четвер, 20 березня 2014 р.

“Обрані музами й долею, звані співцями – поетами...”

   Лине на землю весна, оживлює в надрах земних все живе, а в серці – живляще. Ось уже чотирнадцятий рік поспіль 21 березня весь світ відзначає День поезії. Насамперед – це данина пам’яті про великих поетів, які переконливим словом впливали на долі цілих держав і завжди були в пошані. Впровадження святкування Всесвітнього дня поезії мотивоване й тим, що саме поезія через внутрішні переживання як самого автора, так і читачів, допомагає людству вирішувати найскладніші питання. Не забуваймо, що поетичне слово завжди залишається найважливішою частиною сучасного мистецтва.
   Поезія – це найкращі слова в найкращому порядку. Таке творче кредо учасників літературної студії “Слово”, яка працює при центральній районній бібліотеці з 2006 року. Вона збирає в своєму колі тих, хто розуміє справжній смисл рядків вірша “Натхнення” Богдана-Ігора Антонича: “Такий бува момент, що в серці полумінь пече, напруга почуваннів межі розрива, злітають блискавки з осяяних очей, та іскрами думок палає голова”!
   Вітаємо тих, хто нині в “Слові”, і тих, хто приєднається до нашого творчого кола найближчим часом! Хай ніколи не полишає натхнення, а талант приносить радість. Нехай вас люблять і читають.
   Бажаємо творчого поступу й нових звершень. Хай рядки створених вами поезій діймають до глибини душі, вірші стають піснями, а цитати з них – життєвими дороговказами для сучасників та майбутніх поколінь!
   Життєдайний паросток весняного творчого натхнення – наша творча добірка. Її щиро даруємо шанувальникам поетичного слова.

Іванна Боднар
Поезії про любов
Любові, кажуть, у житті нема,
А я скажу відверто: це неправда,
Бо все, що створено на світі, недарма,
Любов – це суть. Вчора, сьогодні, завтра!

В любові все, що щастям називають,
Вона рятує від біди і зла,
Вічно живуть лиш ті, котрі кохають,
І страху перед смертю в них нема.

Нічого недосяжного тоді
Немає і не може бути,
Для цього створені ми на Землі,
Щоб це велике почуття відчути.

І хоч вважають, що любов – брехня,
Вона потрібною є, як вода – щодня.

Сонет
Хоч вже багато років пролетіло,
Та я про тебе думаю усе ж,
Тремтить душа якось незрозуміло,
Коли назустріч вулицею йдеш.

У цей момент я ніг не відчуваю,
Наче під ними і землі нема,
У грудях серце з радості співає,
І хоч ця пісня не весела, а сумна,

Я все ж таки по-справжньому щаслива,
Що ти, такий далекий і близький,
У мене є, як подарунок з неба,
Що ангели на крилах принесли.

В цю мить на берегах життєвої ріки
Мені нічого більшого не треба.

* * *


Споконвіків поети у сонетах
Оспівували найщиріші почуття,
Бо кожен потрапляє у тенета
Кохання, що впродовж всього життя

Вабить, захоплює, хвилює і чарує,
Його дарує Господь Бог,
Душа тоді у серці не ночує,
Тоді думки про те, щоби удвох

Долати труднощі і перешкоди,
Бо завжди на заваді є
Той, хто позаздрить і осудить.

І тільки вирішивши всі незгоди,
Дійсно кохання істинне встає –
Тоді його ніхто уже зломить.

Тарас Зварич

Мої гітари
Мої гітари грають пісні
Все частіше мінорні.
Мої слова стають сумні
Й лягають на ноти: до, ре, мі.

Мої слова втрачають зміст,
Коли байдужість в твоїх очах.
Мої думки будують міст,
Щоби побути на небесах.

В моїх думках гуляє воля,
В моїх думках зникає час.
В моїх руках моя же доля,
В моїх руках черговий шанс.

В моїх очах горить надія
І не згаса, що б не було.
Скажи мені про що я мрію,
Куди й навіщо нас занесло?

Скажи мені, звідки приходить
Й куди іде наша весна?
Не знаю? що мій розум робить,
Коли допито вже до дна.

