вівторок, 30 листопада 2010 р.

В пригорщах небес

І знову чарують юні творці слова, яких навіть не лякає жодна спонтанність. Муза їм і за сестру і за царівну. Вони ж в свою чергу з великою повагою і любов’ю ідуть добровільно в її загадковий полон.
В неділю, відбулася чергова зустріч студійців, де окрім традиційного домашнього завдання, було й творче на тему: «Небесна сфера».
Це не був конкурс і не оцінювалось написане, та кожен вірш безперечно заслуговує на увагу.

Ірина Курташ
Прогулянка нічним небом

Гуляв по небу місяць молодий
Світили зорі ясно-ясно,
І усміхалися йому
Це справді, було так прекрасно!

Та він був гордий наче пан
І пропливав повільно небом,
Не усміхаючись зіркам
Вважав їх нижчими за себе.

Та зорі добрими були,
Немов прекрасні наречені
За ним тихенько попливли
По цій нічній небесній стелі.

І раптом місяць зрозумів
Вони хороші, щирі друзі
Та ранок сонце розбудив
І день настав по всій окрузі.

Олег Галів
В пригорщах небес

Усе у світі в пригорщах небес
І сонця світло й материнська ласка
Кришталь води і барв осінніх казка,
Що огорта в незвідність чудес.
І я скорившись вічністю молюсь
Мої уста пронизує любов
До Бога із проханням знов і знов
Про мрійність необізнану тулюсь.

Зірочка
Смеркає світ на шибці росяниста хвиля
Пливе в повітрі зірочка надій
Долає першу, другу, третю милю
Назад її вертає буревій
Втомившись від вечірньої пробіжки.
На небі розляглася відпочить
Вдаль мов відлуння розпростерла ніжки
Щоби свічу бажання запалить.

Олександра Телега
Ніч

Обпечені літом малюнки на мокрім піску
Уперто, неначе ганчіркою витерла хвиля
На щогли вітрильника мого напнула журбу
Наступна дорога і прямо по курсу – прозріння.

І бурі в обличчя безстрашно дивилася я
Розпатлані хвилі вітрильника в даль підганяли
Холодна імла не торкнулася мого весла,
Пробоїни борту вчорашні гріхи залатали.

Не втрималось сонце, скотилося за небозвід
І хвилі цілунками промені вкрили гарячі.
Червоною лавою вилились по синяві
І гасли, неначе жарини, що губляться в сажі.

А білі вітрила за обрієм вабила ніч
Від заходу сонця у вогневі море палало,
І проблиски світла, мов цукор без сліду в воді,
Очі ночі чаклунки за долі секунд розчиняли.

Опустились вітрила і чайки спинили свій спів.
Поснули, втомившись від свого нічного концерту
Ледь чутно торкнулася хвиля морських берегів.
Лягла на пісок, щоб до ранку у шпилі завмерли.

Марія Гаврилишин
***

Небесна сфера. Всі сузір'я.
І лінії усіх координат
І співвідношення між часом,
І рухи видимих планет —
Усе у Всесвіті відносне
І має все свою мету.
У напрямку усе до сонця –
Усе неначе на плаву
Сучасні орбітальні телескопи
Вимірюють планету між планет,
І різні винаходи й коди
Є виглядом всіх падучих комет.
Та вигляд Всесвіту подвійний
І еволюція всіх зір
Фізичні зорі такі змінні
І всі об'єкти чорних дір.
І ця Земля, де ми живемо
Є 365 днів на рік
Ми в добовому обертанні неба
Із сходу заходу, із заходу на схід.

Мар’ян Носович
Космос

У космосі все йде в лад
Всі зірки, як на парад.
Хто краще блисне убранням,
То більше до вподоби нам.

Візьмуть планети
Чарівні кларнети
Заграють так,
Що затанцює Зодіак.

Парад під музику танцює,
А Зодіак в думках мудрує,
Як це закликать до танків
Сузір’я сонячних панків?

Прийшли Сузір’я і танцюють
І наше око дивом любують.
Для нас вони театр живий,
А серпом місяць - вартовий.

Марина Павлик
Ніч

Нічні хмари закрили місто,
Весь народ заснув міцно,
Дитина засинає, а мама їй колискову співає,
Десь далеко чути пісню солов'я,
Чую цю пісню і я.
На небосхилі з'явилась перша зоря,
Зустріну цю зірку і я.
Он зірка впала, а я бажання загадала,
Щоб була щаслива я і вся моя сім'я.

Мар’яна Бордун
Самотня зоря

Самотня по небу блукає зоря
Вона нічия, її нікому не треба
Забутня зоря у просторі вічнім
Щастя шукавши , загубилась навічно
В ранці тім потойбічнім
Забули ту зорю вітри холодні
Вона наче човен в безмежному морі
Шукає виходу, та його нема
Та прийде ранок
І зникне зоря
А на вечір все повторюється знову
А потім буде зорепад зірковий
І впаде зоря
Спалахнувши востаннє…
Може це згасло чиєсь кохання.

Мар’яна Вагіль
Хмари...

По небу пливуть мовчазні хмари,
Вони чомусь нагадують примари –
Загублені, залякані й відчужені,
Самотністю, задумані й «натруджені»...

По небу пливуть загадкові хмари –
Несуть невідомі, таємничі чари.
Наївні, мов діти. Трішки забуті...
Кинуті в даль через вітри люті.

Пливуть хмари, та вже не стривожені,
бо довіряють небу - ним приворожені.
Від сонця вмить, як малеча ховаються,
І навпаки... Немов у піджмурки граються.

Юлія Шибівська
***

На землю знов стукає ніч
І сонце стомлене кудись тікає
Я залишилась з болем віч-на-віч
І цілий день у пам’яті переблукаю
І непомітно падають із неба зорі
І невловимі знов у тьмі зникають
Вони мов днів останніх епізоди
То тішать інколи, то швидкістю лякають
Й так буде завжди, мільйони років
На зміну дня приходитиме ніч
Я знову буду згадувать свої життєві кроки
І залишатись з почуттями віч-на-віч.

четвер, 18 листопада 2010 р.

У шляхетнім мовчанні душі


А за вікном ще доволі тепла осінь. Прикро, що вже не кружляють листочки, відпочивши на землі, яка очікує снігу. Ідеш вулицями міста і посміхаєшся людям, що приймають ще листопадові сонячні ванни. Поглядом торкаєшся замислених каштанів і кленів, на яких ведуть полеміку зграї ворон…
Муза не знає спочинку, вихором вривається в серця, щоб із них, як із надр землі витягнути черговий скарб… Тим часом, у шляхетному мовчанні душа розгладжує рядки пережитих, переосмислених віршів і несе, мов на крилах, їх до примхливого читача.
Отож, не будьте надто суворими суддями для юної поетеси Семирин Христини, що навчається в природничо – математичному ліцеї.

