середа, 30 грудня 2009 р.

Передноворічна зустріч




В останню неділю року відбулося святкове засідання – підсумок діяльності літературної студії «Слово».
Крім учасників студії на святі були присутні долинські поети В. Олійник, О. Сподар, які за ці роки стали справжніми друзями юних студійців.
Учасники зачитували власні вірші, а літератори давали поради і творчі настанови, декламували свої нові поезії.
Фотограф літературної студії Роман Шимкович закарбував це свято на світлинах.
До Вашої уваги пропонуємо кілька віршів учасників.

Галів Олег
Святий Миколай

Із неба сходить раз у рік
І раз ступа на наш поріг
Нам подарунки роздає
Тому хто чесний й добрий є.

Молись щодня і що хвилини
Будь щирим, праведним в житті
І Миколай цієї днини
Вам допоможе у путі.

Вагіль Мар’яна
***

Не втрачайте людей тих, що любите,
Й кожний день любіть, як востаннє.
Коли навмисно за грош душу згубите,
То за мільйон не повернете сонце раннє.

Усе минеться
Усе погане пройде, усе зле минеться,
Час злетить, біль ущухне, схаменеться.
В чаші гріха з – за болю, наче немає дна
Справжня любов не залишиться одна.

Усе погане пройде, усе зле минеться,
Минулу, як зоря спалахом проллється.
І це не буде в природі, а в душі стихія,
Зло кригою розтопиться «остання дія».

Усе погане пройде, усе зле минеться,
Хороше в серці навічно збережеться.
Кінець іноді є добрим новим початком,
Зміст життя – лабіринт, суцільна загадка.

Павлик Марія
Зорі

Зорі ясні й загадкові,
Причаїлися у слові
В небі, наче ліхтарі
Від зорі і до зорі.

Ніч, а небо шлях покаже,
Зірка, як іти, підкаже.
Лиш уважно придивись
І між них не загубись.

Поспішай свою зорю знайти
Й все життя із нею перейти.
Таємницю двох не відкривай,
Щастя міцно у руках тримай.

Збережи і будеш ти щасливий,
Світ прихильним буде, й милим.
Закохаєшся всім серцем в небеса,
У людських очах уся життя краса

середа, 23 грудня 2009 р.

СВЯТА НАБЛИЖАЮТЬСЯ...

Щиро вітаємо всіх з Новим роком та Різдвом Христовим! Нехай Ваші серця будуть зігріті любов’ю і теплом, домівки повняться добром, радістю та Божим благословенням, а очі світяться щастям. Нехай з останніми хвилинами Старого року Вас покинуть турботи та негаразди, а Новий - 2010 рік буде щедрим на цікаві плани, нові досягнення та професійні перемоги. Бажаємо, щоб Різдвяна зоря запалила у Ваших серцях вогонь віри та любові, надії та оптимізму, наснаги та невичерпної енергії!

Опівночі, затамувавши подих
Чекає казки добрий люд,
Не буде негараздів жодних -
Всі біди спалює салют!
В огнях гучних, несамовитих
Народжується шал надій
І сподівання справ великих
І обриси здійсненних мрій
Купайтеся ж у мріях ясних,
Вершіть великії діла,
Подій очікуйте прекрасних,
Мішки готуйте для добра.
Хай щастя Вам у Новім році
Приносить кожна-кожна мить!
Удачі Вам на кожнім кроці,
Хай серце з радості щемить.
Забудьте сум, незгоди, сльози,
Насипте кошики тепла,
Щоб в дощ і сонце, і морози
В родинах злагода була!

З повагою адміністратор та учасники блогу.

четвер, 19 листопада 2009 р.

Барви замріяних днів

З такими щирими, допитливими оченятами, доброю душею постає перед нами єдиний юнак із Студії, залюблений у рідний край і материнське слово. Має особливе бачення, серцем може і розглядає в найменшому, на перший погляд, незначному, велике диво і не кожному помітну красу. Його полонила Муза і тепер найулюбленішим заняттям є - складати слова у вірші.
Народився Галів Олег 22.05.1997 року в селі Старий Мізунь. Навчається в сільській школі.

Любов
Люблю я пташку маленьку,
Люблю домівку я рідненьку,
Люблю я гори і ліси,
Люблю батьків й любитиму завжди.
Так я щиру любов уявляю,
Бо іншої любові ще не знаю.

Ритмічне світання
В небі хмари заплітали коси
Промінці губили в травах роси
І літнево-радісне світання
Роздавало щирі привітання.
День спливав ритмічно і красиво
Передавши світанково-раннє диво
І осівши на землі крилато
Прагне ще нам диво передати.

Рідна мова в моєму житті
Мово рідна, ти мій хоронитель
В серці я тебе ношу
В світі ти є вірний житель
Залишись, тебе прошу!
Бо без тебе в світ широкий
Ми не зможемо піти
Як у неба синь глибока
Так у серці в мене ти.

Небеса
У двох словах не можна передати
Не поневільну синь небес
Ще змалку нас навчала мати,
Що небеса – це світ чудес.
Я лагідно до них шепочу
Устами зміряю їх світ
Нічого в світі я не хочу,
Лиш небесам многая літ.

Вересневі барви
По дібровах високих по
лугах небо схильні
Барви стелять дороги
осінніх чудес.
І людей що до барвів низько
прихильні
Відправляють у царство
гуманних небес
Я схилюся до світла що блиском
прозветься
І полину у рай до стрімких
кольорів
І сонця промінчик у вікнах
проллється
Розповівши про барви замріяних
днів.

Спогади про Крути
У вікно зорить калина,
За столом сидить родина.
Плаче мати, бо з-під Крутів
Не діждалась вона сина.

Й пішов син воювати
Україну вбороняти,
Він упав у чистім полі,
Де важкі гули гармати.

Не повернеться ніколи,
Не присяде біля столу,
В очі матері не гляне –
Буде тільки в серці болем.

Летить орел понад краєм,
На калину поглядає.
На калину, на червону,
Материнське серце крає.

пʼятниця, 16 жовтня 2009 р.

Безцінний скарб закоханого серця

Зупинися, заглянь цій ніжній дівчині в очі. А там… Проглядається безцінний скарб, в якому кохається серце. Цим скарбом вона охоче поділиться з тобою. Один за одним з бурхливої річки дівочих мрій човником випливає вірш-судження, вірш-переживання з приводу незбагненного у всі часи Кохання. Тобі залишається лише прочитати, прийняти його, щоб він запах ароматом твоєї улюбленої квітки, з якої сміливо збирай нектар, наче дбайливий джмелик, чи працьовита бджілка.
Телега Олександра народилася 07.11.1988 р. у місті Долина. Закінчила ЗОШ №7 І-ІІІ ст.
Зараз навчається в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка на факультеті романо-германської фіології.