Навіщо розум серце гнобить,
Коли нічого вже нема?
Хто і навіщо крила ломить,
Коли літати хоче душа?!

Христина Креховецька
Мій сон про казкового коня
Учора бачила я сон чудовий:
У ньому був кінь казковий,
Летів він на крилах із ясних небес,
Аби дарувати мені сім чудес.

Той кінь цікавий був, як диво:
По небу мчав він навмання,
Його купали хмарок хвилі, –
Упала з-під копит зоря.

Та як же кінь без гриви зовсім?
Вона була у нього теж –
Виблискувала ясним сонцем,
Веселкою небесних веж.

Даруючи добро і радість,
Нестримно кінь летів кудись.
Й вертався на небесні гони,
Щоб крилами злетіти ввись!

Ось мені приснився вчора –
Той кінь казковий із небес.
Бо нашому житті, повірте,
Є завжди місце чудес.

Вікторія Дідоха
Слово
От що таке слово?
А Слово – це сила.
Воно всім дарує уміння цвісти,
Воно піднімає тебе до вершини,
А може й спустити тебе до низин.
Є слово “надія”, яке вмре останнім,
Є слово “терпіння” – воно не для всіх,
Є слово “кохання” – прекрасне і вічне
Із ним у житті треба йти без чужих.

* * *

Життя – це…
Життя – це шлях. Зумій його прийти
Життя – загадка її. Ти мусиш її розгадати.
Життя – наука, навчай і навчись,
Життя – це мука, живи і не вернись.
Життя – це зрада, умій її прощати.
Життя – урок, – ти навчись.
Життя – маршрут, не повторяй помилки.
Життя – задумка, її ти передбач
Життя – це мрія, умій помріяти
Життя – це мандри, спогади і мрії
Життя – це... Можна довго говорити,
Та треба все це розуміти.

І я стояла,мріяла про літо
І я стояла,мріяла про літо
Воно прекрасне, ніжне, чарівне
Воно леліє свої ніжні квіти,
Воно дарує сонце золоте.
Воно чарує своїм цвітом
Воно ласкавить ніжним промінцем,
Воно дарує музу для поета,
Воно дарує славу для поем.
Ось прийде осінь не скупа на барви,
На дощ, на зливу, на вітри.
Вона розпише листя ніжно-карим
І ним заситить землю для зими.
Прийде зима, і дощик зразу вщухне,
Опісля – впаде білий-білий сніг.
Його розвіє вітер холоднючий.
Він був легкий. Сьогодні він лихий.
Пройде мороз по вікнах, по домівках
Змалює квіти кольором зими,
Сніговиків будуть ліпити діти,
Щоб весело було мені й тобі.
А ось весна прощається зі снігом
І впаде промінь ніжно на лице.
Здіймуться птахи, що лиш прилетіли,
Й підсніжник щиру радість принесе.

Квітковий сад розцвів в моїй душі
Квітковий сад розцвів в моїй душі.
Ромашки й гладіолуси красиві –
Роса на них розсипалась мінлива.
Лише троянда гострі почуття
Сховала у колючки норовливі.
Для чого ти це робиш ? Постривай,
І будь добрішою й милішою до мене.
А ти не та, ти гостра і тверда
Неначе камінь, тесаний об хвилі
Бо, деколи, й це істина проста –
Крилатими стають безкрилі
Трояндо з мого саду, золота,
Цвіти, на сонці ти сіяй!

Соломія Пилипчук
Казка про квіти
Квіти в саду пишалися, цвітом своїм вихвалялися:
- Ми найніжніші у світі, сонцем і росами вмиті.
А ви, ромашки, кульбабки, конвалії, гусячі лапки,
Для чого ви в світі природи, маленькі, погані на вроду?

Почула це мати Природа й зібрала квіткові народи
Послухати їх захотіла, всім квітам сказати звеліла:

- Ми хочемо життя не такого, а довгого і неземного,
Щоб цвіт наш ніколи не в'янув, – озвалися горді тюльпани.
А ружа з трояндою в парі хвалилися цвітом зухвало:
- Найкращі у світі ми квіти, лиш нас всі повинні любити!

Тут лілія - квітка біленька промовила важно, тихенько:
- Я ніжна, прекрасна, пахуча, я лагідна і не колюча.