***
Ми у вирі буденних подій,
Ми у вихорі сліз та усмішок,
Серед мрій та забутих надій
Серед тисячі «я» таких різних.
Кожне «я» - це окремі світи
Повні думки, печалі та сміху
Та найменше займає там «ти» -
Лише «я» нам приносить утіху…

Навіщо сльози, коли йдуть дощі
За вікном музика дощу
За дверима – фортепіано.
Я душею туди лечу,
Де троянди серед туману.
А у серці бринить струна
Жаліслива… Спалю… Розірву…
Ну, а потім куди? Хтозна…
Може в небо… А може в прірву…
Дощ напоїть уста землі
І дахи сполосне від пилу.
Ну а сльози кому мої?
Хоч і плачу, та знайду силу,
Щоб сміятися, вірить, жить…
Жить щасливо!.. Для чого сльози?
Для землі і троянд тих дощ,
Ну, а сльози – це просто боязнь…

Вітрильник
Похитується на хвилях
Легенький вітрильник.
Кругом чайки тужно квилять:
«Загинеш, загинеш!».
Іде хвиля могутняя,
Чайки небо крають.
Хоч вітрильник похитує,
Та той не вертає.
Налетіли буйні хвилі,
Обломили щоглу.
Тільки бореться вітрильник,
Не кориться шторму.
Марно пінишся, лютуєш,
Ти, синіє море!
Той, хто вперто йде до цілі,
Всі біди поборе.
Випливає знов вітрильник,
Сонце засвітило,
Мріє берег серед хвилей –
Довгожданий, милий…

*** Цей старий уже довго ходив по землі,
Через війни пройшов, через голод і тюрми.
Тільки очі, мов зорі – хороші, не злі,
Сповнені вщерть золотавого суму.
Він щоранку ішов на прогулянку в сквер –
Між стрункими деревами постать
біліла…
Цей старий через війни пройшов,
через смерть.
Він помер під колесами автомобіля…

Осіння балада
По дорозі – сплетінні кривавого листя –
Йшла вона. Скромна жінка у сукні із сірих ниток.
Жовтим кучером вилось волосся перлисте
І обличчя бліде, неприродно тремтячий крок.
Перехожі ішли та й дивилися прямо у вічі
Мовчки лилося з вуст: «Хто вона? Жебрачка? Удова?»
Що крізь вітер у сукні легкій пробивалася свіжо,
Від нестерпних дощів і поривів грози ледь жива.
Та ніхто під свою парасоль не дозволив по-людськи.
Приховавши байдужість в шляхетнім мовчанні душі.
А довкола - калюж і начищених чоботів звуки
Між яким сховались холодні жовтневі дощі.
А ця жінка – Любов. І ніхто не подумав
Що і сам може стати учасником таких ситуацій.
Не помігши цій жінці, показав нелюдський звичай.
І хай потім отой перехожий невинно не скаржиться
Забуваючи блиск прохололих Любові очей…

***
Присвячується людям, які втратили себе у світі нанотехнологій. Шифри, коди, паролі –
Ключі від електронного світу
Згублені імпульси - долі
Не знають живого сліду
Мережа скріпила всіх павутиною
І не живуть уже всі без комп'ютера
Але тут, в не реалі, бути людиною
Неможливо і це важко збагнути нам.
Емоції тут відсутні. Не заплачеш,
Не засмієшся, не відчуєш болю,
На барвистому екрані побачиш
Одноманітні імпульси долі.
На дисках і дискетах
Інформація вкладена, як потрібно
Не спинити швидкого лету
Імпульсів одноманітних.
Втрачена культура долі,
Переведено все у біти,
Треба знати лише паролі,
Ключі від електронного світу…

***
Що було – минуло,
Того не повернеш.
У Лету пірнуло,
У вічності темінь.
Забути потрібно
Погане й хороше.
В майбутнє ходімо –
Без ноші…

вівторок, 19 жовтня 2010 р.

Любов, немов хмільне вино

Моргає осінь жовтими листочками, які у шаленому танку, відірвавшись від гілочок дерев, з вітрами летять обняти холодну і мокрувату землю. Але навіть і тоді, коли за вікном плаче жовтень, ми знаходимо розраду, сидячи біля теплого каміну спогадів, п’ючи хмільне вино, що так схоже на любов і сповідаємося листку паперу, на якому оживають плоди щедрої на врожай Музи, що вже встигла поцілувати своє дитя…
Світланка Бартків - студентка Прикарпатського університету, є однією із дочок Славетної Музи.

Сповідь поета Музі
О ніжних слів, моя Мадонно,
Відчути б звук в своїх вухах.
Хоча б на мить, моя Мадонно,
Згубитися б в твоїх думках.
Прекрасна Ти, моя Мадонна
Для тебе всі мої вірші,
Моя ти Музо загадкова,
Усе присвячую тобі.
Мадонно, Музо всіх творінь,
Мов по алеї в думці ходиш.
Нема прекрасніших створінь,
Мене із розуму ти зводиш!
З тобою Музо, в інший світ
Кожну хвилину дня і ночі
Лечу, і є легким політ.
Я повертатися не хочу...

Не треба
Тобі присвячено було моє життя
І серце присягалося любити,
І дихати тоді лише могла,
Коли цього ти міг лиш захотіти.
Тепер пуста, немов примара та,
Тиняюся по вулиці безлюдній.
Не треба віддавать мені життя,
Не треба цих усіх твоїх прилюдій.
Не треба… не потрібно більше слів,
«Пробач», твого я вже не потребую.
Життя забравши ти мене згубив,
Я вже кохання силу не відчую...

***
Погода ясна, теплі дні,
Всіх схоже осінь обманула,
Забулись холод і дощі,
І я тебе мабуть забула.
І стало легко на душі,
Немов весна там оживала.
Я б віддала її тобі,
Тобі ж цього було замало.
За мить ти став якийсь чужий,
За мить немов би підмінили,
Ти ззовні є такий самий,
Але в душі все ж щось змінили.
Напевне в інший бік Земля,
Почала йти змінивши кроки,
Твоя душа вже не моя,
Мого життя минають роки.

***
Не знаю…загубилася, забулась
Вже відпустила начебто, пішла
Із сну втекла, щоб більше вже не снилось
Пішла, втекла, зосталася одна
Замріялась захоплена росою,
А по щоці пробіглася сльоза
І дуже хочеться побути ще з тобою,
А з неба знову падає зоря
Побачила – бажання загадала
І в душу знову хлинуло тепло
Тебе знайшла, побачила, згадала
До тебе в сон прийшла через вікно.

***
Я загубилася у світі мрій і снів
Заплуталась в прозорім павутинні
І неба синього враз колір посірів
Й дерева з літніх перетворено в осінні
Де все поділося? Не знаю, йду вперед.
Все помінялося. Живу чи вже існую,
А наді мною зоряний намет
І серце ніби билося…заснуло.
Іду вперед і очі ріже сон
Закрити їх і просто підкоритись?
Потрапити у інший світ, в полон?
Чи може тут назавжди залишитись?
Ти знов для мене пастку сплів
Заплуталась в прозорім павутинні
І вже не вибратись мені зі світу мрій і снів
Дерева знову перетворені в осінні.

***
Ще так близенько коло неба не стояла
Для тебе пишучи рядки пісень
І так натхненно в Господа благала,
Щоби настав скоріше новий день.
Любов моя наповнена тобою,
А чашу болю випила сповна
Не стати б лиш тобі колись чужою,
Та власне я й близькою не була.

***
Болить душа і серцю болісно,
Болить душа, а в ній не порожньо
Болить, і біль проймає до кісток,
Й займає серця пелюсток.
Болить, а я терпіти вмію
Болить, та я вже не жалію,
Що закохалася в ту мить,
Коли бажання щастячком шумить.
Щемить, болить, не розумію
Ні, розумію, серце вчуло,
Кохання в дім його ввійшло,
Без нього порожньо було.
Десь загубилася від серденька душа,
Тому й сама ходила не своя.
Та коли інша дія стала,
Я від кохання аж літала!
І завжди люди кажуть правду,
Хоч ти підеш далеко в мандри
Кохання крила надає
І відстані, мов, не стає.
Любов - це користь для душі,
Якщо не перейти межі.
Любов ховати я не стану,
А ж поки жити перестану,
Бо я кохаю, я люблю!
І на весь світ про це кричу!
Бо ж радість приховати не зумію
З тобою я про це не пожалію.

Я люблю тебе
Я люблю тебе чуєш, люблю
Ти не знаєш, а я сподіваюсь
Кожний звук, кожне слово твоє я ловлю
Я кохаю і навіть не каюсь.
Коли поряд з тобою стою,
Я неначе у хмарах від щастя літаю
Так і хочеться крикнуть усім : «Я люблю!»
Ти прийди і почуєш: «Кохаю!»
Буде добре зі мною тобі ти повір,
Сам кохатимеш й будеш коханим,
Бо кохання і слово, і радість, і вир
Станеш першим для мене й останнім.