Ти подобаєшся мені

Ти подобаєшся мені, і бузковою свіжістю сяють хмелем п’яні сни,
Ти подобаєшся мені, я сьогодні дізналась, як лиється голос весни.
Ти подобаєшся мені, я не знаю чому, але дихають знов вільно груди,
Ти подобаєшся мені, я лечу без упину напнувши в вітрила вітри.

Ти подобаєшся мені, як же солодко знов кожну зустріч удвох смакувати,
Ти подобаєшся мені, тільки погляд легкий сміє губи твої цілувати,
Ти подобаєшся мені, як ласкаво торкаються променем вигріті руки
В моїх снах моїх рук, як уміють тепло відчувати.

Ти подобаєшся мені, тану, млію, жарини обпалюють полум’ям вії,
Ти подобаєшся мені, золотаве волосся, ласкаве усмішки світіння,
Ти подобаєшся мені, ніби янголи вилили щастя напоєні ріки,
Ти подобаєшся мені, що за дивне у серці тривожне і щире тремтіння.

Терези

На шальки терезів поставлю свою долю –
З одного боку радість, а по інший – біль,
Розкраю серця сум, відсиплю трохи солі
Від сліз, котрі іще пролити слід мені

По інший бік доллю собі щасливі миті,
Я розміщаю їх із медом перемог,
Щоб все моє життя було як слід прожите
Щоб все моє життя учинком правив Бог

Розправлю, мов клубок, зім’ятий шмат невдачі,
І долю розстелю барвистим полотном,
Хай правду розрізняють ці очі ще незрячі,
Нехай пізнають щирість, турботу і любов

Якщо ж з очей скотившись ранковою росою,
Краплинка мого болю впаде до чиїсь ніг,
Нехай вона не стане, простим кристалом солі,
А проросте зерном в душі його навік

Якщо зуміє він сльозу мою прийняти
І принести розраду за мій солоний сум,
Тоді навчусь, клянуся, по-справжньому кохати
І всі прості незгоди забуду і прощу.

Вальс

Ледь чутно зітхнув на танс – полі старенький рояль,
Маестро поважно, неспішно взялися за ноти,
Спліталися кроки, виводились пристрасні па
Крутилися в вихорі жваві, легкі повороти.

В ритмічному вальсі земля утікала з-під ніг,
І гама людських почуттів виливалась в веселку:
Розгубленість, відчай, відвага, покора і біль
Змішались у танці барвистим, рясним феєрверком.

Він прудкістю оленя душу уразив її,
Вона чарувала подобою дикої лані,
Тамуючи подих, ледь цокали ніжки стрункі
По серцю його геть розпеченій вогняній грані.

І все не вгавав на планс – полі старенький рояль
І казка без слів всім до болю була зрозуміла,
Він звик і давно для розваги собі танцював
Вона ж понад прірвою в танці уперше летіла.

Затихла мелодія, танець добіг до кінця
В шаленому ритмі спинилися стомлені ноти,
Останнього кроку не встигла зробити вона,
Крижину у серці його не змогла розколоти.

***

Місяць, другий… не дзвониш, не пишеш,
Каламутно зринають у пам’яті сни.
Чому зимно? Тепла на подушці не лишеш,
Ти пішов назавжди, назавжди, назавжди.

Ну, помітила, весни прокрались за штори
Відчинили вікно, - «Ти на землю в квіту подивись»,
Я ж повісила знов на шнурках посушитися ковдри
Що за зиму набрали вологи від втомливих сліз.

Не дотримала різко із опалу кинуте слово,
Що із іншим назавжди щасливою лишуся я
Зупинилася, тільки чомусь дуже пусто навколо,
А у Тебе навколо бурхливо вирує життя.

Не спитаюся я, чи ти дійсно бажаєш забути,
І чому відпускаєш на те без вагомих причин.
Не змогла, проронила: «Як знаєш, коханий»,- ледь чутно,
Повернулась, та серце від Тебе відмовилось йти.

Я пішла зі сльозами, до крові кусаючи губи,
Затиснула в кулак ще гаряче тепло твоїх рук.
І незчулась, як осінь, схиливши голівку на груди
Жовтий лист замість свіжих троянд дарувала мені.

Не такий

Не такий холодний лід
у коханого на серці,
Він розколотий навпіл:
Тане, іскрами сміється.

Не такі важливі сни,
Коли ранок тихо манить
Твоїм дотиком руки,
Шоколадом, смаком кави.

Не такий важливий світ
За вікном, що вкрили штори,
Поселився всесвіт мій
В моїх мріях кольорових.

Не такий приємний спів
Свіжих хвиль в дзеркальнім плесі,
Як цілунок ніжний твій ,
Стук палкого твого серця.

Не така п’янка весна
Бризки цвіту розсипає,
Як повні щирості слова
Того, хто так тебе кохає.

понеділок, 21 вересня 2009 р.

Зустріч літераторів

У день свята Франкової ліричної поезії в Лолині, присвяченого 153-й річниці з дня народження письменника, в нашій бібліотеці відбулася зустріч літераторів Долинщини та Надвірнянщини. На святі був присутній і голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ Євген Баран.
Надвірнянці проходять творчий гарт у літературній студії «Бистринь», а долиняни мають можливість отримати життєдайну силу із літературної студії «Слово».


вівторок, 11 серпня 2009 р.

Душевна криниця доброти

У її пшеничних косах відпочивають метелики і сонячні зайчики. У великих світлих очах однаково радості і печалі. І хоч доля приготувала її напій із полину, вона п’є його, начебто цей напій є медовим. І головне у її серці немає ненависті, гордо розправивши свої крила, вона летить, торкаючись крила свого ангела, у загадковий світ поезії, де може дихати на повні груди.
Вагіль Мар’яна народилася 31.08.1989 в селі Новоселиці. Закінчила Вигодську спецшколу.
Навчається у Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника.

Любов і принцип чи любов у принципі.
Принцип своєю мірою - це гордість... Це твердження про власну істину, бо ж «правда у кожного своя». Принцип - це самоствердження власної думки і того, щоб до неї прислухалися інші. Принцип - це непокора перед чимось.
Любов... Про неї навіть не берусь судити, та й вже й слів сказано доволі. Про любов можна сказати безліч висловів і кожне з них буде правильним й неправильним водночас. Це ніжне почуття, що «окриляє людину, піднімає у височінь або ж опускає на землю». Це щось незбагненне, піднесене незрозуміле та красиво-тендітне; несумісне, та щире й іноді по-дитячому наївне.
Любов і принцип...Поєднання класичне, та майже не можливе. Якщо дійсно принцип є принципом без « золотої середини», то тут нема місця для цього «незбагненного і піднесеного». Звичайно в кожному правилі є свій виняток. Хоча винятки рідкісні, але вони мають силу корегувати світ для окремої людини, та ніколи не змінюють світ в цілому.
А може просто поміняти поняття місцями. Замість любов і принцип замінити любов у принципі. Любов у принципі буває, бо кожна людина рано чи пізно, та все ж закохується. Та немає любові всередині принципу. Можна заплутатись.
І навіщо ці два критерії переплітати? Варто задуматись, що потрібно для кожного окремо. Чи варто коритись лише одним принципам чи впустити в серце любов, навіть якщо вона пізніше завдасть болю.
Насправді любов у принципі не буває, бо це поєднання - допустово - ймовірне. А ймовірність - це не точність. А де залягає сумнів, там легко помилитися.
Принцип може врятувати від жахливих вчинків, а й може «кинути в прірву надмірної гордості». Повна воля сумнівів і принципів може погубити ту частину душі, де розташовується доброта і любов...