- Не треба простеньких нам квітів, в саду тільки ми можем жити,
Подав з висоти гордий голос високий, стрункий гладіолус...
І зникли ураз всі ромашки, дзвіночки, конвалії, ряска,
Горошок, осот, конюшинка, барвінок, волошки, люпинки.
Нема подорожника – бабки, пропав Іван – чай і кульбабки
Уже звіробою немає, меліса листочки ховає.

І стали хворіти тварини, немає лікарств для людини,
Сумують пташки у лісочку, травичка зів'яла в гайочку.

- Пробач горді квіти, Природо, потрібні рослинки народу,
Вони для здоров'я корисні, – просили і яблуні й вишні.

Тюльпани схилили голівки, а лілія схлипнула тільки,
Колючки сховали всі ружі, соромився пан Гладіолус...
Змахнула Природа дощами, накрила все сивим туманом –
Земля зацвіла квіточками, веселка раділа з річками.

Любисток і рутонька - м'ята прибралися, ніби до свята,
Барвінок під ноги стелився, а сонях зрадів і розкрився.
Зрадів павучок і комашка, зраділа маленька мурашка,
І джмелик, й бджола у садочку, і пташка співала в гайочку:

“Ми дякуєм кожній рослинці, всім квітам, зеленій травинці.
Ростуть вони радо на світі, щоб користь й красу приносити!”

вівторок, 18 березня 2014 р.

Квітне поезія у “Слові”

  14 березня відбулось чергове засідання літературної студії “Слово”, котра діє при центральній районній бібліотеці. Тематичне заняття, яке провела керівник студії Галина Максимів, було приурочене підготовці до проведення заходів з нагоди Всесвітнього дня поезії.
   Наступне засідання студії заплановане на 12 годину 6 квітня цього року, під час якої очікується проведення Skype-конференції з містом-побратимом Рубіжне Луганської області, присвяченої відзначенню 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
   Також учасники студії посилено працюють над поданням творів для участі у різноманітних конкурсах та створенні тематичних добірок для блогу й сторінки в тижневику “Добра справа”.

четвер, 6 березня 2014 р.

Наша слава, велич, Всесвіт

    9 березня цього року відзначаємо 200 років з дня народження національної гордості вкраїнського народу – безсмертного Тараса Григоровича Шевченка. З ним пов’язана новітня українська література. “Кобзар” став першою книгою, за якою нас ідентифікували у письменницькому просторі європейської й світової літератур.
   Тарас Шевченко – вершинна парость родового дерева нації, виразник і хранитель народного духу.
  Щирий, здатний до самопожертви, байдужий до підступності й улесливості, Тарас Шевченко навіть у години самотності не падав духом. Натомість підтримував тих, кому було важко.
   Сьогодні Україна переживає нелегкі часи. Ще рік тому нам й не снились кардинальні зміни, які торкнулись всього суспільства і кожного з нас. Але Тарас Шевченко у творі “Гамалія” сміливо запевняє: “Огонь запеклих не пече”. Своєю творчістю продовжує “випростовувати” тих, що “похилились”, відроджує в українців покликання бути єдиними господарями на своїй землі”.
    Тарас Шевченко у свідомості українців – не просто письменник. Він – неозорий Всесвіт. Нехай творча добірка учасників літературної студії “Слово” стане маленьким, але важливим атомом у цій величній світобудові.

