вівторок, 29 березня 2011 р.

Буття земного далечінь


Минуле живе у нашій пам’яті, воскресаючи непохитністю віри і силою духу. Крізь призму пережитих буднів віднаходиш калейдоскоп минувшини і вже не можеш думати мізерно. Історія життя диктує часу свої повчання. Є злочином не думати про критерій істини, що в свій час став імунітетом ментальності цілих націй. Варто б нарешті повчитися на помилках предків, і зачерпнути вина Мудрості із скарбниці Давидових псалмів, забути про нищівні війни, простягаючи нині світові руки та серця, помазані єлеєм доброчесності. Погортати правдиві, інколи трагічні та призабуті сторінки історії запрошує Галина Максимів – завідувач відділу інформації районної газети «Свіча».

Війна богів
Початок Кінця.
Розлився Ніл в обидва береги
У рік отой, коли
Вбивав брат брата.
«Пробач, мій муже,
Що не вберегли
Тебе від зла й жорстокості,
Від ката…» –
Ізіда укриває Озіріса,
Слізьми омите
Покривало чорне.
Так (їй здається)
Захист він дістане,
Тож голову його
До серця горне.
«Мій батьку, я зібрав
Тебе по світі.
По шматтю кров’яному
Я збирав.
Хотів Тебе я нині оживити,
Але у мене хтось
Цей дар забрав.
Нема нічого в безвісті лукавій…» –
Так мовив Гор –
Його законний син.
А десь в кущах із лавра та агави
Спостерігав і незаконний.
Він лиш чув про батька
Що казала мати:
Що він не сам,
Бо має Гора-брата.
Нефтіда полюбила Озіріса.
Було давно.
Пройшли оті часи.
Ізіда, певне, була красивіша –
Бо взяв її за жінку Озіріс.
Шлях до Нефтіди порохом укрився,
Травою й тереном заріс.
Ридали тяжко син і мати…
А потім голови схиливши на поклін,
Почали у дорогу ся збирати.
«Помер… Вже не ожиє він…» –
Так мовили й пішли.
Як звечоріло
Вийшов Анубіс з Демоном Пітьми
Взяв Озіріса й тяв ножем му груди,
Що його Демон з пекла був приніс.
«Іди, я сам… Іди
Тепер я знаю,
Як оживити батька, як знайти.
І перед ним я голову схиляю,
І в діях своїх дійду до мети!».
Він нутрощі забрав. Узяв бальзаму
Молився трьом богам, допоки рана
Не загоїлася.
Тоді поглянув
На зірку Сиріус й
Повітря удихнув
У ніздрі мертвому.
І сталось диво:
Скрутився світ у висохлий листок,
І води Нілу напрям ізмінили,
Й на нім з’явився міст. Місток
до Світу Мертвих:
Ось іде Анубіс –
На ньому маска демона-шакала.
В руці у правій терези.
А позад нього – Озіріс,
За ним – Нефтіда,
Й Ізіда, й Гор іде.
Так Царство Мертвих ожило.
Став Озіріс у ньому царювати.
Тоді обидвох він своїх синів
Почав однако признавати.
Лишився Гор із
Демонами Світла
Мечі кувати до великої Війни.
Анубіс в світ людський виходив рідко.
Хіба лиш при нагоді.
Спом’яни:
Як у пустелі
Вив шакал самотній,
Як кликав в Царство Мертвих
До Отця,
Як звав чергову мумію мерця
Щоби життя вдихнуть, а душу – зжерти.
Не вірив Сет,
Що вже війна гряде,
Мечі й шоломи
Вже блищать до сонця.
Ось армія!
«Молися, бо впаде
Вся влада твоя.
Маю оборонців!»,– так
Мовив Озіріс через Послів.
А Сет чогось боявся,
Та не вірив,
Що Озіріс ожиє,
Не впаде,
Що подолає між світами прірву..
…Одного дня здригнулася земля…
Війна… Хто у ній стане переможцем?
Стоїть планета:
Котиться униз
Залізна Куля
По трухлявій дошці.