Ми самі собі не належимо..
Люди самі собі ж ніколи не належали, -
Смертні... Добро і зло на терезах обох.
Егоїстично за примхами тіла стежити,
Коли душа - це віра, а не лише монолог.

Собі не володарі; плоть гріхами, мов скута,
Безглуздо звучить, що події з власної волі.
Душа небом не була жодної миті позабута,
Самі не бажаємо молитись за хорошу долю.

Одна молитва. Одна надія на Господа Бога...
Колишні зміни - просто безглузді «дрібниці».
Не існуватиме буденної недовіри і настороги,
І тоді зцілення буде литись з душевної криниці.


Просто ангел...
Без підлості.. .без заздрості і без гордині...
Добром зве.. .ні крихти нема від лукавого,
Покора, віра.. .від неба.. .мрії біло - сині...
І тільки тримається одного берега правого.

Любові ціле море... потоком виливається,
Серце сльози давлять .. .повіки не підійме...
Про своє забуває, чужим горем карається,
Руки - до Бога, немов крила вгору здійме...

Господнє творіння в подобі простої людини
Покликання.. .з височини до земної долини...
Просто ангел. Щирістю, теплом світ зігріває,
Небо і земля...
Ангел....
Небо землю благословляє!!!


Любов кожним подихом
Загадкова невідома ця височінь «синього краю»,
Серце рветься птахою в політ, згораючи дотла
Нехай одноманітно звучить - живу, мрію, кохаю,
Це глибоке море непізнаного, а не просто слова.

Любов кожним подихом життя, бо воно лише раз,
З бажанням чи без, кожного дня показуєш уміння.
Буття швидко рветься за рамки без межі і без фаз,
Кожним кроком наближається зміст розуміння.

Чим ближче пізнання, тим дальше єство й чистота,
Обнімає душу дим скованого роздрібненого болю...
Хоча б відлунням появилася ще не почута мольба,
Що обходила всесвіт, та не віднайшла пані - долю.


Своєрідний кровообіг...
Довіряла, думала, але відганяла,
Притихла, злилась і себе карала.
Губила, мучилась, потім шукала,
Нудьгувала, скучала, все бувало.

Бажала, все розуміла й відчувала,
Старалась, байдужіла, та сумувала.
Чекала, вірила, терплячи мовчала,
Дратувалась, надіялась й прощала.

Корилась, відкрила і ще не збагнула,
Рахувала, на терезах міряла і забувала.
В життю великим кровообігом мчало,
Зупинка - ні вогню, ні попелу не стало.

На вогнищі долі
На вогнищі долі від злоби серця, мов німіють
На небі зорі вже чистим світанком тліють...
Сон хоче скувати останнім сумерками ночі,
Щоб ще на час приспати смутку, тривоги очі.

Кожна мить особлива, має свій колір і смак,
Непомітно для всіх малює часове тавро, знак.
Кожний день - це русло нове, нестримний хід,
Несе інший човен: на захід, південь, північ і схід.

Залишаються спогади, що лягають на стомлені плечі
В них іноді містяться віддалено всіма забуті речі...
Ще теплом зігрівають хороших моментів - доволі,
Бережуться в душі й не зустрічаються на видноколі.

Навіщо ці жертви?
Знайти море егоїзму в склянці любові,
Бути з тілом своїм у гріховній змові...
Стати поневолювачем, нічним градом,
Розбитись ущент - віяти листопадом...
Пізнати жаль і стид, та швидко забути
Легко?! То ж спи, як зможеш заснути.
Навіщо...навіщо нести себе в жертву?
Ні до чого любов;безглуздо, що вперто.
Забути гордість, йти з закритими очима,
Усміхнено нести мішок бруду за плечима.
Вже не втекти. Приниженість посміхається
І не треба брехні, що ти теж «закохаєшся».


Екролог:
Ти не єдина, що прагнеш чистого кохання,
І не твоя вина, що по - справжньому любиш.
Та пригальмуй, бо ще є келих страждання,
Коли заради «половини» душу свою згубиш.
А він тоді тебе не приголубить й не пожаліє,
Посміється, що герой - збільшилась колекція.
Обіцянка вірності - ілюзія, про яку ти мрієш,
Це для туманного прикриття, брехлива лекція.
Подумай перш, ніж дарувати серце, душу, тіло,
Не бійся сказати «ні» — голосно, рішуче, сміло.
Це не твоє Забути важко, та повір все минається,
Ще щастя попереду, бо життя лише починається.

неділя, 19 липня 2009 р.

Політ над буденністю

Цю загадкову, тендітну дівчину завжди побачиш елегантною. Вона іде, наче хвилями по власному шляху, а коли бува на її морі здіймається шторм, вона так мило загляне тому вітрові, який його влаштував у очі, що він не просто затихає, сп’янілий від її глибинного погляду, а покидає свої невдалі витівки і ще довго перебирає пасма її волосся.
Оксана Борис народилася 26 квітня 1989 року у нашому місті Долина.
У 2006 році закінчила Долинський природничо-математичний ліцей. Зараз навчається у Прикарпатському Національному університеті імені Василя Стефаника в Інституті філології.

МАЙЖЕ ПОЛІТ
Сірість просочується крізь замкові шпарини. Наповнює легені сивим димом, який чимось нагадує сигаретний, але якийсь солодший і густіший. Задихаюся.
Хлипає небо за вікном. Пробігає повз світанок, потім ще один. Сонце, прикрите патлатими хмарами, нагадує смішну декорацію для дитячого театру.
Стук в двері. Не відчиню. Не хочу бачити нікого, лише тіні, що пересуваються по стінах. Привиди моєї самотності п'ють тепло мого тіла. Я не можу відігнати їх від себе. Мовчу, бо боюся, що не вимовлю жодного слова. Краще незнання, ніж усвідомлення власної нікчемності.
От стою на останній сходинці. Але все ще боюсь розпростерти руки. Хочу полетіти. Нехай вниз, нехай!.. Але хоч на мить стати вільною. Вітер шарпає відчинене вікно. Усміхаюся. Тепер нема вибору. Ще в дитинстві вчили не відступатись від задуманого. Тільки от щось всередині завмерло, не пускає зробити останній крок.
- Навіщо жити?
- Я не живу. Я не хочу.
- Тоді вперед. Швидше. Нема чого вагатися. Вмирай.
- Я не вмру. Я летітиму.
- Називай, як хочеш. Тебе не буде.
- Це добре. Мене й зараз нема.
Хтось взяв за руку. «Невже нарешті хтось згадав? Хочуть врятувати?..» Чужа рука відірвала мої пальці від віконної рами.
Я летіла. Летіла вперед. Правда, тіло лишилося на холодному асфальті. Байдуже. Тепер я не затихатиму, як свічка. Померла одним спалахом.
Стану небом, сірістю, мовчанням. Стану тим, хто колись відірве чиїсь пальці від балконної рами.