Галина Максимів
200 рядків одкровень для пророка
(Уривок з оповідання-фантасмагорії “Химородник”)
1. “Я був рожденний ще до приходу кімерійців,
2. Ще до народження Сина Божого, в Юдеї вихованого.
3. У наших степах тоді ще паслись мамонти,
4. І шаблезубі тигри роздирали моїх псів.
5. Я вийшов зо своєї печери часу, як Прометей
6. Був у Третіх, сивих горах, вірлом щоденно мучений
7. Бо розумів я, що жити далі в темряві печер, лише при світлі огнищ –
8. То опоганити душу свою, спродати її задармо демонам темряви, незрячим бувши.
9. У мене були очі... Очі були у мене,
10. І бачив я багато на сему світі всього,
11. Й зіниці мої од радості ставали ширшими за обрії небеснії,
12. Й зіниці мої од горя ставали тісними, наче камінь на камені вложений.
13. Тож вийшовши з печери, вирішив я збудувати світлицю.
14. Деревню звіз із лісу вічного, і дзвеніла вона од міцности,
15. Сокиру свою нагострив до каменя скельного,
16. І збудував я світлицю, небачену досі ніким з людей:
17. Вікна її й двері її запрошували сонце кожного рання.
18. Знаєш, не хвалюсь, але хата ота була намного більшою од твоєї,
19. Що Ти в ній родився, бо в тій, що родився Ти,
20. Було мало місця для кожного і для всіх мало місця було.
21. Так ось, моя жона і мої діти побілили оселю нашу,
22. Збудували в ній піч велику й спекли в ній хліб,
23. Золоту паляницю в печі тій спекли ми.
24. І вловив ніздрями захланними дух хліба свіжого войовник заздрий зо степів далеких,
25. І напав на коні, з мечем напав на оплот наш піший, і лишив після себе лише попіл:
26. Я згорів до вуглика, і родина моя загинула, мечем порубана.
27. Та відродився я з того попелу в облику новому, бо ворог мусив бути переслідуваний.
28. А рід мій продовжив син мій найменший, що немовлям був загарбником лютим забраний,
29. Бо не годен був він в колисці дати ворогу відсіч.
30. Утік він з шатра степового островерхого,
31. До дому свого в зір дорогу випитуючи прийшов і, впавши на коліна, на попелищі плакав,
32. Бо воно двадцять літ пустинею мертвою чорною було.
33. Виплакавшись, перекопав він мечем землицю,
34. І посіяв пшеницю та жито.
35. І колос виріс важчим од заліза, соками налитий –
36. Бо зірки його леліяли, своєю росою живили,
37. Бо сонце теплом го огортало, а вітер од дощу щедрого обсушував...
38. І збудував він нову оселю. Я приходив до нього в сни,
39. І радив, яке дерево заготовляти, і як зруб класти...
40. І матір його, і брати його та сестри в його сни приходили,
41. А як увійшов він до хати з жоною молодою,
42. Із дитям малим в сповитку поріг переступив –
43. Поставив посеред божниці снопа найбільшого зо всіх що на полі вжав...
44. І ми поприлітали, пташками осіли в його рясному чубі колосковому...
45. І заплакав син сльозами гіркішими од полину глянувши на нас, пташок маленьких,
46. Ми ж зраділи, що рід наш відродився –
47. Усі повернулися після вечері до саду райського Даждьбожого,
48. А я залишився... Я залишився пильнувати сніп...
49. І став я Пра-щуром,
50. Хоч називали мене правнуки мої Пра-дідом,
51. Але не знали, який я, а я не міг показатися їм людиною...
52. Бо важкі часи настали, як на землі наші прийшов захланний перс,
53. І як сармати з’явились, що відучились кров з ворога пити,
54. А потому римляни ліниві прислали на землі наші своїх сатрапів,
55. І стали землі наші уже не нашими.
56. Як народився Син Божий, то зоря ясна пройшла через степи слов’янські
57. І не спопелила їх, хоч і гарячою вельми була...
58. А яв вмер Він, жидвою замучений, то вода в криницях на три дні пропала.
59. Учень Його, Андрій, прийшов до Бористена, ноги сколовши до крові об каміння,
60. І благословив його повноводдя, і не проти був би там спочити,
61. Хотів був там спочити навіки, та не судилось...
62. Не стало в лісах моїх звірини,
63. Й імперії розсипались, підкошені впали,як ідоли,
64. Котрим ноги їх глиняні сокирами поодбивали...
65. Так мало бути, бо жили вони не по правді людській і Божій:
66. Багаті не знали, де багатство своє вмістити,
