вівторок, 23 серпня 2011 р.

Тобі, Україно!

Україна… о, скільки ніжності і любові, трепету і материнської ласки. Україна… це не просто назва, чи слово, інакше від згадки про неї не віяло б таким вогнем, який не обпікає, а навпаки, зігріває душу і серце. І це не дивно, адже вона народила славних і мужніх героїв, що не боялися ні меча, ні вогню, а мужньо прокладали шлях до волі. Великоднім дзвоном радості відзивається її славне воскресіння, а годинник часу вибиває двадцять юних років.
Україно, прийми найщиріші поетичні слова рідних синів і дочок.

Кобинець Світлана

Я – українка, і пишаюсь цим.
Звучить у серці пісня рідна, мила.
І Україна, що промінням золотим
З дитячих літ мене в красу свою повила.

У стрічки українські веселкові,
В ясний вінок, що зеленню буяє.
Й подарувала мами колискові,
Що щастям мені душу зігрівають.

О, Україно, як тебе люблю я!
Даруєш мені сонце, чисте небо.
За щастя твоє Господа молю я,
Майбутнє щоб було щасливе в тебе.

Піцикевич Євгенія
Україна
І було все: і голод, і війна,
Кров рікою розлилась,
Оплакана слізьми вона
Навколішках стояла і молилась.
Молилась до Бога, за душу народу,
Серце якого ще билось.
Молилась за волю, за щастя усенького роду.
Та дух України зламати не можна,
Бо в серці у неї живе любов Божа,
А з Богом вона непереможна,
Вмирає лиш сила ворожа.
І вислухав молитву Бог Святий,
Із рабства встала Україна,
Заколосився лан золотий
І зазвучала мова солов’їна.

Телега Олександра
Тобі, Україно
Встала з колін наша мати Вкраїна
Розбила кайдани, обтерла сльозу
Уже наридалась над тілом дитини
Що вмерла за правду, за волю в бою.

На братській могилі розквітла калина
Червона, мов кров, і гаряча, мов жар,
Чого ж натерпілася наша Вкраїна
Репресії, голод і війни, й пожар.

Люд онімів від знущань пана – ката
Змиритись не міг з ненаситним ярмом
Лихвар же чекав, щоб стогнав, щоб розп’явся
У праці щоденній невільний народ.

А він не стогнав, – він боровся і гинув
За що? За шмат хліба, за клаптик землі
За волю, за єдність, за неньку Вкраїну,
Яка потопала в кровавій ріці.

Чим побудовані пана світлиці?
Кістками героя, на тілі борця
У храмах не чути ні дзвін із дзвіниці,
Ні довгу і тиху молитву отця.

І храму немає: безбожні, прокляті
Їх руки й до Божого храму сягли
Вони розкошують у білій палаті,
А з голоду пухнуть вкраїнські сини.

Байдуже їм, бо вони ненаситні
Забрали останнє й забрали б іще
Коли б ще й життя в срібняках оцінити
Коли б ще продати і серце людське

І ми відбивались від поляка. Хана
Меча москалів і навали монгол
І шабля козацька іскрилась, блищала,
Стинала із плеч мільйони голов.

Засяяло сонце і в нас над землею
І стяг синьо – жовтий в горі майорить
Від кольору неба і сонця, й колосся,
Від кольору щастя, свободи й краси.

І мова постала в красі нескоримій
Куплетами гімну, в рядках молитов
Не дарма за неї боролась Вкраїна
Не марно лила свою рідну кров.

Щоденний труд наш допоможе нині
Здолати ряд великих перешкод
І довести й собі й усій Вселенній,
Що чогось вартий в світі наш народ.

Хай спогад страшний ще зберігся і досі
Чорнобиль – гіркий і пекучий полин,
Та доки ми віримо в краще майбутнє,
Доти ми й гідні своєї землі.

Яка ж має бути твоя Україна
За рік, чи за два, чи за тисячі літ?
В ній твоє майбутнє – це твоя дитина,
А щастя держави – це щастя для всіх!

Зі святом тебе, незалежна Вкраїно!
Міцній, досягай усе повних висот
Хай квітне, буяє твій цвіт – твої діти
Й духовно зростає твій вільний народ.

Галів Олег
Ми Українці
Одноманітність. Все, що є у нас
А може й ні, почулось десь із люду.
І ще є мрії, що несуть крізь час
Й яскравістю сягають Голівуду.