Я хочу бачити тебе
Я хочу, бачити тебе!
Плеча торкнутись, як бувало
Лиш свідком небо голубе,
Що ти вже йдеш передчувало.

Тебе не бачила давно,
Тому обняти сильно хочу
Любов, немов хмільне вино,
Що перемішане із жовчю.

Нема тебе – на серці жаль
І смуток розриває рани
Коли прийдеш – безмеж бажань
Нема вже більше зла оправи.

Тож помовчи, прошу тебе
Зведи на мене свої очі,
Яке ж ти щастя неземне
Нічого іншого не хочу.

понеділок, 20 вересня 2010 р.

Із добра, усмішки і любові.


Осінь впевнено перегортає сторінки книги власного життя. Вона, як добра господиня, наводить лад і в полі, і на городі. Золотисте листя, вкрите дрібними срібними краплинами дощів виблискує як діаманти на сонці, зваблюючи очі тих людей, які ще не збайдужіли до краси. Людей, котрі дихають п’янким вересневим повітрям і в усьому вбачають колорит.
Іванка Шершень учениця гімназії, відпочивши на літніх канікулах, набралася сонячної енергії від природи, дарує нам свою милу усмішку, вірші і пісні написані пером власного серця.

***
Із зернини проросте колосся,
Із краплини чути рік голосся,
Із зірок я побудую замок,
Із квіток – віночок на волосся.

Із росинок я зберу намисто,
Із вогню неспокій променистий,
На сорочці вишию узори,
Щоб краса на ній жила барвисто.

Із сльози я думу намалюю
І в собі людину побудую,
Із добра усмішки і любові
Світ новий я людям подарую.

***
Молодь - це сильна хвиля!
Хвиля, яка вже йде!
Молодь – це вічна хвиля,
Сміло у світ гряде!

Нас не можливо спинити,
Замкнуть під блискучі замки,
Ми хочемо щось змінити –
Як серце велить і думки.

Відбудуємо нашу державу,
Перегорнем сторінки століть,
Історія рідного краю,
Так нам тепер велить.

Ми любим сьогодні Вкраїну,
Відродим з руїн пам’ятки.
Відкриються, наче вершини,
Події і люди й віки.

Музика
І моєму серці, у мені,
Щось прекрасне грає:
До, ре, мі…
А, можливо, то уже весна,
Що так рано встала?
Ре, мі, фа…
Що ж прогнало її ніжний сон?
Може музика та
Мі, фа, соль…
А якщо збудила її я?
Бо співала вдома
Фа соль ля…

ОсіньЛітечко минуло
Вижовкла трава
Листя поскидала
Ніжна бузина
Сонце заховалось
Висохли лани
Яблуками яблунька сміялась
Загадково мріяли квітки
Осінь по збирала стиглі колоски.

***
Осені тихе золото
Сиплеться з сонних дерев.
Холодно, дуже холодно
Нам під осіннім дощем.

Такий сумний сьогодні ти
(Тихо вже день догора)
Минеться сум – печаль.
І завтра нам відкриється
Дзвінка і чиста даль.

пʼятниця, 6 серпня 2010 р.

Усе для мене рідне, любий друже

Розкриваючи серпневу сторінку календаря стикаємося із найвеличнішим святом нашої держави, а також нашого міста. День народження. Невже можна уникнути ці дні, які радують серце? Певно що ні, бо на сьогодні маємо зрілих поетів і тих, хто тільки бере в руки перо, та перші і другі творять свої маленькі і більші вірші з любові до неї, до України і до маленької батьківщини – Долини.
Знайомтеся, так пишуть наші студійці.

Шершень Іванна
Україні

У душі ти – молода і рідна
В серці ти – нев’януча весна,
Україно! Моя святість мила,
Україно! Квітко золота.

Ворогів уміла ти прощати,
Друзів ти старалась берегти,
Для народу була рідна мати,
Хоч не мало довелось пройти.

Все стерпіла, вижила, розквітла,
І любов у серці пронесла,
А тепер красуєшся привітна,
Рідна земле, - ти ж до щастя йшла!

Курташ Ірина
А ненька плаче

Україна, українці, прокинеться,
І заплаче гіркими слізьми,
Бо не знатиме що з нами діється
Всі ми іншими стали людьми.
Ми забули про землю ріднесеньку,
Ми забули про небо святе,
І про душу, і серце, і людяність,
Ми про щастя забули своє!
Загубили всю щирість і відданість,
Закопали свою доброту,
Відшукали якусь непривітність
І на серці пригріли змію…
Наша ненька налякано гляне,
Не впізнавши своїх діточок
Її личко сльозами вмиється
Від гріхів і поганих думок…
Та народиться чисте дитятко,
Ніжно скаже : «Матусю, не плач!»
І повірить вона янголятку,
І забуде про море невдач…

Галів Олег
****

Україна від Бога до світу
Наша рідна од віку Земля
І немає потішного цвіту,
Як діброви її і поля.

Ми живемо в сучасному світі,
Ростемо щохвилини, щомить.
Ми майбутнє, бо ми ще є діти,
Бережемо природу, щоб жить.

Долина
В просторах вільних, серцю не байдужих
Де народився я , де зростав, там і живу.
Усе для мене рідне, любий друже,
Бо вперше тут зустрів я вранішню зорю.
Бо вперше тут із ручаїв напився
Кришталю споконвічного буття,
Бо саме тут мій Божий дар відкрився,
Який з собою понесу в життя.

Бартків Світлана
Місто Долина

Місто Долина – звучить гордо і привітно,
І хоч мале містечко, та людне водночас.
Воно завжди, немов в кінці тунелю світло,
Коли додому із навчання їхать час.
Місто Долина – чути сміх навколо
Бо в нього День народження настав,
А місто, немов зірка вечорова
Сіяє в світлі кольорових барв.
Місто Долина – гордо промовляю,
Коли мене питають де живу,
Бо я всю силу міста відчуваю
Думками вільними до нього я лечу.

понеділок, 12 липня 2010 р.

Не бійся жити!!!

Іду алеєю квітів, впиваючись їхнім ароматом, бережно торкаюся серцем душі літа, що вабить мелодійним співом пташок і медовим цвітом лип... Присідаю на лавочку мрії і бачу в пшенично - волошковому вінку життя... Посміхаюся, відчувши на щоці поцілунок самого сонця і задоволено шепочу: «Боже, дякую, за дар життя! Він прекрасний!..» Ну і що, що не завжди цілує сонце, часто «шарпає» вітер і мочить дощ, та все це, для розуміння того, що ми такі не одні, що маємо подавати руку дружби і не боятися синців і ран...
Життя, як вишитий матір’ю рушник, розстеляється на дорозі долі, яка відкриває таємницю Любові, з якої народжується життя...
Отож, «не бійся жити!» - закликає учениця школи №5 Маринка Павлик.

Життя
Життя – прекрасне! Це правда, але не завжди у нашому житті все безхмарно й сонячно. Колись має наступити чорна смуга, важкий період. І саме тоді ми почнемо повністю усвідомлювати це слово, слово – «Життя». Воно може зробити нас щасливими, а може і ні. Воно може подарувати нам щастя, а може і його забрати. Звичайно прекрасного у нашому житті достатньо. Нам треба дякувати Господові за те, що ми живемо. Все – таки для чогось ми в цей світ прийшли і наш обов’язок виконати цю місію.
Проте, потворного у нашому житті теж достатньо. Воно підносить все нові і нові «сюрпризи» Наша проблема в тому, що ми розучилися бути разом і допомагати один одному. Ми забули головне правило життя, треба робити добро і воно обов’язково до тебе повернеться, рано чи пізно, але повернеться. Треба тільки навчитися чекати.
«Не бійтесь смерті – тому, що смерть – це всього лише половина життя; не бійтесь ворога – тому, що ворог тут, він показує своє обличчя; не бійтесь друга тому, що друг може стати ворогом, а бійтесь байдужості, тому що байдужа людина пройде попри вас і не помітить твого болю». Так, байдужа людина – це загублена душа, яка боїться життя.
Але все ж таки життя не таке вже й погане, треба просто його зрозуміти і жити сьогоднішнім днем. Справедливо кажуть, що життя – це не ті дні, що пройшли, а ті, що запам’ятались.
Я дуже щаслива тому, що живу, я вмію любити, плакати, сміятись, просто бути людиною і на мою думку саме це і є прекрасним у житті.
Не треба відноситись до життя надто серйозно, живим із нього все одно не вибратись...