67. А бідні не мали чим насититися.
68. Як з’явились дракони дерев’яні на Меотійськім озері,
69. То вийшли з їх нутра рогаті вої,
70. І кольчуги їх засліплювали люд,
71. Та зір їх був холодний до народу мого...
72. Вже тоді в нас вождів своїх не було,
73. А чужі стояли з батогами над спинами людей мого племені.
74. Як хрестив грішний князь мої землі,
75. То крові невинної пролив він вельми.
76. І згадували його покоління чотири
77. У лісах волинських, Перуну поклоняючись, кару для князя просили...
78. І не стало князевого роду, вимер він через братовбивць і грішників.
79. А я сторожив того снопа древнього, з попелища зібраного,
80. Заки в рік Миші не з’явивсь з степів азійських
81. Войовник злий, страшніший сторицею од попередніх...
82. І зруйнувала орда все, і землю цю осквернили злі вояки,
83. Хоч і не пили вони, як князь Куря з черепа Святославового вино черлене,
84. Зварили вони юшку жирну, із запроданців юшку в казанах зготували,
85. Мовивши перед тим до зрадників, що у верхах правили нами, з чужинців бувши:
86. “Зрадили свого велителя, то і нас зрадите” – і вкидали їх в окріп, як галушки...
87. Я вижив того страшного року, хоч вмирав з голоду не раз,
88. Сніп мій войовники стоптали під копитами коней своїх,
89. Та прийшли до мене мої рідні з вирію,
90. І принесли по зернині кожен.
91. І мав я 12 зернин і 12 місяців прожив,
92. А потому вирушив до Хортиці, де Хорос колись всі вітри світу в загоні тримав,
93. У древньому дубі, що од його господи залишився, оселився я,
94. Я поселився в ньому, громовиць не боявшись,
95. Бо хоч били вони часто в дуба, та не згорав він.
96. Мене в степу ніхто не зачіпав, ні яструби, ні ховрахи.
97. Коли прийшов я до стану чубатих онуків,
98. То лишився, і жив там в очеретянім даху,
99. І їв кулешу із землиці коло огнищ їх,
100. І пильнував їх сон, заки вони спали.
101. А як одної ночи напали на кіш турки з шаблями остренними,
102. То перекинув я на найближчого козака
103. Збрую кінську, що в головах його висіла...
104. Не раз Січ рятувалася і я рятувався,
105. Але, знаєш, Тарасе, нічого не допомогло, все руйнувалось злом:
106. Бо характерників, запорожців славних,
107. Що кулі, як мухи, руками ловили,
108. І по хвилях великих ходили, як по килимах,
109. Хоронили в домовинах, лицями до землі обернувши,
110. Я дивувався, що ж то таке попи з старшиною придумали:
111. Я знав, що кожен має лицем до Бога обернутий бути,
112. Але згодом зрозумів, чого то так було:
113. Старшина вся козацька й духовенство запишилися,
114. Забули що з печер темних й убогих всі ми однаково вийшли,
115. І стали братів своїх в миру і во Хресті гнобити,
116. Запродали весь нарід чужинському царю,
117. І блудниця безрідна випила свободу козацьку,
118. Вливши її до чаші гріхів своїх чорних.
119. І гетьмана нашого попи проклинали,
120. Хоч Бог заборонив клятьбу в вустах християнських,
121. І мої давні боги це забороняли, про що я дітям своїм говорив.
122. Отойді я зрозумів, чого славних моїх нащадків
123. Хоронили до землі обертаючи: щоб не бачили вони,
124. Що на світі білому прикрість, і неправда на світі:
125. Бо на панських ланах вмирали мої доньки,
126. І синів моїх пани на хортів обмінювали...
127. Я не пам’ятав нічогісінько од болю страшного,
128. І готовий був до вирію повернутися,
129. Але не міг пройти у його ворота, зупинившись під ОДНИМ вікном...
130. Знаєш, Тарасе, онуків у мене було много, тисячі онуків було у мене,
131. Але саме через Тебе я не міг пройти у браму вирію:
132. Як Ти на світ сей прийшов,
133. То Бористен, що в крижаній кольчузі спав, стрепенувся, розправив широкі крила,
134. І риба прокинулась, і птахи з гнізд ринули, гори і дерева землі cлов’янської задвигтіли,
135. І верба розквітла не од сонця, а від морозу!
136. І не бідний Ти народився, а багатий, бо родичів в Тебе було багато:
137. І братів, і сестер біля твоєї колиски було, як маку-самосіву.
138. І я пройшов через шибку легеньким вітерцем, торкнувся лоба Твого високого,