***
Заграю я на арфі сумну пісню
Вона для мене – радість у житті.
Бо вже за межі вся розвага вийшла,
Уже старий, й літа мої не ті.
Гріхів я скоїв безліч. Осквернився,
Коли Вірсавію від мужа її вкрав.
Ні перед чим тоді не зупинився…
Та час розплати ось уже настав.
Мій син Авесалом йде проти мене –
Уже царем себе оголосив.
Та хоч і б’ється серце, мов шалене,
Хоч у руках уже немає сил,
Я попрошу суддю, щоб вилив масло.
Щоби наступником оголосив
Сина мойого, Соломона,
Допоки іскорка життя мого не згасла.
Нехай йому зостанеться корона!

Тамара і Амнон
(Діалоги)
– О, сестро, приходи до мого дому,
Як сутінки укриють береги,
Як пальми скинуть з себе всю утому,
Й усе в росі потоне навкруги.
В шатрі моїм вина – якого схочеш,
І фініки, і грона винограду…
Ти вип’єш його, щоб дістать розраду…
Яка красива Ти –
і не зурочиш краси твоєї юної, богине,
Моя Ти сестро, за Тобою гину.
Душа моя не знатиме покою,
Допоки не залишишся зі мною
В шатрі моїм. Наллю Тобі вина…
– О, брате мій, не питиму до дна.
Краще піду до свого дому…
– Та ні, Ти лишишся на ложі цім.
Не буде видко окові чужому
Всіх наших тайн. Усіх моїх бажань:
Я цілуватиму Твої уста і очі,
І руки цілуватиму Твої.
О, близиться вже час наш до півночі,
Та я не п’яний: ніде правди діти –
Тобою нині хочу володіти!
…Ізгас світильник, вилилась олива..
Замовкли птиці, мовби заніміли…
Надворі лютувала сіра злива….
Від сліз невинних ріки заніміли –
Бо гріх тяжкий – сестра в обіймах брата.
– Любов така нещира і проклята.
Вона весь рід ізвела нанівець!
Тобі, Амноне, вже прийшов кінець!
Ти рідну сестру звів, тож мусиш вмерти.
Загинути беззбройний, мов собака.
І на могилі на твоїй, ти знай
Не лишиться ніякого вже знака.
О, вітре буйний, прах його розвій! –
Слова такі сказав Авесалом,
Коли вбивав він свого брата..
Десь недалеко за шатром
Цвіла і зеленилась м’ята.
І кров’ю осквернилась земля.
Зосталася, немов проклята,
Чужа й пустинна навкруги.
Лише дуби запам’ятали дивний шепіт:
«О, сестро! Приходи до мого дому,
Як сутінки укриють береги…»

Корабель стіксу
Другові Дмитрові КВЕЦКУ
Кожен раз, коли до берега ріки Мертвих приходив звичний для Харона вантаж, він одягав новенького капелюха. Старого ж викидав до ріки забуття і капелюхи плавали, наче латаття. Вони вміщували в собі всі залишки людських умів. ( Моя власна притча)

Безмовна блідість й спокій дивний –
І обезкровив Час
Буття земного далечінь:
Душею нині я не кривлю,
Навколо теплиться життя,
А Ви – холодна тінь.
Й здається, наче божевіль,
Я в царстві Вашім – гість.
Мене без впину й каяття
Жалі і смуток їсть:
Вертає з Стіксу корабель
Без Жертв й Поводиря
Харон здіймає перед Вас
Новенького бриля.