КВІТИ ДЛЯ МЕНЕ
Ти не даруєш мені квітів. Кажеш, що це не потрібно, намарне витрачені гроші. Я мовчу. Скільки можна пояснювати: я люблю квіти! Чи ти, може, мені не віриш?
Приходиш усміхнений. Інколи приходиш з вином і цукерками, але ніколи з квітами...
Сьогодні не прийшов взагалі. Я сиділа у твоїй своїй найулюбленішій сукні, з бездоганним макіяжем, і чекала. Тебе не було, ти не пошматував як завжди тишу у моїй кімнаті дзвінком, не заповнив її своїм шепотом, ти просто не з'явився.
Через дві години забула про тебе. Взагалі забула. Так буває, коли довго когось чекаєш. От так І сталося. Я забула твоє ім'я, забула глибину твоїх очей ( а вони хоч були глибокі?), не пам'ятаю твій голос. Лише десь глибоко в пам'яті залишився опік від твоїх рук - таких... забутих мною і моїм тілом.
Я не плачу, намагаюся згадати твої риси обличчя і не можу. Порожнеча. Невже ти займав так багато місця? Треба викинути з-під подушки залишені тобою сни, - не можна зберігати мертві сни забутих людей.
А ти взагалі був? Навіть не знаю... Ось літає по квартирі залишок твого подиху. Чи то не твій? ...але, напевно, ти все-таки був. Адже у мене на вікні немає квітів. То ти ніколи не дарував мені їх, інші любили дарувати.
Дзвонить телефон. Може, ти? А як впізнаю, якщо вже забула? Повідомляють, що хтось загинув в автокатастрофі. Що за маячня? Кажу, що помилилися номером і кладу слухавку.
І тут пригадую. Твоє ім'я... його ж тільки що назвали по телефону...
Беру в руки твій найулюбленіший сон. Ти ніколи не показував його мені. Соромився? Тепер можна. Дивлюся. У цьому сні тільки я і ти. І ти любиш мене. Ніколи не казав, що любиш, а любив. Нарешті я згадала все (може навіть більше) про тебе.
Твої рідні плачуть. Я — ні. Я просто знову відкрила тебе в собі. Пам'ятаю кожен твій подих, кожне завмирання твого серця, кожен дотик до свідомості. Хтось скаже, що пізно. Я скажу "вчасно" (для того, щоб не забути).
Я зробила те, що ти б хотів: я не принесла квітів. Невже ніхто в тебе на похороні не знає, що ти не любив квітів?
Інша реальність. Інші люди. Інші стосунки. Я його не люблю. Він дарує мені квіти, а я викидаю їх у смітник. Хіба я винна, що не можу бути сама? Я ж не забула тебе знову.

НАМАЛЮЙ МЕНІ ДОЩ
Тому, хто не любить задумуватися над
дрібницями, і ніколи не зрозуміє, що все
написане нижче - про нього.
У вікно наполегливо стукає вітер. Якби ти був янголом, то це цілком міг би бути ти, але ти не янгол, до того ж ти навіть не віриш у їх існування. Ти не віриш у мене? Смієшся, коли я розказую, що вмію малювати дощ. Я ображене відвертаюся. Просиш пробачення.
- За що?
- За те, ще не вірю тобі. Намалюй мені дощ, будь ласка.
- Не хочу. Можу тільки сльози.
- Я вже бачив, як ти малюєш сльози. Краще намалюй усмішку.
Я слухняно малюю. Ти щасливий, що все добре. Але чомусь не помічаєш, що намальована усмішка нещира. Може, просто не хочеш? Чи тобі байдуже?
Ображаєшся, що я надовго зникаю. Я кажу, що у мене просто зламався годинник. Ти не знаєш, що коли ламається мій годинник, час десь там. вгорі, зупиняється. Закриваєш образу в банку і кладеш на поличку у коморі. Ти любиш колекціонувати чудернацькі речі.
Інколи я думаю, що ти зовсім чужий. Дивишся якось дивно. Чи мені просто здається? Але це лише на мить. Потім знову ловлю очима твій погляд, і розумію, що це ти - такий, як і багато днів тому.
Тобі подобається, коли я поряд, бо коли зникаю ( ну чому ти не віриш, що у мене просто зламався годинник?), тобі здається, що я самотня (чи навпаки???).
Часто уявляю, як знову літаю. Але боюся спробувати, бо навіть янголи можуть розучитися літати. Відколи я з тобою, крила сховала в шафу. Навіщо показувати їх тобі, якщо ти все одно не віриш у янголів? Думаєш, що я просто дотепер вірю у казки, що я наївна і дурненька. Мені важко. Але мовчу. Питаєш, про що я думаю. Кажу, що ні про що. Бо коли відповідаю конкретно, ти кажеш, що я занадто переймаюсь дрібницями. Невже для тебе питання про життя - то дрібниці. Може пізніше у тебе не буде часу над цим задумуватись, бо ніколи не знаєш, коли помреш ? Ти кажеш, що ще встигнеш.
Сподіваюся, що коли мене немає поряд, ти думаєш про мене, і про нас, і хоч зрідка просиш мене подумки: «Намалюй мені дощ...»

****
Падає сніг на примружені очі будинку.
Торкаюся мріями синього неба...
Сьогодні мій сон утік кудись без потреби.
Понесу сльозу у очах і прийду за хвилинку.
Позичатиму в стін заворожену, ввічливу тишу.
А сніг, як пір'їни, летітиме крихтами неба.
Душа без упину буде шепотіти: «Не треба...»
І я перетворюся в тиху, послушливу мишу.
Я слухати буду, як Ніч вимальовує ранок
На моєму вікні. Це послання холодного вітру.
Замерзатиму тихо, - мене неможливо зігріти
Воскрешатиме сон лише довгий-предовгий світанок.

***
Пожовтіли листки на плаксивих і лагідних кленах.
І душа замикається в грізну фортецю.
Я готова, я вирву з душі все зелене -
Аж тоді я опинюся в справжній, реальній безпеці.
Я закрию емоції на всі можливі замки,
Я засуну всі засуви між існуванням і світом.
Нехай осінь танцює свої божевільні танки –
Я сховаю всю щирість уже до наступного літа.

четвер, 18 червня 2009 р.

