середа, 28 квітня 2010 р.

І гіркота пече полинна…


Вже 24 роки поспіль невтихаючим болем в серцях українців віддається трагічний дзвін Чорнобиля. Відлуння біди стихне ще не скоро, її будуть відчувати на собі й майбутні покоління. Чорнобильська катастрофа ніколи не зітреться з народної пам’яті.
26 квітня – це день, коли сама природа зробила нам застереження: люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними; пам’ятайте, що доля планети, доля всього людства, наше з вами майбутнє у ваших руках!


Галів Олег
***
Зігрівала серце думка про домівку:
«Зміну здам й додому я помчусь.
Потруджусь лише одну годинку
й на дивані в спальні простягнусь».
У вікно зоря світила ясно.
Ось світання. Ось прийдешній день.
Та в душі моїй чомусь погасли
світлі струни доблесних пісень.
Лиш одну мелодію я слухав,
як ревіли збратані сирени.
І вогонь мені у серце стукав,
Бо давно очікував на мене.

***
Перелиставши анкети життя,
переставлявши місяць, зорі, сонце,
Вогню стрімке задумане буття
В чорнобильське постукало віконце.
У келих долі зливши страх і сум
Життя скосивши, наче попелу самум.

***
Перегортавши сторінки життєві,
та осягнувши таїзну вершин.
Пандус вогню охоплює пустелю,
АЕС пустелю вбивств страшних машин.
Із чаші світу тихо розіллявшись,
Вогонь панує в сферевім гнізді.
І в небеса ракетою здійнявшись
Чорнобилю дарує смутні дні.

Курташ Ірина
Спогади про ЧорнобильЖахливий день для неньки України,
коли здригнулася уся Земля,
в минулому репресії і війни,
та знов померло не одне її дитя.
І досі в серці щось болить і плаче,
у тиші я запитую: чому?
Чому померли ці невинні люди?
Життя віддали, та для чого і кому?

Чорнобиля попіл
Чорнобиля попіл у серці моєму
розвіяти вітер не в силі,
сльоза на щоці, бо юність чиясь
спочиває далеко в могилі…
Хтось і досі живе тим життям покалічений,
хтось лікує хворих дітей,
хтось оплакує рідних, і ніким не помічений
блукає серед людей…
Заховаймо нестерпний той погляд байдужості,
І згадаймо жахливий день,
запалімо в серцях нетлінну свічу
за померлих, невинних людей.

Катастрофа моєї земліЧорнобиль-страшна катастрофа,
катастрофа моєї землі,
а, здавалось, біда десь далеко –
ми сміялись у вічі біді.
Збудували великий хрест,
і себе ж розіп’яли на ньому.
Безліч мертвих, і безліч тих,
Що не мають власного дому…
Чути крик у нестримнім вогні,
та нічого, нічого не вдієш.
«Боже мій», - ти шепочеш собі,
А далеко в душі радієш,
Що живий, що не там, де вони,
І життя несміливо триває…
Тут немає твоєї вини,
але їхньої теж немає…

Ненько, Україно!Чому ж ти, ненько -Україно,
своїх дітей не вберегла?
Одна лиш мить – і все змінилось,
у смерть перетворилося життя.
Згадай: весна квітуча і чарівна,
так ніжно усміхалася тоді,
і люди цій весні раділи,
так щиро, і востаннє у житті…

Іде старенька…Іде старенька по обпаленій землі,
не впізнає села свого і хати:
«Я народилась і жила лиш тут,
то ж тільки тут я буду помирати.
І деревце, що вітер колиха –
воно живе, як я – наполовину,
хоч в серденьку бринить страшна печаль,
та рідний край до смерті не покину…»
Нам дивними здаються ті слова,
багато щирості у них і стільки болі,
слова людини, що немало прожила,
і не боїться, так як ми, гіркої долі.

Сем'янків Наталя
XX століття
Катастрофа 20 століття
Горе людства змочено в сльозі
Чорний день – 26-те квітня
Оповитий в темній імлі.
Наче рана стискає серце
Кожен спогад вогнем пече
Лихо атомне, що смертю зветься
Ніщо в пам'яті людській вже не зітре.
І хоч пройшло вже літ немало
Біль з часом зовсім не вщухає
Лунають, як вирок людству грізні слова:
«Чорнобиль, тридцяти кілометрова зона».

Весна 86-гоНаближається весна двадцята
Від страшної квітневої дати
Дня, коли дав збій прогрес -
Стався вибух на Чорнобильській АЕС.

Людство все і досі пам'ята
День, коли здригнулася планета
Вибухнув реактор і в ту мить
Мирного неба потемніла блакить.

Все навкруги отруїла отрута
Безліч життів молодих забрала
Землю усю захопила у пута
Страшна чорнобильська біда.

Ніщо не пощадила атомна отрута
Просякла все і землю, і річки
Життя завмерло у лісах і луках
На довгі наступні роки.

