пʼятниця, 27 червня 2014 р.

Вибір (не) повернення

   Побачила світ чергова тематична сторінка літературної студії "Слово".

“На скрижалях тороване право...”

“...На рідну мову та свою державу,
На гордий прапор золотисто-синій...” 

   1710 року гетьман Війська Запорозького Пилип Орлик написав на староукраїнській мові та латинській мові текст Конституції. За нею українському народу не судилось жити – перший європейський правовий документ нового часу залишився письмовою пам’яткою і для європейців, і для українців. Нова українська Конституція написана. За нею живемо. Меншість українського суспільства має за собою владу, але не право, більшість – право. Право на слово, думку, мирне завтра...

Тарас Зварич
***
П'ю чай, молюся, пишу.
Слухаю, співаю й мовчу
Просто знай – я тебе не залишу
Я для тебе все це роблю.

Ти для мене – любов і натхнення,
Ти для мене – радість й печаль.
Просто знай – я твій раб без прощення,
Я буду для тебе міцнішим за сталь.

І я пишаюся тим, що ти є у мене
Саме ти, мені інших не треба.
Проте знай – це за тебе рватиму вени
Я за тебе помру просто неба.

Ти для мене – все, чим я дишу,
Ти для мене – миліша за рай.
Просто знай: я тебе не злишу
Моя Україно, мій рідний край.

***
Герої не помирають на ліжку під вечір
Від простої застуди або від складної ангіни,
Їм не потрібні всі оці зайві речі,
Вони не зі слів знають, що це – руїни.

Руїни кварталів, доріг і чужої душі.
Любові, сердець і людини.
Вони не збирають в полях спориші,
Їм приносять їх на могили.

Герої помирають без страху в очах
Спокійно йдуть у лапи звіра.
І не завжди з автоматом в руках,
Але завжди їхня зброя – це віра.

Героїв пам'ятає нове покоління,
Вони – іскра в наших очах.
Вони посіяли добре насіння.
Герої не вмирають! В не байдужих серцях!

Вікторія Дигас
Українська сім’я
Жили-були три брати славні
Добрі, мудрі та ще й вправні.
Сестра Либідь – гарна й щира,
Всіх братів своїх любила.
Кий - трудівник – місто збудував,
І Києвом його назвав.
Щек – вірний помічник,
Правою рукою був.
А Хорив у бою всіх перемагав,
І піснями утішав.
Ось така родина прекрасна,
Добра, щира, та ще й уміла!
Всіх ворогів з ніг позбивала,
Рід і місто прославляла.
Усі раділи, раділа і я,
Що всі покоління – дружна сімя!
І підтримуємо одні одних завжди,
Бо всі ми – споріднені земляки,
Тому пишаймося цим! –
Що, народжені в чудовій країні,
Ми живемо в нашій рідній Україні!

Рай і Україна
Є на світі Божий рай –
Невідомий людям край.
Але рай для нас – країна,
Наша рідна Україна!