Відлуння серця


Струнка. Тендітна. З неприхованою печаллю у великих ніжних очах. Її обличчя завжди світиться добротою. Мова йде про Надію Дичку, поетесу, яка проживає у нашому рідному місті. 13 червня вона відзначала ювілейний день народження. З цим чудовим святом її вітали працівники центральної районної бібліотеки, а також молоді літератори – початківці, які відвідують заняття студії «Слово». Після щирих привітань юні поети прочитали свої твори, а також послухали нові поезії пані Надії.
Поетеса є членом Національної спілки письменників України з 1997 року, лауреатом Міжнародних літературних конкурсів: «Смолоскип-95», «Гранослов–96», «Культура за мир» (Італія, Мілан) – номінація «Поезія за мир»; на краще оповідання до 40-річчя Української бібліотеки в США (Філадельфія) та Міжнародного літературного конкурсу Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (Канада) в номінації «Проза»; дипломантом конкурсу «Гранослов-98» (проза).
Авторка 9-ти книг.
Друкувалася у Всеукраїнських літературних журналах: «Перевал», «Світо-Вид», «Бористен», «Хортиця», «Дзвін», дитячому журналі «Дзвіночок», журналі «Жінка», релігійному журналі «Милосердний самарянин».
Як графік Надія Дичка ілюструє власні збірки, є учасницею Міжнародних виставок в Італії, Іспанії, США. Її екслібриси є в колекції італійського художника Маріо де Філіпса.
Надія Дичка – авторка текстів до відомих пісень, котрі виконують провідні артисти України.
Як публіцист друкується в газетах «Літературна Україна», «Слово Просвіти», «Галичина», «Світ молоді», «Молодь України», «Нова Зоря». Друкувалася в газетах «Віче» (США), «Вільна думка» (Австралія), в збірнику конкурсантів «Поезія за мир» (Італія).
Надія Дичка – лауреат обласної премії ім. Василя Стефаника в галузі літератури, премії ім. М.Утриска.
«Працюй за двох...» - життєве кредо цієї талановитої і наполегливої поетеси.
Страждання і натхнення поєднуються у творах поетеси, з важкої праці з'являється чисте джерело, яке наповнює світ, що з одного боку злий, жорстокий, хворий, а з іншого - прекрасний, розмаїтий, неповторний, і кому, як не поетові, благословляти його любов'ю:

За перетерплу спрагу щастя
перетерплю вогонь і дим.
Пересвітаю пресвятим
чуттям любові. І причастя
прийму у душу без гріха.
Очистивши себе в горінні,
вже не боюся тлінною -
над долею Його рука...

Тільки душа, поріднившись з Богом, може сказати:
«Любімося й любімо самих себе і ближніх,
Допоки серце в тілі, допоки є тепло!
Любімося й любімо, допоки у зеніті
літа між тим, що буде, і тим, що вже було».

А будучи поряд з Богом, добре розуміючи своє призначення, творить власну молитву:
«Якщо ти можеш, освяти мій шлях
Великий Боже, в днів моїх пустині...
В словах молитви - наче у вогнях,
я мушу Завтра розпізнати в нині».

З нових поезій:
Ти з тих мужів, яких чекають вічно,
З якими і на злочин, і на смерть
Ідуть не опускаючи обличчя,
Спираючись на небо, як на твердь.
Н. Стефурак
Ти з тих мужів, яких чекають вічно,
Але, мабуть, вони та й …не прийдуть (?!)
Бо інші їх цілують прагматично.
Бо інші з ними – ( не на смерть!) – ідуть.
Так, інші ділять ночі і постелі.
Із хліба крихти. Й не ростять дітей –
Останні у бабусь ростуть веселі –
Їм все одно: є тато й мама, й де?
…Ти з тих «мужів», те добре знають,
(бо що таїти істину просту?),
Що в самоті ніколи не бувають…
Чом не забув мою ти самоту?
Чому тепер, коли тобі не треба
Ні доторку мого, ні щирих слів,
Ти хочеш подивитися на Небо
Зі мною разом з грішної землі?
…О жах, коли знов самота зухвало
Катує тіло й душу спраглу рве,
Збагнути раптом: Ти – МОЄ НАЧАЛО!
Ти з тих мужів, котрим…БЕЗ МЕНЕ… ЗЛЕ!

Великдень Духу…
Український Хрест
Із Рушником, де лиш хрести одвічні.
Летять дороги.
З зусібіч.
Навхрест.
Невже ми будем далі
На Узбіччі?

З ЦИКЛУ «ПАМ'ЯТІ МАМИ»
... Сорокадення. Сорокоусти.
Спільна молитва в сяйві свічі...
Бог Твою душу в небо відпустить.
Дасть їй у вічність райські ключі.
Н. Стефурак
Сорокадення. Сорокоусти.
Спільна молитва в сяйві свічі.
Боже, востаннє дай їй Відпусти!
Дай же у Вічність райські ключі.
Сорокадення... Знову безсоння.
Сорокоусти... Страху позбав.
Злине душа у святе безкордоння,
Де горя немає, бід і держав.
То на Землі все лиш ділим гризоти,
Межі й кордони, болі й чуття...
Й те, що в нас є, не оцінимо доти,
Доки не втратимо без вороття!

понеділок, 18 травня 2009 р.

Внутрішній світ - світ сповнений вірою в найвище почуття


Цю дівчину звати просто – Марією. Завжди привітна, усміхнена, щира. Микулин Марія викликає неабияке захоплення не тільки зовнішністю, а й внутрішнім світом. Прагнення бачити все навколо кращим, удосконалити світ і спонукає дівчину до творчості.
Її твори пройняті оптимізмом, святою вірою в найвище почуття – почуття любові. Читати Маріччині шедеври без трепету в душі неможливо.
Пише про свою ученицю вчитель української мови та літератури Боднар Іванна Рудольфівна. З 2008 року Микулин Марія є членом літературної студії «Слово» при Долинській центральній районній бібліотеці.

***
Переживу і потерплю ще трішки,
Таке життя, і я це вже прийняла.
І не побачу більше вже усмішки,
Яку так щиро й вірно я кохала.
Не пожалієш, боляче й без того,
Бо ангел почуттів моїх вмирає.
Та й не врятуєш... Нащо тобі того?
В храм щастя входу більше нам немає.
Залишусь я сама. Фініш побачень!
До смутку й так не треба привикати.
Одне я зрозуміла без означень:
В цьому житті нам не дано кохати...

***
Подарував мені ти мертві квіти
Я зберегла їх... А надворі сніг...
Хоч у душі моїй давно не літо,
Моя любов ще зігріває їх.
На лірі в серці грає тихо осінь,
А ти чомусь не чуєш слів моїх.
Я сильна...І сльозам я скажу:«Досить!»
Хай ти давно вже у руках чужих.
Думки сплелися у вінок...Навіщо?
І ось прощання вже прийшла пора...
Всередині у тебе вітер свище,
А замість серця вже давно кора...
Хоч боляче, та ... я все розумію
І цю любов прийняла я, як.. .дар.
Затихли почуттів вже буревії,
Та досі ще кидає в жар...
Ні. Не люблю. Хоч спогади глибокі,
Та я закрию їх у скрині часу.
Туман пливе між нами синьоокий...
І холод.. .холод...Почуття погасли...