Життя
Життя, як вітер, нас несе,
Життя ніколи не мине,
Життя, як сонце, завжди світить,
Життя, як блискавка, що пролетить і не помітить.
Життя – це біль і сльози,
Життя – це дощ і грози,
Життя – це море віри і надії,
Життя – це річка фантастики і мрії.
Життя – це найгіркіша правда,
Життя - це найпідступніша брехня.
Життя – це біла й чорна смуга.
Життя безкрає і просторе,
Життя – найбільше в світі море,
Життя – це пташка, що летить,
Життя – вулкан, що закипить.
Життя – воно одне.
Життя красиве і страшне.

Люблю
Люблю тому, що живу,
Люблю, від болю плачу,
Люблю, хоча вже трачу
Й тебе ніколи не побачу.
З любов’ю віч – на – віч
Стою востаннє пліч – о – пліч,
Бо за хвилину ти відлітаєш
І сумувати мене залишаєш.
Невже потрібно все забути?
Коли тебе я знову хочу чути.
А серце стукотить, болить,
А в жилах кров моя кипить.
Спокою не дають мені думки,
Для нас на небі миготять зірки.
Люблю, тому, що тобою живу,
Люблю, пірнаю серцем у жаливу.

***
Любов, чи ти смерть, чи життя?
Любове, ти віра й надія.
Любов – похід душі у небуття.
Любов – ти щастя й моя мрія.
Любов – це незбагненне почуття,
Коли серце б’ється значно швидше.
О люди, прославляйте небеса,
Це ж ангел вас любити кличе!

***
Любов, кохання, дружба,
Слова, що зігрівають нас сповна,
Від них аж серце полум’ям палає ,
І більше зігрівається душа.
Вони, як світло у тумані,
Вони просвічують серця.
Для кожної людини є жадані,
Вони заводять душу в небуття!
О, любов, кохання, дружба,
Благаю, не лишайте ви мене!
Я ж жити хочу і любити,
А без вас життя безглуздо так мине…

***
О, Боже, дякую Тобі ,
Що Ти навчив мене любити!
О, Боже, Тебе прошу любов цю зберегти.
Не дай мені її згубити!
О, Господи, я дякую Тобі за все.
Ти хорониш мою душу,
Ти бережеш її від пустоти.
Боже, я люблю й любити мушу
Щоб світ зігріти сонцем доброти!
Не дай любові назавжди пропасти,
Не дай їй із людських сердець піти,
Не дай їй на коліна впасти,
Врятуй усі серця від самоти!

понеділок, 7 червня 2010 р.

Маленька долонька у моїй руці


І знову літо… Пора, коли сонечко найдужче полюбляє пестити землю, особливо, замучену весняними дощами. Літо - це коли пахне скошеною травою, а очі милують різноманітні польові квіти, яких пустун - вітер, ритмічно, мов у танку злегка підносить… Це коли струмочки біжать до річки, щоб обнятися із нею… Це коли пташки миють дзьобики у прозорих хвилях і витьохкують ніжні мелодії… Літо - це великий кошик усмішок подарований тепленькому зайченятку, що присів погойдатися на щічці дитини, дитини, з якої виростає Людина.
Мар’яна Григорська-Габор, молода мама – студентка знайомить нас із своєю маленькою донечкою, своєю кровинкою, якій щоночі співає власно складені колискові.

Донечка
Спить в колисочці дитина
Пташка золота,
Крапля моя чиста – чиста,
А в душі проста.
Ти як ангел в людськім тілі,
Молишся за нас.
Дякую тобі серденько,
Що ти є у нас.
Ручка твоя, мов пелюстка
Троянди - княгині
Навіть сонце поклонившись,
Всміхнеться дитині.
Я до неба доторкнусь
І взяла частинку,
Тебе пташечко кохана
Донечко, дитинко.

***
Пішло сонце спочивати,
Бо покликала вже мати.
Сплять зайчатка у куточках,
А хмаринки в небесах.
Гномик спить в травичці
Добраніч синичко.
Дзвінким голосом сказав,
Як в травичку спать лягав.
Сплять ліси й долини,
Гори і низини.
Ведмедики бурі
І квіти чепурні.
Метелики кольорові
В ночі не літають
І пташечки веселкові
Уже не співають.
Весь світ спить,
Лише вітер гуляє
І між сонною травою
Пісеньку співає.
А ще місяць і зіроньки
Спати не лягають.
Вони у день сплять,
А у нічку по небу гуляють.
І ти спи моя доню
І хай тобі присниться,
Що ти з ангелами в небі
Отримала крильця.
Заспівай моя дитино
Пресвятому Богу
І ні на що не замінюй
До неба дорогу.

Колискова
За горою сіло сонце
Пішло спочивати,
А до нас до хати
Сон йде ночувати.
Спи моя маленька,
Донечко рідненька
Сон іде до тебе
Й доля щасливенька.
Дрімота в обіймах
Тихий сон приносить,
А твоя матуся
В Бога долі просить.
Щоб зло тебе доню
Повік не торкалось,
А щастя в віконце
Щодня усміхалось.

Душа моя
Маленька долонька у моїй руці,
Цікавістю світяться очі невинні,
У мене від щастя сльоза по щоці.
Життя все віддам цій дитині єдиній.
І перше це: «Мамо!» що зірвалось з губ,
Які ще ніколи гріха не казали.
Торкнусь до малесеньких твоїх рук,
Бодай вони зла ніде не стрічали.
Тебе заколишу на своїх руках,
Немов у колисці тебе загойдаю
І хай у тендітних святих твоїх снах
З тобою я доню до неба злітаю.
Із трепетом щічки торкнуся твоєї,
В невиннії очі твої я загляну.
Душі ти частинкою стала моєї,
До тебе любов і добро приверну.

Пісня ангелу
Над тобою я схилюся
Заспіваю: «Ти не плач,
Хай тобі рідненька сниться,
Що стрибає сонце – м’яч!»
Хай тобі присниться доню,
Що веселка в небесах,
Опускається до тебе
І до Бога вкаже шлях.
Хай дрімота – стара бабця
Нам постукає в вікно
Ти засни, ти постарайся,
Що там завтра – все дано!
Лише б ти була здорова,
Лише б доброю була,
Ти дитино моя кровна,
Щоб, як квіточка цвіла.
Щоб твій ангел – хоронитель,
Оберіг тебе від зла,
Сам Ісус Христос – Спаситель,
Щоб провадив до добра,
Щоб Пречиста Діва Мати
На руках тебе несла,
Щоб в майбутню бурну днину
А ж до неба привела.
Над тобою я схилюся
Спи серденько, засинай
Я до тебе посміхнуся,
Так мене запам’ятай!

Барвінок
Стелися барвінку попри мою хату,
Щоби в хаті жили люди всім багаті.
Сплітаю з барвінку зелений віночок,
Щоб у мене були донечка й синочок.
Ще один віночок з квітів чорнобривців
Щоби доця була красуня у світі
Я вкладу в віночок квіти пречудові,
Щоби мала донечка сни всі кольорові.
А щоби розумна була ця дитина
Посаджу барвінок в полі і в родині
Буде розростатись барвінок квітучий,
Буде моя доня щаслива й везуча.
Красивий барвінку, квітами пахучий
Цвіти, розвивайся попри чорні кручі.
Не бійся барвінку, що ніхто не знайде,
Бо по своє щастя хтось й до кручі прийде.