Мар’яна Вовк
Мрія про майбутнє України
   Україна – мальовнича держава, де дівчата – як червона калина, де спів солов’їв – як голос сопілки, де милозвучна мова, якою творять свої шедеври поети. У серці кожного країна саме така, ми любимо її й робимо все, щоб вона процвітала. Та чи знаємо, що Україна пережила? Чи бачимо справжню душу своєї батьківщини зараз?
   Нелегко довелося моїй країні. Плюндрували, нищили, зневажали, катували. Забороняли не тільки говорити, але й думати. Воля була найбільшою мрією багатьох поколінь, народ мусив гнути спину на чужому полі, збирати врожай не для своїх дітей. Дуже боляче зараз це розповідати, бо знаємо усе, через що довелося пройти моїй рідній державі.
   Вистояла. Власною кров’ю виборола волю – той неоціненний скарб, який і досі дуже дорогий кожному. Безліч соколів – Хмельницький, Сагайдачний, Залізняк, Гонта – крильми билися проти ворогів і перемагали. Вони зорали ґрунт для вільної України, а багато поетів допомогли збудувати таку велику оселю – нашу Батьківщину.
   Здавалося б, усе має моя держава: родючі ґрунти, моря, гори, широкі лани. Встигли ми збудувати багато заводів і фабрик, бо багата земля на корисні копалини. Тому й зазіхали сусіди на добро нашої держави. Народ вистояв. Але чому ж зараз життя українців не таке, як хотілося б? Бо не вміємо використати, як належить, усе те, що подарував Бог.
   Я вважаю, що саме теперішня молодь зможе внести своєю працею та зусиллями нашу Україну в ряд найкращих країн світу. На наше покоління покладена велика місія – стати свідомими патріотами. Скажете, забагато мрій? Але ж ні, бо перший крок ми вже зробили: вийшли на Майдан і висловили свою думку, стоїмо, боремося за краще майбутнє, прагнемо жити в європейській демократичній країні.
   Важливим кроком до кращого майбутнього є розвиток науки. Створімо гідні умови для того, щоб майбутні генії працювали у своїй державі, дарували розум і робочі руки Батьківщині, а не шукали заробітку за кордоном. Вважаю: треба подбати про впровадження новітніх технологій, які б зменшували витрати, але збільшували прибутки. Тоді рівень життя в Україні значно зросте. Якщо українці будуть матеріально забезпечені так, як європейські сусіди, тоді Батьківщина розвиватиметься, і мої мрії здійсняться.
   ...Пророк нації Тарас Шевченко дав нам настанови: “обніміться ж, брати мої”, “учітесь, ...думайте, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь”, “нема на світі України, немає другого Дніпра”. Зрозуміла їх і я, а тому шукаю шляхів до великого майбутнього своєї країни!

Іванна Хомин

Моя батьківщина
   Найдорожче для кожної людини – це колиска, в якій вона народилася, це її Батьківщина. На її стежках вона зробила несміливі перші кроки, промовила перші найдорожчі слова рідною мовою, заспівала щиро першу пісеньку і закружляла у першому своєму таночку. А ще – вчилася творити добро, пізнавала світ і себе у ньому.
   Для мене такою землею є Україна. Я люблю свою країну, її гори, степи, ліси, міста і села, її народ. З ранніх років батьки навчили мене жити в гармонії з природою свого краю, бачити, слухати і шанувати її. І тепер я не зірву жодної квіточки, що замріяно задивляється зіницею – сонечком у безмежжя блакитного неба, ані різьбленого листочка, що тріпоче від ласкавого вітрика, не сполохаю пісні пташинки, й кроків працьовитої мурашинки.
   Моя Батьківщина – це вечірні замріяні зорі, високе й могутнє Сонце, веселкова дуга над двома берегами, дивний Місяць, що так схожий на людину (молодий, уповні й старий). А ще – люди, які стоять біля мене оберегом і дарують тепло , радість і любов.
   Кажуть, що людина – ніби верба: всюди приживеться. Так, і в чужій стороні можна жити, працювати, творити добро чи зло. Але завжди стискатиме серце сум за рідною мовою, за батьківським домом, за пахощами трав у милій, далекій уже стороні.
   Я так люблю тебе, моя Україно! Горджуся народом своїм: героями і трударями! Не бути без тебе мені, як без сонця, без слова батьківського, без ласки маминої!

Діброва гай, усе довкола –
Це наша українська мова.
Люби її, не забувай –
Це твій один-єдиний край
!

вівторок, 3 червня 2014 р.

Щоденник вічної тріоди

   Якось один могутній правитель стародавнього світу, поглянувши на зоряне небо, впав на коліна і промовив: “Творче неба і землі, я ж – піщинка в безкрайньому морі, а Ти звертаєш Свій зір до мене”. Він тоді таки підвівся з колін. Але не зміг осягнути цієї істини. І тільки його син зрозумів, що “Бог вічність вклав у серця людей”. Людина, котра насмілюється змарнувати годину часу, ще не зрозуміла справжню ціну життю. Бо життя – це духовна вічність. В триєдності народження, життя, смерті. В іпостасях батька, матері, дитини. У Святій Трійці, де споконвіків – Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Не забуваймо, що віра в них робить нас не лише сильнішими й могутнішими, але нездоланними для будь-яких життєвих перепон. А ще – беззаперечно віримо в Слово!

