачив, як прилітають журавлі,
І як їх діти радо зустрічають.
Я відчував всю прохолоду вечірньої роси,
І все тепло що його сонце дарить.
Я виріс в полоні любові і краси,
Я виріс там, де мрія поміж хмар кимарить.*
Я вірив в чудо, та чорт із ним я досі вірю.
Я досі помічаю казку кожний день.
Гублюся в часі та не гублю надію.
І ще пишу своїх отих дивних пісень...
                                      01:53
                                      03.07.2015
*авт.. діалектизм, тут: дрімає

Вона
Вона солила мої рани,
Як господині солять суп.
Завжди ламала мої плани,
Й вчиняла наді мною самосуд.

Вона палила мої речі,
Я їй присвячував вірші,
Й так тихо й ніби не до речі,
Приходила до мене уві сні.

Приходила опівночі на чай.
Чи просто так, погрітись.
Коли казав я їй чекай,
Вона ж любила загубитись.

Вона любила сигаретний дим,
І теплий запах міцної кави.
Посидіти так декілька годин,
Помовчати про наші справи.

Я слухав ту її дзвінкую тишу,
Солодшу від усіх пісень.
І знав: ніколи не залишу,
Й вона приходитиме кожний день.
                                      23:56
                                      20.07.2015

Ми шукаєм натхнення, блукаючи містом
Ми шукаєм натхнення, блукаючи містом,
На вулицях, в парку, під старим ліхтарем.
Великими кроками міряєм відстань,
Хоч досі не знаєм, куди ми ідем.

Ми шукаєм відради в обіймах коханих.
Коханих знаходим серед ворогів,
Й забувши про біль в загоєних ранах
Розпалюєм вогонь, який давно вже зітлів.

Ми загублені в просторі, загублені в часі,
Діти, народжені на зламі століть.
Й, можливо, на горе, можливо, на щастя,
Ми навчились літати, не торкаючись верховіть.

Ми шукаєм весни посеред зими,
Чекаєм весни, коли починається осінь.
Закривши надійно всі вікна й замки,
Слухаємо, як тиша голосить.

І всесвіт вміщається в наших зіницях,
В наших думках – воля свята.
Ми ті, хто помічає щастя в дрібницях.
Ми ті, на кого дивляться небеса.

І ми дивимось на сонце, обпікаючи очі.
Чекаючи місяця, чекаючи ночі.
Забувши про сон і сни пророчі,
Мовчимо, про те чого хочем.
                                      22:37
                                      23.07.2015
                                      м. Львів, парк ім. І.Франка

Гуляють пари …
Гуляють пари вечірнім парком,
Тримаючись за руки і сміючись, як діти.
Дерева посплітали гілля в арки,
Й туман не знає куди себе подіти.

Велике місто провалюється в сон.
Засинає і тяжко дихає від втоми.
Виключає на ніч телефон –
Усе, його немає вдома.

Місяць зійде й освітить вулиці.
Ті, на яких немає ліхтарів.
І хто знає – точно не заблудиться.
Хто не знає – просить допомоги у богів.
                                      23:01
                                      29.07.2015

Ти – наче повінь
Ти – наче повінь. Приходила на початку весни.
Заповнювала собою все що могла,
Руйнуючи всі знайомі мости.

Просто ти так жила.
Зривала людям дахи.
Це було для тебе неначе гра.

Й коли прилітали птахи,
Ти сиділа й дивилась на небо,
Згадуючи вчорашні гріхи.

Згадуючи те, чого не треба,
Сумувала за втраченим днем.
Просила прощення у того ж неба.

Твої думки палали вогнем.
Твої очі наповнювались пустотою.
Ти просила мене – давай звідси втечем.

І я був готовий іти за тобою.
Неважливо куди, лиш би по твоїх слідах.
Лиш би ти була поруч зі мною.

Мені як і іншим зривало дах,
Та я знав: що все це дарма.
Цій історії було пророковано крах.

Бо ти станеш мов повінь, як тільки прийде весна.
Зруйнуєш усе і втечеш.
А я й не дізнаюсь хто ти така.
                                      23:28
                                      08.09.2015

По крупицях збираємо час
Мов порцелянова тарілка,
Розбився місяць на підлозі.
І на своєму місці Полярна Зірка
Й Чумацький Шлях ще видно досі.

І наша чиста молодість при нас,
І з уст ще наша світла пісня лине.
Ми по крупицях збираємо свій час,
Наповнюючи життям хвилини.

Стираєм не потрібне нам минуле,
Мов незавершені старі ескізи.
Яка різниця що там було,
Важливо, що ми зараз візьмем.

І що ми зможем пронести,
Крізь всі оці шторми і шквали.
Й чи вдасться нам це поле перейти?
Ще й так, щоб нас запам’ятали…
                                      02:46
                                      04.08.2015
                                      м.Львів; гуртожиток