139. І немовлям став знову, бо Я – це Ти, а Ти – це Я!
140. Я був вільним споконвіків, і Ти був вільним.
141. Я водив Тебе на кургани, де лежать мої брати,
142. Я ночував з Тобою на могилах славних нащадків моїх запорожців.
143. Ти майже завжди мав окрайчину хліба: половину собі, а половину звірині польовій ділив,
144. Я їв з Тобою хліб, а як не було хліба, як то буває у великій сім’ї,
145. То живив Тебе історіями древніми од сотворення світу знаними, і сам ними живився
146. І коли Ти вперше намалював степ, то степ Тобі поклонився ковилою до землі припавши,
147. Вітром - леготом обцілувавши Твоє личенько біле...
148. І коли Ти першого рядка написав, то сонце Тобі подякувало, обцілувавши Твої рученьки...
149. Помежи людьми чужими, добрими та лихими
150. Ти вижив і не пропав, бо Я – це Ти, а Ти – це Я!
151. І не змінив Тебе світ, але Ти його змінив,
152. Бо Ти знав, з якого племені вийшов,
153. І з якої хатини була дорога Твоя,
154. Що до палаців пишних вела і до казарм холодних.
155. І “Кобзар” Твій заговорив до люду підневільного,
156. І кайдани люд той розірвав, силу не од світу сего діставши...
157. Але до тих часів я вже провів Тебе до предків,а сам лишився.
158. Березень Тебе подарував, березень і забрав...
159. Я дуже хотів піти разом з Тобою, але мусив залишитися,
160. Бо треба мені посіяти зерно, зібрати пшеницю і снопа предківського на божниці поставити,
161. О, як злостився я, коли бачив, які Тобі пам’ятники ставлять сумні,
162. Як малюють Тебе як старого чоловіка у смушевій шапці,
163. Знищеного життям і хворобами зламаного!
164. Але ж Ти подарував їм все, що створив, що для них
165. Будучи у розквіті сил своїх, бо слабим у часи смути не смів бути,
166. Хоч і не раз важко було, і нестерпно було на самоті!!!
167. Я б вигриз мізки тим, хто незаслужено прикривається ім’ям Твоїм,
168. Незаслужено отримавши нагороду імени Твого
169. Бувши сватом, братом, кумом, коханкою чи коханцем –
170. Їх багацько сховалось помежи достойними,
171. І всі вони видні, як кукіль поміж пшеницею в полі.
172. Болить мені нині й те, що не снилось тисячі років:
173. Люд на моїй землі поділений, і вже не одне плем’я,
174. І вавилонська вежа не стала причиною його розпорошення по всему світі:
175. Знову одних сліпить їх багатство, інших – догризає бідність.
176. І нема помежи родами й родинами згоди,
177. Можна майже все купити за гроші, та все то скороминуще,
178. І палаци, збудовані на сльозах людських, нещасливі для власників їх...
179. Як прокидався я, а так було тисячі літ,
180. То бачив я день нинішній і планував своє завтра,
181. А тепер чи не всі днем нинішнім живуть,
182. І не можуть розрізнити правнуки мої своїх братів кревних од варягів,
183. Бо навіть вовки нарядились в шкури овечі майстерно.
184. Плачуть неорані ниви, бо їх господарі в краях чужих чужий врожай леліють...
185. А тим часом сестри мої скорбно голодомори згадують,
186. Блідий вершник не раз приходив на мої землі, щоб забрати все збіжжя і все живе скосити.
187. Знецінилось вічне над одноденним, і могили батьків діти од бур’яну забувають прополоти,
188. Замість любови ненависть проповідує себе –
189. На майданах люд мерзне, прагнучи змін, та кожного разу отримує обман,
190. Бо нема помежи мільйонами одного того,
191. Хто прийде і піде з словами “Йду з чим прийшов!”
192. Тарасе, онуку мій улюблений, звертаюсь до Тебе,
193. Ти ж роду мого, племени мого і родини:
194. Я вийду межи люд, скинувши облик Пра-щура, я вийду Пра-дідом:
195. Широкоплечим, чоловіком русявим з очима волошковими,
196. Дужим воїном безстрашним, господарем зі снопом пшениці в руках натруджених жилястих.
197. Стану захисником всіх, кого душить зло і несправедливість,
198. Отойді запанує сонце правди і світло віри помежи народом моїм,
199. І згине все темне в шеолі, бо третій раз повторюю: Ти це Я, а Я – це Ти!
200. І Ти знову народишся ЦЬОГО ДНЯ! Слова ДВОХСОТ рядків моїх – для Тебе, єдносте нерозділима!”