Хто шукає, той завжди знайде.
Наше серце сонячність зігріла,
В цьому, Боже, чуємо Тебе
Твоя сила жить нам повеліла.

Відданість і вірність – наш девіз,
Казка й загадковість – наша доля.
В двадцяту річницю час нас завіз,
А рвані пута вже скорила воля.

Крізь осінь, крізь надії, крізь життя,
Кораблик барвів світло мрій приносить.
З минулого припливши в майбуття,
Своїм єством у краї доле носить.

Тепло дарує радість в світлий час,
Плоди і казку золотої днини.
В буденності вітає вільно нас,
Бо ми сини і дочки України.

понеділок, 1 серпня 2011 р.

Колір щастя


Душа сьогодні поринула в світ казки, піднялася драбиною мрій у царство найшляхетніших бажань, щоб спочити на ніжній голівці шовкової ромашки. Вона має розгадати, яким є колір щастя людини, що уже настільки занурена у власну неміч, яка окрім грошей, не вірить в ніщо. Скинувши пелену з очей, відчула себе в раю і дзвінко засміялася. Барвистим метеликом підлетіла до квіточки і вмостилась на ній, як на колисанці. Повітря наповнилося ніжністю, яку з рукава витрясала ніколи не старіюча Любов. Візерунки Долі райдугою осідали на заплакане небо. Душа зачаровано дивилась на хмарки, потім на хвильки, відтак на пташок і розуміла, що колір не має значення, а щастя – це уміння побачити власний світ мрії, який давно товаришує із поезією, засвідчує Дмитрів Марта.

Літають думи
Літають по світу думи мої,
Ширяють у небі високім,
Блукають по грішній землі
Шукаючи людей одиноких.

Шукають людей, які бачили світ,
Тих, що з останньої сили,
Свої захищали думки,
І ростили власні надії.

Я ж не стала їх захищати,
Клітку для них не придбала.
Я пустила їх світом літати,
Білих лебедів крила їм дала.

І хотіла я їм на прощання
Щоб не було у них протиріч,
Проказати слово останнє
Але сльози полились з віч.

Я промовила зовсім тихо
Так, що чули далеко не всі,
Кілька слів на прощання...Огненних,
теплих, ніжних, правдивих слів.

Летіть мої думи, в небесні простори,
Летіть, мої думи, до зорів ясних,
Летіть, мої думи, де правдонька сяє,
Де вічність і щастя стрілись колись.

Летіть мої думи, пізнайте не щастя,
Пізнайте і сльози й журбу,
Пізнайте кохання і колір прощання
І радість, і сором, і тяжку біду.

Оптиміст
Ти ідеш і у гору дивишся,
Обливаєшся теплим дощем
І весело до неба смієшся
І для горя не бачиш причин.

Заливаєшся сміхом веселим,
По калюжах босоніж бредеш,
Посміхаєшся щиро й наївно,
Не боїшся ніяких проблем.

Не боїшся проблем, не тікаєш
Крок за кроком до мрії ступаєш,
Крок за кроком повільно бредеш.
Щастя в світі своєму знайдеш.

***
На запітнілому вікні
Малює візерунок доля
Малює щастя і нудьгу,
Малює сльози і журбу.

Виводить пензлем по вікні
і радість і нещастя,
Малює смуток і журбу,
Виводить колір щастя.

На запітнілому вікні...
Всі повороти долі,
Усі на світі почуття людські:
і гордість і покора.

***
Як останній лист клен мені пошле,
Як останній раз побачу я тебе,
Як останній раз тебе я поцілую,
Як останній сміх почуєш ти -
Отоді згадаєш ти мене.

Ти мене згадаєш – буде пізно.
Я крізь сльози скажу – «не люблю!»
Я крізь сльози, поцілуюсь з іншим,
Я крізь сльози геть піду.

***
Моє кохання це вже спомин,
Твоє – пекучий в серці біль.
Моя журба – дитяча згадка,
Твоя ж – каміння на душі.

По стежці долі легкою ходою
Я йду і казці в очі заглядаю
Ти підглядаєш ще за мною
Та я тебе вже не кохаю.

Ми йдемо різними шляхами
І кожен камінь свій несе…
Кожен із власними страхами
Кохання не відродить, не спасе.

Коли ж зійдемося з тобою
Згадаємо усе що вже було,
Щоб у словесному двобою
Серце тягар хреста відчуло.