вівторок, 18 травня 2010 р.

А вічна є лише Любов!..

На землі немає нічого вічного, та ні, є – Любов…
Ми забули про любов… Забули, що брак любові веде до деградації суспільства.
Кохання… безумство… смак медового щастя і ліс з чорної кавової гущі…
Чи ми чуємо голос власної душі?
Отож, визнаймо, задивляючись у власне серце: «Любове, о як я за тобою скучив(скучила), прийди і наповни все моє єство! Осядь на трон мого серця!»
Кличте, і вона прийде!.. Неодмінно прийде і принесе радість. Позбавить всіх залежностей, які поневолюють і заряджають смутами нашу ауру…
Любов… А хто вона така, ця шляхетно-толерантна леді?
«Любов – це сила, котра змінює Всесвіт, запліднюючи матерію творчою енергією. А цілющі властивості любові можуть сприяти подоланню конфліктів і об’єднати людство не лише у планетарному, а й у космічному масштабах» – писав Л.Толстой, а з цим не можна не погодитись…
Людська мудрість гласить: «Любов – це сила життя, це правило для виконання всіх правил!».
«Шукаючи її, знайдемо все можливе на землі щастя» – читаємо у повчаннях святих отців.
Невже ми дозволимо загинути світові через брак любові? Нам, насправді, пора стати людьми та пора перестати боятися Любові!!! Як добре, що молодь живе тут і тепер! Як добре, що прагне любові, вчиться любові і любить.
Про все це читайте в поетичних рядках учениці ліцею Курташ Ірини.

Любов
Хто сказав, що любові немає?!
Це не правда, я вам скажу,
Не живе та душа, що не вміє кохати,
Воскресає лиш той, хто говорить «Люблю!».

Хто сказав, що любов не вічна?!
Хто сказав, що вмирає вона?!
Перед нею безсильна природа
І людина, людина – слабка…

Ти мовчиш і ховаєш очі
Відчуваєш безмежну печаль,
І сумуєш тому, що не хочеш,
Визнати це, на жаль…

Байдужість
Найбільше в світі я байдужості боюся,
Коли не чують твого серця стук
Коли не хочуть привітатись, усміхнутись,
Коли не бачать сліз і твоїх мук.
Боюсь також коли не помічають,
Хоч добре знають хто ти і звідкіль,
Хоч пам’ятають, точно пам’ятають,
Та ти для них неначе сіра тінь…

Любіть ворогів
Любіть ви ворогів своїх,
І проклинати їх не треба,
Ви краще в Бога попросіть
Всього, чого їм зараз треба…

Не осудіть свою рідню,
Чужих людей, чужу родину
Бо є суддя, який знайде
І в вашім серденьку провину…

Настане ще великий суд,
Тоді згадаєте про душу,
Потрібно ж їй лише добра,
Та дехто каже:

«Я не мушу,

Любити всіх, любити все,
Себе люблю і цього досить…»
Цього не досить, знаю я,
Душа любові ще попросить…

Люби людей
Люби людей за мить і вічність,
Люби за зло і доброту
І за чиюсь смішну дволикість
І простоту і прямоту.
Люби за щастя і невдачу,
Люби за все, за все, що є,
Тоді, повір мені, побачиш –
Зрадіє серденько твоє…
Життя до тебе усміхнеться,
І другом стане ворог твій,
Лише одне тебе благаю:
Ти світ цей полюбить зумій!
Забудь про біль, забудь образу,
Забудь про зло, що на душі,
Тоді відчуєш ти одразу
Як добре й весело тобі.

Любов простить…
Не кохає той, хто квіти дарує,
Поцілунки, віршові рядки,
Не кохає той, хто зорі малює,
І приносить французькі духи,
А кохає лиш той, хто усе пробачає:
Твою слабкість, минулу любов,
Він у день і в ночі за тобою страждає,
Пробачаючи знов і знов…

Біла птаха
Летіла крізь нетрі біла птаха
І звуть її Любов,
Від неї дехто утікає,
А хтось чекає знов і знов…
Ти не чекай, не сподівайся,
Її благаю не шукай,
Вона прийде нежданим гостем, -
Тоді, прошу, не відпускай!

Рятуйте своє кохання!

А ми ж не встигли ж то
Кохання врятувати,
Було занадто невідкладних справ,
Немала часу я «люблю» сказати,
А ти мовчав, чомусь мовчав…
Ми стрімголов летіли у буденність,
Кохання дружбою з тобою нарекли.
Раділо сонце, усміхались зорі,
А ми мовчали, хоч щасливими були
Чому все так?
Чому все не інакше?
Ця дружба поламала нам життя
Відчула я коли серденько плаче,
А ти відчув що значить самота.

А він та вона не зустрілись…
Жили собі на світі дві людини,
Самотніми усе життя були,
Щовечора усіх святих просили,
Щоб у житті вони допомогли…
У дівчини були красиві очі,
До пояса виднілася коса,
Її душа була уся безмежна,
Гаряча і мов сонечко ясна.
А хлопець був розумним і вродливим,
Він усміхався радісно до всіх,
Любив життя, любив свою гітару,
Любив батьків, любив на світі всіх…
Та доля десь блукала між лісами,
Не бачила вона ці дві душі,
Не бачила їх сльози вечорами,
Не чула їх сердець сумні пісні…
Ці дві людини в самоті померли,
За ними сумували навкруги,
Та вірили батьки, що після смерті
З’єднає доля душі навіки.

середа, 28 квітня 2010 р.

І гіркота пече полинна…


Вже 24 роки поспіль невтихаючим болем в серцях українців віддається трагічний дзвін Чорнобиля. Відлуння біди стихне ще не скоро, її будуть відчувати на собі й майбутні покоління. Чорнобильська катастрофа ніколи не зітреться з народної пам’яті.
26 квітня – це день, коли сама природа зробила нам застереження: люди, не будьте байдужими, жорстокими, безпечними; пам’ятайте, що доля планети, доля всього людства, наше з вами майбутнє у ваших руках!


Галів Олег
***
Зігрівала серце думка про домівку:
«Зміну здам й додому я помчусь.
Потруджусь лише одну годинку
й на дивані в спальні простягнусь».
У вікно зоря світила ясно.
Ось світання. Ось прийдешній день.
Та в душі моїй чомусь погасли
світлі струни доблесних пісень.
Лиш одну мелодію я слухав,
як ревіли збратані сирени.
І вогонь мені у серце стукав,
Бо давно очікував на мене.

***
Перелиставши анкети життя,
переставлявши місяць, зорі, сонце,
Вогню стрімке задумане буття
В чорнобильське постукало віконце.
У келих долі зливши страх і сум
Життя скосивши, наче попелу самум.

***
Перегортавши сторінки життєві,
та осягнувши таїзну вершин.
Пандус вогню охоплює пустелю,
АЕС пустелю вбивств страшних машин.
Із чаші світу тихо розіллявшись,
Вогонь панує в сферевім гнізді.
І в небеса ракетою здійнявшись
Чорнобилю дарує смутні дні.

Курташ Ірина
Спогади про ЧорнобильЖахливий день для неньки України,
коли здригнулася уся Земля,
в минулому репресії і війни,
та знов померло не одне її дитя.
І досі в серці щось болить і плаче,
у тиші я запитую: чому?
Чому померли ці невинні люди?
Життя віддали, та для чого і кому?

Чорнобиля попіл
Чорнобиля попіл у серці моєму
розвіяти вітер не в силі,
сльоза на щоці, бо юність чиясь
спочиває далеко в могилі…
Хтось і досі живе тим життям покалічений,
хтось лікує хворих дітей,
хтось оплакує рідних, і ніким не помічений
блукає серед людей…
Заховаймо нестерпний той погляд байдужості,
І згадаймо жахливий день,
запалімо в серцях нетлінну свічу
за померлих, невинних людей.

