четвер, 17 жовтня 2013 р.

Перекладаю тихий шепіт осені

   Біжиш стежками встеленими багряним листям, з очей мимоволі котиться сльоза, якої, зазвичай, соромишся і потай від усіх ховаєшся у найвіддаленішім куточку, подалі від чужих очей. І починаєш переосмислювати власне життя, в якому вже, як раніше, не цвітуть квітки радості, не грає музика захвату, а просто опадає листя розчарування і несправедливості. Вдихаєш свіже повітря дерев, ховаєш душу в осіннє золото і приходиш до висновку, що таким чином пишеш літопис життя, поки що у власних думках.
  Заспокоївши серце, міцнієш духом і чекаєш на кроки людей, бо вже не лякає суєтності млин. Даруєш їм усмішки – вірші, які народилися в глибокій задумі з осінньої тиші.
   Пропонуємо вашій увазі вірші Христини Федорич.

***
Перекладаю тихий шепіт осені,
Що йде крізь ніч у сонній самоті.
Десь у траві, морозами, не скошеній,
Шукаю мрій загублених метіль.

Перекладаю тихий шепіт осені,
Що пахне у повітрі ясним днем.
Алеї різнолистом запорошені
У маревах гарячих хризантем.

Так золотйосінньо і так росяно,
Так трепетно і тихо водночас.
Перекладаю тихий шепіт осені,
Пишу життя літопис у думках.

Образи, образи, образи

Образи з минулого, неначе на долоні,
Стали перед очі ночі тьми.
Музикою зоряною на небеснім лоні,
Ластівкою лине спів душевної струни

На просторах простору
в своїх глибоких водах
Час переполіскує думки.
Сльози заморожує образ холодний подих
А прощення в'яже “від і до” святі нитки.
З-під стежинок, вишитих любов'ю і журбою,
Мовчки виглядають образи.
Де орач вінчає чорну землю із сівбою,
Знову повертаюся не рази, а рази.

В пам'яті літописах зринають крізь тумани
Образи, образи, образи.
Римами розгубленими серця рани рано
Й ввечері колишуть долі срібні терези.

Фото
В маленьких межах десять на п'ятнадцять
Вмістився цілий дивовижний світ.
Сходинками пливуть життя абзаци,
Де осінь сіє долі семицвіт.

Тут списано всі вічності і миті,
Тут зупинився неспиненний час.
Усі її сонця, сльозами вмиті,
Тут слів шукають простих, без прикрас.

Там вплетені ромашки білі в терни,
Весна цілує неба далечінь.
Печалі колос губить жовті зерна,
Ховається в світанку ночі тінь.

Посеред жнив життєвих коронацій
Кукіль квітує кольору вина.
Із меж прозорих десять на п'ятнадцять
Крізь дні і ночі дивиться вона.

***

На кінчиках пальців
зависли малесенькі ноти,
І погляд полинув далеко, де сонця сургуч
Стікає легенько під неба блакитні ворота,
Де б'ються акорди об схили душі її круч.

На кінчиках пальців зависли маленькі акорди,
На кінчиках вій забриніла тихенько сльоза.
Затихла мелодія з болем, затихла, бо горда…
І знову злетіла, мов гуркотом грому гроза.

Душі не розкажеш словами, вона їх не знає.
І їй пояснити не зможеш, як кожному з нас.
Душа розуміє тоді, коли щастям страждає
І смутком радіє, квітковий танцюючи вальс.

Музика

Мов між небом і землею,
танцюючи осені листом,
у стареньких шухлядах
під порохом часу і снів
За скрипічним ключем
розсипалося нотне намисто.
ТИ не плач за життям,
бо воно швидкоплинне й коротке,
Кожен з нас заховається
З часом за заходом днів,
А залишиться музика,
чорні на білому нотки.

***
Вона пахне ромашково-біло
І звучить у святім “Отче наш”.
Її погляд блука овдовіло
По блакиті задощених чаш.

Вона мовчки сидить опівночі
І читає у тиші книжки.
Не про неї всі речі пророчі,
Не до неї всі рівні стежки.

Вона пошепки вміє кричати,
Замітає думки помелом.
Вона назви достойна дитяти,
Що доросле, а ще не жило.

***
Замріяні мрії замріяно мріють крізь скельця
нишком чекають, як зірочка з неба впаде,
Як скотиться м'яко по обрію чистій веселці,
І хтось випадково її під ногами знайде.

Чекають замріяно мрії крізь дні і крізь роки.
Чекають крізь миті,
Чекають крізь вічності плин.
Чекають на кроки людей і на кроки пророків,
Чекають, і їх не лякає суєтності млин.
Замріяні мрії тихесенько стукають в двері,
Вони тобі зірочку з неба в руках принесли.
Підкова на щастя згубилася в листя фужері.
Ти тільки повір у замріяні мрії весни.