Іванна Боднар
Роздуми
Бути святим. А як ним бути?
Як сенс свого життя збагнути?
Як не образити нікого
Нещирим і недобрим словом?

Питань багато виникає,
Постійно в пошуку блукає
Душа – загублена овечка,
Потім присяде на краєчку

І знов замкнеться у собі
З тяжкою тугою, в журбі,
Бо далі жити так несила,
І білий світ їй вже немилий.

Він є жорстоким, непростим,
По ньому дуже важко йти,
Щоб не спіткнутись, не згрішити,
Усіх всім серцем слід любити.

Отак щодня себе терзає
Душа, яка не уявляє,
Як в святості прожити їй
І дати відсіч силі злій.

Та є Господь, і він все бачить,
Він – поряд, і хоча неначе
Його нема, але завжди
Звільнить й врятує від біди.

Святим у світі важко бути,
Якщо не бачити й не чути
Всевишнього в собі самім –
Тоді не варто на землі

Людьми народжуватись й жити,
Краще й зовсім не народитись,
Бо в святості єдиний смисл –
Потрапити до неба, чи униз.

Тарас Зварич
Запитання
Про що думає перехожий,
Коли в очах його печаль?
Він незнайомий, але на когось схожий.
Й погляд цей спрямований у даль.

Чому сміється й плаче мала дитина?
Як бачить цей світ вона?
Чому жодна жива людина
Не пам’ятає як дитиною була?

Чи справді є у нас душа,
Чи це просто черговий міф банальний?
Чи додає сили рідна земля,
Коли зробити крок треба фінальний?

Чому одного все цікавить?
Іншому ж – плювати на усе?
Чому один, не знає і лукавить,
А інший – повернеться спиною й мовчки піде.

Я вірю
Я вірю в те, що час верне нам все по правді,
Все до останнього, хто що там заслужив.
Що він покаже, чого вчинки наші були варті,
І хто за життя нічого й не зробив.

Я вірю, що колись таки настане правда,
Нехай безглузді, нехай наївні мої мрії.
Але хіба погано вірити в щасливе завтра?
По-моєму – гірше жити без надії.

Я вірю в диво, що воно насправді є,
І хай там що нам кажуть люди.
Тільки до того серця воно дістає,
Котре вміє справді бачити і чути.

Ілона Яцишин
Відкрити двері до душі
Відкрити двері до душі
Щоб знов її пошматували?
Не люди... Звірі-бо пусті
В них серце – камінь, щоб ви знали

Заради користі своєї
Здають в оренду почуття
І продають їх, як на ринку
Мовляв, “Купляй – любов, краса”.

Але ж любов не всім дається –
Не купиш і не продаси.
Тільки відчуєш якось в серці
Тихенький шепіт від краси.

І душу не регенеруєш,
Довіру також не вернеш –
Так от подумай, любий друже,
В якому світі ти живеш.

Життя – театр, а ми – актори,
Як написав колись Шекспір.
Хто обіцяв звернути гори
Забув, напевне, їх розмір.

І покоління ми втрачаєм
Адже в дванадцять курять, п’ють.
І мало хто з людей ще знає,
Для чого в світі цім живуть.

Але життя таке коротке –
Цінуйте його кожну мить!
Щоб не казали, що самотні –
Не квапте час, він й так летить!

Соломія Пилипчук
Туман
Пасеться у полях сивесенький туман –
Все сизокрилою хустиною вкриває.
Не любить він, а може це обман? –
Коли з-за хмари сонце виглядає.
Видніється – аж ген коло ріки,
Там пасма свої тихо розплітає.
Але ніколи не почуєш ти,
Як тихо річку він перепливає.
Ніхто не знає, як прийде зима,
Де той туман себе в снігах ховає?
Напевно, у хмаринкових дощах –
Аж до весни тихенько спочиває.