***
А мріяти - це зовсім не шкідливо,
Це так прекрасно мріяти щомиті!
Коли ти мрієш, інше не важливо,
Й до щастя всі шляхи тобі відкриті.
У мріях заховалася веселка
Яка тебе наповнить позитивом.
І настрій твій поганий вже далеко,
Бо мріяти - це зовсім не шкідливо!
Помрій і стане легше... Ось побачиш!
Колись всі мрії вистрибнуть на волю,
Солодким медом ввійдуть в твою душу ,
3айдуть у серце ніжною весною.
Помрій...Побачиш радість у блакиті,
Зустрінеш в мріях щастя незрадливе.
Помрій і стане легше...Ось побачиш!
Бо мріяти - це зовсім не шкідливо!...

Таємничий ліс

Люблю тебе, таємничий лісе... Люблю спостерігати, як щоночі мавки кружляють поміж деревами, оберігаючи твій вічнозелений сон. Вони співають свою місячну пісню, яка лунає на весь світ, пророкуючи щастя. Люблю також і твій тихий шепіт, що споконвіків заколисує мої думки. О лісе! Твоя таємнича темінь зачаровує мене, манить у далечінь... Люблю тебе тому, що в тобі загадка, що застигла поміж листків сонячним промінням. Ось уже стільки віків стоїш ти переді мною спокійним маревом. Твої темні лабіринти, як і раніше, пахнуть росою, а ти такий же задуманий. Про що думаєш, лісе? Чи не про тих напівпрозорих химер, що сновигають тінями поміж стовбурів?
О лісе! Восени ти стаєш раєм для романтиків... Взимку пустим поглядом вдивляєшся в далечінь, шукаючи хоч краплі весни. Та коли вже прийде вона, то одягаєш ти, лісе, вінок веселкових мрій, сяєш смарагдом здалеку, при¬чаровуючи та заворожуючи все навкруги своєю чарівністю.
Який же ти прекрасний, лісе! Замиловуюсь тобою все більше й більше...

четвер, 23 квітня 2009 р.

Все починається в житті з любові


Довганич Наталія – учениця 10–Б класу Долинського природничо-математичного ліцею, яка вже впродовж 5-ти років створює такі художні шедеври, які важко назвати учнівськими.
Коли читаєш твори Наталії, то занурюєшся в світ, оповитий любов’ю, красою, неповторністю, і звідти повертатися аж ніяк не хочеться. Хоч більшість з них – це крик душі, зболеного серця, проте вони настільки відкриті і відверті, що наче сам стаєш учасником всього, що відбувається.
Всі твори Наталії пройняті думкою, що любов – найвища з Божих нагород, найбільше з див, що дається людині. Так пише про свою ученицю вчитель української мови та літератури Боднар Іванна Рудольфівна.
З 2007 року Довганич Наталія є членом літературної студії «Слово» при Долинській центральній районній бібліотеці.

***
Із мого слова нитку сплів павук,
Й враз зазвучала ніжно, веселково,
Майстерно підібравши кожен звук,
Та найрідніша українська мова.

Яка ж то велич зачаїлась в ній,
Що струни серця лагідно торкає,
І ллється ручаями навесні,
І листопадом душу пригортає!

О, найвеличніша з усіх Господніх чуд,
Дозволь тобі низесенько вклонитись
І до моїх ще босоногих слів
Твоїх давно довершених напитись.

***
Любов кричала, рвалась і кричала,
Дощем на тіло падала печаль,
А я стояла, плакала й мовчала,
Мені тоді було її так жаль.

Ти руйнував усе, що так хотіло
Тебе любити, смутком крив думки,
Кидав словами… Думаєш, боліло?
…Та я терпіла, вірила - таки,

Що ти не йдеш, а зараз повернешся,
Що сумнів твій із миттю промине,
Ти не дивився в очі, ранив серце…
Чи ж це любов?.. Ти не любив мене.

Стихала ніч, а почуття вмирали,
Мені хотілось бути там, де ти,
Та я не знала, чуєш, я не знала,
Що ти віддав мене до самоти.

Любов кричала, рвалась і кричала,
Від того крику мучилась душа,
А я стояла, плакала й мовчала,
Знеможена, розбита, та жива.

***
Порожнеча душі, порожнеча думок,
Непорочність надій заплямована часом,
Недописаний, дивний, короткий рядок,
Серце квилить на біс нерозбірливим басом.

Клишоногі слова, перебите крило,
Віддзеркалення зір у соленій калюжі,
Зацілований сум втік із уст на чоло,
Де погасла свіча нездійсненних ілюзій.

***
Залишить на папері півдуші,
Куди ще пів? Ще пів куди подіти,
Коли так мучать ті слова пусті,
Які зривались з уст
Мене боліти
Вони, напевно, вічно присяглись…
В сумлінні, наче привиди літають…
Не знаю, чи простять мені колись,
Та кажуть, ті, хто люблять, все прощають.

***
Не карай себе за те, чого не було,
Досконала мить буває надто рідко,
Доля закриває шлях в минуле.
І його в тумані вже не видно.

Не сумуй! Кому потрібні сльози?
Пронеси свій хрест, як гордість свою,
Пам’ятай, Господь нам допоможе,
А без болю…як же так без болю?

Тобі…
Прошу тебе, відпусти моє серце до неба,
Білі крила душі від печалі не можуть злетіти,
Як же біль втамувати? Вгамувати любові потребу?
Життя – це страждання? Ні, я не хочу так жити!

Це минуле мене обпікає архівами щастя,
І благає любити, тебе лиш одного любити,
Де ж один ти, «єдиний» ? Співжиття де,щасливе наше?
Життя – це чекання? Ні я не хочу так жити!

Спогад вірний у думках все снує паралелі:
Що? Навіщо? Чому довелося тебе відпустити?
Я словами – сльозами вкладаю журбу на папері.
Життя – це ридання? Ні, я не буду так жити!

***
Мовчиш? Ну що ж не треба слів,
Не будем спокій краяти словесно,
Аж доки сонце знову не воскресне
І новий день благословить на світ!

А з ним любов безсяйну, як і ніч…
А смуток кригу спогадів принесе,
Розітнеться на друзки крик тілесний
Й розгубиться у сотнях протиріч.

Мовчиш? Ну що ж не треба слів,
Будем ділитись зваженим мовчанням,
Хто смів це прирівняти до кохання?
Хто до любові це віднести смів?

***
Ліцею мій, вже слів не віднайти,
Щоб всю любов до тебе в них зібрати,
Як кожен назустріч до мети
Ти обережно допоміг ступати.