Катастрофа моєї земліЧорнобиль-страшна катастрофа,
катастрофа моєї землі,
а, здавалось, біда десь далеко –
ми сміялись у вічі біді.
Збудували великий хрест,
і себе ж розіп’яли на ньому.
Безліч мертвих, і безліч тих,
Що не мають власного дому…
Чути крик у нестримнім вогні,
та нічого, нічого не вдієш.
«Боже мій», - ти шепочеш собі,
А далеко в душі радієш,
Що живий, що не там, де вони,
І життя несміливо триває…
Тут немає твоєї вини,
але їхньої теж немає…

Ненько, Україно!Чому ж ти, ненько -Україно,
своїх дітей не вберегла?
Одна лиш мить – і все змінилось,
у смерть перетворилося життя.
Згадай: весна квітуча і чарівна,
так ніжно усміхалася тоді,
і люди цій весні раділи,
так щиро, і востаннє у житті…

Іде старенька…Іде старенька по обпаленій землі,
не впізнає села свого і хати:
«Я народилась і жила лиш тут,
то ж тільки тут я буду помирати.
І деревце, що вітер колиха –
воно живе, як я – наполовину,
хоч в серденьку бринить страшна печаль,
та рідний край до смерті не покину…»
Нам дивними здаються ті слова,
багато щирості у них і стільки болі,
слова людини, що немало прожила,
і не боїться, так як ми, гіркої долі.

Сем'янків Наталя
XX століття
Катастрофа 20 століття
Горе людства змочено в сльозі
Чорний день – 26-те квітня
Оповитий в темній імлі.
Наче рана стискає серце
Кожен спогад вогнем пече
Лихо атомне, що смертю зветься
Ніщо в пам'яті людській вже не зітре.
І хоч пройшло вже літ немало
Біль з часом зовсім не вщухає
Лунають, як вирок людству грізні слова:
«Чорнобиль, тридцяти кілометрова зона».

Весна 86-гоНаближається весна двадцята
Від страшної квітневої дати
Дня, коли дав збій прогрес -
Стався вибух на Чорнобильській АЕС.

Людство все і досі пам'ята
День, коли здригнулася планета
Вибухнув реактор і в ту мить
Мирного неба потемніла блакить.

Все навкруги отруїла отрута
Безліч життів молодих забрала
Землю усю захопила у пута
Страшна чорнобильська біда.

Ніщо не пощадила атомна отрута
Просякла все і землю, і річки
Життя завмерло у лісах і луках
На довгі наступні роки.

Двобій зі смертю
Над Чорнобилем - сіре і тихе смеркання,
Над Чорнобилем - звична українська ніч
У веснянім саду стрів хтось своє кохання,
І голубила тишу не смілива річ.

Вже і північ пробила, закінчились танці
Все заснуло міцним, обнадійливим сном.
Раптом там , над четвертим реактором станції,
Пекельні дими піднялись за вікном.

А там, Чорнобиль, його сонні люди,
А в хлопців завдання: людей цих спасти!
Радіація швидко просочиться всюди,
Пожежники знають, як службу нести.

Киплячий бітум пропалює чоботи,
В'їдається в шкіру й нестерпно пече.
Чергові на станції працюють, як роботи,
А мертва вогненна хмара повзе.

Полум'я знялось смертоносне, нестримне,
Та люди кинулись в клекіт вогню,
В двобої страшному зника особисте,
Не бачити милої більше йому.

З тріском скорчилась велика площина,
Підповза до людей задушливий дим.
Унизу десь заплакала чиясь дитина,
І мати безтямно скричала затим.

Здригнулась планета, земля і люди,
Дерева покрились чорними росами,
Калинові сльози полились повсюди,
Не вибіжать діти тепер тут босими.

Чорнобиль - кимось закодоване місто,
Чорнобиль - так веліла судьба.
З ним, напевно, землі було тісно,
В майбутньому жде його доля сумна.

четвер, 8 квітня 2010 р.

Люблю і вірю

Квітневу поетичну сторінку відкриває завжди замріяна і залюблена в людину дівчина, яка крім свого серця любить заглядати в інші, щоб закинути туди тепле проміння віри і любові, щоб вони зігрілися і випромінювали щастя.
Нас вона запрошує довірити Творцю Всесвіту, який благословляє своїх люблячих дітей, що радо йдуть в Його обійми.
Наталія Красівська народилася і живе в гірському селі Витвиця. Закінчила Прикарпатський університет ім. В.Стефаника. Працює за фахом вчителем англійської мови 1-их – 5-их класів.

***
Люблю і вірю
Вірю і люблю
Про щастя неземне я мрію
І серце своє Богу віддаю.

Я на Землі миттєва гостя
І залишаю незабутній слід,
Як промінь чистого, ясного сонця,
Я всіх зігрію і свого життя залишу плід.

***
У чому сенс життя?
Життя в любові.
І скільки вічного у цьому слові
Бо ж Бог – Любов…
Для нас Він Дорогий Отець
Із Ним тривогам всім кінець.
Його Любов є досконала.
Її не буде нам замало,
Лиш падаймо Ісусові в обійми,
Бо ми Його, ми Божі, Божі діти!

***
О, я так хочу легендою стати
Навіки лишитись у людських серцях
Горіти нестримно, незгасно палати
І показати правдивим свій шлях.

Шлях, яким помандрую до мрії
В ній щастя і радість віднайду
Де, може комусь, запалю надії,
А може, когось, до життя поверну.

***
Кому потрібні всі мої слова?
Моє життя – кому воно потрібне?
Уже не хочу забуття,
І вірю, кращого я гідна!

Минають дні, минають ночі
Душа болить, а серце хоче
Нового, чистого, святого
Із думкою про це я йду до Бога.

Іду. Чи дійду, ще не знаю
Ісусе, поможи, благаю
Дорога в рай завжди терниста
Іду по ній, щоб серце було чистим!

***
Одного ранку сонце встало
Мене збудило і сказало:
«Сьогодні день лише для тебе
Роби усе що хочеш і що треба!»

Подумавши я зрозуміла,
Що доля на руках моїх сиділа
Тепер, нарешті, буду жити
Людей любити, Господу служити.

Та ні, не сталось…
Чорна туга серце з’їла –
Увечері із сонцем я прощалась…
Марними сподіваннями себе труїла.

Сказала я: «Мене не чують
І демони на мене всі чатують
Образа душу рве, не відпускає
Якби ж я знала, що мене чекає?»

…Настане новий день
І знову сонце скаже:
«Сьогодні все лише для тебе
Будь сміливішою, а Бог підкаже…»

***
Він і вона зустрілися й не знали,
Що стежки їх сплелися вже в одну.
У серці тільки біль і тугу мали,
А Бог перетворив життя у казку чарівну.

І ожили, й зміцніли крила,
І полетіли до небес…
Вона в обійми падала і мліла
І щиро вірила у світ чудес.

Він гордий, благородний, як орел,
Обігрівав свою прекрасну пташку,
За руку доля їх вела
І щастя дарувала ласку.

І Бог благословив їх шлюб:
Дитя одне, а потім друге…
Кохання є, якщо є поряд Бог.
В житті кохаючи народжуєшся вдруге.

Якщо коханням серце запалити,
То вже ніколи не погасне в нім вогонь.
Він і вона для Бога будуть жити
І щастя не піде із їх сердець, і з їх долонь.

середа, 24 березня 2010 р.