Двобій зі смертю
Над Чорнобилем - сіре і тихе смеркання,
Над Чорнобилем - звична українська ніч
У веснянім саду стрів хтось своє кохання,
І голубила тишу не смілива річ.

Вже і північ пробила, закінчились танці
Все заснуло міцним, обнадійливим сном.
Раптом там , над четвертим реактором станції,
Пекельні дими піднялись за вікном.

А там, Чорнобиль, його сонні люди,
А в хлопців завдання: людей цих спасти!
Радіація швидко просочиться всюди,
Пожежники знають, як службу нести.

Киплячий бітум пропалює чоботи,
В'їдається в шкіру й нестерпно пече.
Чергові на станції працюють, як роботи,
А мертва вогненна хмара повзе.

Полум'я знялось смертоносне, нестримне,
Та люди кинулись в клекіт вогню,
В двобої страшному зника особисте,
Не бачити милої більше йому.

З тріском скорчилась велика площина,
Підповза до людей задушливий дим.
Унизу десь заплакала чиясь дитина,
І мати безтямно скричала затим.

Здригнулась планета, земля і люди,
Дерева покрились чорними росами,
Калинові сльози полились повсюди,
Не вибіжать діти тепер тут босими.

Чорнобиль - кимось закодоване місто,
Чорнобиль - так веліла судьба.
З ним, напевно, землі було тісно,
В майбутньому жде його доля сумна.

четвер, 8 квітня 2010 р.

Люблю і вірю

Квітневу поетичну сторінку відкриває завжди замріяна і залюблена в людину дівчина, яка крім свого серця любить заглядати в інші, щоб закинути туди тепле проміння віри і любові, щоб вони зігрілися і випромінювали щастя.
Нас вона запрошує довірити Творцю Всесвіту, який благословляє своїх люблячих дітей, що радо йдуть в Його обійми.
Наталія Красівська народилася і живе в гірському селі Витвиця. Закінчила Прикарпатський університет ім. В.Стефаника. Працює за фахом вчителем англійської мови 1-их – 5-их класів.

***
Люблю і вірю
Вірю і люблю
Про щастя неземне я мрію
І серце своє Богу віддаю.

Я на Землі миттєва гостя
І залишаю незабутній слід,
Як промінь чистого, ясного сонця,
Я всіх зігрію і свого життя залишу плід.

***
У чому сенс життя?
Життя в любові.
І скільки вічного у цьому слові
Бо ж Бог – Любов…
Для нас Він Дорогий Отець
Із Ним тривогам всім кінець.
Його Любов є досконала.
Її не буде нам замало,
Лиш падаймо Ісусові в обійми,
Бо ми Його, ми Божі, Божі діти!

***
О, я так хочу легендою стати
Навіки лишитись у людських серцях
Горіти нестримно, незгасно палати
І показати правдивим свій шлях.

Шлях, яким помандрую до мрії
В ній щастя і радість віднайду
Де, може комусь, запалю надії,
А може, когось, до життя поверну.

***
Кому потрібні всі мої слова?
Моє життя – кому воно потрібне?
Уже не хочу забуття,
І вірю, кращого я гідна!

Минають дні, минають ночі
Душа болить, а серце хоче
Нового, чистого, святого
Із думкою про це я йду до Бога.

Іду. Чи дійду, ще не знаю
Ісусе, поможи, благаю
Дорога в рай завжди терниста
Іду по ній, щоб серце було чистим!

***
Одного ранку сонце встало
Мене збудило і сказало:
«Сьогодні день лише для тебе
Роби усе що хочеш і що треба!»

Подумавши я зрозуміла,
Що доля на руках моїх сиділа
Тепер, нарешті, буду жити
Людей любити, Господу служити.

Та ні, не сталось…
Чорна туга серце з’їла –
Увечері із сонцем я прощалась…
Марними сподіваннями себе труїла.

Сказала я: «Мене не чують
І демони на мене всі чатують
Образа душу рве, не відпускає
Якби ж я знала, що мене чекає?»

…Настане новий день
І знову сонце скаже:
«Сьогодні все лише для тебе
Будь сміливішою, а Бог підкаже…»

***
Він і вона зустрілися й не знали,
Що стежки їх сплелися вже в одну.
У серці тільки біль і тугу мали,
А Бог перетворив життя у казку чарівну.

І ожили, й зміцніли крила,
І полетіли до небес…
Вона в обійми падала і мліла
І щиро вірила у світ чудес.

Він гордий, благородний, як орел,
Обігрівав свою прекрасну пташку,
За руку доля їх вела
І щастя дарувала ласку.

І Бог благословив їх шлюб:
Дитя одне, а потім друге…
Кохання є, якщо є поряд Бог.
В житті кохаючи народжуєшся вдруге.

Якщо коханням серце запалити,
То вже ніколи не погасне в нім вогонь.
Він і вона для Бога будуть жити
І щастя не піде із їх сердець, і з їх долонь.