понеділок, 26 вересня 2011 р.

Барви осені в поетичному блокноті

Відплакало літо свої останні сірі дні, привітно кивнувши леді з золотими кучерями, яка мило посміхалася, обіймаючи теплим поглядом ліси, поля, гаї, садки, в яких роздає зібраний врожай із соковитих фруктів і поживних овочів. Впевнено і граційно ступає по землі заквітчана калиною і хризантемами Осінь, як трепетна Муза, торкається смичком Любові запалених Божою іскрою сердець, що безперечно закохані в неї і оспівають її вроду в своїх віршах і піснях.

Галів Олег
Осінь
Вирує казка золотої днини
І світу щиро дякує Земля,
Неначе скерцо усмішки дитини
В світи далекі стежка пролягла.

Плаче серце безоднею ран
Горобини багряніють грона,
Простягнувся додолу лан,
Одягнула осінь корону.

Осінь
По пристані дощу ступає осінь
Багряне листя сипле із долонь
Напевне ще не зміряла і досі
Чарівність краю мирних оболонь.

Усе вдягнула в кольорові шати
Й пташиний спів й гаї, степи, поля.
Бо для природи є ці золотисті шати,
Які прикриє снігом в відчаї зима.

Осінь
Ти підпалила край надії і життя
Й що дороге для серця вмить згоріло
У відблисках і сонця каяття
І літа темного, немов, привітність тіло.

Тебе сюди приніс безжальний вітер,
Що на шляху усе руйнує вщент.
Скидає листя і ламає віття
В неприязний для радості момент.

І ти неначе квітка осяйна
Синів на трон по черзі виставляєш,
Ти в світі є така лише одна,
Що світ умить підкориш і зникаєш.

Микулин Марія
Осінь...
Кожен день Вона плаче рясними сльозами
І наповнює світ оксамитом гірким.
Пролітає між вулиць сумними вітрами,
А в душі тільки біль і туга за Ним.

Бо пішло її Сонце далеко й назавжди,
Залишивши в душі тільки тінь самоти.
Він пішов в далечінь, не сказавши ні правди,
Ні пустих слів «прощай…», «пробач…», «відпусти…».

Хто ж ця дівчина – Осінь ? Сновида? Примара?
Чи, можливо, душа, що шукала тепла?
Їй хотілось втекти і забитись за хмари,
Щоб ніхто не знайшов, щоб сиділа одна.

Вже кохання не гріє, холодні сльози
Тихо капають вниз і не хочеться так.
Але Осінь жива, бо по світі ще досі
Вона мусить блукати. Самотня.
В дощах.

Вагіль Мар’яна
Осінь...пожовклого терпіння.
1.
Гнітюче з приглушеним тоном мовчання,
Невблаганний сумний погляд з-під лоба.
Проронили шепотом губ несміле звучання,
Несумісних разом (жалість, любов і злоба).

Тепло примостилось, мов метелик в долоні,
Та холод не дозволяв бажанням розкритись.
Виблискували, як перла роси, сльози солоні,
Як хмари вітер розганяв, не давав пролитись.

Прихильність ставала, як проста сіра звичка,
Відсторонювались з повагою вічне терпіння.
Залишившись на одинці... надія «невеличка»,
Осінь...Опадаючого листя і взаєморозуміння.

2.
Ця осінь...Серця німіють, мов паралізовані,
Страх... не в сутінках, а в світанку ранньому.
Ще вчора сходом любувались очі зачаровані,
А сьогодні з сльозами, наче дню останньому.

Троянда боїться несподіваних лютих морозів,
Мороз не любить весняного приходу квітучого.
Багаття лякається води, потріскуючи в тривозі,
А вода висихає від палючого сонця, жагучого.

Птахи розлетілись, квіти зів'яли, та не навічно!
Чому просто не посміхнутись до пересічних?!
Всіх опановує неспокій, до ниточки, як злива,
Забули на мить одне - нами керує Вища Сила.