Словами світ зачарувати


Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі...
Ліна Костенко
От вже впродовж шести років Україна святкує День поезії. З нагоди свята ми провели святкову зустріч: «Словами світ зачарувати».
Кожен із нас, часто задає собі запитання: звідки бере витоки поезія? Відповідь ховається у серці самого поета, з його внутрішнього бажання передати іншим щось відкрите самим собою. Момент відкриття можна порівняти з радістю спелеолога, який відкопує вхід у печеру, де ще не ступала нога людини. Поету природньо видається, що весь світ має дивуватись його відкриттю, він спішить поділитись своїми думками з найближчим оточенням. А відкриттями можуть бути пасторальне враження, радісні або сумні емоції, філософські узагальнення та безліч інших тем, якими людина бажає поділитись зі світом.
Момент, коли поет починає відчувати внутрішній потяг писати так, як не писав ніхто до нього, черпаючи слова тільки із книги власного серця, можна назвати справжньою точкою відліку власної творчості. Кожний вірш - це жива істота, у якої є своя душа, яка складається з думок, почуттів, внутрішньої музики та магії звучання. «Компоненти душі» переплетені в такі тугі клубки, що спроби розглядати їх окремо навряд чи щось додадуть до загального розуміння. Сам поет повинен доводити фрази вірша до тієї «кристалізації», коли слова постають в єдино можливому порядку, ніби атоми в молекулі.
Поезія - це не питання.
Поезія - це навіть не відповідь
Поезія - це зблиск підсвідомості і граней....
Поезія - вона, як молитва, яка зцілює зранену різними перипетіями життя вразливу душу, тому в більшої частини людства вона займає чи не пів трону серця. Улюбленим стає той поет, який «запалює» читача на служіння єдиній істині земного життя - Любові.
Вітаємо всіх віртуозів слова, «людей крилатих», як казав Платон, із професійним святом, а також тих, кого вони надихають на політ до вищих сфер прекрасного!

четвер, 11 березня 2010 р.

Я вчора і сьогодні – жінка



Як добре , що свято жінки у березні. Адже березень – це весна, сонце, надія! І як би там не було холодно, все ж весна, переступивши через снігові замети, озветься до нас радістю, розтане сніг, відступлять морози, а в серце постукає надія, що всі зимові негаразди відлетять і світ оновиться. А ми, дорогі жінки, дівчата відпочинемо від щоденних турбот: від кухні, прибирання… і від мужчин також. Отож, насолоджуймося піснями, створеними нами, або для нас, звернімося до спогадів і мрій, щиро посміхаймося, забувши про проблеми і непорозуміння. Бо саме жінці щодня і щомиті нести в наше життя божественний вогонь любові.
Шибівська Юлія
Послухайте…

Послухайте симфонію п’янкої тиші,
Її акорди ніжні, чарівні
Коли тичинка квіточку залишить
Чи пташка заспіває на гіллі.
Послухайте мелодію вітрів,
Що свищуть в полі безупинно
Послухайте природи чистий спів,
Що неповторний наче диво.
Послухайте ті гомони зірок.
Що будять сонце перед ранням.
Й закоханим наспівують рядочки про любов
Й виблискують на небі до світання.
Послухайте мелодію річок,
Їх хвилі чисті й дзвінкоголосі.
Що віддзеркалюють нам безліч тих зірок.
Котрі виблискують на темних косах ночі.
Послухайте акустику тих гір,
Що обрамляють край наш найрідніший
І стоголосся нашої землі
Оркестру нема кращого на світі.

Павлик Марина
Дивується зима

Прийшла весна, ходить вона,
Квіти й трави по землі розкидає,
Птахів до себе покликає,
Із весною бореться зима
Сніг покладе, а він розтає
А там цвіт многоцвітний виростає,
Весна милується, а зима дивується,
Чому сніг зразу розтав?
Чому там цвіт виростав?
Невже весна переможе,
А хто їй в цьому допоможе?
Думає собі зима, невже вона сама,
Собі раду дасть для цього треба велику силу лють
Весна перемогла тому, що велику силу мала,
Так думала собі зима.

Семерин Христина
«Te ponunem esse memenento»
(Пам’ятай, що ти людина)

Життя наше дивне. Мов світло летить…
Не взмозі спинить його лету.
Та в горі і в щасті, у будь – яку мить
«Te ponunem esse memenento»
Як друг тебе зрадив і в серці горить
Та помсти жага, ще не стерта.
Збери свою гордість і гнів побори –
«Te ponunem esse memenento»
Якщо ти помилку зробив у житті –
Її не обстоюй уперто.
Я виправся й долі йти по путі –
«Te ponunem esse memenento»
Навчайся й живи. Люби і радій.
Будь з друзями щирий, відвертий
Рук не опускай у життєвій біді
«Te ponunem esse memenento»

Федорич Христина
Просто

Поруч зі мною крокує весна в вишиванці,
Райські ворота печаль відчиняє моя.
Ось і кружля світла мрія у вихорі танців,
Сон став журби молодої єдиним обранцем.
Тане у долиних водах минуле життя.
Острів майбутнього, сонцем осяяний вранці.

Телега Олександра
Вітаю

Хай ніжно всміхаються очі Весняні,
Впиваються губи солодким вином,
П’янять ароматами квіти духмяні
І доля тебе береже під крилом
Хай усмішка сяє, мов гроно калини,
Душа буде чистою, наче сльоза,
Для мене ти, рідний, не просто людина
Ти – моє повітря, вогонь і життя
Дозволь мені ніжно тебе обійняти
Як друга, чи як вже завгодно тобі
Пробач,не навчилась я, зрікшись, кохати,
Забути тебе не судилось мені
Наївна… ну що ж… може мрій своїх бранка
Занадто розмірене моє життя
Для мене любов, а для тебе – приманка
Основою стала цілого життя
Не грайся зі мною, я правил не знаю,
Занадто терпка перемога твоя
Прийшов… переміг, а ляльки хай страждають
Для тебе до них вже нема вороття.

Бартків Світлана
Я люблю тебе

Я люблю тебе чуєш, люблю
Ти не знаєш, а я сподіваюсь
Кожний звук, кожне слово твоє я ловлю
Я кохаю і навіть не каюсь.
Коли поряд з тобою стою
Я неначе у хмарах від щастя літаю
Так і хочеться крикнуть, сказать я люблю
Ти прийди і почуєш кохаю.
Буде добре зі мною тобі ти повір
Ти кохатимеш й будеш коханим
Бо кохання це слово, це радість, це вир
Станеш першим для мене й останнім.

Курташ Ірина
Я не янгол

Я не янгол, і ти це знаєш,
І не квітка весни…
Безнадійно за мною страждаєш.
А чому? Поясни …
Кажуть друзі, вони назавжди
Але ти вже не друг…
Твої очі підступно сяють,
А ж захоплює дух.
Так, звичайно, якби ж я – янгол,
То далеко б втекла…
Може б навіть тебе зрозуміла,
Але я не така…
Я не янгол, і ти це знаєш,
І не квітка весни…
Якщо справді так щиро кохаєш,
То прошу, відпусти…

Вагіль Мар’яна
Лише життя не можна повернути

Лише одне життя не можна повернути,
А розтавання - рана, все ж переболить.
Життя, нас, як лозу може так прогнути,
А іноді здається - всередині й зломить.
Лише життя, його ніким не зупинити,
Течія чимдуж біжить, вниз несе усіх.
Людське серце не в силі - не любити,
Щасливим бути не дає часовий поспіх.
Життя - не власність...Ні, не підкорити,
На півдорозі хочеться вернутись вниз...
На вершині лячно, бажання все змінити,
Але й захоплює, який там попереду приз.
Лише життя назад не в силі повернути,
Все інше, хоча важко, та можна загоїти.
Буття собою заповняє розум - усі «кути»,
Але душа - це крила і є змога «полетіти».


понеділок, 15 лютого 2010 р.

Тепло й любов розвіє давню втому


Кохання. Щоб його збагнути не вистачить життя. Кохання. Воно є, або його немає. Його шукають, чекають, переживають і зрештою втрачають. Втрати часто асоціюються із біллю, розчаруванням, розпачем. Їх змальовують холодним пензлем зими…
Читаючи такі вірші на якусь мить втрачаєш самовладання, співпереживаючи з автором. Життя зупиняється, втрачаються оті теплі людські стосунки, так звані довір’ям, зривається сон і спокій душі. Справжнє кохання витирає сльози, а не спонукає до них. Замислюєшся далі, стоячи на середині річки життя, вітер реальності збиває з ніг і ти розумієш, що не маєш зупинятися, маєш іти вперед до світла, яке засвітиться повторно, лиш для тих, хто не боїться ризикувати і помилятися. Кохання є, та що ми з ним робимо? Та ні, не про це хочеться сказати, а проте, що маємо і навіть повинні бути сильними, адже, справжнє кохання не просто вимірюється часом, воно не для боягузів! Кожному стається по його вірі! Це перевірена істина. Піднятися над собою варто, життя продовжується!.. Тепло й любов розвіє давню втому, все буде добре, біль пройде.