Іванна Боднар
Українська земля
Як добре народитись на землі,
Яка є вільною, яку ніколи
Уже не схилять до колін
Ніде і ні за якої умови.

Як добре жити на землі,
Яка красою душу зігріває.
І в ній звучать такі дзвінкі пісні,
Що більш ніде в світі не лунають.

Як добре все-таки нам жити на землі,
Яку всі Україна називають,
А подвиги славетних козаків
Її народ допіру пам’ятає.

І генія Шевченка дух
Ще досі над всіма витає,
Тут батько, син й маленький внук
Його поезії напам’ять знають.

“Як добре жити на землі”, –
В душі до себе промовляю,
В любові,честі, злагоді, добрі –
цього найбільше всім бажаю.

Сторінками “Кобзаря”
Мені сторінки “Кобзаря”
Історію яскраву подають,
Я бачу Україну і царя,
Я відчуваю, як селян цькують.

І сотні, тисячі дітей та вдів
На панщину утомлені ідуть,
В палатах царських ,скільки в році днів –
Гуляють, бенкетують, п'ють.

Немає діла їм до мужика –
Вони в багатстві й розкошах жирують,
А в той же час тече страждань ріка,
Вкраїнці до смерті бідують.

І знов мені сторінки “Кобзаря”
Яскраву панораму відкривають.
Я бачу: гірше ляха й москаля
Свої з своїх останню одіж здирають.

Чого ж наплодила таких земля?
Чому терпить їх Україна?
Нема,якщо не схаменуться, воротя
І буде скрізь одна руїна.

Преславний генію, вічний Тарасе,
Як передбачив ти усе?
Ти ходиш з нами тут й неначе
Кожному дивишся в лице.

Ти бачиш всіх: і щирих, і лукавих,
Героїв і лжепатріотів теж,
На незалежність стільки ми чекали,
А волі повної нема усе ж.

Врятуй же нас, рідний пророче,
Вдихни в серця сміливий дух,
Хай в кожного засяють очі,
Буде й завзяття, і звитяга, й рух!

Як той безсмертний прометей...
Тарас Григорович Шевченко...
Цей образ житиме в віках,
Як той безсмертний Прометей,
Що людям ніс вогонь в руках.

Кобзар своїм могутнім словом
Від сну народ свій пробудив –
І вмиить розбив важкі окови,
І сонце правди засвітив.

Тарас Григорович Шевченко...
Він в нашій пам'яті завжди,
Крокує впевнено із нами
До заповітної мети.

Життям й талантом невмирущим
Патріотизм геній довів –
Його мистецтво всюдисуще
Втілює злагоду і мир.

Кобзарю, славний наш Тарасе,
Ти– символ українців й ідеал!
Ніколи в нашій пам'яті не згасне
Твій незбагненний Божий дар!

Олег Галів
Тарасова святиня
У серці найдорожче – моя Батьківщина.
І зелені гаї, й незабутні дитинства часи.
Україна! Навіки моя Україна –
Це калиновий цвіт, це прозорість роси.

Ласка матері, батька повчання,
І стежина у даль й до села,
Перша радість і перше кохання,
Перші сльози і перші слова.

Я вклоняюсь до тебе, Вкраїно,
За найкращі мої почуття,
І за мову твою солов’їну,
До якої я пнусь, мов дитя.

Що в безмежності цілого світу
Крізь хвилини, години, літа
Закликає нас жити й любити,
Адже мова вкраїнська – свята!