Давид і Саул
Монологи за біблійними мотивами.
– Я вб’ю тебе. Ти мій засядеш трон
Синів моїх в пустелю кинеш левам
Ізнищу я твій рід. Бо знаю: зрадиш.
Наповиниться весь край мій диким ревом –
Почнеш війну зо мною ти…
– Сауле, тричі я втікав від списа,
І від отрути, від стріли й ножа.
Невже, скажи, щоби народ спасти,
Треба із братом кревним воювати?
Заберу меч твій срібний. На нім пише:
«Мене спасе і визволить Всевишній».
Бо ти не вартий цю вести війну.
Коли за обрій сонце ляже,
Здобуду перемогу потайну,
Бо не боюся битись я з тобою.
Я з Голіяфом вийшов до двобою.
І – диво Боже: бачиш – переміг:
Я тут. Живий. А велетень поліг.
– Сауле, спам’ятайся, не воюй.
А краще в краї мирно владарюй,
Та дбай за свій народ злиденний.
Не раз вже Господом спасенний.
– Давиде, знаєш свою долю?
Филисимляни виступлять до бою.
Й Саул, і Йонатан загинуть в ньому.
Багато воїнів помруть.
А ти царем зостанешся в Хевроні,
Далі підеш собі в Єрусалим.
Відчинить браму вірна охорона.
Ти їх усіх вбереш у срібні броні.
Будеш ти містом володіти,
І царюватимеш над ним.

понеділок, 21 березня 2011 р.

«Як много важить слово…»


Уся історія людства показує, що поетичне слово йде поруч із людиною від самого Буття до сьогодення. А в день весняного рівнодення, коли світ після зимової сплячки пробуджується від перших подихів весни, коли серце співає, коли на папір лягають найсокровенніші рядки, відзначається Всесвітній день поезії, який припадає на 21 березня (вперше відзначено 21 березня 2000 р).
В переддень Дня поезії студійці провели поетичну зустріч із поетами Долинщини, а також на скайп-конференції «Будуємо мости: наша земля – Україна», спілкувались з поетами міста-побратима – Рубіжне Луганської області.
Поезія — це справжня дійсність краси, це дорога до Бога й від нього, це спів душі, який заколисує водночас два серця — автора і читача. І навіть коли всі бачать неспроможність влади підтримувати закон людського буття, поезія спонукає людину стати взірцем закону Любові, Милосердя, Совісті.
Сьогодні поезію творять різні покоління талановитих майстрів. Вона орієнтується насамперед на людину, на свого сучасника, прагне збагнути його жадання й тривоги.
Поет жив у печерній людині, житиме він і в людині атомної доби, тому що він — невід'ємна частка людської особистості.
І хоч поезію вшановують не часто, вона – не матеріальна, бо з неї маємо те, чого за гроші не дістанеш. У ній є пожива для душі, поміч в боротьбі з усяким лихом. Вона прикрашає нам життя, вирівнює людську природу, очищує її від бруду та зла, перебудовує цілком наші душі, кладучи на руїнах фальші і моральної гнилі новий світ, бачимо в житті смисл, починаємо розуміти істину.
Тому, збагнувши, що поезія – не зовсім слово, а слово – зовсім не поезія, стає зрозумілим те, що Слово не дається до розуміння – його можна лише відчути, і через те поезія - це постійні серцеві напади, а не точний діагноз… Отож, якщо раптом відчуєте себе незатишно, ходіть у поезію! Входьте, як діти у сонце, не обпалюючи зіниць. Входьте і – йдіть!.. і грайте… Отримуйте від цього задоволення самі і давайте відчути його іншим.

середа, 9 березня 2011 р.

Від щастя загубила всі слова


На льоду дійсності ковзається надія на зустріч двох особистостей. Вони ж, схожі серцем і душею, мали б самотужки плисти до берега єдності, де на них чекає втомлена пригодами і невдачами Доля.
Первоцвітом розростається чисте, цнотливе Кохання і сумним дзвоном б’є на сполох чванливій розлуці. Мисливським рогом викрикує агонічна печаль, не знаходячи рятунку у вразливості часових вимірів буденності і погодних умов тіла, що схильне до амплітуди розпечених бажаннями роздумів.
А знайшовши на небесній карті власну зорю, дві душі намагаються торкнутись її, щоб вона, відчувши дотик бажаності, розквітла весняним цвітом і стала супровідною, привівши у нерозлучно–нероздільні обійми разом віднайдене Щастя. Щастя, від якого губляться слова, що косичкою дійсності сплітається з віршами студентки Лілії Витвицької, яка охоче ділиться трепетними переживаннями серця.