Я кожен день, всміхаючись, біжу
В цей рідний дім, у вже знайомі стіни
Маленький вогник в серці бережу
Зі спогадом, як вперше приходила.

О скільки щастя ти мені приніс,
І незабутніх вражень ціла низка,
І крізь новизну мініатюр віків
Я все одно залишусь ліцеїстом.

***
Ти снишся мені, моя кароока доле,
У сутінках снів ми шукаємо вперто щастя,
А скажи, чому радість так терпко журбою коле?
Це, напевно, на краще… Розкажи мені,це все на краще?

Але доля мовчить, не випускаючи з пут мою руку,
І несе мене в даль крізь дороги, стежки і простори,
Ми усе летимо, перевищуєм швидкість звуку,
Намагаюсь втекти до реальності з цього кола…

…Враз спіткнулась об хмару, на повітрі додолу спустилась,
І вдихнувши життя, всі думки розлетілись на волю,
Я не можу в полоні, шлях сама торувати звикла,
Та ти снишся мені, моя кароока доле!

***
Жити не можна в світі без душі,
Бо все, що в ній, це справжня сутність наша,
Злетіти нею можна до вершин,
Але не плач, додолу гірко впавши,

Бо у сльозах ні істин, ні жалів,
Вони проллються, висохнуть і зникнуть,
А справжній зміст високих почуттів,
Ти можеш мимохіть ураз відкинуть.
Коли заплющиш очі на життя,
Коли забудеш вірну серцю мрію,
Те, що святе, немає забуття,
Ми просто берегти його не вмієм,

Але не можна жити без душі,
Немов все тіло прірва і отрута,
Навчитись відрікатись від гріхів
Занадто важко, пригорнувши смуток.

пʼятниця, 17 квітня 2009 р.

За ініціативи Президента України 2009 рік оголошено «Роком молоді» (Указ Президента України від 3 липня 2008 року №616/2008). У рамках цієї акції ДЗ «Державна бібліотека України для юнацтва» оголосила Всеукраїнський конкурс творчих робіт «Я – патріот!» Представляємо твори переможців I етапу конкурсу (районного рівня).



Бучок Тетяна народилася 8.08.1994 року, живе в місті Долина, навчається у 8-му класі ЗОШ №7.








Роздуми на чужині

Україно моя мила,
Україно – ненько.
Як згадаю я про тебе –
Радіє серденько.
Як то тяжко тій людині
На чужині жити –
Нема з ким їй порадіти,
А ні говорити.
Хто цурається країни
І народу свого,
Той не має Благодаті,
Даної їй Богом.
Тому краще в ріднім краї
У радості жити
А ніж панам на чужині
Рабами служити.




Павлик Марія народилася 12.07.1996 року в місті Долина, вчиться у ЗОШ №5.







Моя Україна

Як я люблю свою неньку,
Свою Україну,
І люблю, і поважаю,
Як матір єдину.
Кожен день із рук її
Сонце зустрічаю.
І до серця кожен ранок
Ніжно пригортаю.
Мов перлина, неповторна,
Чиста, як сльозина,
її долю заквітчала
Червона калина.
Я калину підливаю
Кожного раненька,
Хай радіє Україна,
Наша рідна ненька.



Бартків Світлана народилася 1.04.1990 року в місті Долина, закінчила ЗОШ №5. У 2007 році стала студенткою Прикарпатського університету.




Яка багата українська мова

Яка багата українська мова –
У ній скарби усіх віків.
Багато мудрості народної у слові
І мудрість незнищена прадідів.
Писали нею люди знамениті
Свої поеми, думи і вірші
І, як води здорової, краплини
Наснагу дарували для душі.
Багата наша українська мова,
І український дух вона в собі несе.
Не зникне Україна й наше слово.
Їй славу невмирущу принесе.

Світ, Україна, я.
(есе)

В концепції Світ, Україна, я лежить чимало тверджень і конфузій, що часто змінюють контрасти, які часом призводять до контрафікації через те, що не завжди висвітлені контури дійсності.
Звичайно, хочеться конфігурації понять і істин, та кожна людина – хазяїн своїх думок, які треба підводити так, щоб вони зазоріли і стали обрієм попередньо опрацьованих передумов і перегукувалися із подвижниками минулого, теперішнього і майбутнього. Бо ж споглядання дійсності – це як естафета епохального еритроциту часто епіцентричних і ефективних вимірів людськості.
Якщо задуматися куди так насправді котиться світ? Тримаючи в руках книгу книг розумію – до завершення його існування. Сам факт очевидний, та загадку, на який вимір часу це припаде, залишу, як і мої попередники, творцю Всесвіту.
Наш світ має свої вже тепер штучно-інтелектуальні крила, на яких, чи то пак якими частково «управляють» українці, що проживають на кожному континенті.
«Україна – це живий пульс Бога. Останні два з половиною століття Дух України неначе перебував у стані сну. Це був час драматичного осмислення себе, своєї історії і свого призначення, час впертого пошуку відповіді на вічні запитання: «Хто ми?», «Звідки ми?», «Куди йдемо?», «Що таке життя, Бог, людина, душа?», «Звідки на світі страждання?», «Чому і як ми потрапили у неволю?», «Як здобути визволення, свободу і славу?»
Сьогодні, в епоху глобальної кризи, екологічних катастроф, кліматичної дестабілізації і соціального хаосу, Україна починає просинатися. На світанку нового світу її Духу скидає одяг старої, замученої й виснаженої козацької нації і вкотре творить нову українську націю – чисту, сильну й одухотворену. її призначено здійснити перехід до вищої цивілізації і допомогти зробити його кращим і представникам усіх інших народів і рас» – пише Ігор Калинець, з яким важко не погодитись.
Невже, пророцтво Герлера, про те, що Україна стане новою Грецією за крок до здійснення? Безперечно, на нас дивиться увесь світ, (не лише наша діаспора) і що в ній вбачають?
«Коли ми дивимось на Україну, ми бачимо її величезний потенціал, ми завважуємо яке яскраве бачення майбутнього своєї країни мають багато українців, і ми знаємо – розумом і серцем, – що це яскраве майбутнє досяжне, що українці заслуговують ніяк не меншого, ніж бути демократичною, суверенною, та безпечною країною, повністю інтегрованою до Європи» – К. Паскуаль, американський дипломат.
«Якщо Україна ввійде у Європейський Союз, то не тому, що має потребу в Європі, а тому, що Європа потребує України. Європа потребує української культури, українського розуму, бажання жити й української веселості» – Марі о Тронка, голова Християнської культурної італійсько-української асоціації.
Що можна до всього цього додати, людині мало компетентній у цій назрілій ситуації? Хіба що те, що хочеться вірити, що Україну цінують саме за культурні якості і спортивні досягнення, та дуже прикро, що знають її з політичного боку, як країну, в якій правлять лебідь, рак і щука..,
І на закінчення, хто я??? Українка! Дочка свого народу, в котрому в серці горить вогонь Прометея. Я свідома того, що маю розпалювати серця тих, хто вже підупав духом. Україна є! Україна буде! Лиш даймо дорогу Богові, який знищить всі сатанинські задуми.
Світ... Україна... Я...