Віталіна Гошовська
Якби дерева могли говорити
Тиха ніч навколо,
Вже скінчився день.
Тихий шелест в полі,
І не чуть пісень.
Миттю все заснуло:
Й люди, і трава,
Сонце ж – потонуло,
Де ріка жива.
Дерево самотнє,
Мліє у цю мить.
Джерельце холодне
У яру дзюрчить.
Ех, якби дерева
Вміли говорить,
У піснях співати,
Як нам, людям, жить.
Всю красу духовну
Щоб відкрили нам
Отоді б злетіли
Ми над майбуттям!

Юлія Пашко
Діамантовий перстень
   Літо. Початок червня. Світлий і прекрасний ранок. Куточки хмар виблискували золотом. Вогненною цівкою виплеснувся перший промінь сонця. Безтурботний, тихий і теплий вітерець прогулювався поміж деревами, квітами й травами, змішуючи, наче талановитий парфумер, їх неповторні аромати.
   Цей ранок міг би вирости й стати дуже добрим днем, якби не наближалась до його кордонів спека. Вона втомлювала Катю. Десятирічна дівчинка часто приходила до лісу. Їй тут також було самотньо, але спокійно. Вона не хотіла повертатися додому, щоб зайвий раз не зустріти свого батька – п’яницю. Він завжди пив. Вона постійно потрапляла під його важку руку. Батько очорнював її усіма відомими йому прокляттями...
   Сумні думки обтяжували Катрусину душу. Вона навіть не зауважила, що звернула зі стежки. Заглиблена у свої роздуми, весь час дивилася собі під ноги. Раптом побачила, як щось зблиснуло у траві. Дівчинка спершу подумала, що то – роса у променях вранішнього сонця. Але це був перстень з діамантом. Діамант був справжній й ховав у своєму осерді холодний вогонь. Дівчинка захоплено оглядала його. По недовгих роздумах перстень одягнула на палець, і, милуючись грою відблисків від діаманта, рушила далі. Їй не хотілося знову повертатися додому. Вона прагнула стати вільною від цього життя, від бід, що спіткали її. Катя побачила хатину. Переступивши її поріг, дівчинка побачила бабусю. Та здивовано оглянула гостю. Врешті, сказала:
   – Не бійся, заходь, дівчинко, – й стала розпитувати, хто вона така й звідки.
   Вислухавши розповідь, співчутливо промовила:
   – Бідолашна... Ну, якщо тобі не можна повертатися додому, то залишайся. Я самотня. Будеш мені, за рідну дочку.
   Катрусю розчулили лагідні слова, і вона залюбки погодилася. Господиня хатини була задоволена, що тепер буде не сама. Раптом побачила на руці дівчинки перстень.
   – А це в тебе що? Мабуть, украла? А я ще тебе вважала чесною дівчинкою... – мовила докірливо.
   Катя відповіла:
   – Ні, я його знайшла в лісі, у траві. Знаю, це трохи дивно, але це щира правда.
   ...Дівчинка прокинулася посеред ночі. Їй уже не хотілося спати. Тому вирішила погуляти в лісі. Навкруги було темно. Місяць і зірки з цікавістю спостерігали за нею. Врешті дійшла до озерця. На ньому мерехтіла блискуча місячна доріжка, по якій прогулювалась зграя пустотливих золотих рибок. Катя знову поринула у роздуми: “Як же часто люди шукають щастя і не бачать його. А воно може бути зовсім поруч. Прагнуть багатства, а коли отримують його, розуміють, що воно не приносить їм істинної радості. Бо найголовніше щастя кожної людини – це сім’я і дім. Люди помічають речі не через справжню красу, а через ціну, яку їм придумали. Через цей маленький, блискучий камінчик, вони можуть зважитися навіть на вбивство...”.
   Коштовний камінь міг принести Катрусі чималі статки. Але вона вчасно зрозуміла ціну всього. Не вагаючись, кинула перстень в озеро. Осяяний ниточками місячних променів, він зблиснув на прощання та назавжди зник у воді. Катруся поглянула на опівнічне небо. Там пломеніли зірки. В стократ сильніше від діаманта пломеніли.