Вікторія Фрищин
Чи виконали ми заповіт Шевченка?
  Вітер. Він прийшов із синьої глибини Дніпра, з диких широких степів, вологих густих лісів. Приніс із собою свіжість води, гіркий запах полину, солодкувато-прохолодний кориці: саме так пахне ліс восени. Повітря насичене новинами. Вони кружляють між небом і землею.
  На що чекає вітер? Кому він приніс звістку?
  ...Він стоїть на високій Чернечій горі, звідки бачить все навкруги. Неперевершену стрімкість ріки, глибину лісу. Спостерігає небо. Воно плине над його головою, сумне, високе, горде. Забите штормовими хмарами, воно змінює все, що є неправильним.
  Тому вони так схожі. Нерозривні. Глибокі, постійні, високі, єдині...
  Єдині для народу, землі, культури. Так само, як небо, простягається десниця Шевченка над Україною, над нашими серцями.
  Вітер здіймає із землі сухе листя, підіймає його до куполу неба.
  Століттями дивиться він звідси, між небом і землею, на неньку Україну, якій віддав думки, почуття і поривання.

Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно...

  Так заповідав він. Не наситившись краєвидами Батьківщини, не намалювавшись ні словом, ні фарбою, він просив, щоб із його могили було видно широкий степ, чути молодий голос Дніпра, високі схили. На все життя пов'язаний з українською землею, українською природою, Кобзар немов захищає і пестить її після смерті. Височіє над нею великий Поет і спостерігає все, що діється навкруги. Здається, ніщо не здатне промайнути повз його суворий гордий погляд.
  Чи знав він, що стане святинею для українців? Незалежно від статусу люди йдуть пішки до Пророка, піднімаються східцями на гору – “на прощу до Тараса”, щоб принести вісті, випустити на волю думки, спитати поради, сповідатися.
  ...Рухи вітру майже видно, відчутно його холодний дотик. Він заривається у волосся, одяг. Немов перевіряє. А потім легко підштовхує до самого пам'ятника.
  Високий, величний монумент піднімається від землі, підпирає собою свинцеве небо. Внизу вибито напис:

Свою Україну любіть,
Любіть її...
Во врем'я люте
За неї Господа моліть.

   Це був Його девіз. Правило, яке вело, як ліхтар крізь бурю, крізь жорстокі життєві перепони. Незважаючи на всі свої незгоди, Шевченко завжди пам'ятав про свою Батьківщину, підтримував народ, хоча сам знаходився дуже далеко. Його настанови відновлювали моральні сили людей, змушували продовжувати боротьбу, тобто продовжувати жити.
  На жаль, він пішов. Пішов зарано, адже стільки ще потрібно було зробити! Але його гордий український дух завжди перебуває з нами.
  Він чує мене, чує голос наших душ. І його такі дорогі, безцінні слова, його відповідь із тих небесних висот доносить до нас дикий український вітер, що пахне Дніпром, степовими гнучкими травами і осіннім листям...

Мар’яна Вовк
Лист від праправнуків
  Доброго дня, високоповажний Тарасе Григоровичу Шевченку! Пишу з Івано-Франківщини, з ХХІ століття, і щиро надіюся, що прочитаєте це послання. Знаю, що скаржилися на відсутність листів, тому хочу, щоб на Вашому обличчі, повному смутку, з’явилась усмішка.
  Хочу розповісти про наші радощі й болі. Україна стала незалежною. Впевнена: ця новина втішить Вас. Проте не все так безхмарно в нашому домі. Багато людей шукають добра на чужині, не сприймаючи короткочасності життя в Україні.
  Читаючи поезії “Кобзаря”, розумію, як багато спільних рис у теперішніх українців і їхніх предків. Хочу запевнити Вас, що Ваша праця не минула даремно. Вірші з ХІХ століття будять дух до волі, справжньої волі, до перемоги добра над злом, примушують покидати рідну домівку і виборювати всіма силами щасливе майбутнє для себе і нащадків.
  Також молодь прагне побачити Україну серед найкращих європейських держав. Вона продовжує освоювати граніт науки. Свідома інтелігенція виховує юнь в дусі патріотизму, спрямовуючи невпинну енергію у правильне русло. Працьовиті українці не забувають орати свої ниви і засвіти їх добірним зерном. Будьте певні, не вмре Україна, бо піклуємось про неї, зрозуміли ваші настанови, дотримуємось їх. Знайте, що народ любитиме і пам’ятатиме Вас завжди.
  З повагою, з ХХІ століття – Мар’яна Вовк.