... І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
Т.Г.Шевченко.



Габор Мар’яна народилася 26.07.1988 року в місті Долина, закінчила ЗОШ №7. Зараз навчається в Прикарпатському університеті на педагогічному факультеті.






Час

У просторі й світі летить «щось» нестримне,
Летить незбагненне, як думка у сні.
Секунда, хвилина, година проходить,
І старшими здались враз люди мені.
Я хочу спіймати «оте», що минає,
Я хочу навчитись спинити те «щось»
«Воно», усміхнувшись, ще швидше тікає.
Тікає, забравши з собою когось...
Я руку свою простягнула в повітрі.
Здається все стало, не йде , не спішить.
Та хтось, ще колись, у далекім столітті
Зробив так. як я, тільки час не спинить.
А що таке час? Адже він є усюди –
Біжить, сам не бачивши світла свого.
На жаль, керувати не можуть ним люди,
Та часто вони й не цінують його.
Щоби у майбутнім за тим не тужити,
Що не зуміли зробити ніяк.
Бо час невблаганний, він йде і не чує
Ні криків, ні стогонів, сліз і плачу.
Як не кричи, він тебе не почує
Я знаю бо теж: «Зупинися!» - кричу.
Невидимий час - наче вихор нестримний
Він - наше життя, а воно золоте!



Івасишин Марія народилася 6.08.1990 року в селі Витвиця, закінчила Витвицьку ЗОШ. Навчається у Львівському лісотехнічному університеті на економічному факультеті.




Вірю в майбутнє твоє, Україно!

Я вірю в майбутнє, твоє Україно,
В твою довершеність, злети!
Тоді ти розквітнеш, кохана країно
Досягши своєї мети.
Ти будеш могутня, соборна держава
І вікна відкриєш в світи
І буде великою і доброю слава,
А мова хрещата із нами завжди.


Іськович Віталія народилася в у місті Долина 28.10.1988 року. Закінчила Долинський природничо-математичний ліцей. Зараз навчається в Національному університеті "Львівська політехніка", за спеціальністю менеджмент зовнішньо-економічної діяльності.


Рідна сторона

Світ великий, світ казковий
Ти у нім перлина,
Богом світу дарована –
Рідна Україна.
Не прожить мені без тебе
Ні одну хвилину,
І ношу тебе у серці
Я одну - єдину .
Ті дерева , що шуміли
У дитячі роки.
Ті стежки, що пролягають
У світи широкі.
Той поріг, що зустрічає
Кожен день людину.
Той рушник, що прославляє
Рідну Україну .


Телега Олександра народжена 07.11.1988 у місті Долина, закінчила Долинську ЗОШ № 7. Зараз навчається в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка на факультеті романо-германської філології.



Ворони

Цим безмовним лялькам так потрібні слова,
Тим, що розпач і відчай затиснув їм губи,
В тих безмовних ляльках дуже щира душа
Вже не вірить у те, що щасливою буде.

Ці червоні від сліз очі повні образ
Приховали яскраві штрихи макіяжу.
Від землі відірвавши свій погляд ще раз,
Неуміло з знайомими зв'язуєш фрази.

Ти ідеш по калюжах під гуркіт машин,
Твої кроки швидкі, все кудись поспішають,
Хоч тобі поспішати немає куди,
Хай байдужі прохожі цього і не знають.

Душу сивий туман пеленою повив,
Чисте небо без хмарне уже не дивує,
Ми навчилися бачити світ без прикрас,
Всі прикраси мовчання і холод руйнує.

Чорні ворони б'ють понад містом крильми,
А внизу такі ж ворони в парках блукають,
Хто вони, що так боляче б'ють, хоч без крил,
Не жаліють, не ждуть, не щадять, не прощають.

Юність

Чом примхливо так, юносте, крилами
Ти тріпочеш, мов лебідь, крильми,
Застеляєш туманами сивими
Листопадові жовті стежки.

Чом так байдуже тьмяно і холодно
Сонце погляди сипле свої,
І похмурим світанком заморені
Ми блукаємо самі не свої

Чи то серце у когось розбилося,
Чи обридла пуста маячня,
Чи то листом холодним укрилися,
Охололі чиїсь почуття

Чи то погляд знайомий зустріла ти,
Колись рідний, а зараз - чужий,
Чому, юносте, швидко марнієш ти?
Чом посріблені коси твої

Може з часом рутинними хвилями
Ще причалить, немов корабель,
Під ясними, як небо, вітрилами
Наче сон, твій закоханий день.

Федорич Христина народилася 11.11.1990 року в селі Новошин. Закінчила Долинський природничо-математичний ліцей. Нещодавно вийшла її збірка поезій «А я живу», яка презентувалась на Всеукраїнському конкурсі «Об'єднаймось, брати мої» у Києві. Цього року стала студенткою Острозької Академії, філологічного факультету. Гаслом життя є слова Тютюнника: «Людиною треба вдатися. А стати нею, не вдавшись, – подвиг». Здійснити цей подвиг – основна мета її життя.

VENI VIDI VICI

Відчайдушно ступаю у темряву ночі,
Епізоди й уламки життя у тумані пливуть.
Незбагненні слова, що століття далекі пророчать,
Ігнорує життя, щоб не втратити істинну суть.

Водоспад всіх думок із глибокого сну будить душу,
Іронічно всміхається доля, що скраю стоїть,
Добре знає вона, що усе подолати я мушу.
І радіє, що бачить частіше поразки мої.

Все одно я не здамся, я буду боротись до смерті
І я стану сильніша заради самої себе.
Час говорить: «Сміється лиш той, хто останній сміється».
І тому я прийду, я погляну й здолаю тебе.

четвер, 16 квітня 2009 р.

Конкурс віршів

Лютий 13.2009
До Дня Святого Валентина серед учасників літературної студії «Слово» (Долинська ЦРБ) проведено конкурс віршів «На дні твоїх очей». Дуже важко було визначити переможця (бо всі вірші написані «серцем» із власного життя), отже найкращими визнано одразу кількох учасників: Телега Олександра, Вагіль Мар’яна, Владикіна Руслана. З віршами можна ознайомитись тут.
А починалося все так:
2006 р. – засновано літературну студію «Слово». Перші спроби пера ще поки несміливих юнок і юнаків працівниками бібліотеки були згруповані у невеликих брошурах.
2007 р. – видано альманах «Джерела спалаху» за сприяння Долинської організації «Спілки Української Молоді в Україні». Заняття з учасниками «Слова» проводяться 2 рази на місяць керівником студії М. Креховецькою.