Тебе я чекаю.
Я давно уже одна,
На тебе чекаю
І біля свого вікна
Тебе виглядаю.
А за вікном холодна даль,
Повитий світ туманом,
А на душі така печаль
І все ввижається обманом!..
На серці сум і пустота,
Тебе нема і немає,
А на очах бринить сльоза.
Я все ж смутна чекаю.
Наступить час прекрасний,
І смуток цей мені мине,
Коли засяє сонце ясне,
Коли побачу я тебе.
Минуть ті довгі дні розлуки,
І зникне лихо із журбою,
А ти візьмеш мене за руки
І прошепочеш: «Яз тобою!».

Не забуду.
Я пам'ятаю твої очі
Такі красиві, ніжні і сумні .
Кого вони шукали в літні ночі?
Кого хотіли бачити у сні?
А усмішка твоя привітна,
Кому сіяла в далині?
Вона була така тендітна!..
Я часто бачила її.
Можливо, ці чудесні очі
Мене шукали в темноті,
А усмішка твоя прекрасна,
Так ніжно сяяла мені.
Можливо, все це тільки мрії
Зате прекрасні, чарівні -
Вони розбуджують надії,
Дають натхнення у житті.

Спогад.
Дивлюсь на тебе із любов'ю,
Не можу погляд відірвати.
В моєму серці стільки болю,
Та як тобі про це сказати ?
Дивлюсь і згадую все те,
Що нас з тобою пов'язало.
Я бачу усмішку твою,
Яка тепер чужою стала.
Та раптом пригадались
Всі обіцянки і слова,
Чому ми розпрощались,
Хто винен в цьому ти, чи я ?
Якийсь тривожний смуток
У мою душу поселився,
А ти напевно, як завжди
В думках про вибір заблудився.
І, що робити я не знаю –
Чи все ще вірити тобі?
І, все – таки, я почекаю.
Бо є ще Бог на цій Землі.

У довгі дні розлуки.
У довгі дні розлуки
Про тебе я згадаю?
Свої душевні муки
Любов'ю відганяю.
На мить закривши очі ,
Я образ бачу твій?
Твої прекрасні очі
Всміхаються мені.
Твій мужній стан чудовий
Ввижається мені.
У світлий час ранковий
І в ночі весняні.
Твоя ласкава усмішка
Прожене смуток мій,
Для мене ти найкращий,
Ти - ангел мій земний!

Тобі одному.
Тобі одному я в любові присягаю.
Для тебе, милий, лиш живу.
Крім тебе іншого не знаю,
Тебе єдиного люблю.
Твою присутність відчуваю,
Ти поруч - літо чи весна,
Твій погляд серед тисячі впізнаю,
Бо іншого такого вже нема.
Твій голос лагідний і ніжний
Вселяє впевненість мені.
І мужній стан твій дивовижний
Є охоронцем на всі дні.
Як бачу усмішку твою,
То смуток вмить зникає,
Хвилини розпачу й жалю
Вона, мов вітер, розвіває.
Любити іншого душа не хоче,
Скільки чекати, я не знаю,
А серце лагідно шепоче:
«Єдиний мій, тебе кохаю!»

Коханому
Коли я бачу твої очі –
Такі прекрасні, ніжні, осяйні,
Моя душа співати хоче ,
Віддати все лише тобі.
Дивлюсь на тебе й усміхаюсь,
Від щастя загубила всі слова...
Тихенько знов собі признаюсь –
За тебе кращого нема.
Бо ти один такий на світі -
Прекрасний ангел моїх мрій,
Мою любов не зупинити,
Я є твоя, а ти лиш мій.