***
Я втомилася сильною бути,
Хоч заради самої себе.
Небесам не під силу збагнути,
Бо й сама не збагну я себе.
Я не хочу щось знову почути
І дізнатися ще щось нове.
Та якби хоч на хвильку забутись,
Між холодних згубитись планет.
Я ніколи себе не жаліла,
Бо якщо я отримала це,
То по правді його заслужила.
Просто втома катує мене.
Кожен правду по-своєму бачить,
А у мене ця правда одна:
Я втомилася сильною бути,
Бути ж іншою права нема.

****
В душі печаль. Не пишеться чомусь,
Не плачеться, не мріється, аж дивно.
Думки, як кораблі, у даль пливуть.
Але, на жаль, чомусь не так невпинно.
Блукає літо, згублене в житах,
Любов схилилась на плечі твоєму.
Вже інеєм молочно-білий шлях
Закутав ночі сонну діадему.
Єдине, чого хочеться тепер ,-
Заснути, загубитися у митях.
Не спиться, незважаючи на це.
Дріма лише роса, сльозою вмита.
Не хочеться нічого, я не я.
Не віриться, і серце не співає.
Кінець. Якась холодна мерзлота.
Прощання. Сльози? Ні, вже й сліз немає…

***
Болить. В душі і холодно, і пусто.
Крізь ніч я вдома тисячі разів.
Паду в безодню мрій так часто-густо,
Що час вже не володар моїх днів.
Прости мені, ріднесенька, за смуток,
За сльози і за срібні ниточки.
Що у твоєму серці біль закуто,
В чім винна і не винна, теж прости.
Десята, одинадцята, півперша.
Я подумки промовлю Отче наш,
Поверну до стіни своє обличчя,
Зачиню душу у стареньких снах.
Болить, та завтра я вже буду вдома
І буря вщухне на коротку мить.
Тепло й любов розвіє давню втому.
Все буде добре? Знаю, та болить…
***
Тебе нема, тебе давно нема.
В душі вітри надію розпинають.
Немов циганка, рветься в ніч зима,
Від холоду їй руки замерзають.
Тебе нема, нема вже стільки днів.
Скрізь порожньо, якась забута пустка.
Втекли давно всі марева зі снів,
В куточку плаче китицями хустка.
Тебе нема, тебе давно нема.
Невже важливо, що говорять люди?
Завмерла на порозі в нас зима.
Тебе нема, тебе уже й не буде.

***
На сході загорілись небеса,
І свої очі виплакали ночі.
В душі погасла вицвіла зоря.
Печаль - вдовиця щось сказати хоче,
Та слів уже нема, уже нема,
Ані прощань, ні зустрічей далеких.
Не знаю, може, винна я сама
У тому, що забрали все лелеки.
Та це лише зима, одна зима.
І я одна. Слова, думки, мовчання…
І плаче наодинці самота
У сутінках погаслого світання.
Переглядаю знов твої листи,
Що, наче листя, осінь розкидала.
Горять іскристим полум’ям мости,
Що доля з мрій нездійснених наткала.
І серце облива гаряча кров,
Втікає сон у далеч синьооку.
Твої листи переглядаю знов,
У темряві зникаю крок за кроком.
Втрачає радість захололу суть,
Журба з вітрами пише білі вірші.
Була прозорість - стала каламуть,
Були такі, а стали зовсім інші.

Розлука
Розмите небо плаче, як дитина.
Останній мій політ, ідуть дощі.
Забута і одна, мов сиротина.
Лавина снігу й холоду в душі.
Ув’язнені уста п’янить розлука.
Кудись комета спогадів летить.
Адажіо акордами бринить. Печаль і смуток.
Так, як вона, ішла лише любов,
І, як любов, вона хотіла жити,
А він цього не бачив і пройшов,
На жаль, хоча… мені це не судити.
Співали, як вона, лише дощі,
А плакали лише осінні хмари.
А він цього не бачив в суєті,
Спокушений акордами кіфари.
Сміялась, як вона лише весна,
І вміла, як ніхто, вона радіти.
Не бачив він цього, не вартував.
Зів’яли у очікуванні квіти.

З любов'ю Федорич Христина

неділя, 24 січня 2010 р.

Новорічно-різдвяні передзвони


У січні серед учасників літературної студії «Слово» (Долинська ЦРБ) проведено конкурс віршів «Новорічно-різдвяні передзвони». Найкращими визнано трьох учасників: Галів Олег, Вагіль Мар’яна і Бартків Світлана.

Галів Олег

***
Чарівна мить до нас прийшла
Час подарунків, час Різдва
І завітає Дід Мороз із нею
З снігуркою, онучкою своєю
І на ялинках загоряються вогні
У сяйві дня, в мерехкотінні ночі
І не згасають зірочки ясні,
А час Різдва чарує наші очі.
Адже воно дарує серед всіх
Єдиний шанс образи всі забути
І обновивши гардеробом втіх
У Новім році ціль свою здобути.

***
Неначе книжки я сторінку розгортаю
І в час Різдвяний порина
Мене в чарівні звуки огортає
І спів святковий підійма струна.
Різдвяні свята – наші обереги
Це грані християнського життя
Вони для нас і альфи і омеги
Єдині і могутні опертя.
Колядки і щедрівки залишають
У нашім серці християнський слід
Добу Різдва всі добре пам’ятають
Адже воно панує сотню літ.

Вагіль Мар’яна

***
Господній Син простим дитятком
На землю через лоно матері зійшов,
Ще в утробі народженим ангелятком
Із миром і спасінням до людей прийшов.

Любові, ласки, втіхи і щирого прощення
Подарував і по сьогодні дарує кожному із нас,
Щоби кріпилась віра, надія й нового життя натхнення,
Той чистий вогник Ним запалений, ніколи не погас.

Господня зірка нам з’явилася на небосхилі,
Дорогу показати й освітити за дари всі милі.
І пастушки, що хотіли теж блаженство пізнати
Вірні серцями правдою всіх змогли об’єднати.

А Ісусик маленький відтоді й до нині
Всією душею й ручками світ весь обіймає,
Щоб ми були, як немовлята чисті й невинні
Його славили весело – «Христос ся Рождає!».

Бартків Світлана

***
Немов довгоочікуваний гість
Різдво ступає тихим кроком,
Чарівну казку розповість
І тільки вітер ненароком
Порушить тишу, гляне в сон
Малому, милому дитяті.
А дзвони дзвонять «дзень – дзень – бом!»,
Звіщаючи усіх про свято.
А вітер підлітає вверх, то вниз
«Христос родився!» - грають дзвони.
Біжи до церкви, неба рись
Послухай ангелів розмову
Дізнаєшся новину ти,
Яку повинен знати кожен.
Сьогодні день є не простий,
Цей день – народження дитяти.
«Христос родився» - лине скрізь
Родився світу наш Спаситель,
До нього щиро помолись
Життя твого він хоронитель.

***
По всьому світу, в ніч ясну,
Летить чудова новина
Співають янголи прекрасно:
«Христос родивсь», звіща зоря!»

Він тихо в яслах спочиває,
З Ним Йосиф й Матінка Свята
Він хоч малий, та владу має,
Бо цілий світ в руках трима.

Тож колядуй, щедруй, як можеш,
З ангелами промов слова:
«Христос родивсь – Дитятко Боже,
Йому осанна і хвала!».