четвер, 22 серпня 2013 р.

Мій рідний край, струна душі моєї

   Напевно, немає поета, та й зрештою й читача, який би не приділив особливу увагу краю, де народився і де пройшли найпрекрасніші в житті роки дитинства. Адже неможливо не закохатися у сині волошки, у шум дібров і в шепіт яворів… Ніде так як у рідному краю не світить сонце і не пахнуть квіти. Бо рідний край, як цілющі ліки, де можна зловити руками вітру подих ніжний.
   І де б не закинула доля, у кожному серці залишиться навіки любов дорідного краю, якому адресовані всі ці вірші.

Олег Галів
Мій рідний край
Я закохався у сині волошки
У шум дібров, у шепіт яворів
Руками неньки вишиту сорочку
І в веселкову пісню кольорів.
Мій рідний край, струна душі моєї,
Моя любов на все стрімке життя,
Мене магнітом притяга до неї,
Любові цій немає вороття.

Це все твоє, бо зветься “просто краєм рідним”
Де ще ясніше сонечко сіяє?
Де ще є кращий в світі падолист?
Кого усюди Бог благословляє?
Й кому дарує зорі із намист?

Кому у даль простелиться дорога?
Дорога із дитинства в майбуття
Кому потрібна світла допомога?
Яка леліє квіткою життя.

Край
Руками щастя неба осягнеш
Устами світ весь зміряєш первинний,
Бо це твій край й немає тута меж,
Стріча тебе єство річок первинних
І вірні друзі й спогади й любов.
Любов до світла що ллється вперто,
Тому до рідного вертайся знов і знов,
Щоб кожен раз для тебе був як вперше.

Карпатський край зігрів мене усім
Карпатський край зігрів мене усім.
Тут сонця світло і гірська природа,
Моя тут школа і батьківський дім,
Де зустріча і щастя і негода.

Де у сіянні ранкової зірки
Кришталь небес – життя людського кредо,
Поет – промінчик пише нові збірки
І людям навкруги дарує радо.

Люблю я пісню солов’їну
Люблю я пісню солов’їну
Прошу у Бога хай живе.
Ця пісня символ України,
Що звеселя мене й тебе.
Дарує голос нам дзеркальний,
Щоби радів Карпатський Край
Щоранку всім співа вітальну
І будить навкруги розмай.

Мій рідний край
Мій рідний край – це зболені Карпати
Гірські потоки, колоритний сад
Свята домівка, чарівниця мати
І небо що дала присутність вад.

Затока сонця, зір ясних долоня,
Ритмічні хвилі клопітких вітрів
Нічка, що сповила назву сонця,
Й багатство толерантності рішить.

Івано – Франківщина

У відблисках ранкової зорі,
Мов на долоні Пресвятого Бога
Краплина розмаїтньої землі
У світ широкий стомлена дорога.
Край що сія пташиними піснями
Річок добірних грає промінцем
Дарує щастя, вабить світла снами
І гріє серце спогадів лицем.

Рідний край
Як віддалюсь від тебе на краплинку
То болем враз викрикує душа
І серце сум меткий не полиша,
Бо прагне все до твого спочинку.
До зір ясних мов щастя почуття,
Краси коханого і мрійного портрету,
Птахів зіркого і гірського лету
І сонця променистого життя.

Мар’яна
Вагіль
Карпати
Повітря чисте, свіже і духмяне –
в Карпатах – у легенді віковій.
Дихнуть на повні груди і настане:
блаженство, рай солодких мрій.

Зачароване кожне дерево, кущ і травинка.
Замріяна квітка – її пелюстинка.
Соловей ранішню пісню співає,
він теж зачарований й ліс величає.

Зозуля – кує, орел високо літає –
Про історію й велич лісу він все знає.
Ліс зазнав багато бід і щастя – миті.
Вони були: солодкі й солоні;соковиті.

Кожна гілочка по – своєму тріпоче,
Вона, як усі радіти й жити хоче.
Така краса і очі нею любуються,
Конвалія і дуб собі милуються.

“Поглянь на мене, який я могучий” -
говорить великий воїн кручі.
“А яка я ніжна, мила, тендітна” -
говорить конвалія – весела й привітна.

Краса лісу очі завжди зачарує,
Серце не лише побачить, а й відчує.
Цю музу, що душу оживляє.
“Тільки повз мене не йди” - ліс одне благає.

Мій рідний краю…

Мій рідний краю, “не випита” сонцем роса,
Лише тобою живу, тебе однісінького маю.
Неймовірно вилита “золотом” омріяна краса,
Моє тут життя, ти мій цінний земний раю…

Мій рідний краю: найдорожчі мої Карпати,
Найзаповітніші мрії та найпотаємніші сни.
Не знаю чи зумію те ж щастя подарувати, –
Що лелеки приносять на крилах щовесни.

Мій рідний краю, сплетіння кольорів і грації,
Не знаю, як без тебе жити, не хочу на чужину.
Звикли люди здавна вставати з сонцем до праці,
З щастям ділити любов та мати молитву одну.

Мій рідний краю, для мене, неначе цілющі ліки,
Немов дитя ловлю руками вітру подих ніжний.
Де б я не була, в моєму серці залишишся навіки,
Завжди для мене будеш мрійливий білосніжний.

Скелі Довбуша
Скільки на світі є щастя й радості миті?
Безліч замків й гір легендами оповиті.
Скільки на світі різноманітних чудес? –
Скелі Довбуша, що пнуться до небес.

Неймовірна краса з прадавніх століть,
Милує недосяжністю своїх верховіть.
Доблесні воїни, стражі, хоробрі царі,
Люди помирають, скелі вічно “живі”.

У скелях могуча сила і міцність буяє,
Грація й велич, мов ще і ще процвітає.
Скелі – величний храм, дано від Бога,
Час для тиші роздумів – лісова дорога.

Загадати бажання – кажуть, збувається,
Все зло забуваєш, а добро пам’ятається.
Хтось матеріального багатства просить,
Не розуміючи їхнього призначення й досі.

Віталія Іськович
Долина
Де сонце щедро зігріва долини,
Де вежі нафтові вросли у небеса,
Там рідна серцю дорога Долина,
Мойого краю гордість і краса.
Моя маленька рідна Батьківщино,
Як рада я, що також тут живу.
Я завжди вірила, замріяна Долино,
У тебе мудру, горду й молоду.

Маріанна Опірська
Ніч у Карпатах
Карпатська ніч…
Заснули сині гори …
У небі місяць зорі колиха.
Блукає тиша по незвіданих просторах,
У задумі стоїть Чорногора.

Гірські струмки укрилися туманом.
Колише вітер трав високих стан,
Невпинно Черемош несеться долом
Й оповідає думу берегам.

Із полонин вчувається трембіта –
Отари женуть на ніч вівчарі.
Кичерями, царинами, стежками
Ступає ніч по росяній землі.

Десь ватра ще видніється здалека,
Припав додолу одален і матриган.
Укрились верхи фоями смереки,
Спить, оповитий хмарами курган.

Лиш тільки високо, в незвіданих недеях,
Де сонце зустрічають вівчарі,
Чарівні зорі в золотих киреях
Сіяють над Карпатами вночі.